Україна в міжнародних відносинах/4/Сан-Франциська конференція 1945

◀ Сан-Стефанський мирний договір 1878

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Сан-Франциська конференція 1945

Саудівська Аравія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

САН-ФРАНЦИСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945 — установча конференція Об'єднаних Націй з розробки Статуту ООН. Відбулася у м. СанФранциско (США) 25.04.–26.06.1945. Була скликана згідно з рішенням Кримської (Ялтинської) конференції 1945 про заснування міжнародної організації для підтримання миру та безпеки, усунення політичних, економічних і соціальних причин війни. Запрошення на конференцію були направлені від імені урядів СРСР, США, Великої Британії і Китаю урядам 42-х держав, які підписали Декларацію Об'єднаних Націй 1.01.1942, або ж приєдналися до неї пізніше й оголосили війну державам осі (Німеччина, Італія, Японія) до 1.03.1945: Австралії, Бельгії, Болівії, Бразилії, Венесуели, Гаїті, Гватемали, Гондурасу, Греції, Домініканської Республіки, Єгипту, Індії, Іраку, Ірану, Канади, Колумбії, Коста-Ріки, Куби, Ліберії, Лівану, Люксембургу, Нової Зеландії, Норвегії, Панами, Перу, Сальвадору, Саудівської Аварії, Сирії, Туреччини, Уругваю, Філіппін, Франції, Чехословаччині, Чилі, Еквадору, Ефіопії, Югославії, Південно-Африканського Союзу. Загалом у роботі конференції взяли участь представники 50 країн.

30.04 на конференцію були запрошені уряди Білоруської РСР, Української РСР, Аргентини, 5.06 — Данії. Пропозиція делегації СРСР запросити до участі в конференції Тимчасовий уряд Польщі була відхилена, оскільки рішення Кримської конференції щодо реорганізації польського уряду залишалося нереалізованим. Водночас 23.06 конференція схвалила рішення вважати Польщу членом-засновником ООН та залишити в Статуті ООН місце для підписання його польським урядом.

Для роботи конференції було створено чотири основні комісії: з підготовки загальних положень Статуту ООН; з підготовки положень про склад, права та обов'язки Генеральної Асамблеї ООН, Економічної і Соціальної Ради ООН та Ради з опіки; з підготовки положень про склад, функції та повноваження Ради Безпеки ООН; з розгляду правових проблем. Було також створено: Керівний комітет, який координував роботу конференції, до складу якого увійшли голови усіх делегацій; Виконавчий комітет, що узгоджував роботу конференції, складався із глав делегацій Австралії, Бразилії, Великої Британії, Ірану, Канади, Китаю, Мексики, Нідерландів, СРСР, США, Чехословаччини, Чилі та Югославії; Координаційний комітет, що розробляв структуру Статуту й узгоджував положення, підготовлені технічними комітетами, до складу якого входили представники делегацій, представлених у Виконавчому комітеті.

282 делегати конференції і 1500 радників та експертів працювали над розробкою Статуту міжнародної організації, яка мала замінити Лігу Націй. Представниками держав, запрошених до роботи на конференції на 9 пленарних та 400 засіданнях різних комісій та комітетів, що відбулися протягом двомісячної роботи, було представлено близько 1200 поправок і зауважень до проекту Статуту ООН.

Розробка Статуту ООН здійснювалася на основі пропозицій, підготовлених Думбартон-Окською конференцією 1944, положень щодо процедури голосування в Раді Безпеки ООН, узгоджених на Кримській конференції під назвою «ялтинська формула», і доповнень та поправок держав-учасниць конференції.

Відповідно до пропозицій, висунутих в Думбартон-Оксі, на конференції було вирішено покласти головну відповідальність за підтримку миру та безпеки у світі на Раду Безпеки й надати їй право діяти від імені всіх членів ООН. Гостра дискусія виникла навколо визначення прав Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН. Пропонувалося надати Генеральній Асамблеї ООН такі ж права, як і Раді Безпеки ООН. Проти цієї пропозиції виступили делегації СРСР, УРСР та БРСР. Важливе місце посіло обговорення процедури голосування в Раді Безпеки ООН, в основу якого було покладено принцип одноголосності постійних членів, запропонований на Кримській конференції при голосуванні з питань застосування збройної сили, визначення реалістичності загрози миру, схвалення спеціальних воєнних угод, підготовки та застосування міжнародних збройних сил, прийняття нових членів, питання про порядок голосування в Раді Безпеки. У ході гострої дискусії було схвалено рішення про порядок голосування в Раді Безпеки відповідно до узгоджених Кримською конференцією положень.

