Україна в міжнародних відносинах/3/Карпатська Україна

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Карловицький конгрес 1698–1699

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Карпатська Україна

Катар ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА — одна з назв території і форма державності нинішньої Закарпатської області України, яку за Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 під назвою «Підкарпатська Русь» було включено до складу новоутвореної Чехословацької республіки (ЧСР) з «наданням їй щонайширшої автономії». Почала вживатися за рішенням автономного уряду Підкарпатської Русі з 30 грудня 1938, а з 15 по 17 березня 1939 — назва формально незалежної держави.

Впродовж майже 20 років перебування Закарпаття в складі Чехословаччини празький уряд зволікав з виконанням зобов'язань щодо надання краю автономного статусу. Лише під впливом загострення міжнародної ситуації в Європі напередодні Другої світової війни і внаслідок політики диктату щодо розпаду ЧСР з боку Німеччини, підтриманої Великою Британією та Францією (Мюнхенська угода), а також кризи й послаблення центральної чехословацької влади, в Закарпатті слідом за Словаччиною активізувалися дії місцевих діячів щодо здобуття автономії. 21 вересня 1938 представники різних політичних сил і національно-культурної орієнтації Закарпаття підписали спільну декларацію щодо створення автономної адміністрації в краї, яку було вручено уряду ЧСР та дипломатичним представництвам західних держав у Празі. А 8 жовтня в Ужгороді відбулася нарада провідних політичних діячів краю за участю депутатів празького парламенту і сенату від Закарпаття, де було вирішено «домагатися для Підкарпатської Русі тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина» (напередодні Прага змушена була затвердити автономний уряд Словаччини), досягнута компромісна домовленість щодо персонального складу автономного уряду, а також створена Національна рада Підкарпатської Русі. До її складу увійшли представники практично всіх основних політичних сил краю. Того ж дня у меморандумі центральній владі в Празі Національна рада оголосила себе «єдиним законним представником всіх руських областей Карпат і всього його населення, для якого забезпечується самовизначення і самоуправління». Також вимагалося негайної заміни значної частини чеських урядовців в краї місцевими кадрами та прийняття закону про Підкарпатську Русь. У відповідь на ці вимоги 8 жовтня голова нового чехословацького уряду Я. Сирови звільнив з посади губернатора краю К.

Грабаря і призначив повноважним міністром для Підкарпатської Русі вихідця із Закарпаття І. Парканія. А 11 жовтня він прийняв у Празі і провів переговори з представниками Національної ради Підкарпатської Русі, після чого того ж дня Рада міністрів ЧСР затвердила персональний склад автономного уряду із 6 чоловік — відомих політичних діячів Закарпаття, що були депутатами чехословацького парламенту і сенату. Главою уряду був призначений Андрій Бродій — лідер русофільського напряму в краї, голова Автономно-землеробського союзу, один із найвпливовіших депутатів чехословацького парламенту від Закарпаття у 1933–1938, який поряд з посадою прем'єр-міністра отримав портфелі міністра шкільництва і міністра федерального уряду в справах Підкарпатської Русі. Міністром внутрішніх справ став Едмунд Бачинський — один із керівників Республіканської землеробської (аграрної) партії на Закарпатті. Один із лідерів Української народної ради, соціал-демократ Юліян Ревай став міністром комунікацій, а лідер Руської національно-автономної партії Степан Фенцик — міністром без портфеля (питання встановлення словацько-закарпатських кордонів).

Державними секретарями в уряді стали представник Автономно-землеробського союзу на Пряшівщині Іван П'єщак (питання юстиції) і лідер українського напряму в Закарпатті, голова Народно-християнської партії о. Августин Волошин (питання охорони здоров'я і соціального забезечення).

