Україна в міжнародних відносинах/4/Румунія

Україна в міжнародних відносинах.
Енциклопедичний словник-довідник.
Випуск 4

під ред. Миколи Варварцева

Румунія
Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

РУМУНІЯ (Romвnia) — держава у Південно-Східній Європі, у басейні нижнього Дунаю. Площа 238,391 тис. км2. Населення 21,549 млн. осіб (2007). Віруючі — переважно православні християни. Столиця — м. Бухарест. Офіц. мова — румунська.

Територія Р. з давніх часів була місцем побутування багатьох етносів, зокрема фракійців. У 1 ст. до н.е. — 3 ст. гетодакські племена, які проживали на землях сучасної Р., вели боротьбу з Римом, який на поч. 2 ст. підкорив область розселення даків та перетворив її на провінцію Дакія. Наприкінці 3 ст. римляни залишили землі Р. У 3–7 ст. через територію Р. рухалися та осідали племена готів, гунів, гепідів, аварів, а з 6–7 ст. — слов'яни (анти, склавини). Слов'яни, які проживали поряд із місцевим романізованим гето-фракійським населенням на лівому березі Дунаю, були асимільовані, внаслідок чого в 9–10 ст. виникла східнороманська етнічна спільнота волохів, котрі вважаються предками румунів і молдован. В 11 — 12 ст. країну спустошували половці та торки, а в 13 ст. — монголи. У 14 ст. виникли держави Волощина та Молдова, які певний час перебували під зверхністю відповідно — Угорщини та Польщі, а в 1-й пол. 16 ст. опинилися у васальній залежності від Османської імперії. У добу середньовіччя та ранньомодерні часи тут існували 3 державні утворення: 1) Молдова (Волощина) між Карпатами та р. Дністер, сxідна частина якої відома як Бессарабія; 2) Велика Волошина (Мунтенія, Мультянія, Мунтянська земля та ін.; іменувалася також Волощиною, а з 19 ст. відома здебільшого як Валахія) — між Карпатами та р. Дунай на півдні P.; 3) Семигород (Семигородщина, Семиграддя, Трансильванія) — на півночі Р. На короткий час на поч. 17 ст. господарю Волощини Михаю І Хороброму вдалося об'єднати всі ці державні утворення. Із кінця 17 ст.

Трансильванія опинилася під австрійською зверхністю. 1774 Австрія захопила північно-західну частину Буковини з мішаним українсько-молдовським населенням. 1812 Російська імперія анексувала Бессарабію.

1828 її війська ввійшли на територію підосманських князівств — Молдови та Валахії (Волощини) і за Адріанопольським мирним договором 1829 отримали права протекторату над ними. Після поразки Росії в Кримській війні 1853–1856 за умовами Паризького мирного договору 1856 російський протекторат замінили гарантії 7-ми держав, які визнали автономні права Дунайських князівств (Молдови та Валахії) під зверхністю Османської імперії. 1858 в Парижі (Франція) укладено міжнар.

конвенцію про устрій Дунайських князівств, яка передбачала створення спільних органів державного управління. 1859–61 Молдова об'єдналася з Валахією, що поклало початок Р. як держави. 1866 була прийнята Конституція Р. 1877–78 Р. стала незалежною державою, з 1881 — королівством. У червні 1913 Р. взяла участь у 2-й Балканській війні супроти Болгарії і за Бухарестським мирним договором 1913 одержала Південну Добруджу. Із 1916 вступила у Першу світову війну на боці Антанти і скористалася перемогою останньої, щоб придбати за договорами або військовою силою Трансильванію, Буковину, Бессарабію та Добруджу. 1919 румунські війська взяли участь в інтервенції до Угорщини. У жовтні 1920 країни Антанти підписали Паризький протокол, який визнавав Бессарабію за Р. 1924 румунські війська придушили селянське Татарбунарське повстання в Південній Бессарабії, спричинене наслідками аграрної реформи 1921 та голодом 1924. У 1938 в Р. був встановлений режим королівської диктатури Кароля II, який був закріплений у конституції країни (лютий 1938). За умовами 2-го Віденського арбітражу (серпень 1940) під тиском гітлерівської Німеччини Р. передала Угорщині Північну Трансильванію, а за Крайовською угодою з Болгарією (вересень 1940) поступилася їй Південною Добруджею в кордонах 1913. У червні 1940 Бессарабія та Буковина Північна були приєднані до СРСР. 1940 румунський престол здобув син Кароля ІІ — Михай, а прем'єр-міністром став ген. Й. Антонеску. Відтоді Р. проводила пронімецький зовнішньополітичний курс.

