Україна в міжнародних відносинах/2/Закарпаття

◀ Закарпатська крайова організація Комуністичної партії Чехословаччини

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Закарпаття

Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЗАКАРПАТТЯ — історико-географічний край у південно-західній частині України, історична назва території сучасної Закарпатської області. Розташований за головним вододільним карпатським хребтом у передгір'ях та на схилах Карпат і в частині низовини у басейні р. Тиса. У різні часи край мав назви «Угорська Русь», «Підкарпатська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна». Межує на Південному Заході з Угорщиною, на Заході — зі Словаччиною, на Північному Заході — з Польщею, на Південному Сході — з Румунією і на Північному Сході та Сході з Галичиною (Львівська та Івано-Франківська області України). Загальна протяжність кордонів становить 460 км. Від 1946 основну частину Закарпаття становить Закарпатська область у складі України. До етнічної території історичного Закарпаття належать на Південному Сході Мараморощина (тепер у складі Румунії) і на Заході — Пряшівщина (у складі Словаччини). Площа З. у межах України становить 12,8 тис. км², населення — понад 1,2 млн. чол. Частка сільського населення Закарпатської області у 2001 становила 63,3%, міського — 36,7%. Характерною особливістю населення області є багатонаціональність. На території області проживають представники понад 100 національностей, серед яких найбільш чисельними є: українці — 80,5 % усього населення, угорці — 12,5%, румуни — 2,6%, росіяни — 2,5%, цигани (роми) — 1,1%, словаки — 0,5%, німці — 0,3%. З етнографічного погляду у гірській частині Закарпаття маємо розселення 3-х етнографічних груп українських горян, які із суміжною північною (галицькою) зоною утворюють історико-етнографічні райони — Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина. Підгірська і низовинна частина Закарпаття характерна тим, що тут поруч з українцями значно густіше, ніж у горах, проживають розсіяно та компактними групами представники інших народів. Багатовікове співжиття українців-закарпатців з іншими національними меншинами залишило свій слід у різних сферах їх побуту і традиційної духовної та матеріальної культури. У народному господарстві, одязі, промислах і ремеслах, харчуванні, звичаях, обрядах, розмовній мові поєднуються різні етнографічні й етнічні взаємовпливи. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко простежується визначальність у всіх компонентах традиційно-побутової культури, у мові, релігії, національній самосвідомості української етнокультурної спільності. Найяскравіше це виявляється у надзвичайно багатому фольклорі й народному мистецтві закарпатських українців.

Початки заселення Закарпаття сягають палеолітичної доби, про що свідчать археологічні розкопки поблизу Королева, де в 20-метрових геологічних нашаруваннях знайдено 16 горизонтів залягання кам'яних виробів, що датуються 1 млн. років тому й належать Homo erectus. Стоянка поблизу Королева є найдавнішою з відомих в Україні стоянок первісної людини. Проміжне географічне положення краю в центрі Європи та його помірноконтинентальний клімат й природні багатства зробили цю місцевість привабливою для проживання. Вже у період неоліту (6–4 тис. до н. е.) Закарпаття почало швидко заселятися: тут знайдено чимало предметів часів мідного, бронзового та залізного віків. Свого часу в краї проживали племена боїв і галлів, даків і фракійців, кельтів і сарматів, проходили через територію Закарпаття авари, гуни, гети, гепіди, готи та ін. Зокрема, фракійські племена залишили після себе пам'ятки куштановицької культури, а кельти — латенської культури. У 2 ст. н. е. частину Закарпаття приєднано до римської провінції Дакія. За археологічними пам'ятками з 2 ст. н.е. тут міцно осіло хліборобське слов'янське населення — білі хорвати, матеріальна й духовна культура яких була тісно пов'язана з культурою тих східнослов'янських племен, які населяли Прикарпаття, Волинь, Придністров'я і Придніпров'я, зокрема з Трипільською культурою. У 9–10 ст. Закарпаття входило до складу Болгарського царства, а з др. пол. 10 ст. перебувало у сфері впливів Київської Русі, про що свідчить, зокрема, переселенський рух населення з другого боку Карпат. Літопис Давньоруської держави відзначає також участь білих хорватів у війнах київських князів проти Візантії та похід Володимира Святославича на білих хорватів у 992. З того часу за З. закріплюється назва «Русь». Після смерті київського князя Володимира (1015) більшу частину Закарпаття захопив угорський король Стефан І, а його син — король Угорщини Емеріх отримав разом з краєм титул «князь русинів». На початку 13 ст. Угорщина захопила усе Закарпаття, яке до початку 20 ст. постійно перебувало у складі угорської держави і мало поширену назву «Угорська Русь». У 13–15 ст. З. колонізували на сході волохи (румуни), а на заході — німці та словаки, водночас збільшувався потік селян-переселенців з українських земель.

