Україна в міжнародних відносинах/4/Північна війна 1700–1721

◀ Південно-Африканська Республіка

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Північна війна 1700–1721

Полтавська битва 1709 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПІВНІЧНА ВІЙНА 1700–1721 — війна між Швецією і Північним союзом за шведські володіння у Прибалтиці. На різних етапах війни до складу Північного союзу входили Московія, Річ Посполита і Саксонія (на той час польський король Август II був водночас і курфюрстом Саксонії), Данія і Норвегія (датський король Фредерік ІV був також королем Норвегії), Пруссія, Нідерланди, Англія і Ганновер. На боці Швеції були Оттоманська Порта і Гольштейн. У війні брало активну участь запорозьке та реєстрове козацтво.

У лютому 1700 армія короля Августа II окупувала шведські володіння у Лівонії (Ліфляндія) та взяла в облогу Ригу, а у березні військо датського короля Фредеріка ІV вторглося на територію герцогства Гольштейн (Гольштинія) — союзника Швеції. У відповідь на це в серпні того ж року шведський король Карл XII, за підтримки англо-голландського флоту, розпочав осаду датської столиці Копенгагена. Данія змушена була визнати суверенітет Гольштейну, відмовитись від членства в Північному союзі, не надавати військової допомоги ворогам Швеції, про що 7 (18)  серпня було укладено Травендальський мирний договір. Невдовзі потому шведи звільнили Лівонію.

19 (30) серпня війну Швеції оголосила Московія. 14 (25) жовтня призначений головнокомандувачем царської армії герцог Карл Євгеній де Кроа розпочав осаду Нарви, яка згідно з союзницькими домовленостями мала відійти до Московії. Незважаючи на те, що співвідношення військових сил було не на користь шведів (близько 32,5 тис. вояків і 37 гармат порівняно із 35 тис. вояків і 145 гарматами супротивника), 19 (30) листопада царська армія зазнала поразки.

У січні 1701 Московія, Річ Посполита та Саксонія уклали в литовському м. Біржі договір, за яким зобов'язувались продовжувати спільні воєнні дії проти Швеції. Окрім цього Петро І, посилаючись на необхідність узгоджувати свої дії з українським гетьманом Іваном Мазепою, не пристав на умови Августа ІІ повернути Речі Посполитій українські містечка Трахтемирів, Стайки та Трипілля.

Бойові дії були поновлені влітку. Тоді, під Ригою, шведи завдали поразки саксонській армії Августа ІІ. 29 грудня 1701 (9 січня 1702) російсько-козацькі війська на чолі із Борисом Шереметьєвим та наказним гетьманом Війська Запорозького Данилом Апостолом розбили шведів при мисі Ерестфер, розорили Дерптський повіт. Основні події воєнної кампанії 1701–1704 розгорталися на польсько-саксонських територіях (розгром шведами у липні 1701 саксонської армії під Ригою, влітку 1702 — об'єднаної польсько-саксонської армії під Клішовим, а також здобуття Варшави і Кракова, у травні 1703 — саксонської кавалерії під Пултускою та у вересні 1704 здобуття Львова), а також Інгерманландії (царські війська розбили шведів під Ерестфером в кінці 1701, захопили 1702 Нотебург, 1703 — Нієнштанц, Ямбург, Копор'є, 1704 — Дерпт і Нарву з Івангородом. У бойових діях на прибалтійських територіях брали участь козацькі реєстрові полки (Гадяцький, Лубенський, Миргородський, Ніжинський та Полтавський), а також окремі загони запорозького козацтва.

Саме тоді, 1703, з ініціативи гетьмана Івана Мазепи, відбулися таємні українсько-польські переговори про створення Великого Князівства Руського на засадах Гадяцької угоди.

Важливою подією у ході П.в. стало усунення від влади (детронізації) Августа ІІ, ухвалене Варшавською конфедерацією навесні 1704 завдяки зусиллям дипломатії Карла ХІІ, та обрання новим королем Речі Посполитої шведського ставленика — познанського воєводи Станіслава Лещинського. Є відомості, що майже відразу потому Іван Мазепа, за посередництвом княгині Анни Дольської, розпочав таємні переговори із Станіславом Лещинським про вступ України (на правах великого князівства) до Речі Посполитої під протекторатом шведського короля.