Автономний уряд А. Бродія проіснував 15 днів — з 11 по 26 жовтня 1938 встиг провести три засідання. Першочерговим завданням для нього було врегулювання територіальних проблем, зокрема вирішення питання кордону між автономними Підкарпатською Руссю і Словаччиною. Він розпочав кампанію за приєднання до краю східнословацьких районів (Пряшівщини), заселених переважно русинами-українцями. Надмірна активність уряду в цьому напрямку відсунула на другий план розв'язання не менш злободенних для Закарпаття проблем — господарсько-фінансових, соціальних, культурних, внутрішньополітичних. У зв'язку з ультимативними вимогами Угорщини до Чехословаччини щодо заселених переважно угорцями південних територій Закарпаття, урядом А. Бродія 23 жовтня 1938 було прийнято рішення про розв'язання цього спірного питання шляхом проведення плебісциту в краї. Це рішення, однак, виходило за рамки повноважень автономного уряду і суперечило конституційним нормам ЧСР. Боячись несприятливих для себе результатів референдуму, чехословацька влада на розширеному засіданні за участю автономних урядів Словаччини і Підкарпатської Русі 26 жовтня погодилася на арбітражне рішення з приводу вимог Угорщини. Незважаючи на це, А. Бродій і міністр його кабінету С. Фенцик, які вже тривалий час таємно співпрацювали з угорською владою в справі відриву Закарпаття від ЧСР, наполягали на проведенні плебісциту. Тоді федеральний уряд ЧСР звільнив Бродія з посади прем'єра і його негайно було заарештовано в Празі за «державну зраду» — зв'язки із ворожими республіці закордонними елементами і профашистську діяльність на користь Угорщини. Його соратнику Фенцику вдалося втекти. Того ж дня, 26 жовтня 1938 новим прем'єр-міністром Підкарпатської Русі урядом ЧСР був призначений Августин Волошин — лідер українського напряму в краї, а міністрами — члени першого автономного уряду Ю. Ревай і Е. Бачинський. Виразно український характер уряду А. Волошина викликав, з одного боку, радісне збудження й активну підтримку з боку українців у всьому світі, а з іншого — перехід закарпатських русофілів у відкриту опозицію до нього, що значно ускладнювало діяльність нового уряду.

Не встиг новий автономний уряд Підкарпатської Русі розпочати свою діяльність, як зазнав першої кризи. Згідно з рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 від Закарпаття відходило до Угорщині понад 12% його території — міста Ужгород, Мукачево, Берегово та майже 100 інших населенних пунктів, де мешкало близько 175 тис. чоловік (в т.ч. понад 33 тис. українців). Це була важка втрата для автономного краю, особливо з господарського погляду. Уряд А. Волошина переніс свою канцелярію із Ужгорода до Хуста, що став столицею автономної української держави, розбудова якої розпочалася швидкими темпами і не в останню чергу завдяки безпосередній підтримці й допомозі з боку галицьких українців, які масово переходили польсько-чеській кордон, поспішаючи на поміч своїм закарпатським братам.

Зокрема, саме за їх активною участю 9 листопада 1938 була утворена організація народної оборони — Карпатська Січ, що являла собою напіввійськову організацію (її члени не були озброєні) для військового вишколу учасників українського національного руху і організації оборони Карпато-української держави. Січові відділи (команди), керівництво якими здійснювала Головна команда на чолі з комендантом Карпатської Січі Д. Клімпушем в Хусті, виникли практично в кожному більш-менш великому населеному пункті краю: загальна кількість вишколених січовиків становила близько 2 тис. осіб.

Вже у листопаді 1938 Кабінет міністрів Підкарпатської Русі завершив свою реорганізацію. Він складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр Е. Бачинський), шкільництва та народної освіти (міністр А. Штефан), юстиції (належало до компетенції А. Волошина, але він передав керівництво ним своєму раднику А. Дутці) і комунікацій (міністр Ю. Ревай).

Кожне міністерство мало декілька ресортів (відділів). Значну роль в діяльності уряду відігравали особисті секретарі прем'єр-міністра С. Росоха та І. Рогач.

При автономному уряді були створені служба безпеки, управління поліції в Хусті, українське емігрантське бюро на К.У., що «збирає й систематизує заяви український емігрантів щодо служби в державних, громадських і приватних установах та закладах» і надавало карпато-українське піддінство, відділ преси і пропаганди, який, зокрема, з метою інформування населення про діяльність уряду видавав «Бюллетень пресової служби». Щодня масовим накладом виходила урядова газета «Нова свобода», редакцію якої очолював громадсько-політичний діяч і письменник В. Гренжа-Донський і яка пропагувала курс уряду на українізацію всього суспільного життя краю, зокрема все настирливіше ставилося питання про офіційну зміну його назви на «Карпатську Україну».

22 листопада 1938 чехословацьким парламентом були прийняті поправки до Конституції ЧСР 1920, зокрема внесені доповнення про федеративний устрій держави. Тоді ж була ухвалена окрема «Конституційна грамота Підкарпатської Русі», яка юридично закріпила автономний статус Закарпаття як територіально-адміністративного утворення в рамках Чехословацької Республіки. В ньому зазначалося, що «Підкарпатська Русь є автономною складовою частиною Чехословацької республіки. Дефінітивну назву автономної території південнокарпатських русинів установить закон Сойму Підкарпатської Руси» і він же встановить «урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської Руси». Проте вже через декілька днів уряд А. Волошина видав «Розпорядження правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада 1938 року про запровадження на її території державної української (малоруської) мови», а 30 грудня офіційно дозволив вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» також і назву «Карпатська Україна».

