Україна в міжнародних відносинах/4/Пряшівщина

◀ Прутський трактат 1711

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Пряшівщина

Рада економічної взаємодопомоги ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПРЯШІВЩИНА (Пряшівський край) — західна історично-етнічна частина Закарпаття на південних схилах Карпат, нині — один із восьми країв сучасної Словацької Республіки, що являє собою прилеглу до України вузьку смугу в південно-східній частині республіки між словацькою та польською етнічними територіями до 150 км завдовжки і 10–40 км завширшки. На П. (назва походить від м. Пряшева, адміністративного центру колишньої Шариської жупи Австро-Угорської монархії, до складу угорської частини якої П. входила до 1919 р.) живуть переважно словаки, а також русини-українці, які за говіркою і особливостями культури близькі до лемків. Слов'яни з'явилися на тер. П. в 3–5 ст. У 11–12 ст. П. потрапила у залежність від угорських феодалів. У 1241–42 населення П. героїчно оборонялося від орд Батия. З початку 14 ст. пожвавилися хвилі волосько-руської колонізації П., яка тривала аж до 18 ст. і мала переважно український етнічний характер. У 2-й пол. 18 ст. на П. розгорнулася словацька колонізація, що поступово змінила етнічний характер цього краю. Протягом століть українське і словацьке селянство П. пліч-о-пліч виступало проти феодального гніту (повстання й селянські війни 1648–54, 1697, 1703–11, 1830 та ін.). Словаки й українці боролися разом проти політики денаціоналізації, яку проводив австро-угорський уряд. Українське населення П. було православним і залежало від мукачівських єпископів, але після Ужгородської унії 1646 розпочався перехід священників і пастви у католицизм східного обряду. 1816 створена Пряшівська греко-католицька єпархія (близько 200 парафій і 150 тис. вірних).

З початку 19 ст. П. стала центром культурно-просвітницької діяльності «будителів» (О. Духнович, О. Павлович та ін.), які виступали проти мадяризації русинсько-українського населення (руського люду) і своєю активною й багатогранною діяльністю поклали початок його національному відродженню. Під впливом революційних подій 1848–49 років в Габсбурзькій монархії політичний діяч з П. А. Добрянський, який був членом Головної руської Ради у Львові, розробив проект утворення окремого Руського краю в Австрії. З кінця 19 ст. на П. посилилися словакізація місцевого населення, чому сприяло зокрема введення латинської абетки замість кирилиці в школах та видавничій справі й церковних книгах, а також мадяризація (закон Аппоньї про скасування навчання руською (народною) мовою), водночас поширилася русофільська ідеологія. Цей денаціоналізаційний натиск сильніших національних культур й політичних систем призвів до занепаду національно-культурного відродження русинів-українців П. А нестерпні соціально-економічні умови життя на П., як і в усьому Закарпатті, масове розорення селянства й безробіття призвели до інтенсивної еміграції сільського населення в останній чверті 19 — на поч. 20 ст. (гол. чин. до США, де ѕ закарпатських емігрантів — близько 150 тис. чол. — походило з Пряшівщини).

Під час розпаду Австро-Угорщини наприкінці Першої світової війни частина русько-українського населення П. висловлювалася за входження до складу української держави, інша — за приєднання до Чехо-Словаччини. 1919 між Підкарпатською Руссю (Закарпаттям) і Словаччиною, що увійшли до складу Чехословацької республіки згідно з рішенням Паризької мирної конференції, проведено «тимчасову» межу — кілька км на захід від р. Уж, без урахування етнічного складу населення, унаслідок чого до складу Словаччини увійшло близько 3 500 км2 української етнічної території з близько 100–120 тис. українського населення без забезпечення його культурних і політичних прав. У міжвоєнні роки на П., як і в Закарпатті, існувало три культурні напрями: проросійський (русофільство), проукраїнський та місцевий — т. зв. карпаторуський або русинський. Зокрема, під впливом русофільських тенденцій у 1920-х роках на П. почався рух за православ'я за активною участю російських місіонерів: у 1940 тут було 19 православних парафій та близько 12,5 тис. вірних, які підлягали православній Мукачівсько-Пряшівській єпархії в юрисдикції сербського патріарха. Міжвоєнний період позначився також змаганням за національну школу, передусім за введення «руської» навчальної мови у державних та церковних початкових школах і за заснування руської гімназії. На близько 300 сіл з українським населенням на П. у 1933–34 рр. діяло лише 111 початкових і 2 горожанські школи з «руською» мовою навчання: 1936 засновано першу російську гімназію у Пряшеві. В освіті, як і в пресі, на П. переважала проросійська тенденція.

