Україна в міжнародних відносинах/4/«Холодна війна»

Україна в міжнародних відносинах.
Енциклопедичний словник-довідник.
Випуск 4

під ред. Миколи Варварцева

«Холодна війна»
Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

«ХОЛОДНА ВІЙНА» — особлива система світоустрою після Другої світової війни, феномен Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин (др. пол. 40-х — початок 90-х рр. 20 ст.), що характеризувалася глобальним ідеологічним, політичним, військовим, науково-технічним, економічним і культурним протистоянням США і СРСР та очолюваних ними військово-політичних блоків — Північно-Атлантичного альянсу (НАТО) й Організації Варшавського договору (ОВД), яке поєднувалося із небаченою гонкою озброєння та високим ступенем загрози повномасштабної глобальної війни за умов наявності ядерної зброї з обох сторін, що могла би вибухнути в будь-який момент і завершитися тотальним знищенням людства. Матеріальні витрати сторін у цьому протистоянні впродовж 45 років можна порівняти із витратами на ведення найбільших в історії людства «гарячих» воєн. Однак, з іншого боку, період Х.в. став одним із найдовших періодів без воєн між великими державами, а також характеризувався відсутністю збройних конфліктів у Європі, де кілька століть перед тим війни були невід'ємною та постійною частиною міждержавних відносин. Тобто для Х.в. був характерним високий рівень стабільності світової системи та її європейської підсистеми, що відрізняло цей період біполярності від традиційних багатополярних структур попередніх епох.

Виникнення Х.в., яку деякі дослідники вважають своєрідною формою продовження провідними державами світових війн 20 ст. за панування чи домінування у світі, пов'язане із загостренням взаємин між головними державами антигітлерівської коаліції з питань післявоєнного устрою у світі на останньому етапі Другої світової війни та її розпадом у перші повоєнні роки. Серед істориків існують розходження щодо дати початку Х.в. Одні з них пов'язують її з атомним бомбардуванням США японських міст Хіросіми та Нагасакі 6–9 серпня 1945, інші — із заявою Й. Сталіна під час перших повоєнних виборів у СРСР 9 лютого 1946 про необхідність зміцнення обороноздатності країни і розвитку насамперед важкої індустрії (на Заході це зрозуміли як небажання СРСР роззброюватися), а також із відстрочкою демобілізації радянських солдатів 1926 р. народження та створенням атомної і водородної бомб у СРСР і засобів їх доставки, треті — з промовою В. Черчілля у Фултоні (США) 5 березня 1946, в якій екс-прем'єр Великої Британії констатував виникнення «залізної завіси» в країнах Східної Європи і закликав західні держави до рішучого протистояння СРСР у зв'язку з посиленням комуністичної загрози. Сам термін «холодна війна» в контексті характеристики повоєнного життя в атмосфері взаємної ворожості й страху під постійною загрозою глобальних ядерних битв уперше було вжито Дж. Оруелом у жовтні 1945 у статті «Ти та атомна бомба». Масового поширення він набув після того, як був використаний у промові радника президента США Б. Баруха у квітні 1947 та у низці статей відомого американського політичного оглядача й письменника У. Ліппмана, що того ж року були видані окремою книжкою, яка називалася «Холодна війна: дослідження зовнішньої політики США».

