Україна в міжнародних відносинах/1/Велике князівство Литовське

◀ “Велике зерцало”

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Велике князівство Литовське (О. В. Русина)

Велике князівство Руське ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

Велике князівство Литовське (Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське) – державне утворення, що постало в Поніманні у 13 ст. на основі союзу литовських князів (фіксується ГалицькоВолинським літописом під 1219). Засновником вважають князя Міндовга, який приєднав до Литви Чорну Русь і був урочисто коронований (1253) у Новгородку (центр Чорної Русі; сучасне м.Новогрудок, Білорусь).

Фактором, що прискорив формування литовської держави, стала агресія німецьких рицарів-хрестоносців, які виступали під гаслом християнізації язичників-литовців. Швидкому й інтенсивному зростанню її сприяв занепад давньоруських князівств, спричинений навалою Батия (співвідношення східно-слов'янських та власне литовських земель у складі князівства 1341 було 2,5:1, 1430 – 12:1). Основний масив українських земель приєднано до Литви за князювання Ольгерда. Як хронологія, так і характер цього приєднання й досі залишаються дискусійними. Наявний у ньому елемент загарбання іноді мінімізують антиординським спрямуванням литовської політики та її традиціоналізмом. Ближчою до історичних реалій є думка про договірну природу взаємин між володарями Литви та Золотої Орди, наслідком чого стало створення литовсько-татарського кондомініуму (сумісного володіння), який проіснував до кінця 90-х рр. 14 ст. Про характер взаємин між слов'янським населенням і литовськими князями на початковому етапі литовської експансії фактичні відомості практично відсутні. Втім, ці взаємини, очевидно, не були конфронтаційними з огляду на те, що в устрої молодої держави домінували руські мовно-культурні й суспільно-політичні традиції. Політичний устрій Литви у 14 ст. мав риси діархії – співправління володарів, які княжили у Вільно (нині Вільнюс) і Троках (нині м.Тракай, Литва); лише наприкінці 14 ст. за Вільно закріпився статус столичного міста.

Переломним моментом в історії великого князівства стало укладення князем Ягайлом Кревської унії 1385, якою передбачалося приєднання його до складу Корони Польської та перехід у католицтво Ягайла і всіх мешканців Литви. Згідно з її умовами, у лютому 1386 Ягайло охрестився й став польським королем; невдовзі було здійснено християнізацію Литви – останньої язичницької країни в Європі (за винятком Жемайтії, яку окатоличено лише 1413). Однак основний пункт Кревського акта про приєднання не був реалізований: князівство не втратило політичної самостійності. Князь Вітовт за Острівською угодою 1392 став намісником Ягайла у Литві, а з 1395 почав використовувати титул великого князя литовського. Вітовт прагнув цілковитої незалежності своєї держави, однак після поразки у битві 12 серпня 1399 на р.Ворскла мусив відновити унію з Польщею. За Віленсько-Радомською унією 1401 його визнано довічним правителем Литви; лише зі смертю Вітовта мало відбутися повне приєднання князівства, передбачене актом Кревської унії. Тим часом консолідація військових сил Польщі й Литви забезпечила перемогу над німецькими рицарямихрестоносцями у Грюнвальдській битві 1410. Поразка хрестоносців сприяла зростанню престижу та амбіцій Вітовта, що знайшло свій вияв у Городельській унії 1413, за якою Ягайло погодився на існування ВКЛ як автономного політичного організму. Водночас акт польсько-литовської унії поклав початок уніфікації суспільно-політичних інституцій Польщі й Литви (утворення воєводств і каштеляній, поширення на литовське боярство системи польських гербів тощо). Чинність Городельської унії було підтверджено після смерті Вітовта, коли правителем став Свидригайло Ольгердович (1430). Однак це не поклало край міжусобним конфліктам: після замаху на Свидригайла (у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1432) його владу узурпував Сигізмунд Кейстутович, який також став жертвою змови 20 березня 1440. Ситуація в країні стабілізувалася за часів великого князя Казимира IV Ягеллончика, який 1447 отримав ще й польську корону. За його правління утвердилася династія Ягеллонів.

