Україна в міжнародних відносинах/4/Перший чехословацький корпус

◀ Перше травня

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Перший чехословацький корпус

Пилявецька битва 1648 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПЕРШИЙ ЧЕХОСЛОВАЦЬКИЙ КОРПУС. Сформований на території СРСР на початку 1942 під командуванням підполковника Людвіка Свободи. Пройшов бойовий шлях від Бузулуку через Соколово на Харківщині, Київ, Білу Церкву, Жашків, Буковину, південну Польщу, Дуклю, Липтовський Мікулаш, Злин, Остраву до Праги, де 17 травня 1945 відбувся парад воїнів корпусу.

Початком його історії слід вважати радянсько-чехословацький договір про співробітництво у війні проти гітлерівської Німеччини від 18 липня 1941, згідно з яким чехословацький уряд в еміграції на чолі з президентом Е. Бенешем дістав повне визнання як рівноправний представник союзницьких держав і можливість формувати на радянській території військові підрозділи. 27 вересня 1941 на підставі цього союзницького договору було підписано військову угоду, де викладалися положення про формування чехословацьких військових підрозділів у СРСР.

Вже на початку 1942 у приуральському містечку Бузулуці був утворений 1-й батальйон майбутньої механізованої бригади, який на початку 1943 був направлений на Вороніжський фронт і 1 березня пішим маршем прибув у визволений Харків у складі 26 офіцерів і 944 солдатів та молодших командирів. Організаційним ядром батальону стали воїни колишнього Чехословацького легіону (сформованого у 1917–1918 на Україні) на чолі з підполковником Л. Свободою, які емігрували в СРСР після окупації Польщі у вересні 1939 і до 1941 були інтерновані в Суздалі. До складу батальону увійшли також колишні бійці інтернаціональних бригад в Іспанії, чехословацькі політемігранти, радянські громадяни словацької та чеської національностей. Зокрема, після визволення Рівного та Луцька на початку лютого 1944 підрозділи вже 1-го Чехословацького армійського корпусу були суттєво поповнені за рахунок волинських чехів та словаків і нараховували понад 16 тис. воїнів.

Поповнювався корпус також за рахунок солдатів словацьких частин на Східному фронті: влітку 1943 під Мелитополем понад 2 тис. воїнів словацької механізованої дивізії здалися в полон і згодом більшість з них увійшла до складу корпусу. Однак абсолютну більшість Чехословацького батальйону, особливо в перші роки його існування, від 60 до 75%, складали закарпатські русини-українці. Всього у складі чехословацьких військових частин в СРСР служило понад 14,2 тис. закарпатців — колишніх громадян Чехословаччини.

Як відомо, у 1919–1939 Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входило до складу Чехословацької республіки, а у березні 1939 було окуповано Угорщиною, незважаючи на збройний опір карпатських січовиків — захисників проголошеної 15 березня 1939 незалежної держави Карпатської України. Одним з проявів тих подій стала масова втеча закарпатців до СРСР, особливо молоді, яка підлягала призову до угорської армії в 1939–1941 рр., нелегальний перехід ними східного кордону в Західну Україну, яка у вересні 1939 була приєднана до Радянського Союзу. Рятуючись від угорського окупаційного режиму, а також у пошуках роботи і кращої долі, протягом 1939–1941 угорсько-радянський державний кордон нелегально перетнули тисячі закарпатців (дослідники називають різні цифри — від 5–6 тис. до 20 і навіть 55 тис. чол.). Вони йшли з чесними і благородними намірами, з надією на повернення додому в ролі визволителів. І ніхто не уявляв собі, що потрапить до сталінсько-беріївських таборів ГУЛАГу, в які їх заженуть на підставі рішень особливих нарад при НКВС СРСР за нелегальний перехід державного кордону на 3, а то й на 5 і навіть 8 років виправно-трудових робіт.