1939 Угорщина, захопивши Закарпаття, домоглася пересунення угорсько-словацького державного кордону на захід, мотивуючи це етнічним складом населення: до Угорщини приєднано 1700 км2 території з 70 тис. населення, у тому числі 38 тис. українців. Уряд Словацької республіки (1939–1944), у свою чергу, проводив на П. відверту політику словакізації: 1940 припинено вихід єдиної україномовної газети, ліквідовано більшість політичних і громадських організацій, посилено тиск на Греко-католицьку церкву. Наприкінці Другої світової війни українське населення П. симпатизувало СРСР і разом зі словаками брало активну участь у партизанській боротьбі проти німецьких загарбників, зокрема у Словацькому національному повстанні 1944. Чимало українців-пряшівчан воювали у складі Чехословацького окремого батальйону (армійського корпусу), сформованого в СРСР у 1943. Після вступу радянських військ на П. 1 березня 1945 утворена «Українська народна рада Пряшівщини», що діяла як координаційний представницький орган пряшівських українців до 1952, намагаючись приєднати Пряшівщину до Закарпатської України, а після невдачі безуспішно домагалася автономії українського населення в рамках Чехословаччини. 1945 після приєднання Закарпатської України до Української РСР в складі СРСР між Чехословаччиною і УРСР відновлено давній кордон з 1919. В 2-й пол. 1940-х рр. відбувся значний відплив з П. українського населення: близько 10 тис. осіб — т. зв. оптантів до СРСР (частина з них у 1960-х рр. повернулася) і до промислових районів Чехії (на землі виселених судетських німців) та Моравії. У 1946–1947 рр. у гірських селах П. діяли відділи УПА, які через Словаччину пробиралися на захід. Після встановлення комуністичної влади в Чехословаччині на П. в 1949–1952 рр. проведено примусову колективізацію, яка зустріла опір селянства. 1950 на Пряшівщині ліквідовано Грекокатолицьку церкву і проводилася політика православізації українського населення. 1951 директивно запроваджено літературну українську мову, хоча більшість українського населення П. називала себе русинами або уснаками й розмовляла місцевим діалектом «язичієм». Саме у 1950-х рр. мову населення П. вперше офіційно було визначено прикметником «українська», хоча більшість населення й місцевої інтелігенції, вихована в російському дусі, не була національно свідомою і добре ознайомленою з літературною мовою та загальноукраїнською культурою взагалі. В цей час на П. було 72 дитячі садки, 272 основні (початкові) школи, 44 неповні середні школи і 11 повних середніх шкіл з українською мовою навчання, діяли кафедри української мови та літератури на двох факультетах Пряшівського педагогічного інституту, український відділ Словацького педагогічного видавництва, секція українських письменників при Словацькому союзі письменників (В. Гренджа-Донський, Ф. Лазорик, Ф. Іванчова, В. Зозуляк, С. Гостиняк, М. Шмайда та ін.), українське радіомовлення, а при Міністерстві шкільної освіти Словаччини існувала координуюча державна освітня установа «Реферат українського шкільництва». У 1951–1968 рр. на Пряшівщині діяла «Культурна спілка українських трудящих» (КСУТ) як єдина українська суспільно-політична організація, яка була членом Національного Фронту Чехословаччини, що координувала й організовувала всю суспільно-культурну діяльність українського населення Словаччини, мала понад 250 місцевих організацій та близько 7,5 тис. членів і друковані органи українською мовою: газ. «Нове життя», журн. «Дружно вперед», альманах «Дукля». Крім КСУТ, на П. існували Союз молоді Карпат (1946–1949), «Общество им. Духновича», студентське товариство тощо. У 1950–60-х рр. на П. працювали близько 200 українських колективів художньої самодіяльності. Серед них — музичні колективи при Пряшівському педагогічному інституті, Міжлабірецькому окружному будинку культури, «Піддуклянський український народний ансамбль» (засн. 1955), Пряшівський український народний театр (засн. 1945). Проводилися щорічні фестивалі: драми і художнього слова ім. Духновича та культури і спорту в Медзілаборце, співацьких ансамблів у Каймонці Старолюбовнянського округу й свята пісні і танцю у Свиднику (з 1956). 1954 засновано перший український музей на П. у Межилабірцях, звідки його було переведено у Пряшів. У 1958, після кількох реорганізацій, йому було надано приміщення колишнього монастиря у Красному Броді, а у 1964 Музей української культури перенесено у Свидник, де він став важливою культурною й науковою установою зі штабом кваліфікованих працівників, сучасною експозицією, багатими фондами, бібліотекою, численними тематичними виставками. У 1965 тут розпочато видання «Наукового збірника Музею української культури» — видано 17 томів у 21 книзі, на сторінках якого друкувалися праці з етнографії, фольклористики, мистецтвознавства та інших галузей української культури. 1991 відкрито сучасну експозицію музею на площі 1700 кв. м, яка складається з чотирьох частин: історичної, етнографічної, іконописної та експозиції тематичних виставок. Складовою частиною Музею української культури у Свиднику є експозиція народної архітектури просто неба на площі 10 га, в якій розташовано близько 50 об'єктів.