1705 суттєвих змін у ході війни не відбулося. Лише на початку осені 1706 шведи захопили Саксонію. 13 (24) вересня Август ІІ змушений був укласти сепаратний мир зі Швецією (Альтранштадський мирний договір), за умовами якого відмовився від польської корони на користь Станіслава Лещинського, що відповідно скасовувало союз з Московією. Впродовж 1707 шведська армія перебувала на території Саксонії, де Карл ХІІ зміцнював боєздатність своєї армії. Восени 1707 вона залишила територію Саксонії і, форсувавши у червні 1708 р. Березина, наблизилася безпосередньо до кордонів Московії. Невдовзі потому 3 (14) липня 1708 шведи здобули перемогу над царською армією під Головчино (поблизу Могильова) і 7 (18) липня захопили Могильов.

Після успішного завершення бойових дій на території Саксонії і Речі Посполитої Карл ХІІ вирішив йти безпосередньо на Москву через Смоленськ: 16-тис. корпус генерала Адама Левенгаупта мав рухатися на Могильов для з'єднання із основними силами під командуванням Карла ХІІ, 12 тис. корпус генерала Георга Любекера отримав наказ діяти на півночі і просуватися до Новгорода. Розпорошенням шведського війська скористався Петро І. 28 вересня (9 жовтня) біля Лісного (під Старим Биховом) він розбив корпус генерала Адама Левенгаупта.

Петро І віддав наказ про застосування тактики «випаленої землі». На усьому шляху просування білоруськими землями шведська армія скрізь зустрічала спустошені вогнем міста і села, в її лавах розпочався голод.

Відтак Карл ХІІ змінив свій початковий план наступу на Москву через Смоленськ і, за порадою генерала Акселя Гілленкрока, вирішив просуватися українськими територіями у напрямі Сіверщини (нині Чернігівщина). Проте і тут Петро І розпочав застосовувати ту ж саму тактику, що і на білоруських землях. Першими запалали містечка і села Стародубщини. Місцеве населення було вкрай обурене свавіллям царської армії.

Сучасні дослідники стверджують, що саме ці дії царя змусили гетьмана Івана Мазепу відкрито перейти на бік шведів, який наприкінці жовтня уклав союзний договір із Карлом ХІІ. Рішення гетьмана стало цілковитою несподіванкою для Петра І. Здогадуючись про причини такого вчинку гетьмана, цар став шукати опору серед місцевого населення і припинив тактику «випаленої землі». Із стратегічних міркувань та водночас заради помсти Петро І віддав наказ атакувати гетьманську столицю Батурин. На початку листопада царські війська оволоділи містом та зруйнували його.

На початку весни 1709 до гетьмана приєдналося Військо Запорозьке на чолі із кошовим отаманом Костем Гордієнком. У відповідь на це в травні царський загін полковника Петра Яковлєва разом із вояками козацького полковника Ігнатія Галагана зруйнували Чортомлинську Січ.

Сподіваючись на допомогу кримських татар, Іван Мазепа розпочав дипломатичні переговори із ханом Девлет-Гіреєм ІІ. Довідавшись про це, Петро І шляхом підкупу турецьких посадовців домігся від султана Ахмеда ІІІ згоди дотримуватися нейтралітету, що, відповідно, розповсюджувався і на кримських татар — васалів Оттоманської Порти.

Важливим етапом П.в. стали події навколо Полтавської фортеці, яку 30 квітня (11 травня) взяли в облогу шведсько-козацькі війська під командуванням Карла ХІІ. Майже три місяці царський гарнізон на чолі із полковником Олексієм Келіним тримав оборону. Після прибуття основних сил армії Петра І у вирішальній Полтавській битві, що відбулася 27 червня (8 липня), шведи зазнали нищівної поразки. Карл ХІІ, Іван Мазепа та Кость Гордієнко разом із незначною кількістю війська встигли перейти на територію Оттоманської Порти. Наприкінці літа Карл ХІІ та Іван Мазепа дістались до Бендер, звідки розпочали активну дипломатичну роботу по створенню антимосковського союзу у складі Речі Посполитої та Оттоманської Порти. Ця ініціатива не була втілена, а наприкінці вересня помер Іван Мазепа. Тимчасом у жовтні союзний договір з Августом ІІ, якого вкотре проголошено королем, уклав Петро І, подібний договір було укладено і з Данією. На місце Івана Мазепи, вже в листопаді, царський уряд формально (без видачі інсталяційної грамоти на гетьманство) затвердив кандидатуру Івана Скоропадського. А у квітні 1710 прибічниками померлого у вигнанні Мазепи (близько 50 сотників), в присутності Карла ХІІ і Ахмета ІІІ, було проведено вибори гетьмана, яким став колишній Генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик. Ця подія змусила Петра І прискорити процес видачі інсталяційної грамоти на гетьманство Івану Скоропадському, проте його повноваження були суттєво обмежені. Досить швидко Пилипу Орлику та Карлу ХІІ вдалося домогтися укладення союзного договору з кримськими татарами й Оттоманською Портою. Зокрема, шведський король, за активної військової підтримки турків і татар, зобов'язувався воювати до повного визволення українських земель від московського панування. 20 листопада (1 грудня) Оттоманська Порта оголосила війну Московії.

