Україна в міжнародних відносинах/2/Золота Орда

◀ «Зовнішні справи»

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Золота Орда

Ізмаїл ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЗОЛОТА ОРДА (Улус Джучі) — держава степового імперського типу, pax nomadica, що існувала від близько 1240 до 1502 в степовій зоні Східної Європи (включно з українськими землями), Центральної Азії та Західного Сибіру. Утворилася в результаті монгольських завоювань 20–40-х рр. 13 ст. За монгольською традицією, вважалася частиною єдиної імперії нащадків Чингізхана і називалась улусом (вотчиною) Джучі, старшого сина Чингізхана, не маючи спеціальної самоназви. Управління улусом здійснювали прямі нащадки Джучі. Назва «Золота Орда» закріпилася за нею в московських літописах з 16 ст. як пам'ять про золоте шатро ханської ставки (орди). Самі ж хани З.О. з кінця 14 ст. почали титулувати себе «великими ханами» або ханами «Великої Орди», де слово «великий» відповідно до степової політичної термінології було метафорою суверенності, верховності. В східних літописних джерелах улус Джучі називався Дешт-і-Кипчак, Білою ордою (Ак-орда) та Синьою ордою (Кок-орда). Поплутаність назв була почасти пов'язана із внутрішнім поділом З.О. на два найвпливовіші крила — улуси нащадків двох синів Джучі — Батия та його старшого брата Орда-Ічена.

З.О. поділялася на улуси між п'ятьма синами Джучі: Батиєм (Поволжя, Подоння, Північний Кавказ), Берке (наслідував верховну владу і, відповідно, улус Батия), Орда-Іченом (Центральна Азія), Шибаном (Приуралля та Західний Сибір), Моголом (Придніпров'я та Крим). Кожен із синів, крім Берке, став родоначальником молодших династій, проте старшинство разом із правом на ханство зберігалося за нащадками Батия (Батуїдами) до їх вигасання 1359; відтоді право на ханство перейшло до Ордаїдів, що правили Кок-ордою.

Серед інших улусів чингізідів З.О. проіснувала найдовше. Головним її зовнішньополітичним суперником була монгольська держава Ільханів у Персії (нині Іран), з якою точилася боротьба за Закавказзя та Хорезм (історчна область в Середній Азії, в нижній течії р. Амудар'я). Але з розпадом останньої 1335 основну загрозу територіальній цілісності становили проблеми внутрішнього устрою.

За степовими правилами улус Батия був правим («білим») і «старшим» крилом імперії. Там же спочатку знаходилася і столиця м. Сарай (татар. «сарай» — «палац»; Старий Сарай), під кінець 13 ст. столицю було перенесено до м. Сарай ал-Джедід (Новий Сарай). Лівим і «молодшим» крилом була Кок-орда («синя орда») із центром у м. Сигнак (руїни міста лежать за 18 км на північний схід від залізничної станції Тюмень-Арик, Казахстан). З метою організації ополчення та збирання податків населення З.О. було поділене також за десятковою системою на десятки, сотні, тисячі й десятки тисяч (тумени, тьми). Тисячники і темники були улусними беками. Виділення улусів (поступово їх кількість в З.О. зросла до 17) було незмінною степовою традицією. Спадковість пожалувань, однак, давала можливість їхнім правителям зосереджувати у своїх руках значні ресурси, щоб, зрештою, висувати претензії на окремішність. Першим це зробив Ногай, онук Могола, улус якого охоплював найзахідніші території З.О., включно з Кримом і нижнім Подунав'ям. Але Ногай зазнав поразки і загинув у протистоянні з ханом Тохтою.