У фондах музею нараховується 60 тис. експонатів, а в бібліотеці музею — понад 40 тис. книжок. Поряд з Музеєм української культури у Свиднику значну роботу з дослідження народної культури русинів-українців П. проводив створений 1960 при філософському факультеті Пряшівського університету ім. Шафарика Науково-дослідний відділ кафедри україністики, де працювали відомі науковці М. Гиряк, М. Мушинка, О. Рудловчак та ін. Утім уже на початку 1960-х років українізацію стали поступово згортати, посилилася словакізація українського населення П., яка по суті продовжується в наш час владою Словацької Республіки. Наприкінці 1980-х рр. єдиний український театр на П. був перетворений на русинський заклад: з його репертуару було усунуто всі п'єси літературною українською мовою. Згодом ліквідовано «Піддуклянський український народний ансамбль», українську редакцію радіо, журнал «Дружно вперед», майже припинилося видання художньої літератури та підручників українською мовою, згортається україномовна освіта. На сьогодні система шкільної освіти українською мовою об'єднує 11 дитячих садків, 8 початкових шкіл та 1 середню школу ( її як неосновну вивчає лише близько 1000 учнів). Україністику можна вивчати у Пряшівському університеті та Бансько-Бистрянському університеті ім. Матея Бела (засн. 1992). Українською мовою виходить лише три видання: газета «Нове життя» (орган «Союзу русинів-українців», літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля» (орган «Спілки українських письменників Словаччини») та дитячий журнал «Веселка».

1991 під час перепису населення Словаччини вперше запроваджено дві позиції для самовизначення — «українець» та «русин» (до того все місцеве населення самоідентифікувало себе як «русини-українці»), у результаті українцями було зареєстровано 13847 осіб, а 16937 осіб записалися русинами. На сьогодні єдине русько-українське населення П., що раніше становило одне ціле з лінгвістичної точки зору, розбито на три групи: русинів, українців і словаків — остання група, завдяки асиміляції русько-українського населення, постійно збільшується за рахунок двох перших. Частина русько-українського населення П. усвідомлює себе окремою від українців етнічною групою — «русинами», у щоденному мовленні вони вживають ті самі діалекти лемківського говору, що й українці Словаччини, але як писемну використовують не літературну українську мову, а «русинську» (лемківсько-пряшівську) мову (у 1995 кодифіковані два діалекти лемківського говору української мови у Словаччині — західноземплінський та східноземплінський). За даними останнього перепису населення, який відбувся 2001, у Словацькій Республіці зареєстровано понад 10,8 тисяч осіб української національності. Зазначена кількість складає лише 0,2% від загальної чисельності населення країни. Українська національна меншина Словаччини — це, в основному, автохтонне населення, представники якого компактно проживають у південно-східній частині сучасної Словацької Республіки. Тут нараховується близько 250 в минулому українських, а тепер переважно словацькоукраїнських селищ. Основна маса українців проживає в Гуменному — 4,9 тис. осіб (4,3% населення), Свиднику — 1,8 тис. (3,9%), Пряшеві — 1,6 тис. (0,8%), Бардійові — 1,6 тис. (2,0%), Кошицях — 1,1 тис. (0,5%), Старій Любовні — 0,7 тис. (1,4%). Більшість тих, хто визнав себе русинами, зосереджена в Гуменному — 7,8 тис. (6,8%), Свиднику — 3,4 тис. (7,7%), Бардійові — 1,9 тис. (2,3%), Старій Любовні — 1,0 тис. (2,1%).