Напередодні нападу Німеччини на СРСР в 29 таборах НКВС уже знаходилися тисячі закарпатців — майже всі, хто нелегально перейшов угорсько-радянський кордон. Про цих співвітчизників довідалася чехословацька військова місія в Радянському Союзі, яку очолював полковник Г. Піка. Він провів велику роботу, щоб з'ясувати, в яких саме таборах перебувають закарпатці. Потім вступив у листування із чехословацьким емігрантським урядом у Лондоні і зарубіжним керівництвом КПЧ у Москві та з міністерствами оборони і внутрішніх справ СРСР, порушуючи клопотання про звільнення закарпатців, аби їм дозволили вступати до лав чехословацької військової частини, яка формувалася в СРСР.

Таборні страждання закарпатців на лісоповалі, у вугільних шахтах, на спорудженні залізничих колій припинилися лише наприкінці 1942 — на початку 1943, коли Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 засуджені за нелегальний перехід кордону були амністовані (щоправда, чимало з них загинули у таборах). З таборів, як правило у супроводі представників НКВС, вони направлялися у південноуральське місто Бузулук, де розпочалось формування 1-го Чехословацького окремого батальону, абсолютну більшість якого і склали саме закарпатські українці.

Першим офіцером із числа закарпатців, котрі повернулися з таборів, був поручик Юлій Костович із села Радванка (нині — передмістя Ужгорода). Він до війни закінчив у Чехословаччині військову академію, а у 1944, вже будучи капітаном, командував полком зенітної артилерії 1-го Чехословацького армійського корпусу. Поступово зростало число офіцерів Чехословацького батальону — уродженців Закарпаття. Зокрема, підпоручиками і поручиками стали серед перших Василь Вальо із с. Заднє на Іршавщині, Емерих Королович із с. Ключарки і Федір Іванчов із с. Зубівка Мукачівського району, Михайло Король з Хустщини та Михайло Цифра з Перечинщини, Степан Бунзяк з с. Міжгір'я, Степан Вайда з с. Дулово Тячівського району та Петро Гощук із с. Луг на Рахівщині та ін. Усі вони разом із своїми земляками, рядовими воїнами, були учасниками першого бою Чехословацького батальону під с. Соколово. У тому бою кулеметники Ігнат Шпигель та Петер Дьері із Закарпаття, захищаючи підступи до командного пункту О. Яроша, знищили понад 30 фашистів. А у складі розвідувального взводу А. Сохора особливо відзначилися закарпатці-автоматники Д. Криванич, І. Петрище, В. Рущак, брати Лялько та ін.

У жовтні-листопаді 1943 1-а Чехословацька окрема бригада брала участь у боях за визволення Києва. В ній вели воїнів у бій вже чимало офіцерів-закарпатців, для яких особливо близьким було звернення до бійців командира бригади Л. Свободи: «Наш народ доручає нам воювати за Київ так, як би ми воювали за Прагу, Брно, Братиславу, Кошице…».

При визволенні Києва відзначився командир взводу 2-го піхотного батальону четар Степан Бунзяк, за що нагороджений Чехословацьким військовим хрестом. За визволення столиці України віддав життя підпоручик Михайло Оленич; його ім'я можна прочитати на стелі на одному з київських кладовищ. Потім воїни чехословацької частини визволяли інші міста і села України. За вміле командування взводом у боях за Білу Церкву закарпатця з Мукачівщини четаря Івана Дзямка нагородили Чехословацьким військовим хрестом, присвоїли звання ротмістра.

Про хоробрість закарпатців колишній командир 1-го Чехословацького армійського корпусу, генерал армії Людвік Свобода пізніше писав: «Кого з цієї довгої-предовгої шеренги наших карпато-українських друзів назвати? У моїй пам'яті збереглися спогади про десятки і десятки хоробрих воїнів. До найхоробріших, безумовно, належить Степан Вайда. Вісімнадцятирчним він залишив Закарпатську Україну, перейшов у Радянський Союз і став бійцем нашої військової частини. Був танкістом. Він брав участь у боях за визволення Києва, Руди, Білої Церкви і Жашкова».