Після цього пріоритетним напрямом політики уряду А. Волошина стає правотворча діяльність, що була покликана наповнити реальним змістом права автономного краю як суб'єкта федерації у складі ЧСР. До таких нормативих актів належали розпорядження про передачу всієї влади Кабінету міністрів К.У. до обрання Сойму, реорганізацію структури виконавчорозпорядчої влади на містах, створення Верхового суду і Вищої державної прокуратури та інш. Разом з тим, створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади та обмеження громадян у їх конституційних правах (введення досить жорсткої цензури на газети і журнали, закриття ряду русофільських видань й організацій, утворення концентраційного табору поблизу м. Рахів, розпуск політичних партій та деякі інші заходи уряду) свідчило про ознаки авторитарного політичного режиму в К.У.

Завдання, що стояли перед урядом А. Волошина, були дійсно надзвичайно складними, що вимагало мобілізації не лише всіх патріотичних сил, але й об'єднання в конструктивній, практичній державотворчій роботі всього населення К.У., як української, так і інших національностей та орієнтацій. Цього уряду досягти не вдалося, насамперед через надмірний радикалізм близького урядового оточення — активних діячів Організації українських націоналістів, що прийшли до краю з інших українських земель, зокрема з Галичини. Зовнішньополітична орієнтація уряду К.У. на Німеччину (в Хусті у грудні 1938 було відкрито німецьке консульство), розрив її зв'язків з іншими частинами Чехословацької республіки і загострення українсько-чеських відносин, відмова від пошуку компромісів із своїми агресивними сусідами — Угорщиною та Польщею, надмірне й невиправдане сподівання на підтримку іззовні, насамперед з боку Німеччини, та допомогу української діаспори, теж не сприяли успішному розвитку державотворчих процесів у краї.

Приділивши головну увагу політичній діяльності, зокрема підготовці до перших в історії Закарпаття виборів до власного представницького й законодавчого органу — Сойму К.У., уряд Волошина за допомогою єдиної створеної політичної партії –Українського Національного Об'єднання (УНО), що стала, по суті, державною партією, успішно їх провів. І хоча результати виборів, що відбулися 12 лютого 1939, засвідчили схвалення основною частиною закарпатських українців курсу Кабінету міністрів Волошина на утвердження національної державності (265 тис. осіб або 92,4% виборців, що взяли участь у виборах, проголосували за список УНО), але вони не змінили внутрішньополітичне становище в краї на краще.

А щодо планів і задумів уряду Волошина у вирішенні проблем господарського і культурного будівництва, покращення соціального становища та рівня життя населення краю, то більшість з них так і не була реалізована.

Вже на початку березня 1939 А. Гітлер приймає рішення про остаточну ліквідацію Чехословаччини і дає згоду Угорщині на окупацію К.У., що зняло будь-які покрови з політики Німеччини, на заступництво якої до останнього сподівався уряд Волошина. 14 березня 1939 увечорі, щойно дізнавшись про проголошення Словаччиною самостійності, що свідчило про остаточний державний розпад ЧСР, і зосередження угорських військ на кордонах з К.У., Волошин офіційно проголосив її незалежною державою і назвав склад нового уряду. 15 березня, коли окремі підрозділи угорських війск вже перейшли кордони краю, в Хусті розпочала свою роботу перша і остання сесія Сойму К.У., на якій було ухвалено документи історичної ваги. Зокрема, було прийнято Конституційний закон, в якому підтверджувалося, що К.У. є незалежною державою — республікою з президентом на чолі, обраним Соймом К.У, а також затверджувалися українські державні мова, прапор, герб і гімн. Президентом новоствореної української держави було обрано Августина Волошина, який після складання присяги призначив новий уряд у такому складі: прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Ю. Ревай, міністр внутрішніх справ Ю. Перевузник, міністр господарства і оборони С. Клочурак, міністр фінансів та комунікацій Ю. Бращайко, міністр здоров'я і соціальної опіки М. Долинай, міністр освіти й релігійних справ А. Штефан. Однак, того ж дня, 15 березня 1939 Угорщина, захопивши напередодні зброю у чеських військ, розпочала загальний наступ, який, незважаючи на героїчний збройний опір нечисленних загонів Карпатської Січі (у боях загинуло близько 1 тис. січовиків), завершився 17 березня повною окупацією щойно проголошеної Карпато-української держави. Президент і уряд К.У. змушені були емігрувати за кордон.

Літ.: Стерчо П. Карпатоукраїнська держава. — Львів, 1994; Вегеш М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загальноєвропейському історичному контексті. — Ужгород, 1997, т. 1–2; Уряди України у ХХ ст. Науково-документальне видання. — К., 2001; Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців. — Ужгород, 2002; Вегеш М.М. Карпатська Україна: Документи і факти. — Ужгород, 2004; Вегеш М.М. та ін. Августин Волошин. Життя і помисли президента Карпатської України. — Ужгород, 2005; Закарпаття 1919–2009 років: історія, політика, культура /україномовний варіант українсько-угорського видання. — Ужгород, 2010.

С.В. Віднянський.