Україна в міжнародних відносинах/4/Російсько-польська війна 1654–1667

◀ Романтизм

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Російсько-польська війна 1654–1667

Російсько-турецькі війни XVII–XIX ст. ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1654–1667 — війна між Річчю Посполитою та Московською державою. Московська держава давно прагнула ревізії умов Полянівського миру 1634 з Річчю Посполитою та повернення Смоленська (нині місто в РФ) й Чернігово-Сіверщини, втрачених на поч. 17 ст. Повстання під проводом Б. Хмельницького серйозно послабило Річ Посполиту й давало Москві шанси на реванш. Рішення почати війну було прийняте Боярською думою в лютому–березні 1653. Влітку того ж року царський уряд висунув вимоги до польського короля Яна II Казимира Ваза заборонити книги з «образами» царя та покарати їхніх авторів, а також відновити дію Зборівської угоди. Ці вимоги були відхилені. 1 жовтня 1653 Земський собор у Москві вирішив прийняти Військо Запорозьке під царську владу, що означало оголошення війни Речі Посполитій.

Основний удар московське військо спрямовувало на територію Великого князівства Литовського (ВКЛ) силами трьох корпусів. Коли влітку 1654 почалися воєнні дії, литовські міста здавалися московському війську одне за одним, лише Смоленськ боронився 3 місяці (із липня по вересень 1654). Окрім Смоленська, вони оволоділи Невелем, Вітебськом, Полоцьком, Мстиславлем, Оршою, Шкловим. 8-тис. армія литовського гетьмана Я. Радзивілла була вщент розбита під Шепелевичами (нині село Могильовської обл., Білорусь). Восени військо Б. Хмельницького вирушило в похід із Фастова та зайняло Острог, Межиріч та Рівне. Успіхи московсько-козацьких союзних військ призвели до укладення формального союзу між Кримським ханатом та Річчю Посполитою проти Москви та Війська Запорозького.

Взимку 1654–55 головні московські сили залишили ВКЛ, і литовське військо разом із загонами добровольців зробило спробу зайняти втрачені території. В Україні ж коронне військо з'єдналося з татарами та вело важкі бої без явної переваги якоїсь із сторін під Охматовим («Дрижиполем») у січні 1655.

Під час літньої кампанії 1655 козацькі підрозділи І. Золотаренка спільно з головним московським військом Я. Черкаського розгромили армію Я. Радзивілла та 13 липня 1655 оволоділи Мінськом, а 8 серпня захопили Вільно (нині Вільнюс). У серпні були здобуті Ковно (Каунас, Литва) й Гродно (нині місто в Білорусі). Восени того ж року московськоукраїнські війська обложили Львів та Кам'янець. Але стратегічна ситуація ускладнилася тим, що влітку того ж 1655 із Річчю Посполитою почала війну Швеція. Не бажаючи подальшого посилення Швеції, московський уряд припинив активні дії проти Речі Посполитої, а в жовтні 1656 без консультації з Б. Хмельницьким уклав у Немежі перемир'я до 1658 та розпочав війну зі Швецією. Ігноруючи угоду про перемир'я Б. Хмельницький послав 1657 проти поляків козацький корпус під проводом А. Ждановича, що діяв разом із союзником шведів трансильванським князем Дєрдем II Ракоці. Зазнавши поразки від польсько-татарських військ, А. Жданович залишив трансильванців та повернувся до Чигирина. Звістка про цю поразку прискорила смерть хворого Б. Хмельницького. На його місце був обраний І. Виговський, який почав переговори з урядом Речі Посполитої, що завершилися Гадяцьким договором 1658.

Війна Московської держави зі шведами йшла невдало, і 1658 після розгрому шведами Данії (союзника Речі Посполитої і Москви) та виходу її з війни, а також звісток про дії І. Виговського було підписане перемир'я. Одразу ж поляки відновили воєнні дії проти московських військ у Литві. Після перших успіхів литовських загонів В. Госевського та П.-Я. Сапіги московським воєводам вдалося повністю відновити свої позиції у ВКЛ і навіть здобути Старий Бихов (нині м. Бихов у Білорусі).