Для захисту від татарських наїздів угорські феодали в 13–14 ст. замість києво-руської системи оборонних засік почали будувати в Закарпатті замки, здатні витримати тривалі облоги. Поступово в краї поширювалася комітатська адміністративно-територіально система Угорщини (жупикомітати; територія Закарпаття і прилеглі землі було поділено між 7 жупами і тільки 2 з них — Угочанська та Березька — охоплювали виключно закарпатські землі). В цілому поглиблювався процес феодалізації: утворювалися магнатські землеволодіння, причому панівна верства населення складалася в основному з угорців, а автохтонне русинськоукраїнське населення було зведено до кріпацької маси. Не випадково закарпатські русини-українці брали активну участь в різних повстаннях проти феодалів, зокрема під проводом семигородського шляхтича Дьордя (Юрія) Довжі (1514) і особливо масово й героїчно — в національновизвольній війні трансільванського князя Ференца ІІ Ракоція (1703–1711), що мала риси соціальної революції, отримавши від нього почесну назву «найвірнішого народу».

Тісні зв'язки Закарпаття з українськими землями ніколи не переривалися. Край у духовно-культурному й навіть соціально-економічному відношеннях розвивався в основному тим же шляхом, що й інші землі на схід від Карпат. Із Києва, Галича (давнього) та інших руських міст сюди потрапляли церковні книги, котрі потім переписувалися в монастирях краю. Закарпатці приїжджали до Києва, вчились чи вчили слов'янській грамоті у КиєвоПечерській лаврі. Розширенню зв'язків краю з іншими руськими землями і розвитку східнослов'янської культури та православ'я сприяв прихід і поселення в Мукачівській домінії наприкінці 14 ст. подільського князя Федіра Коріятовича з дружиною, який збудував у Мукачевому замок і монастир, поширив свою владу на Земплин та Мараморош. За його правління за Карпати — на Загур'я — стало тікати від лихоліття чимало уродженців Галичини, Волині, Поділля, заселяючи Марамарощину, Бережанщину, Ужанщину та інші тамтешні землі.

Коли після поразки від турецького війська султана Сулеймана І Кануні в битві під Могачем (1526) Угорщина була поділена між Османською імперією, Австрією та Трансільванським князівством, Закарпаття теж поділили: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східна частина — у складі Трансільванського князівства. Після австро-турецької війни 1683–99 за договором, підписаним на Карловицькому конгресі 1698–99, до Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина) відійшла і південносхідна частина Закарпаття.

Зберегти свою мову і національно-культурну самобутність закарпатським русинам-українцям та українським селянам, які переселилися на Закарпаття з інших регіонів України, допомагала їхня релігійна окремішність у тамтешньому провладному католицькому середовищі. Християнство східного обряду поширилося на Закарпатті, вірогідно, ще за часів перебування цієї землі в межах Болгарії, під впливом діяльності Кирила і Мефодія. 1491 датується перша документальна згадка про православну єпархію у м. Мукачеве. 1646 за Ужгородською унією українське священство західної (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у східному обряді: служба Божа правилася, як і на Західній Україні, українською та церковно-слов'янською мовами. Однак після прийняття унії постав конфлікт між православними і унійцями, який мав не лише релігійний, але й політичний підтекст і був пов'язаний з боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Православна церква Закарпаття перебувала в занепаді, духовенство було малоосвічене та залежне від угорських магнатів, які намагалися провести реформаційні зміни у православних парафіях. Твердинею православ'я деякий час залишалася східна частина Закарпаття — Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигороду. Від кінця 18 ст. унія була запроваджена по всьому Закарпатті. У 17–18 ст. посилена мадяризація наштовхнулася на опір Церкви, а в 19 ст. призвела до поширення москвофільства. Письменство, як і освіта (монастирські школи), на Закарпатті мало релігійний характер, однак розвивалося переважно під впливом давньоруської культури, користуючись живою народною (українською) мовою.