Стратегія Х.в. в основних рисах була запропонована у 1946 міністром-радником американського посольства в СРСР Дж. Кеннаном (його т. зв. «Довга телеграма» від 22 лютого із закликом США не провокувати СРСР, але демонструвати свою непохитність) і ґрунтувалася на принципах, закладених у прийнятому в липні 1947 Законі про національну безпеку, і документі «Цілі Сполучених Штатів стосовно Росії», розробленому Держдепартаментом США для Ради національної безпеки в серпні 1948, і передбачала непримириме системне протистояння комуністичного колективізму і західного індивідуалізму, адміністративно-командної і вільної ринкової економік, однопартійного тоталітаризму і багатопартійної демократії. Х. в., складовими компонентами якої були пропагандистська чи психологічна війна, активна участь наддержав у регіональних конфліктах, їх боротьба за вплив у країнах, що розвиваються, економічна війна, технологічна блокада, гонка ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьба розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, стратегія взаємного залякування, згуртування воєнно-політичних блоків, гонка у галузі космічних досліджень тощо, у своєму розвитку пройшла декілька етапів: — 1945–1955 рр. — перше повоєнне десятиріччя, коли стався відхід від принципів співробітництва, зростала напруга у взаємовідносинах між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції (перші зіткнення інтересів СРСР та Заходу сталися під час криз в Ірані, Греції, Туреччині 1945–1946, Берлінської кризи 1948–1949 і війни у Кореї 1950–1953), і світ розколовся на два ворогуючих табори та воєнно-політичні блоки — НАТО (створений у 1949) і ОВД (створений у 1955). Завершення «радянізації» визволених від фашизму країн Центрально-Східної Європи та запровадження там тоталітарно-комуністичних прорадянських режимів перешкодило їх нормальному демократичному розвитку і, зокрема, возз'єднанню Німеччини, а включення ФРН до НАТО поглибило розкол Європи і світу. Цьому сприяло й прийняття 1948 плану Маршалла — «Програми європейської відбудови», що стала одним із центральних елементів американської повоєнної європейської політики і утворення на його противагу СРСР із країнами Східної Європи 1949 Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), що поклало початок процесу сателізації східноєвропейських країн. В основу зовнішньополітичного курсу країн Заходу на цьому етапі холодної війни було покладено доктрину «стримування комунізму», т. зв. «доктрину Трумена», проголошену американським президентом 12 березня 1947 на спільному засіданні обох палат Конгресу США. З метою забезпечення безпеки СРСР і консолідації союзників радянським керівництвом, у свою чергу, 5 жовтня 1947 було скликано міжнародну нараду представників комуністичних партій, на якій створено Інформаційне бюро комуністичних партій (Комінформ), і секретарем ЦК ВКП(б) А. Ждановим викладена концепція протистояння імперіалістичного антидемократичного табору й антиімперіалістичного демократичного табору (доктрина двох таборів), яка стала однією з базових для радянської зовнішньої політики упродовж усієї Х.в.; — друга пол. 1950-х — 60-ті рр. — період загострення міжнародної напруги, протистояння СРСР і США у ході розпаду колоніальної системи у т. зв. «третьому світі» (локальні війни у В'єтнамі 1945–1954 та 1964–1973, арабо-ізраїльські конфлікти (Шестиденна війна на Близькому Сході 1967 та ін.), Берлінська криза 1961 і побудова Берлінського муру, Карибська криза 1962, народна революція в Угорщині 1956 і «Празька весна» 1968 в Чехословаччині та їх військове приборкання СРСР і ОВД (т. зв. доктрина Брежнєва — обмеженого суверенітету країн Центральної та Східної Європи), позначений небаченою гонкою звичайних озброєнь і зростанням витрат на їх технічне вдосконалення, посиленням антиамериканської кампанії у СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» й антикомуністичної істерії у США та західних країнах і водночас спробами послаблення протистояння двох систем і блоків, зокрема укладанням перших міжнародних договорів з обмеження гонки озброєнь (домовленості між СРСР і Францією на початку 60-х рр., переговори щодо контролю за ядерними випробуваннями, які проводилися з 1958 в Женеві і завершилися підписанням 5 серпня 1963 у Москві Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968), формуванням доктрини та практики нейтралізму і неприєднання (Бандунзька конференція 1955) і активізація діяльності ООН (миротворчі операції на Кіпрі та Близькому Сході, боротьба проти режиму апартеїду в Південній Африці);— 1970-ті — перша пол. 80-х рр. — період т. зв. розрядки міжнародної напруженості та стабілізації міжнародної системи, важливою передумовою якої стало досягнення військово-стратегічного паритету між СРСР і США та очолюваними ними блоками, що виявилося фактором стримування загальної війни і зміни в зовнішньополітичних концепціях СРСР і США, а результатом став початок т. зв. гельсінського процесу, його розвиток (укладення договорів між ФРН і СРСР, ФРН і Польщею про непорушність європейських кордонів 1970, 4-х-сторонньої угоди по Західному Берліну 1971, підписання радянсько-американських угод з роззброєння — про обмеження систем протиракетної оборони і про деякі заходи щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 та ін., проведення Наради 35 держав з безпеки й співробітництва в Європі у Гельсінкі 1975, мадридська зустріч країн-учасниць НБСЄ 1980–1983, Стокгольмська конференція про заходи зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі 1984–1986), криза та зрив через, насамперед, розміщення СРСР у європейських районах країни нових мобільних ракет середнього радіусу дії РСД-10 («СС-20») і збройну інтервенцію СРСР в Афганістані 1979, і реакцію США (нова ядерна стратегія 1980, заклик американського президента Р.Рейгана до «хрестового походу» проти СРСР як «імперії зла» 1982, початок розробки програми Стратегічної оборонної ініціативи — «Зоряних війн» 1983, доктрини наступального глобалізму і неоглобалізму США 1985);— друга пол. 1980-х — поч. 90-х рр. — часи т. зв. «нового політичного мислення» в зовнішньополітичному курсі СРСР, радянської «перебудови» й деідеологізації міжнародних відносин, поступової ліквідації військово-політичного розколу світу й затухання Х.в. (радянська програма ядерного роззброєння, нові підходи СРСР до розв'язання регіональних і локальних проблем, відмова від «доктрини Брежнєва» і концепція спільного європейського дому, радянсько-американські саміти та переговори зі стратегічних і космічних озброєнь, заборони ядерних випробувань, хімічної зброї та Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990, поглиблення загальноєвропейського процесу — Віденська зустріч країн-учасниць НБСЄ 1986–1989, Паризька хартія для нової Європи і об'єднання Німеччини 1990, завершення процесу деколонізації і підвищення ролі глобальних інститутів міжнародної співпраці у світовій політиці). Напружене військово-політичне протистояння, а також загострення соціально-економічних, суспільно-політичних і міжнаціональних відносин у період перебудови привело до системної кризи й розпаду СРСР, закінчення Х.в. і розпаду Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин та суттєвої зміни геополітичної ситуації у світі на користь США та її союзників.

