Україна в міжнародних відносинах/2/Західноукраїнська Народна Республіка

◀ Західноєвропейський Союз

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Західноукраїнська Народна Республіка

Збаразька облога 1649 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЗАXIДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР) — українська держава, утворена в листопаді 1918 на території Східної Галичини, Закарпаття й Буковини після розпаду Австро-Угорської монархії. Загальна площа близько 70 тис. км2. Населення — 6 млн. осіб: українці (переважна більшість), поляки, євреї, німці та ін. Вищу законодавчу владу презентувала Українська Національна Рада (УНРада) під головуванням Є. Петрушевича, вищу виконавчу — Державний секретаріат, сформований 9 листопада на чолі з К. Левицьким. Місцеве управління здійснювали комісари, сільські, міські й повітові ради. За українською мовою законодавчо (лютий 1919) закріплювався статус державної. Національним меншинам надавалося право персональної автономії з пропорційним представництвом в органах влади.

З перших днів проголошення перед ЗУНР постала проблема національної оборони. Збройні виступи польських організацій, розпочаті 1 листопада 1918 у Львові, переросли у польсько-українську війну. 22 листопада польські війська опанували Львовом. Центральні установи ЗУНР переїхали до Тернополя, а наприкінці грудня — до Станіслава (нині м. Івано-Франківськ), де 4 січня 1919 ухвалено Акт злуки з Українською Народною Республікою. Після урочистого проголошення об'єднання обох республік 22 січня у Києві ЗУНР набула назву Західна область УНР. Однак процес утворення єдиної держави залишився незавершеним і галицька республіка продовжувала сам-на-сам стримувати іноземну інтервенцію, спираючися на сформовану в січні 1919 Галицьку армію.

Умови війни набагато ускладнювали вирішення питань внутрішнього життя республіки — соціальних, економічних. Заходами УНРади було створено правову базу для функціонування органів управління, ухвалено закони про тимчасову організацію судочинства, земельну реформу, шкільництво, восьмигодинний робочий день тощо. Держава взяла під контроль виробництво й продаж нафти і солі — важливих джерел поповнення фінансів, а також торгівлю із сусідніми країнами.

На зовнішньополітичному відтинку ЗУНР добивалася визнання з боку інших держав світу, відкривши свої дипломатичні представництва в Австрії, Угорщині, Королівстві сербів, хорватів і словенців, Німеччині, Італії, Ватикані, за океаном — в США, Канаді, Бразилії — центрах галицької еміграції. У 1919–1920 головним місцем міжнародної діяльності республіки стала Паризька мирна конференція, яка визнала питання Галичини складовою післявоєнного облаштування Європи. З початком засідань конференції ЗУНР виступала у спільній із УНР делегації (потім окремо) з вимогами захисту державних інтересів західних українців й припинення польської окупації їхніх земель.

У січні 1919 з метою врегулювання польсько-українського конфлікту Паризька конференція направила до Львова місію у складі представників Франції, Великої Британії, США та Італії на чолі з генералом Ж. Бартелемі. Висунута нею пропозиція про відведення Галицької армії за демаркаційну лінію, внаслідок чого ЗУНР втрачала частину своєї території разом зі Львовом і нафтодобувним районом Борислава, була відхилена українською стороною. У травні, переймаючися все тією ж метою — досягти перемир'я, вища рада Паризької конференції доручила виробити новий проект спеціальній комісії. На відміну від попереднього він залишав під юрисдикцією ЗУНР бориславські нафтопромисли і в такий спосіб сприяв обопільній згоді про припинення воєнних дій. Однак невдовзі вона була порушена наступом польських збройних сил, посилених прибулою із Франції армією під командуванням генерала Ю. Галлера. На початку червня майже вся територія ЗУНР опинилася під польським контролем, а 25 червня вища рада Паризької конференції дозволила Польщі продовжити просування аж до р. Збруч. Галицька армія змушена була перейти на терени УНР, разом з нею — керівні установи республіки, які розмістилися в м. Кам'янці-Подольському, звідки й здійснювали протягом липня-листопада зв'язки з окупованими районами та іноземними країнами. Тим часом держави Антанти вирішили долю західних околиць ЗУНР: за Сен-Жерменським мирним договором, укладеним ними 10 вересня 1919 з Австрією, Буковину було прилучено до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини. У жовтні 1919 ЗУНР взяла участь у формуванні спільної з УНР місії на переговори до Варшави, де добивалася — безрезультатно — визнання польським урядом української державності в Галичині. Новий наступ, розпочатий польською армією вглиб України проти більшовиків, змусив керівництво ЗУНР покинути Поділля і переїхати до Відня і, отже, остаточно перейти на становище екзильного уряду. Укладений у квітні 1920 двосторонній договір між урядом Польщі й Директорією УНР, за яким визнавалося польське управління територією ЗУНР, ще більше віддалив перспективу відновлення української державності в Галичині.

Подальші заходи еміграційного уряду та його дипломатичної місії у Парижі уможливили перенести галицьку справу на обговорення новоствореної міжнародної організації — Ліги Націй. У лютому 1921 рада Ліги задекларувала, що Галичина «лежить поза кордонами Польщі», яка не наділена мандатом для встановлення там своєї адміністрації і є лише «фактичним окупантом Галичини». Відтак питання Галичини було передано на розгляд конференції послів великих держав, позиція яких зумовлювалася прагненням перетворити Польщу на форпост у протистоянні Заходу радянській Росії. Разом з тим звертання ЗУНР до міжнародної громадськості викликали підтримку українських вимог на конгресі прихильників Ліги Націй у Празі та конгресі миру в Лондоні (липень 1922). Проте вирішальну роль у долі ЗУНР відіграли головні західні держави: 14 березня 1923 конференція послів прийняла рішення про прилучення до польської держави Галичини з наданням її населенню автономії. Наступного дня екзильний уряд ЗУНР виступив із протестом, який направив конференції послів, а також державам світу. Водночас він офіційно заявив про припинення своєї діяльності. Відтоді закрилися всі представництва ЗУНР в інших країнах.

Літ.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. — Відень, 1922; Крезуб А. Нарис історії польсько-української війни 1918–1919. — Львів, 1933; Borschak E. L'Ukraine à la conférence de la paix. — Paris, 1938; Стахів М. Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1919–1923. — Скрентон, 1958–1961, т. 1–6; Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. — Львів, 1995; Макарчук С. А. Українська республіка галичан: Нариси про ЗУНР. — Львів, 1997; Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. — Львів, 1998; Західно-Українська Народна Республіка: документи і матеріали. — Івано-Франківськ, 2001, т. 1–2; Західноукраїнська Народна республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті. — Львів, 2009.

М. М. Варварцев.