Завдяки реформам в Габсбурзькій монархії 18 ст., часів освіченого абсолютизму, в Закарпатті розгортають активну літературну й громадськокультурну діяльність т.з. будителі — М. Андрелла, І. Базилович, В. Довгович, М. Лучкай, О. Духнович, А. Добрянський, А. Кралицький, О. Павлович та ін., що черпали ідейно-художні та суспільно-політичні імпульси переважно з політико-публіцистичних творів російської та української літератури. Окремі з них, не знайшовши застосування своїм інтелектуальним силам в З., переїхали працювати до України та Росії, де стали визнаними діячами науки і культури (П. Лодій, І. Земанчик, М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелін та ін.). Саме передова частина першого покоління закарпатської національної інтелігенції, котра, за визначенням І. Франка, не порвала тісних зв'язків з простим народом і його мовою, а була згуртована і прагнула служити йому, очолила в 19 ст. процес національно-культурного відродження краю і опір політиці мадяризації та латинізації з боку панівних кіл Угорщини. Щоправда, цей процес через низку причин набув відчутного русофільського забарвлення, аж до утвердження як літературної «русинської мови», яка була, по суті, «язичієм» — сумішшю церковно-слов'янської, російської та української мов. Це негативно вплинуло на становлення національної самосвідомості корінного українського населення Закарпаття, яке аж до початку 20 ст. не визнавало самоназву «українці» і за традицією називало себе «руснаками», «русинами», «руськими людьми». Водночас завдяки діяльності «будителів» серед населення Закарпаття набули поширення ідеї слов'янської взаємності, кровної спорідненості закарпатців зі східними братами та іх об'єднання в боротьбі проти національного і соціального гноблення. Зокрема, закарпатським будителям — групі А. Добрянського — О. Духновича — належить ідея об'єднання закарпатських «русинів» з галицькими в окремий «коронний край» та їх «культурно-національної автономії» в рамках Австрійської федеративної конституційної монархії. Ці радикальні політичні вимоги, висунуті в революційні 1848–1849 роки і обгрунтовані посиланням на «кровну спорідненість» та «історичні права русинів», мали далекі культурні й політичні цілі і в цілому відповідали історичним прагненням широких верств населення Закарпаття. Не випадково угорські правлячі кола всіляко перешкоджали культурному й політичному зближенню закарпатців з галичанами, а після утворення двоєдиної Австро-Угорської імперії у 1867 посилили курс на мадяризацію населення краю, зокрема через підтримку греко-католіків і заміни кирилиці латинським алфавітом. До національно-культурного занепаду в кінці 19 ст. додалася господарська криза в краї. Бідою закарпатського селянства після ліквідації кріпацтва у 1848 було малоземелля і повна залежність від поміщиків та лихварів. Це змусило багатьох селян емігрувати до Північної та Південної Америки (за різними даними, кількість емігрантів із Закарпаття до США на 1914 становила від 100 до 300 тис. осіб). Не запобігла зубожінню закарпатців і т.з. «Верховинська господарська акція» угорського уряду в 1897–1902, спрямована на піднесення економіки і поліпшення становища селянства Закарпаття.

Початок 20 ст. був позначений, з одного боку, посиленням асиміляторської політики угорського уряду (запровадження угорської мови до церковних шкіл згідно з т. зв. законами А. Аппоньї 1902 і 1907, денаціоналізація місцевої інтелігенції тощо) та новою хвилею москвофільської пропаганди з боку діячів Галичини та Росії, а з іншого — постанням народовецької течії в культурному житті краю, що виникла в колі передової національної інтелігенції (Ю. Жаткович, А. Волошин, Г. Стрипський, В. Гаджега, Л. Чопей та ін.), яка прагнула писати українською мовою (не в останню чергу під впливом творчості М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, І. Верхратського, С. Томашівського, Ф. Вовка та інших діячів України, які зацікавилися в той час закарпатською тематикою). Після розвалу Австро-Угорщини внаслідок поразки у Першій світовій війні, під впливом революційних подій в Росії та проголошення українських державних утворень — Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, народовецький рух у Закарпатті набув політичного забарвлення. Закарпатські українці були невдоволені обмеженою автономією Закарпаття під назвою «Руська Країна» в складі проголошеної Угорської Народної Республіки (закон № 10 угорського уряду від 21 грудня 1918 «Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині»). Тому спочатку з'їзди народних рад у містах Стара Любовня (нині місто в Словаччині), Свалява та Мараморош-Сигет (нині місто Сігету-Мармацієй в Румунії) в листопаді і грудні 1918, а невдовзі — 21 січня 1919 Всенародні збори угорських русинів у м. Хуст (420 обраних делегатів від 175 населених пунктів Закарпаття) ухвалили з'єднати Закарпаття з Великою Україною. Однак долю краю вирішили держави-переможниці у Першій світовій війні на Паризькій мирній конференції 1919–1920: за Сен-Жерменським договором 1919 Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь» було включено до складу новоутвореної Чехословаччини з «наданням їй щонайширшої автономії». На це рішення вплинули як тогочасні міжнародні обставини, так і угода закарпатської еміграції в США з лідерами Чехословаччини і результати плебісциту серед американських русинів у листопаді 1918 щодо майбутнього рідного краю.