Абсолютна більшість русинів-українців (89,0%) проживає в північносхідній частині Словаччини, відомій під назвою «Пряшівщина», де нараховується 6 селищ, в яких етнічні українці складають понад 20 відсотків, та 11 селищ, в яких мешкає понад 10 відсотків етнічних українців.

Незначна група української національної меншини проживає в столиці Словацької Республіки — м. Братислава, на іншій території — дисперсно.

Українською мовою на П. говорить 11 тис. осіб. Українцями ідентифікує себе третина русько-українського населення Словаччини, русинами — дві третини. Для порівняння: у 1930 на П., за оцінками В. Кубійовича, жило щонайменше 110 тис. українців, а за післявоєнними переписами населення: у 1950 — 46 тис., 1960 — 33 тис., 1970 — 38 тис. ( за іншими даними, у 206 селах (з усіх 250 сіл Пряшівщини) мешкало близько 100 тис. українців). Найбільш чисельною та представницькою організацією українців у Словацькій Республіці є «Союз русинів-українців», який об'єднує близько 4 тис. осіб. Також існує малочисельна політичногромадська організація русинів-українців «Піддуклянська демократична громада». Інший напрямок представляє «Русинська оброда» («Русинське відродження»), що проводить думку про те, що русини є «четвертим східнослов'янським народом», не спорідненим з українцями.

Літ.: Волощук И. Современная украинская литература в Чехословакии. — Пряшев, 1957; Капішовський В. Економічно-суспільний та культурний розвиток українського населення в Чехословацькій республіці та його перспективи. — Пряшів, 1960; Бача Ю. Літературний рух на Закарпатті сер. ХІХ ст. — Пряшів, 1961; Haraksim L. K socialnim a kulturnim dejinam Ukrajincov na Slovensku do roku 1867. — Bratislava, 1961; Дзюбко І. Розв'язання національного питання в народно-демократичній Чехословаччині. — К., 1963; Микитась В., Рудловчак О. Поети Закарпаття. — Пряшів, 1965; 15 років на службі народу. Зб. статей та фотодокументів з нагоди 15-річчя КСУТ. — Пряшів, 1966; Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння до 18 ст. — Пряшів, 1967; Зілинський О. та ін. Література чехословацьких українців 1945–1967. Проблеми і перспективи. — Пряшів, 1968; Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Югославії. — Вінніпег, 1969; Мушинка М. З українського фольклору Східної Словаччини. — Пряшів, 1973; Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. Книга перша (1918–1938). — Пряшів, 1979; Віднянський С.В., Сюсько І.М. Русини-українці в Чехо-Словаччині: процес національного самоусвідомлення // Український історичний журнал. — К., 1991. — № 5; Gajdos M., Konecny St. Postavenie Rusinov-Ukrajincov na Slovensku v rokoch 1948–1953. — Praha, 1994; Віднянський С.В., Постоловський Р.М. Українці Чехословаччини в демократичному русі 1968–1969 рр. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — Вип. 6. — К., 1997; Gajdos M., Konecny St., Musinka M. Rusini / Ukrajinci v zrkadle polstorocia. Niektore aspekty ich vyvoja na Slovensku po roku 1945. — Presov–Uzhorod, 1999; Кравчук О. Національна політика Чехословацької республіки. 1918–1929 рр. — Вінниця, 2008;

C.В. Віднянський.