Руські князівства входили до складу З.О. на традиційному для степових імперій становищі підневільних конфедератів. Їхніми головними зобов'язаннями були: сплата податків, мит, утримання доріг і пошти, надання допоміжного війська. Беззастережна воєнна перевага монголів давала їм змогу обмежити свою адміністрацію в Русі намісниками та всілякими митниками, з якими співпрацювали місцеві еліти. У внутрішньому житті зберігалася широка автономія князівств і церкви. Скасування інституту баскаків, що, очевидно, було заходом централізації монгольської держави (баскаки походили з вищої монгольської знаті й були тісно пов'язані родинними зв'язками з улусними беками) за хана Узбека (1312–40), дало можливість руським князям, передусім правителям Великого князівства Московського, поставити під свій контроль значні податкові ресурси Північно-Східної Русі, це стало підґрунтям зростання політичної ваги князівства та його військової потужності в 30–70-х рр. 14 ст.

Вищу владу З.О. представляли хан (абсолютний правитель) та курултай (степовий репрезентативно-дорадчий орган, що мав право затверджувати нового хана). Беклярібек («бек над беками») зосереджував у своїх руках переважно воєнно-адміністративні повноваження, а візир — адміністративно-економічні і керував роботою уряду — дивану. Уряд, у свою чергу, наглядав за збиранням податків через розгалужену мережу митників та інших чиновників.

Основу економічної могутності центральної влади, окрім значних надходжень від податків та данини з Русі, становили митні прибутки від міжнародної торгівлі, переважно тканинами та іншими люксовими (коштовними) товарами (шовк, зброя, китайська порцеляна, ювелірні прикраси). З.О. мала вигідне геополітичне положення, контролюючи водні (через Крим, Новий і Старий Сараї) та сухопутні (через Львів, Новий і Старий Сараї і Хорезм) шляхи між Західною Європою, з одного боку, Єгиптом, Китаєм, Індією та Персією — з іншого. З власних ресурсів, що представляли інтерес для міжнародної торгівлі, З.О. постачала на ринок хутра, рабів, мисливських птахів. Ремісниче ж виробництво обслуговувало переважно потреби місцевого ринку. Задля налагодження торгівлі із Середземномор'ям хани З.О. уклали договори з мамлюцьким Єгиптом (1260), Візантією (1268) та сельджукідами Румського султанату про безперешкодне сполучення і торгівлю, а також дозволили італійським містам, головно Генуї та Венеції, заснувати свої торгові факторії та міста на північночорноморському узбережжі, в Приазов'ї, Передкавказзі і навіть у Сараї. З постанням Османської імперії та посиленням генуезьких колоній у Криму хани З.О. в 40–50-х рр. 14 ст. намагалися завоювати Азербайджан з метою одержання обхідного шляху в Середземномор'я, але невдало. Облога Кафи військами хана Джанібека 1346 поклала початок епідемії «чорної смерті» (чуми) в Європі (1347–53).

Прибуткова й жвава транзитна торгівля, що підтримувалася по всій території Монгольської імперії, стимулювала надшвидкий розквіт міст, у тому числі і нових, на караванних шляхах.

Правління Узбека, а потім його сина Джанібека (1341–57) та онука Бірдібека (1357–59) стали роками вищого злету могутності З.О. В наступний період розпочався занепад ханської влади, що було зумовлено, насамперед, вигасанням династії нащадків Батия, а також особливостями степового принципу трононаслідування, що визнавав насильство законним засобом досягнення влади. Послаблення центрального уряду в Сараї було спричинене також занепадом від 1340-х рр. міжнародної торгівлі внаслідок розпаду чингізідських держав у Персії, Центральній Азії, Монголії, а також вигнання монголів з Китаю в ході повстання «червоних хусток» 1351–68. Це порушило безпечне сполучення в Євразійському степу й привело до переорієнтації товарообігу в напрямку північ-південь. Виникнення нових торговельних шляхів стимулювало зростання периферійних ринкових центрів, таких як Казань (нині столиця Татарстану, РФ), Москва, що орієнтувалися на торгівлю головним чином із Хорезмом і Персією, та спричинило піднесення Астрахані (нині місто в РФ) як транзитного центру. В Дунайсько-Дніпровському межиріччі налагодився торговий шлях між Константинополем та Балтикою, що проходив через Львів, Кафу й Тану (середньовічне місто в районі сучасного м. Азов). Усе це підштовхувало Велике князівство Литовське до експансії на південь, яка полегшувалася через обезлюднення українського степу внаслідок відкочування сил Ногая на схід та південь і втрат населення від «чорної смерті». Перемога литовських сил у Синьоводській битві 1362 призвела до втрати З.О. цих земель. Економічне посилення Великого князівства Московського на тлі нескінченної боротьби за трон у З.О. також мало воєнно-політичні наслідки, що проявилися в перемозі московських військ у Куликовській битві 1380.

