Україна в міжнародних відносинах/1/Візантія, Візантійська імперія

◀ Віденський університет

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Візантія, Візантійська імперія (М. Ф. Котляр)

Війна РСФРР і УНР 1918-1919 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

Візантія, Візантійська імперія – умовна назва середньовічної держави, що була наступницею східної частини колишньої Римської імперії, введена істориками у 18 ст. Утворена від назви колишньої мегарської колонії Візантій на узбережжі Босфору Фракійського (нині протока Босфор), на місці якої імператор Константин I Великий 326 заснував м.Константинополь. Сюди 330 було перенесено з Рима столицю Римської імперії. 395 імперія була розділена на Західну Римську зі столицею в Римі й Східну Римську (Візантійську) зі столицею в Константинополі. 476 Західна імперія офіційно припинила своє існування, а Східна збереглася, її продовженням стала середньовічна держава, імператори й верхівка якої наполягали на державній і культурній спадкоємності від Римської імперії, називали країну Романією, а себе – ромеями (римлянами). До 8 ст. державною мовою тут залишалася латина. На Русі В. іменували Грецькою країною, її жителів – греками, бо вже у 9 ст. всі вони розмовляли грецькою (середньовічною) мовою.

Перший розквіт В. пов’язаний з ім’ям імператора Юстініана I (527– 565), який завоював 533–534 Північну Африку, 535–555 – Італію, 544 – частину Іспанії, а також поставив у залежність від себе країни Закавказзя й Передньої Азії. Однак уже наприкінці 6 ст. імперія почала втрачати набуте значною мірою внаслідок наступу слов’ян на її північному й західному рубежах. Цей наступ почався ще за Юстініана І, який воював з одними слов’янськими вождями, а інших запрошував на службу. Дехто з істориків (Б.Рибаков, П.Толочко) вважає, що на початку правління Юстініана I до нього на службу приходив один із засновників Києва – Кий. Спроба Юстініана І його наступників спертися на кочовиків-аварів у боротьбі проти слов’ян створила для самої В. загрозу, яку ледве вдалося подолати. Після періоду занепаду (7 – середина 8 ст.) почалося відродження В. Велику роль у державному будівництві й зовнішній політиці В. відігравала християнська церква (від 1054 її стали називати православною). Константинопольські патріархи змагалися з римськими єпископами (папами) за панування в християнському світі. Однак в 11 ст. в країні настав період феодальних усобиць, що її ослабили. Імперія втратила майже всю Малу Азію й володіння в Італії. Новим піднесенням вона зобов’язана імператору Алексієві I Комніну (1081–1118), який приборкав заколотників-феодалів, 1091 зумів відбити натиск печенігів і відібрати у турків-сельджуків Малу Азію. Наприкінці 12 ст. імперія знову опинилася на межі загибелі. Посилення феодальної роздробленості й зменшення військового потенціалу в часи владарювання династії Ангелів (1185–1204) дали змогу учасникам 4-го хрестового походу 1204 штурмом взяти й розграбувати Константинополь. На захопленій території було створено Латинську імперію (1204–61). На решті земель В. виникли Нікейська імперія (1204–61), Трапезундська імперія (1204–1461) та Епірський деспотат (1204–1337). 1261 нікейському імператорові Михаїлові VIII Палеологу (остання імператорська династія у В. 1261–1453), що спирався на сильний національно–визвольний рух у Малій Азії проти латинників, поталанило відновити В.і. На початку 14 ст. почався глобальний наступ турків-османів на В. Вони спершу захопили майже всю Малу Азію, 1354 – Галліполі (нині м.Геліболу), 1361 – Адріанополь (нині м.Едірне; обидва Туреччина), 1430 заволоділи Фессалоніками (нині м. Салоніки, Греція), а 29 травня 1453 султан Мегмед II штурмом здобув Константинополь. Імперія перестала існувати.

В. вела широку міжнародну торгівлю, експортуючи (і продаючи на місці заїжджим купцям) дорогоцінні шовкові й парчові тканини, ювелірні вироби, вина, фрукти, парфуми та інші предмети розкоші, а також вовняні тканини, ремісничі вироби, коней тощо. Уряд провадив політику залучення іноземного купецтва на торги в імперії, даруючи йому різні пільги (угода Київської Русі з В. 907 надавала надзвичайні пільги руським купцям). Торгуючи з усім тогочасним світом, імперія приділяла значну увагу зносинам з Північним Причорномор’ям та Кримом, з міст яких, насамперед Херсонеса Таврійського, одержувала необхідні для неї продукти сільського господарства, передусім зерно для потреб Константинополя. Головним торговим контрагентом її на Русі був Київ, де існували заїжджі двори і християнська церква для візантійських купців. З Русі до В. довозили також хутра, віск, мед, продукцію лісових промислів, а також рабів.

