Україна в міжнародних відносинах/3/Конституція Румунії

◀ Конституція Речі Посполитої 1791

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Конституція Румунії

Конституція Чехословацької республіки ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КОНСТИТУЦІЯ РУМУНІЇ. Схвалена 23 березня 1923 за ініціативою Національно-ліберальної партії Румунії на чолі з прем'єром Й. Бретіану.

Визначала Румунію як конституційну монархію, в якій джерелом влади є народ. Главою держави був король, який мав широкі повноваження: призначав прем'єр-міністра і міністрів, мав право розпускати парламент.

Скасовувалась цензова виборча система й закріплювалось загальне виборче право. У ст. 1 Конституції зазначалося, що королівство є «національною, унітарною та неподільною» державою. Водночас у ст. 7 фіксувалося положення про те, що «в Румунії належність до різних віросподівань і конфесій, до іншої національності та мови не є перешкодою для отримання цивільних і політичних прав та для користування ними». Аналогічне у тій чи іншій формі гарантувалося у статтях 5, 8, 22, 28, 29, 64, 108 та 119 конституції.

Разом з тим декларовані конституцією рівні громадянські й політичні права для усіх громадян, незалежно від національності, мови або релігії, на практиці відверто й цинічно попиралися румунською владою. Зокрема, на території насильно приєднаних до Румунії у 1918 Північної Буковини та Бессарабії, як і в інших місцях компактного проживання автохтонних українців (Мараморощина, Південна Буковина, Банат, Добруджа тощо), новий режим упроваджував посилену політику денаціоналізації українського етносу. Так, були проведені арешти серед українських священиків, учителів, селян, встановлено жорсткий контроль і поліційний нагляд за «підозрілими» особами, здійснювався масовий процес усунення місцевих українців із займаних ними посад при Австро-Угорській імперії у таких регіонах, як Буковина, Мараморощина та Банат, а також при царської Росії — у Бессарабії, та їх груба заміна новоприбулими фахівцями з Румунії. Конкретними ознаками політики румунізації нового окупаційного режиму в місцях компактного проживання етнічних українців стали такі процеси та явища: уведення десятирічного (1918–1928) військового стану на Буковині та у Бессарабії, що паралізувало можливість будь-якої діяльності щодо підтримки та розвитку української національної ідентичності в цих регіонах; поява у громадських місцях, державних установах, судах, навчальних закладах і на вулицях міст і сіл написів «Vorbiţi numai româneşte» («Розмовляйте лише румунською мовою») з одночасним впровадженням румунськими властями системи каральних заходів стосовно тих українців, які мали сміливість користуватися рідною мовою; різке переведення всієї системи оформлення документації на румунську мову та введення цієї мови як єдиної офіційної в усіх органах влади та в установах; ліквідація колишньої мережі періодики, у тому числі й україномовних друкованих видань, та заснування нових, виключно румунських засобів масової інформації; призначення в українських парафіях румунських священиків та впровадження церковної служби лише румунською мовою; перейменування географічних назв українських населених пунктів на суто румунські або румунізація назв українських міст і сіл, насильницьке нав'язування українцям румунських прізвищ та імен з метою зміни етнічного складу населення окупованих територій; ліквідація існуючої за часів Австро-Угорської імперії системи українських початкових шкіл, гімназій та ліцеїв, їх заміна румунськими навчальними закладами, а також позбавлення, наприклад, українців з Буковини можливості навчатися у Чернівецькому університеті. Про суцільну румунізацію цього колись престижного вищого навчального закладу європейського рівня свідчить і факт закриття у 1923 діючої при Австро-Угорщині кафедри україністики. Крім цього, вже 1920 на Півночі Буковини було закрито 84 українські школи, а станом на 1927 таких узагалі не існувало. Були також закриті українські гімназії у містах Чернівці, Кіцмань, Вижниця тощо. Вчителів-українців примусово відправляли на курси румунської мови, а тих, хто не хотів румунізуватися цим шляхом, переводили на роботу у глибинні румунські села старого королівства. Весь потенціал державно-пропагандистського апарату Великої Румунії, її освітньо-виховної системи, церкви, мас-медіа, правоохоронних органів, армії тощо був спрямований на нав'язування політичного, психологічного, етнічного та конфесійного панування титульної румунської нації над національними меншинами, центру над регіонами, столиці над провінціями.

За часів королівської диктатури Карола II та військово-фашистського режиму маршала І. Антонеску 27 лютого 1938 була схвалена нова, більш консервативна конституція, згідно з якою, наприклад, по всій території Румунії суворо заборонялося використання будь-якої іншої мови, крім румунської.

Літ.: История Румынии. — М., 1971; Буковина: історичний нарис. — Чернівці, 1998; Аза Л.О., Попок А.А., Швачка О.В. Українці Румунії: Сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку. — К., 1999; Рендюк Т.Г. Українці Румунії: національно-культурне життя та взаємовідносини з владою. — К., 2010;

С.В. Віднянський.