В цілому упродовж воєнної кампанії 1710 царська армія здобула кілька прибалтійських фортець, як Виборг, Рига, Кексгольм і Ревель, а також о. Езель.

На початку 1711 Пилип Орлик на чолі об'єднаного війська у складі запорозьких козаків, татар, шведів і поляків (прихильників Станіслава Лещинського) пішов походом у Гетьманщину, який виявися невдалим, чому значною мірою сприяла московська дипломатія. Змушений повернутися у турецькі володіння, Пилип Орлик до кінця життя (помер 1742 в Яссах) вів переговори чи не з усіма провідними європейськими державами (Річ Посполита, Саксонія, Пруссія, Ватикан, Франція, Великоб ританія та ін.) щодо визволення українських земель від московського панування.

22 лютого (5 березня) було обнародувано маніфест Петра І про початок війни з Оттоманською Портою. На початку червня царські війська вступили в Молдовію. Та вже у липні на березі р. Прут (поблизу Ясс) турецька і татарська армії оточили військо Петра І, в результаті чого влітку 1711 цар змушений був розпочати мирні переговори з Ахметом ІІІ та зрештою укласти Прутський мир.

Впродовж 1712–1713 основні події війни розгорталися на територіях Померанії. Здобуття Мекленбурга та розгром датсько-саксонських військ поблизу містечка Валкеншет стали для шведської армії чи не останніми значними перемогами у П.в. Також 29 листопада (10 грудня) 1712 Оттоманська Порта в чергове оголосила війну Московії та вже наступного року, шляхом підкупу турецьких посадовців, царським дипломатам вдалося домогтися укладення нової мирної угоди, а також налаштувати султана супроти Карла ХІІ. Як наслідок, того ж року шведський король був примусово депортований з турецької території та повернувся до Швеції, де розпочав підготовку до нової антимосковської воєнної кампанії.

У червні 1714 Московія і Пруссія уклали союзний договір, а 27 липня (7 серпня) відбулася Гангутська битва, в результаті якої царські війська заволоділи Аландськими островами. 11 (22) грудня 1715 об'єднані пруссько-датсько-саксонські війська захопили Штральзунд. Наступного року, після капітуляції шведського гарнізону Вісмара 7 (18) квітня, царські війська разом із союзниками у складі Данії, Великобританії та Голландії розпочали спільну антишведську воєнну кампанію.

У травні 1718 між Швецією та Московією розпочалися мирні переговори (Аландський конгрес). Згідно із досягнутими домовленостями до Росії мали відійти: Інгрія, Ліфляндія, Естляндія та частина Карелії з містом Виборг, натомість за Швецією закріплювалися Фінляндія і більша частина Карелії, державний устрій Речі Посполитої мав залишатися незмінним. Наприкінці 1718 під час облоги норвезької фортеці Фредеріксгаль загинув Карл ХІІ, тому усі домовленості Аландського конгресу так і не були ратифіковані. Війна відновилась активними діями царського флоту в Балтійському морі та диверсіями біля берегів Швеції 1719, що призвело до поглиблення протистояння у стані учасників Північного союзу та зрештою — утворення антимосковської коаліції. Так, упродовж 1719–1720 союзні договори зі Швецією уклали: Великобританія та Ганновер, Пруссія та Данія й ін. Останньою великою баталією П.в. стала перемога царського флоту біля о. Гренгам 27 липня (7 серпня) 1920. На початку 1721 шведський престол посів Фредерік І і невдовзі потому розпочалися московсько-шведські переговори. Укладенням Ніштадського мирного договору завершилася П.в.

Літ.: Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М., 1958; Возгрин В.Е. Россия и европейские страны в годы Северной войны. — Л., 1986; История Северной войны 1700–1721 гг. — М., 1987; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. — М., 1991, т. 14–15, кн.VII–VIII; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991, т. 3; Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1992, т. 2; Штенцель Альфред. История войн на море. — М., 2002; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С.О. Павленко. — К., 2007; Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721. — К., 2009.

В.В. Піскіжова.