Після смерті Казимира IV персональну унію Польщі й Литви було розірвано: великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем – його брат Ян I Ольбрахт. 1501, після смерті останнього, обидві держави знову з'єдналися. Це відбувалося й за наступників Олександра – Сигізмунда I та Сигізмунда II Августа. Однак і за єдиного володаря аж до самої Люблінської унії 1569 ВКЛ і Корона Польська фактично залишалися двома окремими політичними утвореннями. На сеймі в Любліні (10 січня – 12 серпня 1569) вони об'єднались у Річ Посполиту, що означало завершення унійних змагань, започаткованих у Крево 1385. Згідно з актом від 1 липня 1569, Польща й Литва злилися воєдино й надалі мали управлятись одним загальнообраним володарем, який коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Князівство втратило не лише право на власні сейми та зовнішні зносини, а й будьяке політичне значення, хоч і зберегло елементи державної окремішності у вигляді власної адміністративної та фінансової системи, армії, урядів, законодавства.

Українські землі в складі ВКЛ спочатку користувалися широкою автономією, зовнішнім виявом якої було карбування власної монети на Київщині й Новгород-Сіверщині в останній третині 15 ст. Елементи централізації, які набрали сили в політиці Вітовта в 90-ті рр. 14 ст., не призвели до викорінення традицій удільності: Литовська держава і в 15-16 ст. будувалося на основі територіально-федеративного принципу, а низка тогочасних “земель” користувалася власним правом, закріпленим у спеціальних привілеях, що фіксували норми Вітовтової доби. Наприкінці 15 ст. руські землі Литви стали об'єктом претензій з боку Великого князівства Московського, володарі якого заявляли права на давньоруську територіальну спадщину, посилаючись на генеалогічний зв'язок із давніми київськими князями – Рюриковичами. Ідеологічне протистоянння переросло в серію виснажливих війн (1500-03, 1507-08, 1512-22, 1534-37), наслідком яких був, зокрема, перехід Сіверщини під владу Російської держави (фактично – 1503, юридично – 1508). Антитезою московським територіальним претензіям стали теорії польських політиків про право Польщі на руські землі, які, згідно з цими теоріями, нібито здавна входили до складу Корони Польської. На цій підставі до Польщі було приєднано Підляшшя, Волинь, Київщину та Брацлавщину (березень – червень 1569), що стало можливим як через послаблення литовського князівства, втягнутого в Лівонську війну 1558-1583, так і через байдужість української еліти, яка задовольнилася виконанням своїх мінімальних вимог – збереженням станових привілеїв, свободи віросповідання, вживання руської мови в офіційному діловодстві.

Українське населення князівства не зазнавало значних утисків на релігійному грунті, литовські володарі були толерантними до православ'я (посилання на релігійні утиски як на причину переходу на бік Москви князів Шем'ячичів і Можайських (1500) або повстання кн. М.Глинського (1508), а також чутки про намагання насильно покатоличити в ті часи Русь не витримують критики). Темпи поширення католицизму на східнослов'янських теренах Литви були досить незначні, а утвердження тут Флорентійської церковної унії 1439 певною мірою формальне, хоч саме воно спровокувало розкол у Київській митрополії (1460). Новостворена після розколу митрополія, що об'єднувала литовсько-руські й галицькі єпископії, з 1467 знову опинилася під контролем Константинопольського патріархату. Особливістю Литви було широке втручання світських осіб у життя православної церкви (т. зв. право патронату). Правова сфера у країні регламентувалася Судебником Казимира ІV 1468 і Литовськими статутами 1529 і 1566. Створені у цей час правові норми зберігали свою дієвість до 19 ст.

Основний масив документальних джерел з історії ВКЛ зберігся у складі Литовської метрики – архіві литовської державної канцелярії. Із тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білоруськолитовські літописи.

Літ.: Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. – М., 1892; Леонтович Ф.И. Очерки истории литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. – СПб., 1894; Любавский М.К. Литовско-русский сейм. – М., 1900; Максимейко Н.А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. – Х., 1902; Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягелло. – К., 1910; Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – М., 1910; Лаппо И.И. Великое княжество Литовское во второй половине 16 столетия: Литовско-русский повет и его сеймик. – Юрьев, 1911; Пичета В.И. История Литовского государства до Люблинской унии. – Вильно, 1921; Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. – М., 1939, т.2, ч. 1.; Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. – М., 1959; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987; Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. – СПб., 1993; Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993–95, т. 4–6; Бычкова М.Е. Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительно-исторического изучения политического строя. – М., 1996; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К., 1998.

О.В.Русина.