Україна в міжнародних відносинах/3/Монголо-татарська навала 1237–1241

◀ Монастирищенська оборона 1653

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Монголо-татарська навала 1237–1241

«Monumenta Ucrainae Historica» ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА 1237–1241. На межі 12 і 13 ст. численні племена монгольських скотарів, що кочували на величезних просторах Сибіру і в Забайкаллі, утворили об'єднання племінних союзів — майбутню державу, яку 1206 очолив енергійний і здібний політик і воїн Чингізхан. В історичні джерела її народ увійшов під ім'ям монголів або татар. З самого початку ця держава орієнтувалася на завоювання просторів Азії і Європи з метою створення світової імперії. Уже 1207 Чингізхан послав старшого сина Джучі підкорювати племена і народи, що жили на північ від р. Селенга (впадає в оз. Байкал) і в долині р. Іртиш. До складу майбутнього «улусу Джучі» були заздалегідь включені й землі Східної Європи. Персидський історик кінця 13 — поч. 14 ст. Рашид-ад-Дін, який спирався на невідомі нині монгольські і китайські джерела, повідомив, що Джучі за велінням Чингізхана повинен був вирушити з величезним військом завойовувати всі області Півночі. Серед цих областей була і земля «Рус». Але основні сили Чінгізхана надовго застрягли в Китаї та інших країнах Азії, які вони почали завойовувати. Лише наприкінці 2-го десятиліття 13 ст. монголи перейшли Волгу.

1237 кіннота під проводом онука Чінгізхана Батия вдерлася в державу болгар волзьких, а далі — в Північно-Східну Русь. На початку зими завойовники подолали південний рубіж і зупинилися на р. Онуза. Батий відправив посольство до рязанського князя Юрія Ігоровича з вимогою покори і сплати десятини. Зібрана князем рада одностайно постановила дати відсіч ворогові: рязанське військо зустрілося з монгольським поблизу південних кордонів князівства. Пам'ятка давньоруської літератури «Повесть о разореннии Рязани Батыем» повідомляє, що сильні полки татарські після запеклої січі ледве здолали рязанців. «Резвецы и удальцы рязанские», як піднесено називає руських витязів ця повість, мужньо зустріли в полі загарбників і майже всі склали голови, знищивши кілька тисяч ворогів.

Протягом зими 1237–38 монголо-татарське військо завоювало і сплюндрувало Владимиро-Суздальське князівство, Рязанське князівство та інші північноруські князівства. 1239 численний загін кочовиків штурмом здобув Переяславль і перебив усіх його жителів. Мало не миттєве здобуття ворогом Переяславля досі дивує істориків і археологів, адже він був надійно укріпленим містом і багато десятиліть захищав Руську землю від печенігів і половців. У жовтні 1239 військо Батия за два дні захопило й Чернігів.

Пізньою осінню 1240 монголо-татарське військо з'явилося біля валів Києва. На своєму шляху воно зруйнувало міста й укріплені замки Київської землі, що захищали її з півдня: Василів, Білгород, Витачів, невідому за назвою фортецю на Княжій горі поблизу Канева та ін. Уперше для здобуття Києва Батий зібрав усі свої війська й облогову техніку. Місто мало укріплення, яким не було рівних у східнослов'янському світі. На величезних земляних валах висотою до 12 м. височіли дубові стіни. В середині зовнішнього пояса укріплень Ярослава міста знаходився внутрішній Володимира місто, де, у свою чергу, стояла цитадель «Ярославів двір». У Києві перебувала випробувана у битвах залога на чолі з намісником князя Данила Галицького Дмитром, котрого князь посадив у місті напередодні Батиєвої навали. Головний удар загарбники спрямували на південні укріплення Києва, в районі так званих Лядських воріт. Ворог підтягнув впритул до валів стінобитні машини, «пороки». Вони жбурляли кам'яні брили і дерев'яні колоди, щоб збити заборола, тарани безперервно били в брами, до стін приставили драбини. Розпочався штурм. Після 2-х тижнів штурму монголотатари на початку грудня 1240 здобули Київ, знищивши переважну більшість його захисників і городян й майже повністю зруйнувавши його (особливо Верхнє місто). У перші місяці 1241 полчища Батия завоювали Галицьку землю і Волинську землю, далі спустошили Угорщину і Польщу.

У 2-й пол. 1241 — на поч. 1242 вони розграбували Хорватію, Трансильванію, Молдову, частину Сербії та Болгарії і повернулися до Східної Європи. У пониззі Волги Батий заснував свою державу із столицею в м. Сарай, яку джерела називають Ордою (пізніше її стали іменувати Золотою Ордою).

Завоювання і поневолення Русі полчищами Батия стало можливим насамперед завдяки багаторазовій чисельній перевазі ворога над руськими дружинами і народним ополченням. Князі діяли розрізнено, не бажали допомагати один одному (великий князь владимиро-суздальський Юрій Всеволодович відмовив у допомозі рязанському князю Юрію Ігоровичу), сперечались за командування об'єднаним військом. Більшість міст була погано укріплена, застарілі фортифікації не витримувала ударів облогової техніки загарбників.

Щодо цивілізаційних наслідків Батиєвої навали, то більшість істориків поділяють думку про те, що вона принесла неймовірні нещастя давньоруському народові, загальмувала його політичний, економічний і етнокультурний розвиток. Ординське іго законсервувало удільну роздробленість, стало перешкодою централізації земель і князівств, відродження державності.

Літ.: Насонов А.Н. Монголы и Русь. М.–Л., 1940; Тизенгаузен В.В.

Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды, т. 2. М., 1941; Spuler B. Die Goldene Horde. — Leipzig 1943; Греков Б.Д., Якубовский А.Ю.

Золотая Орда и ее падение. — М.–Л., 1950; Vernadsky G. The Mongols and Russia. — New Haven, 1953; Каргалов В.В. Феодальная Русь и кочевники. — М., 1967; Галицько-Волинський літопис. — К., 2002.

М.Ф. Котляр.