Тривалі дебати розгорнулися щодо питання про опіку. В результаті учасники конференції домовилися визнати головним завданням опіки сприяння прогресивному розвитку населення територій під опікою в напрямі до самоврядування або незалежності, беручи до уваги волевиявлення цих народів. Було погоджено, що функції міжнародної організації з опіки щодо стратегічних районів покладаються на Раду Безпеки ООН, щодо всіх інших територій — на Генеральну Асамблею ООН. На допомогу їй створювалася Рада з опіки.

Конференція ухвалила рішення про створення Міжнародного Суду як головного судового органу ООН у складі 15 суддів, що обиралися Радою Безпеки та Генеральною Асамблеєю терміном на 9 років.

Українську делегацію, що прибула на конференцію 6.05, очолив Д.З. Мануїльський — заступник голови Ради комісарів і народний комісар закордонних справ УРСР. До складу делегації входило 12 чоловік, серед них: заступник голови РНК УРСР І.С. Сенін, академік О.В. Палладін, вчений секретар АН УРСР, професор П.С. Погребняк, ректор Київського університету, професор В.Г. Бондарчук, директор Інституту історії України АН УРСР, професор М.Н. Петровський, секретар делегації О.Д. Война.

Українська делегація зробила значний внесок у вироблення основоположних документів ООН. Д.З. Мануїльський очолив перший комітет конференції, що мав виробити текст преамбули та першого розділу Статуту — «Цілі та принципи» новостворюваної міжнародної організації, О.В. Палладін увійшов до комітету, який займався питаннями складу та членства держав в ООН, І.С. Сенін брав участь у роботі комітетів комісії, яка займалася питаннями структури, процедури та повноважень Ради Безпеки, П.С. Погребняк був членом комітетів комісії, що працювала над положеннями про Міжнародний суд та правові питання, В.Г. Бондарчук та М.Н. Петровський працювали в комітетах, які визначали повноваження Генеральної Асамблеї, питання про економічне та соціальне співробітництво, систему опіки.

У ході конференції членами української делегації були запропоновані важливі поправки до Статуту ООН: сприяння ООН у процесі розв'язання міжнародних економічних, соціальних, культурних проблем, заохочування поваги до прав людини, зняття будь-яких обмежень прав чоловіків та жінок щодо участі в роботі органів ООН, засудження агресивної війни як засобу розв'язання міжнародних суперечок та ін. Упродовж роботи конференції голова української делегації Д.З. Мануїльський взяв участь у кількох прес-конференціях, на яких висвітлив основні напрямки зовнішньої політики України, зацікавленість української сторони у створенні надійних гарантій миру і безпеки у світі, розвитку культурних та наукових зв'язків України з іншими державами. 25.06 Статут ООН був одноголосно ухвалений учасниками конференції, 26.06 — підписаний главами делегацій 50 держав — учасниць.

15.10 його підписала Польща, яка стала 51-ю державою — засновницею ООН. 22. 08 Статут ООН був ратифікований Президією Верховної Ради УРСР.

24.10 у результаті ратифікації Статуту ООН більшістю державучасниць конференції він набув чинності. Того ж дня ратифікаційні грамоти УРСР, БРСР та СРСР були передані на збереження в ООН.

Участь України в роботі конференції започаткувала вихід її на міжнародну арену, стала вдалою спробою посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Літ.: Українська РСР на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1944–1961 рр. — К., 1963; Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. Т. V. Конференция Обьединенных Наций в Сан-Франциско (25 апреля — 26 июня 1945 г.) Сб. документов. — М., 1980; Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001; Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна в Організації Об'єднаних Націй: 60 років участі у розв'язанні найважливіших міжнародних проблем. — К., 2006.

О.С. Черевко.