Героїзм і відвагу виявив підпоручик Степан Вайда в МоравськоОстравській бойовій операції у березні-квітні 1945. Це був його останній бій: Степан Вайда поліг тут смертю хоробрих. Йому радянським і чехословацьким урядами посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу та Героя Чехословаччини.

У міру того, як війська Червоної армії, а з ними й частини 1-го Чехословацького армійського корпусу з боями просувалися все ближче до західних кордонів СРСР, серед його бійців зростали бойовий дух та палке бажання взяти участь у визволенні своєї батьківщини — Чехословаччини. У липні 1944 з таким проханням до командуючого 1-м Українським фронтом звернулося командування корпусу. Воно отримало позитивну відповідь, але несподівано корпус з Буковини було перекинуто у південну Польщу і на початку серпня 1944 у складі 38-ої армії 1-го Українського фронту — на кордон зі Словаччиною для участі в КарпатоДуклінській операції. 6 жовтня корпус оволодів Дукельським перевалом, зазнавши значних втрат. Цей день став Днем Чехословацької народної армії.

Після визволення Чехословаччини і закінчення війни значна частина закарпатських бійців корпусу залишилися служити в лавах Чехословацької народної армії, тим більше, що в 1945 міністром національної оборони ЧСР став їх колишній командир — генерал армії Л. Свобода.

Спеціальним декретом президента Чехословаччини Е. Бенеша закарпатським українцям — воїнам корпусу та їх родинам — була надана можливість отримати знову громадянство Чехословаччини. Пройшовши у повоєнні роки курси навчання у військових училищах та академіях, колишні бійці ЧАК склали кістяк командирського складу чехословацької армії. У повоєнні роки у Збройних силах Чехословаччини й у відставці нараховувалось понад 330 чоловік — вихідців із Закарпаття. Окремі з них займали високі військові посади. Зокрема, генерал-полковник Василь Вальо командував Західним військовим округом. Упродовж багатьох років він обіймав також посаду першого заступника міністра народної оборони. Генерал-лейтенант Степан Ромочуський командував залізничними військами республіки, а генерал-майор Іван Дзямко — армійським корпусом. Генерал-майор Степан Бунзяк був військовим комендантом Праги. Отже, українці Закарпаття вписали чимало яскравих сторінок не лише в історію Чехословацького окремого батальону — армійського корпусу, але й у розбудову збройних сил у повоєнній Чехословаччині.

Бійці корпусу підтримували тісні зв'язки з населенням України, за визволення якої вони билися на боці радянських військ майже півтора року, а українці ставилися до них з теплотою і вдячністю. Бійці корпусу брали участь у зборі коштів на відбудову міст, сіл і підприємств України, включилися в рух під лозунгом «Все для перемоги», зібрали близько 200 тис. рублів на закупку «Катюш».

Про подвиги чехословацьких військ у СРСР, у складі яких було чимало українців, свідчать десятки пам'ятників чехословацьким бійцям у містах та селах України.

Літ.: Помним Тарановку и Соколово: Воспоминания и документы. — Харьков, 1960; Советско-чехословацкие отношения во время Великой Отечественной войны. 1941–1945 гг.: Документы и материалы. — М., 1960; Русин В.П. На крутих перевалах: Мемуари. — К.,1983; Свобода Л. От Бузулука до Праги: Воспоминания. — М.,1984; Украинско-чехословацкие интернациональные связи. Сборник научных трудов. — К., 1989; Довганич О.Д., Пагиря В.В. Закарпатські воїни генерала Людвіка Свободи. — Ужгород, 1999; У вирі кривавої війни… Уродженці Закарпаття — генерали і офіцери Чехословацької армії — у боротьбі з фашизмом. — Ужгород, 2000.

С.В. Віднянський.