В Україні також московські позиції зміцнилися, бо, незважаючи на поразку московського війська в Конотопській битві в липні 1659, гетьман І. Виговський зрікся булави, а його наступник Ю. Хмельницький присягнув цареві.

1660 рік виявився поворотним у війні. Він почався з нового наступу московської армії І. Хованського на Новогрудок, Гродно та Брест.

Ситуація змінилася в травні 1660: Річ Посполита уклала мирний договір зі шведами і змогла зосередити всі зусилля проти московських військ.

Литовська армія, посилена коронним загоном гетьмана С. Чарнецького, на початку липня захопила Мінськ, а потім — Полоцьк і всю Білорусь до р. Березина. Тимчасом московський воєвода В. Шереметєв у вересні 1660 розпочав похід у Правобережну Україну, сподіваючись розбити військо коронного гетьмана Є.-С. Любомирського, але сам був розгромлений під Любаром і блокований у Чуднові поляками й татарами. Коли козаки Ю. Хмельницького, які йшли йому на допомогу, зазнали поразки під Слободищами (нині село Житомир. обл.) та знову визнали зверхність над собою польського короля, В. Шереметєв капітулював і потрапив у полон до татар з усім 15-тис. військом.

1661 литовському війську вдалося захопити Могильов, Себеж та інші міста ВКЛ, а в листопаді 1661 — його столицю Вільно. На цей час супротивники опинилися в стані фінансової та внутрішньополітичної кризи. У Речі Посполитій бунтували солдати, яким не було виплачено жолд, шляхта утворювала конфедерації проти короля, а в Московській державі спроба заміни срібних грошей мідними призвела до інфляції й масових народних заворушень. Це змусило обидві сторони розпочати переговори, що тривали безрезультатно 1662–64.

Наприкінці 1663 король Ян II Казимир Ваза розпочав великий похід у Лівобережну Україну. Його підтримали козацькі полки гетьмана П. Тетері, але литовська армія не надала запланованої допомоги, також і допомога кримських татар виявилася недостатньою. Поляки захопили багато лівобережних міст, а після невдалої облоги Глухова в січні 1664 король був змушений відступити. Та вже влітку 1664 литовські війська здобули перемогу під Вітебськом над армією І. Хованського, зупинили наступ головних московських корпусів Я. Черкаського та Ю. Долгорукова і навіть перенесли бойові дії на територію Московської держави (на Новгородську і Псковську землі). Саме в цей час у Правобережній Україні вибухнуло повстання проти поляків та гетьмана П. Тетері. Гетьман С. Чарнецький розпочав жорстоку й успішну кампанію проти повстанців, яка закінчилася лише по його смерті на поч. 1665. У 1665 воєнних дій фактично не було, оскільки гетьман Є.-С. Любомирський очолив виступ шляхти проти короля. У зв'язку з цим скрутне становище королівського уряду намагалася використати московського делегація на нових переговорах, що почалися у квітні 1666 в Андрусово (нині село в Смоленській обл., РФ). Московський уряд намагався підкріпити свої вимоги також воєнними діями влітку 1666. Але взаємне виснаження воюючих сторін змусило обидва уряди піти на укладення компромісної угоди — Андрусівського перемир'я 1667.

Літ.: Сагановіч Г. Невядомая вайна 1654–1667. — Мінск, 1995; Пиріг П. Лівобережний похід Яна-Казимира 1663–1664 pp. // Сіверянський літопис, 1999, № 5; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція 1648–1676 pp. — К., 1999; Таїрова-Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 pp.). — К., 2004; Малое А. Русско-польская война 1654–1667 гг. — М., 2006; Федорук Я. Віденський договір 1656 року: Східно-європейська криза і Україна у середині XVII століття. — К., 2011.

A.A. Галушка.