Українська РСР була однією з основ фундаменту СРСР, тому в умовах глобального протистояння часів Х.в., особливо в її ідеологічних та геополітичних аспектах, т. зв. українське питання іманентно було присутнє постійно. По закінченні Другої світової війни українське питання з'являється на порядку денному міжнародного життя, у першу чергу, у зв'язку зі створенням ООН, коли Сталін, порушуючи питання про членство України в цій міжнародній організації, переслідував насамперед ціль посилення міжнародного впливу СРСР в умовах Х.в., що розгорталася. Вона продовжила, зокрема, громадянську війну в Західній Україні, стимулюючи антирадянські дії ОУН і УПА, що розраховували на допомогу західних держав. У 1959 Конгресом США ухвалено публічний закон 86-90 про «Тиждень (декаду) пригноблених націй», у число яких під «четвертим номером» увійшла Україна. Згідно з цим законом, покликаним шляхом «війни нервів» сприяти поступовій ерозії радянської системи, відбувалися щорічні прокламації президентів США про пригноблені народи СРСР, постанови і резолюції конгресу (лише в 1970-і роки кількість законодавчих ініціатив з української тематики перевищувала 150), масові мітинги протесту, виступи американської преси на захист прав народів і націй СРСР і т.д. Серед таких акцій слід відзначити і активну американську пропаганду засобами радіо серед громадян України через радіостанцію «Свобода», і численні антирадянські заходи Українського конгресового комітету Америки (УККА), і відкриття 1966 у Вашингтоні пам'ятника Т. Шевченку, і створення 1976 у США Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і захисту прав людини в Україні, і слухання в Конгресі США у 1980-і роки питання про штучно спровокований радянською владою Голодомор в Україні 1932–1933 рр. та інші акції психологічної війни проти СРСР.

Адміністрація Р. Рейгана поставила національне питання в центр свого курсу стосовно СРСР. Радянські дисиденти, правозахисники, борці за розпад «імперії зла», в т. ч. українці В. Марченко, В. Мороз та ін. стали «совістю вільного світу». Особливого загострення ідеологічні баталії Х.в. набули після аварії на Чорнобильській АЕС 1986. Через цю трагічну подію про Україну знову заговорили у світі як про суб'єкт, який формально не є частиною Росії. Протягом перших п'яти років після аварії, наприклад, саме Україна найчастіше згадувалась у виданні американського конгресу «Конгрешенел Рекорд». Українське питання знову загострилося за часів «перебудови» в СРСР («Божою допомогою Україна колись знову втішатиметься свободою і незалежністю» — із заяви Рейгана), а після розпаду останнього — в умовах розширення НАТО на Схід.

Вважається, що кінець Х.в. поклали спільна заява радянського лідера М. Горбачова і президента США Дж. Буша на о. Мальта у листопаді 1989, де СРСР і США проголосили, що вони більш не є супротивниками, осудження Москвою свого колишнього союзника — Іраку, який окупував у серпні 1990 Кувейт, і підтримка в Раді Безпеки ООН свого довголітнього супротивника — США, розпуск ОВД у липні 1991 і розпад СРСР у грудні 1991, підписання Дж. Бушем і російським лідером Б. Єльциним Кемп-Девідської декларації про примирення у лютому 1992. Проте, і після цього, в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин, людство було свідком нових рецидивів холодної війни, в т.ч. за участю України.

Літ.: Віднянський С. Українське питання в контексті «холодної війни» (1944–1991) // Розбудова держави, 2000, № 7–12; Гончар Б.М. Кризова дипломатія: СРСР і США в конфліктах «третього світу» (70–80-ті роки). — К., 1992; Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку 1914–1991. — К., 2001; Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года. В двух книгах. — М., 2000, кн. 1; Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України: Витоки. Концептуальні основи. Практична еволюція. — К., 1998; Міжнародні відносини та світова політика: підручник. — К., 2010; Міжнародні системи і глобальний розвиток: підручник. — К., 2008; Наринский М.М. История международных отношений. 1945–1975: Учебное пособие. — М., 2004; Орлов А.С. Тайная битва сверхдержав. — М., 2000; Советская внешняя политика в годы «холодной войны» (1945–1985). Новое прочтение. — М., 1995; Сталинское десятилетие холодной войны. Факты и гипотезы. — М., 1999; Холодная война. 1945–1963 гг. Историческая ретроспектива: Сб. ст. — М., 2003; Холодная война. Новые подходы, новые документы. — М., 1995; Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин: факти, події, коментарі: навчальний посібник. — К., 2010.

С.В. Віднянський.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.