Протягом майже тисячоліття В. була найсильнішою державою в світі. Її політичного впливу зазнали всі країни Європи, а також багато народів Близького та Середнього Сходу. Цей вплив ґрунтувався не тільки на військовій силі імперії. Вона провадила умілу й гнучку зовнішню політику, користувалася для досягнення політичних цілей засобами економічного, ідеологічного (церковного) і культурного тиску. Завдяки цьому панівні й освічені прошарки народів Східної й Південної Європи з перебігом часу зробилися носіями спільної культурної традиції. На початку 1970-х рр. історик Д.Оболенський запропонував термін “візантійське співтовариство націй”, зауваживши, що візантійська культура та її спадщина справляли настільки сильний вплив на чимало країн, що цілком виправданим буде вважати їх єдиним міжнародним співтовариством. 865 від В. прийняла хрещення Болгарія, у 870-х рр. – сербські князівства, 988–990 – Київська Русь.

В. була головним дипломатичним й економічним партнером Київської Русі аж до часів Ярослава Мудрого. Виникнення першого державного об’єднання на східнослов’янських землях – Київського князівства на чолі з Аскольдом поклало початок й виходу Русі на міжнародну арену. 18 червня 860 флот Аскольда вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Імператору Михаїлу III довелося сплатити контрибуцію й надати привілеї руським купцям на землях В.

Створення Давньоруської держави (Київської Русі) й утвердження князя Олега в Києві ознаменувало появу сильної країни, з якою довелося рахуватись візантійському урядові. 907 Олег на чолі численного флоту та суходольного війська напав на В. і змусив імператорів-співправителів Лева VI й Александра просити миру. Поряд з чималою контрибуцією візантійці відновили привілеї для руських купців.

Попередня угода 907 і мир 911 між В. і князем Олегом були першими (що збереглися) текстами дипломатичних актів Давньоруської держави. Походи Русі на В., як можна судити зі змісту тих угод, що були вписані до “Повісті временних літ”, диктувалися насамперед економічними інтересами східнослов’янської держави: імперія була головним і до середини 11 ст., по суті, єдиним ринком збуту надлишкового продукту, що його здобували князі з дружинниками у вигляді данини (насамперед полюддя) із залежного населення країни. Продаючи на візантійських торгах хутра, мед, віск, зерно, продукти харчування й лісових промислів, руські князі й бояри купували там коштовні тканини, дорогоцінну зброю, прикраси, вино, фрукти та ін. Менш вдалими виявилися походи на В. наступника Олега Ігоря Старого 941 і 944, після яких руське купецтво втратило частину привілеїв на візантійських ринках. Наступниця й дружина Ігоря княгиня Ольга зав’язала мирні стосунки з імперією й відвідала Константинополь на чолі посольства, вела переговори з імператором Константином VII Багрянородним. Спроби ж князя Святослава Ігоревича закріпитись у Нижньому Подунав’ї внаслідок кампаній 968 і 969–971 закінчилися невдачею. Київська Русь була змушена зректися володінь у Криму (за винятком сходу, де в середині 10 ст. утворилося Тмутороканське князівство), її відтіснили від Подунав’я і Чорного моря. Новий етап міждержавних стосунків Київської Русі з В. настав за князювання Володимира Святославича. Він одружився з сестрою імператора Василія II Болгаробійця Анною, потіснив В. у Криму. Його наступник Ярослав Мудрий продовжував провадити мирну політику щодо В., незважаючи на війну з нею 1043, спровоковану імператором Константином IX Мономахом.

У “візантійському співтоваристві націй” Київська Русь посіла помітне місце. Створена в середині 9 ст. видатними церковними і культурними діячами Кирилом і Мефодієм слов’янська писемність стала проникати сюди ще до запровадження в країні християнства, але набула великого поширення лише після хрещення Київської Русі, оскільки християнське богослужіння неможливе без церковно-літургійних книг. Першими церковнослужителями на Русі були греки й, мабуть, болгари. Церква Київської Русі (в ранзі митрополії) перебувала в канонічній юрисдикції Константинопольського патріархату. За невеликими винятками (Іларіон, Климент Смолятич) митрополитами в Києві були греки, котрих надсилали з Константинополя. Наприкінці 10-11 ст. на Русі інтенсивно засвоювалася багата спадщина візантійської культури, яка відігравала величезну роль у становленні книжкової справи, утворенні й розвитку шкіл архітекторів, живописців, мозаїчників, ювелірів та ін.

За доби удільної роздробленості в середині 12 ст. порушилася цілісна зовнішня політика Київської Русі. Відтоді князівства, що складали федеративну Давньоруську державу, проводять самостійні зносини з іноземними державами. Стосунки з В. перебирають головним чином Галицьке князівство і Волинське князівство. Їхні князі спираються на В. у зовнішньополітичних справах (1164 галицький кн. Ярослав Володимирович надав притулок майбутньому імператору Андроніку І Комніну), допомагають імперії захищатися від кочовиків (1197 чи 1198 галицько-волинський князь Роман Мстиславич розгромив половців, що підступали до Константинополя). Розпад Давньоруської держави, підкорення її монголо-татарами унеможливили дальші стосунки Русі з Візантією.

Літ.: Успенский Ф.И. История Византийской империи. – Спб. – М.–Л., 1913–48, т.1–3; Васильев А.А. История Византии. – Л., 1925; Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. – М., 1956; История Византии. – М., 1967, т.1–3; Оболенский Д.Д. Византийское содружество наций. – М., 1998.

М.Ф.Котляр.