Україна в міжнародних відносинах/3/Ліга Націй

◀ Ліван

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Ліга Націй

Ліга українських меценатів ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

ЛІГА НАЦІЙ (англ. League of Nations, франц. Société des Nations) — міжнародна міжурядова організація, заснована на Паризькій мирній конференції 1919 — 1920. Мала осідок у м. Женева (Швейцарія). Її статут був розроблений спеціальною комісією на чолі з президентом США Т.-В. Вільсоном і схвалений 28 квітня 1919. Його підписали 44 держави, серед них були й країни, до складу яких входили українські землі, — Польща, Румунія, Чехословаччина. США не стали членом Л.Н. Текст статуту був включений до мирних договорів, укладених державами-переможницями в Першій світовій війні з Німеччиною, Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною, і набув чинності 10 січня 1920. Він передбачав принципи колективної безпеки (спільних дій країн-членів організації проти агресора) і відкритої дипломатії, обмеження озброєнь і відмову від війн як засобу розв'язання міжнародних суперечностей, збереження «вічного миру» і безпеки народів та розвиток співпраці між націями.

Найвищими органами Л.Н. були: Асамблея (скликалася щорічно), Рада (складалася з постійних та непостійних членів, з часом склад і кількість членів ради змінювалися) і Постійний секретаріат (його роботу очолював генеральний секретар). У структурі Л.Н. також діяли Постійна палата міжнародного правосуддя, Міжнародна організація праці, постійні та тимчасові комісії. Статутом Л.Н. була запроваджена мандатна система управління колоніальними й підопічними територіями, складовою частиною цієї системи стала постійна Мандатна комісія.

1920 заявку про вступ у члени Л.Н подав уряд Української Народної Республіки. Однак країни Антанти — засновниці Л.Н. — не визнали суверенності української держави. Безуспішними були й різного роду звернення до Л.Н. урядів УНР на еміграції та уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Лише 23 лютого 1921 у зв'язку з протестом Є. Петрушевича Л.Н. визнала, що Галичина не є під суверенністю Польщі, а тимчасово перебуває під мілітарною окупацією цієї держави до остаточного вирішення її долі й що на цій окупованій Польщею території варшавська влада проводить політику утисків українського населення. Однак уже 14 березня 1923 конференція послів своїм рішенням віддала Галичину Польщі.

Одними із завдань Л.Н. були юридична й гуманітарна опіка над біженцями та емігрантами з радянських республік, у т. ч. з українських земель (цим займалася спеціально утворена «Комісія Нансена»), а також захист гарантованих міжнародними договорами прав національних меншин. Зокрема, щодо українців такі договори підписали Польща, Румунія та Чехословаччина під час Паризької конференції 1919–20. Провідники українського національно-визвольного руху в цих країнах не раз зверталися до Л.Н. з петиціями й скаргами про порушення прав українців на національно-освітнє життя, розвиток кооперативного руху в Галичині, ненадання їм (зокрема закарпатським русинам у Чехословаччині) автономних прав, з приводу т. зв. пацифікації на західноукраїнських землях тощо. Українські інтереси, зокрема права емігрантів, захищали перед установами Л.Н. Є. Петрушевич, С. Витвицький, представник Державного центру УНР на еміграції О. Шульгин, а також українські товариства, що входили в створену для співпраці з Л.Н. та поширення її ідей Міжнародну унію, зокрема Українське т-во для Л.Н. (діяло 1921–24) та Західноукраїнське товариство Л.Н. І хоча, як правило, українські вимоги залишалися поза увагою Л.Н., однак такі звернення сприяли поширенню інформації про українське питання в міжнародних колах.

Щодо проблем життя українців в УСРР, то в Л.Н. розглядалися лише питання, пов'язані з наданням допомоги потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1923 років та голодомору 1932–1933 років.

Провідну роль у Л.Н. відігравали Велика Британія й Франція, вони використовували її як інструмент політики переможців у Першій світовій війні для збереження існуючого становища в поділеному ними світі.

1934, після виходу з Л.Н. Німеччини та Японії, її членом (на запрошення 34 держав) став СРСР.

Л.Н. не змогла створити ефективної системи міжнародної безпеки, й це стало причиною поступового занепаду її авторитету. Не врятувало її авторитет і засудження нею агресії СРСР проти Фінляндії, і навіть виключення зі складу своїх членів СРСР у грудні 1939. Напередодні Другої світової війни Л.Н. фактично зійшла з міжнародної політичної арени.

У квітні 1946, вже по завершенні війни, на 21-й сесії Генеральної асамблеї Л.Н. ця організація самоліквідувалася, все її майно було передано Організації Об'єднаних Націй (одним із членів-засновників ООН була УРСР).

Літ.: Швагуляк М.М. «Пацифікація». Польська репресивна акція у Галичині 1930 р. і українська суспільність. — Львів, 1993; Кушнір В.В. Українське питання на форумі Ліги Націй (1920–1922 рр.). В кн.: Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. — Львів, 1997, вип. 1.; Шинкаренко Т.І. Українське питання в Лізі Націй. В кн.: Вісник Київського університету міжнародних відносин. — К., 1997, вип. 7, ч. 2.; Кушнір В.В. Західноукраїнське товариство Ліги Націй (1922–1928) // Вісник Львівського університету: Серія історична, 1998, вип. 33.

С.В. Віднянський.