Україна в міжнародних відносинах/3/Остарбайтери

◀ Організація чорноморського економічного співробітництва

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Остарбайтери

Охматівська битва 1655 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

ОСТАРБАЙТЕРИ (нім: die Оstarbeiteren, «східні робітники») — таку назву (поряд з «цивільні росіяни», «радянські росіяни») вживали у нацистській Німеччині щодо цивільних робітників (не німців), вивезених з окупованих територій Радянського Союзу, які до 1939 входили до складу СРСР, позначаючи, таким чином, їх відмінне від інших іноземних робітників у Третьому райху соціально-правове становище. Робітники із Західної України (дистрикту Галичина), Західної Білорусії, країн Прибалтики перебували в райху в іншому політичному статусі. Більшість О. були доставлені на територію Німеччини та її союзників за допомогою примусу. Третина О. працювала в сільському господарстві, 45% — у промисловості. Щоб відрізняти О. від інших іноземних робітників, їх зобов'язали носити на верхньому одязі розпізнавальний знак «ОST», так само як робітники польської національності з Генерального губернаторства носили літеру «Р».

На 30.09.1944 загальна кількість О. становила 2 461 163, а за весь період Другої світової війни було залучено до роботи 2 775 000 О. (із загальної кількості 8 435 000 іноземних робітників). Ці дані не враховують кількість робітників, що відбували покарання у концентраційних та штрафних таборах Третього райху, та кількість померлих і відправлених додому за станом здоров'я.

За своїм складом серед О. найбільше булок жінок і неповнолітніх. Основні групи за етнічним походженням складалися з росіян, українців, білорусів та кримських татар. Зафіксовані випадки, коли євреї з окупованої України, вербуючись на роботу в Німеччину, рятувалися таким чином від знищення. За обчисленнями «Цивільної комісії обліку жертв злодіянь німців на території СРСР» з України (в сучасних кордонах) було вивезено 1 759 719 робітників, які мали статус О.

Основні положення стосовно використання «цивільних росіян» були викладені у т.зв. «Указах про остарбайтерів» (Ostarbeitererlasse) підготовлених спеціальною комісією РСГА і підписаних Г. Гіммлером 20.02.1942.

Вони передбачали контроль над їх працею, пересуваннями, дозвіллям і навіть статевим життям. О. утримували в спеціальних таборах (трудових таборах, таборах для О.) під охороною і забороною залишати табір, окрім як для виходу на роботу. На виробництві О. ізолювали від німецького населення і від решти іноземних робітників і земляків-військовополонених.

Заборонялося відвідування церков та інших установ культу. Зарплата О. становила не більше 50% зарплати німецького робітника, з якої вираховували кошти на утримання. Норми харчування О. були найнижчими серед інших категорій іноземних робітників і в середньому становили 2 283 калорій на день. Діяла спеціальна система нагляду та контролю за О. Вони мали відмінну від інших іноземців систему штрафних санкцій за трудові та політичні провини — від тілесних покарань до відправки на декілька тижнів до штрафного і концентраційного табору. За статеві контакти О. з німецькою жінкою — смертна кара для партнера і концтабір для партнерки.

Упродовж війни законодавство щодо О. змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати 2 листівки на місяць), з листопада 1943 виходити за межі табору з дозволу керівництва, наприкінці 1944 модифікували знак «ОSТ» на знаки з національною символікою для українців, росіян і білорусів, прирівняли норми харчування О. до норм інших іноземних робітників.

Після закінчення бойових дій в Європі в 1945 більшість О. деякий час перебували в таборах переміщених осіб або ді-пі (англ. Displaced Persons).

Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Кримській та Потсдамській конференціях, повернення (репатріація) до СРСР була обов'язковою для всіх О. На 1950 в Україні було зареєстровано 1850 тис. репатріантів, серед яких значна кількість колишніх О. Ті з них, хто не побажав повертатися до Радянського Союзу і змогли уникнути примусової репатріації, склали т. зв. третю хвилю еміграції з України.

1946 Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права. Проте питання визнання О. жертвами нацизму та їх права на компенсацію тривалий час перебувало поза межами міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання.

У 1993 закінчилися переговори між об'єднаною Німеччиною та СРСР (РФ), що тривали з кінця 80-х, про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам з СРСР. З цією метою в Україні 1993 було створено Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення», а також його регіональні представництва. Станом на 1.09.1999 гуманітарні виплати в Україні отримали 631375 осіб, на що було виділено 377407 тис. німецьких марок.

1988 в Києві за ініціативи письменника і журналіста В. Литвинова та підтримки Радянського дитячого фонду ім. Леніна відбулася перша всесоюзна зустріч колишніх в'язнів нацистських концтаборів. Її учасники стали фундаторами у 1991 Української спілки малолітніх в'язнів нацистських концтаборів, а в 1998 Української спілки в'язнів жертв-нацизму, яка є офіційним виразником інтересів і колишніх О. У березні 2000 Верховна Рада України ухвалила закон «Про жертви нацистських переслідувань», де визначені правові, економічні та організаційні засади державної політики стосовно цієї категорії громадян, в т.ч. і колишніх О., гарантовано їх захист та збереження пам'яті про них.

Під потужним міжнародним тиском у вересні 2000 в ФРН був створений Фонд «Пам'ять, відповідальність та майбутнє», в якому взяли участь не лише держава, а й промислові кола Німеччини. Завданням фонду стала виплата компенсації колишнім примусовим робітникам. За результатами його діяльності до червня 2007 (коли офіційно було завершено виплати) 1,6 млн людей в понад 100 країнах світу отримали загалом 4,37 млрд. євро. В Україні фонд здійснив виплати 471 000 претендентам, у т.ч. колишнім О. та їх спадкоємцям, у розмірі 867 млн. євро.

Літ.: Першина Т. Фашистский геноцид на Украине 1941–1944. — К., 1985; Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutsche Reich und im besetztenEuropa 1939–1945. — Stuttgart, München, 2001; Полян П. Жертвы двух диктатур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на родине. — Москва, 2002; Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому райху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. — Вінниця, 2003; Невигадане. Усні історії остарбайтерів. — Х., 2004; Кравченко А., Батурин С. Українські невільники Третього райху (минуле і сучасність): публіцистична хроніка. — Львів, 2005; «… То була неволя»: Спогади та листи остарбайтерів. — К., 2006; Пастушенко Т.В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942–1953 ) — К., 2009.

Т.В. Пастушенко, Т.С. Першина.