Україна в міжнародних відносинах/4/Росіяни в Україні

◀ Росія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Росіяни в Україні

Рота імені Тараса Шевченка ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

РОСІЯНИ В УКРАЇНІ. Росіяни — один із найчисельніших народів світу (бл. 150 млн. осіб), друга за чисельністю етнічна група в Україні (бл. 8 млн.). Час постання окремого російського етносу є предметом історіографічних, етнографічних і культурно-антропологічних дискусій, пов'язаних із проблемою існування давньоруської народності та визначенням етнічної номенклатури для домодерних спільнот. У сучасній російській етнографії є усталеною теза, що формування сучасного російського етносу можна відносини до 15 — поч. 16 ст., що пов'язується з поширенням контролю Великого князівства Московського на весь тодішній етнічний ареал росіян та закріпленням етноніма «русскіє», «русскій» на відміну від «русь» (множина) і «русин» (однина), котрий лишався властивим західній частині колишніх давньоруських земель (на землях Великого князівства Литовського та Королівства Польського).

З 14 до середини 17 ст. кількість росіян, точніше — тогочасних жителів Великого князівства Московського й ін. російських земель, на території сучасної України була незначною (за винятком ЧерніговоСіверщини). Здебільшого тут тимчасово перебували окремі особи, переважно представники духовенства та купці.

Одним із проявів міграцій було переселення представників еліти Великого князівства Московського до ВКЛ. Вони ставали на службу великому князю литовському, який наділяв їх маєтностями, зокрема на українських землях. Найвідомішим із цих мігрантів був кн. А. Курбський.

До України та Білорусі тікали від переслідувань деякі духовні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіційного вчення Російської православної церкви. Перебуваючи на українських та білоруських землях, вони (Феодосій Косой, Васіян, колишній учень Максима Грека Артемій та ін.) були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також московський друкар І. Федоров; переслідуваний місцевим духовенством і переписувачами книг, він залишив 1566 Москву і переїхав до ВКЛ, а згодом — до Львова й Острога, де став основоположником українського друкарства.

1503–1618 у складі Московської держави перебувала ЧерніговоСіверщина. У цей час тут з'явилися російські поміщики та ін. московська людність. Серед місцевих «дітей боярських» були росіяни, нащадки яких утрималися тут і після того, як ці землі за Деулінським перемир'ям 1618 перейшли до Речі Посполитої, а потім увійшли до складу держави Б. Хмельницького. Згодом, після т.зв. Смути, до них приєдналися різні московські емігранти, які дістали від польських королів Сигізмунда ІІІ Ваза і Владислава ІV Ваза маєтки на Сіверщині.

Наприкінці 16 — у середині 17 ст. почалося освоєння росіянами майбутньої Слобідської України, яка формально належала Московській державі. Початок військової присутності росіян можна віднести до кінця 16 ст. (у процесі створення Бєлгородської оборонної лінії).

Початок нового етапу російської присутності в Україні поклала Переяславська угода 1654. Вона та наступні угоди стали підставою для появи московських воєвод і військових залог у Києві та деяких ін. містах. За Московськими статтями 1665 російські залоги мали перебувати в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Полтаві та в деяких ін. містах. За гетьмана І. Мазепи в Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки. Війни з Османською імперією і Швецією стягли на територію України чималі російські військові сили; прихід шведських військ Карла ХІІ і виступ І. Мазепи проти Петра І (1708–09) обумовили постійне перебування значних російських військ (до 10-ти полків) на Гетьманщині. Надалі російська військова присутність, економічна міграція або колонізація росіян залежали від міри й інтенсивності інтеграції українських земель у російську державу та зовнішніх конфліктів Російської імперії. Тривали також освітні й культурні контакти: у 1-й пол. 18 ст. деякі росіяни здобували освіту в КиєвоМогилянській академії; серед інших 1734 певний час тут навчався М. Ломоносов.

Від часів Петра І почалося поширення російського землеволодіння на Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини й емігрантів переходили переважно до російських можновладців (кн. О. Меншиков та ін.), які переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах. «Рішительні пункти» 1728 гетьмана Д. Апостола дозволяли росіянам купувати землі в Гетьманщині. Обмеження й заборона зовнішньої торгівлі Гетьманщини із Західної Європою і підпорядкування її контролеві російського уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших містах Гетьманщини, купців-росіян (у Києві 1742 мешкало вже 120 російських купців).