Майже 20-річне перебування Закарпаття в складі демократичної Чехословацької Республіки мало для населення чимало й позитивних наслідків: у період між двома світовими війнами умови життя закарпатських українців були значно кращими, ніж під угорською владою і в українців, які перебували під румунською, польською і радянською владами. Щоправда, надання повної автономії Закарпаттю через об'єктивні й суб'єктивні причини тривалий час затягувалося чехословацьким урядом. Лише під впливом міжнародних подій і внутрішньополітичної кризи, викликаної Мюнхенським диктатом, уряд ЧСР змушений був слідом за Словаччиною надати автономію краєві: 11 жовтня 1938 був призначений перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з А. Бродієм — лідером русофільського напряму, який проводив проугорську політику. 26 жовтня 1938 сформовано новий автономний уряд краю на чолі з лідером українського напряму о. А. Волошиним, який у складних умовах розпочав будівництво карпато-української автономної держави в складі федеративної Чехословаччині. За рішеннями першого Віденського арбітражу Німеччини та Італії від 2 листопада 1938 південні райони Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево, Берегове (понад 12% території краю) було передано Угорщині. Уряд Волошина перебрався до м. Хуст, де 12 лютого 1939 відбулися вибори до сойму (парламенту) края. 15 березня 1939 сойм проголосив незалежність Карпатської України й обрав її президентом А. Волошина. Того ж дня за згодою Німеччини угорські війська почали окупацію щойно проголошеної української держави і протягом трьох днів захопили все Закарпаття. Уряд Волошина та багато українських політичних і культурних діячів емігрували за кордон, а ті з них, що залишилися, зазнали репресій. Угорській окупації було покладено край восени 1944, коли до Закарпаття прийшли радянські війська, які були зустрінути більшістю населення як визволителі. Хоч юридично Закарпаття залишалося частиною Чехословаччини, чеська адміністрація відновила свою діяльність лише на сході краю. Тим часом Комуністична партія Закарпатської України, створена за підтримки політичних органів Червоної армії, 26 листопада 1944 скликала з'їзд народних комітетів у Мукачевому. На нього прибуло 663 делегати, які прийняли маніфест про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та возз'єднання краю з іншими українськими землями в складі УРСР. 29 червня 1945 у Москві підписано Договір між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну. Його підписання ознаменувало завершення об'єднання практично усіх українських земель (Пряшівщина залишалася за Чехословаччиною). На території Закарпаття указом Президії ВР СРСР 22 січня 1946 утворено Закарпатську область УРСР.

Літ.: Пачовський В. Історія Підкарпатської Руси. –– Ужгород, 1920–22, т. 1–2; Його ж. Срібна земля. Тисячоліття Карпатської України: Нарис історії з мапою. — Львів, 1938; Його ж. Історія Закарпаття. — Мюнхен, 1945; Борщак І. Карпатська Україна в міжнародній грі. — Львів, 1938; Мицюк О. Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Руси. — Ужгород, 1936, т. 1; т. 2. — Прага, 1938; Росоха С. Сойм Карпатської України. — Вінніпег, 1949; Балагурі Е., Пеняк С. Закарпаття — земля слов'янська. — Ужгород, 1976; История городов и сел Украинской ССР. Закарпатская область. — К.,1982; Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців: Істор.-літ. нарис. — Ужгород, 1991; Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами. — Ужгород, 1993, 1996; Магочій П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848–1948). — Ужгород, 1994; Макара М. П. Закарпатська Україна: шлях до возз'єднання, досвід розвитку. — Ужгород, 1995; Вегеш М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загальноєвропейському контексті: В 2-х т. — Ужгород, 1997; Загальна бібліографія Подкарпаття. — Ужгород, 2000; Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. — Ужгород, 2001; Нариси історії Закарпаття. — Ужгород, 1993, 1995, 2003, тт. І–ІІІ.; Закарпаття в етнополітичному вимірі: Монографія. — К., 2008.

С. В. Віднянський.