Україна в минулому/8/Дорогами української Кліо (про становище історичної науки в Україні)
| ◀ З листування 1964–1965 рр. | Україна в минулому. Випуск VIII Дорогами української Кліо (про становище історичної науки в Україні) (Ярослав Дашкевич) |
Зразки скіфського звіриного стилю із Західної України ▶ |
|
СТАТТІ
Історична наука займає особливе місце не лише серед гуманітарних дисциплін. Вона тісно пов'язана з суспільною свідомістю нації, з ідеологічними проблемами, а також з політичною сучасністю та перспективами будівництва держави. Бо це не пустопорожня фраза, що для розуміння сьогоднішнього дня треба знати минуле, в якому закладено й майбутнє народу. Тому стан історичної науки турбує і хвилює громадськість, принаймні ту її частину, що мислить. Мої міркування (частково, зрозуміло, дискусійні) мають характер досить сконденсованого конспекту. Але стислість викладу дає помітні переваги. Хочу, в загальному, торкнутися таких питань:
1. Історична наука в Україні до 1991 р.
2. Основні напрями праці істориків після 1991 р.
3. Жанри історичної літератури.
4. Структура історичної науки.
5. Фази розвитку історіографічного процесу і сучасне становище історичної науки.
Професія історика була в колишній Радянській Україні й привілейованою, й дуже небезпечною. Привілейованою — бо історик міг перетворитися в високооплачуваного оспівувача існуючого ладу, його не стільки соціально-класових, як москвоцентричних традицій; небезпечною — бо намагання незаідеологізовано досліджувати історію України натикалось на звинувачення в буржуазному націоналізмі з відповідними до різних епох санкціями. Остання велика за обсягом чистка підозрілих істориків відбулася 1972 р. Одночасно було встановлено правила гри: заборона на професію для проскрибованих (тому вони ходили безробітними або працювали не за спеціальністю); заборона на друк (чорні списки тих, яких не можна було не те, що друкувати, але й згадувати в друкові, охоплювали понад 90 прізвищ); заборона доступу до т. зв. спецфондової літератури, до рукописних та архівних джерел (для допуску до них треба було мати письмові відношення від наукових установ або й спеціальні допуски, видані органами безпеки). Панувала виключна політична пильність при підборі кадрів для аспірантури, науково-дослідної та викладацької роботи. З випускників історичних факультетів комплектувався значний процент апаратників партійних органів, а також органів безпеки, зокрема тих ланок, що займалися ідеологічним наглядом.
Це спричинило велику деградацію історичної “науки”, яку звели до ілюстрування набору непорушних догм не стільки соціально-економічного (т. зв. марксистського), скільки москвоцентричного й антиукраїнського змісту. Писання праць полягало у тенденційному переписуванні вже давно написаного (але без покликання на попередніх авторів), загостренні вульгарно-соціологічного підходу, викидання та замовчування фактів, які не підходили під згори запрограмовану схему, супроводжувалося обов'язковою боротьбою з буржуазним націоналізмом та з західною історіографією. Історичну науку було поставлено на службу фальсифікації. Було знецінено джерелознавство, обмежено публікацію історичних джерел, зрештою, тенденційно підібраних, повних прогалин. Знехтували вивченням допоміжних історичних дисциплін.
Позитивних здобутків у 70–80-х pp. було мало (лише окремі аналітичні дослідження). До всього, що публікувалося тоді, треба підходити дуже обережно, критично і скептично. Захистити цю історіографію за її фіктивні досягнення неможливо, як неможливо захистити цінність математичної формули, виведеної зі складових елементів, відносно частини яких заздалегідь відомо, що вони фальшиві. Історіографію т. зв. радянського періоду слід вивчати так, як вивчають поширення ошуканчих ідей, психопатологію псевдонаукової творчості, а також як підневільну, рабську працю.
1) не брати участі в наукових дослідженнях, по можливості їх блокувати, займатися фіктивною науково-організаційною роботою, імітацією науки;
2) формально займатися історичними дослідженнями, маскуючи москвоцентризм гучними фразами, не міняючи, однак, суті тенденції;
3) поверхово переключатися з вульгарно-соціологічної термінології на національну чи навіть націоналістичну, відповідно переписуючи роботи, але без будь-якої здатності займатися оригінальними історичними дослідженнями;
4) повноцінно перейти на нові рейки досліджень для сумлінного вивчення історичного минулого. Ця група дослідників зразу ж натрапила на перешкоди істориків з перших двох груп. Можна згадати, хіба на глум, що звільненим у результаті політичної чистки 1972 р. вченим дозволили повернутися в Академію лише 1994 p., коли більшості з них вже не було в живих.