Окрему складову російської міграції становили т.зв. розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку офіційної церкви та уряду, тікали в Україну, де утворили низку слобід на території Стародубського полку й Чернігівського полку. Тим самим на півночі Гетьманщини виникли постійні російські колонії, які, поруч із господарським розвитком цієї території, значно змінили етнічний склад її населення.

У перебігу колонізації Північного Причорномор'я з кінця 18 ст. російські поміщики переводили до одержаних маєтків своїх кріпаків із метою скорішого заселення новопридбаних земель. Точне число росіян на українських землях у 18 ст. не відоме. Фрагментарні дані показують, що воно було невелике, найбільше у т.зв. Новоросії. 1763–64 на території майбутньої Херсонської губернії, у тодішній Єлизаветинській провінції, жило 4273 росіяни та 20 505 українців (у 1782 — 5851 і 57 302 відповідно), у Бахмутській провінції — 3891 і 12 177 (у 1782 — уже 12837 і 57 302).

Після поділів Речі Посполитої, а ще більше після невдалого польського повстання 1830–1831, деяке число росіян потрапило на Правобережжя. Це були чиновники й військові, значно менше: купці, ремісники і дрібні заробітчани, дуже мало селян. Після польського повстання 1863–1864 частину земель, конфіскованих у польської шляхти, російський уряд віддав поміщикам-росіянам.

Скасування автономії Гетьманщини (на поч. 1780-х рр.) та Запорожжя (1775), поширення в Україні російської адміністративно-судової системи відкрили ширші можливості для переселення росіян. На українських землях з'явилися різного роду службовці російського походження, військові різних рангів, поміщики (в основному із сусідніх з Україною повітів Росії), купці, дрібні торгівці, ремісники-заробітчани та ін. Зайнявши міцні позиції в торговельному житті Лівобережної і Південної України (за винятком великих портових міст), російське купецтво вже в 1-й пол. 19 ст. посіло також вагоме місце в промисловості України. За даними 1832, в українській промисловості росіяни посідали перше місце (44,6%; українці мали 28,7%), причому в групі купецтва вони мали абсолютну більшість (52,6% проти 22,2% українців), особливо виразну у вищих купецьких гільдіях. Натомість серед міщанства росіяни мали лише 35,5% (українці — 31,4%). Ця перевага росіян в торгово-промисловому житті України крім Правобережжя (без Києва), в умовах зростаючого капіталістичного розвитку надавала великим українським містам 19 ст. все виразнішого російського характеру. Приплив росіян в Україну збільшився з 1880-х рр., коли вони почали мігрувати до новопосталих центрів важкої промисловості на Донбасі, у Дніпровському промисловому районі та в Харкові. 1897 росіяни становили вже 68% робітників у великій промисловості Катеринославської губернії.

За переписом 1897 на українській етнічній території жили 3,8 млн. росіян із 27,8 млн. усього населення, тобто становили 11,7%. На українських землях в Австро-Угорщині росіян майже не було, окрім 3 тис. старовірів-липован на Буковині.

Переважна частина росіян проживали в містах — серед міського населення українських губерній Російської імперії росіяни становили 33,7% (українці — 32,5%), а в містах із населенням понад 100 тис. жителів — 53,4% (українці — 12,6%), натомість серед сільського населення — 6,7%.

Після подій 1917–21 характер міграції росіян в Україну зберігся, торкаючись переважно адміністративних центрів та індустріальних агломерацій. 1926 р. 50,1% росіян України проживали в містах, у 1959 — 81,0%, у 1989 — 88,0%. До кінця 1950-х рр. приплив росіян у міста України випереджав за обсягом міграцію до них українців. Основним напрямком руху населення з Росії 1890–1930 було пересування кваліфікованої робочої сили із Центрального промислового району Росії до Донбасу, за 40 років цим шляхом пройшло бл. 2 млн. росіян. Загалом протягом радянської доби кількість росіян в Україні постійно збільшувалася: у 1926 — 2 млн. 667 тис., у 1959 — 7 млн. 98 тис., у 1970 — 9 млн. 126 тис., у 1979 — 10 млн. 471 тис., у 1989 — 11 млн. 355 тис.