1941–44 румунська армія (26 дивізій, 1 млн. чол.) взяла участь у війні гітлерівської Німеччини проти СРСР. 1941 території між річками Дністер і Пд. Буг (більша частина Одеської обл., пд. райони Вінницької обл., західні райони Миколаївської обл. та сxідні райони Молдавської РСР) були включені до адміністративно-територіального утворення Трансністрія із центром у Тирасполі (пізніше — в Одесі) під румунським контролем. Влітку 1944 радянські війська підійшли впритул до кордонів Р.

У серпні 1944 румунська армія перейшла на бік антигітлерівської коаліції. 16 румунських дивізій (понад 500 тис. осіб) воювали супроти німецько-фашистських військ.

У вересні 1944 в Москві Р. уклала угоду з країнами антигітлерівської коаліції, яка передбачала скасування 2-го Віденського арбітражу 1940, виплату репарацій СРСР, визнання радянсько-румунського кордону станом на 1 січня 1941 (без Північної Буковини та Бессарабії) та ін. Передача Бессарабії та Північної Буковини СРСР була легітимізована Паризьким мирним договором, який уклала Р. в лютому 1947 з ООН.

Із 1945 під тиском СРСР в Р. проводилася конфіскаційна аграрна реформа, націоналізація промисловості, розпуск політичних партій, які звинувачувалися в підготовці заколоту, та ін. У грудні 1947 у Р. була ліквідована монархія та проголошена народна республіка. 1965–89 офіційна назва Р. — Соціалістична Республіка Румунія. 1967 був укладений договір між СРСР та Румунією про міждержавний кордон. Згідно з Віденською конвенцією 1978 про правонаступництво держав правонаступницею СРСР стосовно цієї міжнародної угоди є сучасна Україна.

1989 в результаті народного повстання («Різдвяна революція») у Р. був ліквідований режим тоталітарної диктатури Н.Чаушеску. У грудні 1991 ухвалена нова конституція. 1990–96, 2000–04 президентом Р. (3 терміни) був І. Ілієску, який проголосив курс інтеграції країни до Європейського Союзу. 2004 Р. стала членом НАТО, а 2007 — членом ЄС.

Від 2004 президентом Р. є Т. Бесеску, якого переобрали в грудні 2009.

До виникнення Р. українські землі мали досить тісні зв'язки з Молдовою. З ін. державним утвореннями на території сучасної Р. контакти мали спорадичний характер. Українські козаки входили до війська господаря Михая І Хороброго наприкінці 16 ст. Чимало румунів було в козацькому війську за доби Хмельниччини. Українське духовенство сприяло поширенню друкарства в Молдові та Волощині. У Києво-Могилянській академії навчалися вихідці з Валахії (Волощини) В. Мазаряну, У. Нестурел, М. Штефанеску та ін. Після приєднання Буковини до Австрії та проголошення її окремим «коронним краєм» (1861) між румунами та українцями точилася гостра боротьба на ґрунті національно-територіальної автономії, зокрема щодо поділу її на українську та румунську частини. У 19 — на поч. 20 ст. набули розвитку українськорумунські літературні, культурні та наукові взаємини. Українську проблематику опрацьовували румунські вчені та письменники Г. Асакі, І. Біяну, Й. Богдан, О. і Б. Гаджеу, Н. Гане, К. Стаматі та ін. Румунсько-українські відносини досліджували українські вчені Ю. Венелин, О. Калужняцький, В. Милькович, А. Петрушевич, І. Шараневич та ін. За часів національновизвольних змагань 1917–21 здійснювалися спроби встановити українсько-румунські дипломатичні стосунки та врегулювати конфлікти, які спричинили румунська окупація Буковини (1918), Бессарабії (1918), придушення Хотинського повстання 1919, захоплення галицького Покуття (1919) та ін.