Короткочасна стабілізація З.О. наприкінці 14 ст. була пов'язана з правлінням хана Тохтамиша (1380–95), який, зокрема, відновив контроль центральної влади над Хорезмом, поновив підданство Північно-Східної Русі, нормалізував стосунки з генуезькою Кафою. Проте інтереси в Хорезмі призвели до зіткнень Тохтамиша з еміром Тимуром, який захопив владу в улусі Чагатая й утворив потужну воєнну імперію з центром у м. Самарканд (нині місто в Узбекистані). Внаслідок успішних походів 1391–92 на Кавказ та 1395 у Дешт-і-Кипчак Тимур анексував Хорезм, вигнав Тохтамиша з ханства і розорив торгову мережу З.О. Тохтамиш знайшов прихисток у Литві, залишивши трон своїм дітям, яких насправді контролював могутній темник і ставленик Тимура бек Едигей. Спроби великого князя литовського Вітовта продовжити експансію за рахунок З.О. були зірвані внаслідок поразки на р. Ворскла 1399 від сил Едигея. Пізніше Вітовт підтримав чингізідський рід Гіреїв у його спробах утвердитися в Криму.

Ослаблення центральної влади в З.О. привело до утворення Сибірського ханства в 1420-х рр. та посилення в 1430-40-х рр. улусів з центрами в Казані та Солхаті (нині м. Старий Крим), стимулювало експансивність і домагання Великим князівством Московським самостійності. В 1440-х рр. усамостійнюється Ногайська орда, а в 1460-х утворюються Казахське та Узбецьке ханства. Прагнучи відстояти свою окремішність від З.О., правителі Солхату й Великого князівства Московського водночас переслідували мету оволодіти всією золотоординською спадщиною. Спроби військових акцій ханів «Великої Орди» проти Кримського ханства (1456), Москви (1472) провалилися, але підштовхнули кримського хана Манглі-Гірея I та великого князя московського Івана III Васильовича до укладення стратегічного союзу проти З.О. Наслідком спільних дій союзників стала поразка хана Ахмата в поході на Москву 1480. Кримський хан Манглі-Гірей I 1502 захопив ставку останнього хана Сейїд Ахмета (помер 1506 у Литві). Ця перемога поклала кінець З.О., давши кримським ханам законні підстави присвоїти імператорський титул падишаха.

З.о. справила величезний політичний вплив на країни Східної Європи, наймасштабнішим його наслідком стало виникнення Російської держави, а відчутним фактором перебігу подій на півдні Східної Європи тривалий час, принаймні до останньої чверті 18 ст., стало Кримське ханство.

Літ.: Hammer–Purgstall J. von. Geschichte der goldenen Horde in Kiptschak, das ist: der Mongolen Rusland. — Pesth, 1840; Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — СПб., 1884, т. 1; М.-Л., 1941, т. 2; Spuler В. Die Goldene Horde. — Leipzig, 1943; Греков Б. Д., Якубовський А. Ю. Золотая Орда и ее падение. — М.-Л., 1950; Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды // Ученые записки Мордовского государственного университета. — Саранск, 1960, т. 11–А; Закиров С. Дипломатические отношения Золотой Орды с Египтом (XIII–XIV вв.). — М., 1966; ФедоровДавыдов Г. А. Общественный строй Золотой Орды. — М., 1973; Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв. — М., 1985; Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987; DeWeese D. Islamization and native religion in the Golden Horde. Baba Thkles and Conversion to Islam in historical and epic tradition. — Pennsylvania state university, 1994; Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001.

О. І. Галенко.