За даними перепису 2001, росіяни є найчисельнішою національною меншиною України та другою після українців етнічною спільнотою, яка налічує 8334,1 тис. осіб (17,3% усього населення країни). Росіяни розселені дисперсно: найбільш представлені в Донецькій області (1184,4 тис. — 38,2%), Автономній Республіці Крим (1180,4 тис. — 58,3%), Луганській області (991,8 тис. — 39,0%), Харківській області (742,0 тис. — 25,6%), Дніпропетровській області (627,5 тис. — 17,6%), Одеській області (508,5 тис. — 20,7%), Запорізькій області (476,8 тис. — 24,7%). Лише у двох регіонах (Закарпатська область і Чернівецька область) росіяни не входять до першої трійки найбільш чисельних етнічних спільнот, а в більшості областей вони перебувають на 2-му місці після українців.

Переважна більшість росіян проживають у великих та середніх містах України — бл. 84%. Для демографічної динаміки росіян в Україні характерні такі особливості: 1) до здобуття Україною незалежності кількість російського населення постійно зростала. Тільки за період 1926–89 його чисельність збільшилася в 4,3 рази. Майже половина росіян (43,3%) народилися, за даними перепису населення 1989, за межами України.

З утворенням незалежної України імміграційний приріст росіян в Україні на поч. 1990-х рр. навіть дещо зріс порівняно з попереднім десятиріччям, досягши 72,5 тис. осіб у 1991 і 69,9 тис. у 1992. Однак у наступні роки міграційне сальдо росіян стало від'ємним.

Перепис 2001 зафіксував відчутне зменшення кількості росіян в Україні — на більше, аніж 3 млн., або на 26,6%. Основною причиною зменшення чисельності росіян в Україні стала не стільки властива для багатьох етнічних груп демографічна криза або активна еміграція, скільки зміна національної ідентичності багатьма росіянами, які проживають в Україні. Міграція росіян з України до Росії та ін. країн світу не позначилася відчутно на демографічній динаміці громадян України російської національності. Щодо ідентифікації самих росіян, то тут мають місце такі тенденції: більшість росіян ідентифікують себе, передусім, як громадяни України, тобто в основу своєї ідентифікації вони спочатку кладуть ознаку спільного громадянства і меншою мірою — етнічне походження.

Сьогодні в Україні на різних рівнях — від місцевого до всеукраїнського — функціонує понад 100 громадських організацій та об'єднань російської етнічної спільноти. Серед них — чотири із всеукраїнським статусом: національне культурно-просвітницьке товариство «Русское собрание», товариство російської культури «Русь», громадська організація «Руська співдружність», громадська організація «Російська община України». Ці об'єднання провадять різного роду суспільну діяльність, займаються культурницько-просвітницькою роботою серед своїх членів та російськомовного населення України, організовують конференції, «круглі столи», конкурси, заходи, присвячені функціонуванню російської культури та мови. Вони беруть участь у спільних культурницьких заходах національних меншин України. У політичному процесі України російська спільнота не представлена впливовими політичними рухами етнічного характеру, оскільки росіяни в Україні віддають перевагу політичним і громадським рухам загальноукраїнського характеру.

Літ.: Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775–1800 гг. — М., 1959; Русские: Историко-этнографический атлас. — М., 1967; Кабузан В.М. Русские в мире. Динамика численности и расселения (1719–1989). Формирование этнических и политических границ русского народа. — СПБ, 1996; Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. — К., 1998; Рафальський О. Національні меншини України у ХХ ст.: Історичний нарис. — К., 2000; Національний склад населення України та його мовні ознаки: За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. — К., 2004; Бузин В. Этнография русских. — СПБ., 2007; Головаха Є., Паніна Н. Українське суспільство: 1992–2008: Соціальний моніторинг. — К., 2008; Саган О.Н., Пилипенко Т.І. Європейські пріоритети державної етнонаціональної політики України: Рамкова конвенція про захист прав національних меншин. — К., 2008; Городяненко В.Г. Положение русских в Украине и проблемы их идентичности // Социологические исследования, 2009, № 1; Скляр В. Етномовні процеси в українському просторі: 1989–2001 рр. — Х., 2009; Євтух В. та ін. Етносоціологія: Етнічна динаміка українського суспільства. — К., 2010.

К.Ю. Галушко.