У міжвоєнну добу (1920–39) в P., здебільшого в Бухаресті, перебувала частина української політичної еміграції. У 1921–23 в румунських таборах (Орадя-Маре, Фегераш, Джорджу та ін.) знаходилися інтерновані вояки Армії УНР. У вересні 1923 в Бухаресті відбулася перша Конференція української еміграції в P., яка створила Громадський допомоговий комітет. Із поч. 1920-х pp. у Р. функціонували: Союз українокемігранток, Товариство бувших українських вояків у Румунії, Союз українських хліборобів, філія українського Товариства прихильників Ліги Націй, ощадно-позичкове товариство «Згода», студентське об'єднання «Буковина» та ін.

Остання хвиля українських переселенців до Р. була 1940. У післявоєнний час протягом 2-ї пол. 1940-х — 1-ї пол. 1950-х pp. було досягнуто помітного поступу в розвитку українського шкільництва та культури. Натомість упродовж 2-ї пол. 1950–1980-х pp. румунський режим проводив асиміляторську політику стосовно національних меншин, у т. ч. й стосовно українців. Наприкінці 1980-х — протягом 1990-х pp. у Р. активізувалося українське національно-культурне та освітнє життя. 1989 створено громадську організацію Союз українців Румунії. Видається кілька українських часописів, зокрема газ. «Вільне слово». У сучасній Р. українці мешкають, головним чином, у Мараморощині (Марамуреський пов.) і Південній Буковині (Сучавський пов.), а також у Банаті та Добруджі. 2009 міжнародний суд у Гаазі ухвалив компромісне рішення щодо розмежування континентального шельфу й виключних економічних зон України і Р. в північно-західній частині Чорного моря.

Літ.: Соколевич О. Українське питання у світлі румунської науки // Визвольний шлях, 1956, № 9–12; Шевченко Ф.П. Документи з історії Північної Буковини XIV–XV ст. в сучасному румунському археографічному виданні // УІЖ, 1958, № 2; Коляда Г.И. Из истории книгопечатных связей России, Украины и Румынии. В кн.: У истоков русского книгопечатания. — М., 1959; Виноградов В.Н. Россия и объединение румынских княжеств. — М., 1961; Пархомчук С.М. Народження нової Румунії (1941–1945). — К., 1961; Ласло М. До питання про українськорумунські зв'язки у другій половині XIX ст. // УІЖ, 1962, № 5; Коляда Г.І. З історії румунсько-українських друкарських зв'язків у XVII ст. // УІЖ, 1964, № 1; Адэнилоаие Н. Образование румынского национального государства. — Бухарест, 1965; Исторические связи народов СССР и Румынии в XV — начале XVIII в.: Документы и материалы. — М., 1965–70, т. 1–3; Гросул В.Я. Реформа в Дунайских княжествах и Россия (20–30-е годы XIX в.). — М., 1966; Лісевич I.Т. Україна в сучасній румунській історіографії. // УІЖ, 1967, № 10; Горбач А. Тиміш Хмельницький в румунській історіографії та літературі. В кн.: Наукові записки Українського техніко-господарського інституту. — Мюнхен, 1969, т. 19.; Марунчак М. Українці в Румунії, Чехословаччині, Польші, Югославії. — Вінніпег, 1969; Русско-румынские и советско-румынские отношения. — Кишинев. 1969; Лазарев A.M. Молдавская советская государственность и бессарабский вопрос. — Кишинев, 1974; Vцlkl Е. Das rumдnische Fьrstentum Moldau und die Ostslaven in 15 bis 17 Jahrhundert. — Wiesbaden, 1975; Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої світової війни: Північна Буковина, частина Бессарабії і Трансністрія, 1941–1944 // Український історик, 1987, № 1/4; Кройтор К.Г. Попередник Олекси Довбуша Григорій Пинтя в працях румунських істориків. В кн.: Обласна науково-практична конференція, присвячена 250-річчю від початку антифеодального руху селян-опришків під проводом Олекси Довбуша. — Івано-Франківськ, 1988; Шевченко Ф.П. Румуни в українському козацькому війську в XVII—XVIII ст. // Міжнародні зв'язки України: Наукові пошуки і знахідки, 1993, вип. 3; Слободян В. Церкви українців Румунії: Південна Буковина, Задунав'я, Банат, Марморощина. — Львів, 1994; Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921–1924). — К., 1997; Румунсько-українські відносини: Історія і сучасність (26–29 листопада 1998 р., Сату Маре). — Satu Маге, 1999; Україна–Румунія–Молдова: Історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: Міжнародна наукова конференція (16–17 травня 2001 p.). — Чернівці, 2002; История Румынии. — М., 2005.

О.В. Ясь.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.