Виникли ще дві групи істориків:
1) молоді історики, котрі взялися за вивчення сучасної методики досліджень і звернулися безпосередньо до джерел, щоб дати об'єктивну картину минулого, розширити тематику досліджень, застосувати нові підходи;
2) “історики”, котрі умовно підходять під таку професію — сучасні міфотворці, відповідно ідеологічно закомплексовані (в дусі націоналізму, комунізму, клерикалізму), або просто психічно хворі. Їх кількість помітно зросла, але “творчість”, на щастя, поки що залишається маргінальною, хоча і дуже претензійною.
Границя поділу заідеологізованих (у тому чи іншому дусі) істориків проходить по лінії проголошеного т. зв. національного відродження. Термінологія дуже невдала (бо насправді українське національне відродження відбулося 150 років тому) — під цією кодовою назвою має приховуватися (реально, хоча в різних інтерпретаціях виходить по-різному) декомунізація і дерусифікація культури і науки, що стало полем діяльності не лише фахівців, але й інших осіб, переконаних у своїх уявних історичних кваліфікаціях (з багатьма політичними діячами включно).
У даній ділянці дуже відчутною стала ліквідація національної історичної науки т. зв. школи Грушевського (до цієї школи насильно залічували також людей, які з Грушевським не мали нічого спільного). Характерно, що в період відновлення української державності 1917–1919 pp. історична міфотворчість не розвинулася внаслідок гіперкритичного підходу Грушевського і його учнів та їх сучасників до історичних досліджень. Фальсифікаторство історії України в умовах відсутності критичного підходу до історії породило тезу “комуністи фальшували — ми відфальшуємо”, в результаті чого дійшло до спалаху параісторичної фантастики.
З багатьох сторін — і з різних мотивів — ведеться кампанія проти правдивої об'єктивної історії. Також під гаслом, що, мовляв, не може бути об'єктивної історії, а може (або навіть мусить) бути лише історія російська, польська, єврейська, американська, українська і т. д. Вони, нібито, не можуть бути взаємно адекватні. У даному разі непривабливий стан історіографії в різних країнах та в різних національних середовищах сприймають як непорушну аксіому. Насправді є, існує єдина об'єктивна історія — як, наприклад, існує єдина об'єктивна неорганічна хімія.
Велич справжнього історика (а не продажного хроніста чи пристосуванця — слуги певних політичних тенденцій, якими шляхетними їх не представляли б) полягає в тому, щоб говорити не тільки іншим націям, але, в першу чергу, своїй власній правду, приємну і неприємну, про її історію. Бо історія — це віддзеркалення процесу суспільного розвитку нації, який не зупинився сьогодні, а продовжуватиметься також завтра. Історія, але лише правдива, об'єктивна, допомагає вловити справжні тенденції цього процесу, стає реальною вчителькою життя, дає можливість бачити майбутнє.
Формально праця істориків проходить традиційно (як, мабуть, всюди) в трьох основних руслах:
1) науково-дослідному (у т. ч. публікація джерел, підготовка довідкової літератури); праця такого напряму в останній час помітно гальмується через видавничі і взагалі матеріальні труднощі;
2) конференційному, що досягло рівня епідемії, яка ще, мабуть, довго не спаде (може, це наслідок того, що історики десятками років не могли говорити). Корисною стороною конференцій (в останній час майже виключно — за назвою, але не за суттю — міжнародних) є публікація збірників резюме доповідей та, згодом, збірників праць конференцій;
3) науково-організаційному. На початку 90-х років — у період ейфорії — виникло ряд нових дослідницьких установ у системі Академії наук, окремих інститутів у складі університетів, відновлено наукові товариства. Останнім часом, правда, науково-організаційна діяльність змінилася на науково-дезорганізаційну або, точніше, науково- ліквідаційну. Докладніше про це я ще говоритиму.
У сучасній Україні представлені такі жанри історичної літератури:
1. Наукові дослідження. Повноцінні дослідження з'являються рідко, але таки з'являються. Наукове ремесло проявляється у кращому або гіршому варіанті. Річ у тім, що у шухлядах істориків виявилося відносно мало праць, які вимагали б лише косметичної доробки, а трьох-чотирьох років досить мало для проведення наукового дослідження й опублікування його результатів друком. (Тут і далі не перелічуватиму авторів, бо такий огляд — окрема тема). До монографічних досліджень — за рівнем — можна приєднати і збірки наукових статей, частина яких досягає західних стандартів.
2. Науково-популярні видання (хоч чимало авторів вважає їх чисто науковими); географія видань такого роду дуже поширилася. Майже в кожному районі України — де тільки збереглися друкарні — виходять науково-популярні брошури історичного змісту, зрозуміло, різної якості. Частина з них, однак, цінна для локальної історії.
Формально до цієї групи можна залічити історико-міфологічні видання (етногенез українців, національна символіка, походження назви Україна: наприклад, Україна — батьківщина аріїв — оріїв та всієї європейської культури; ці сюжети, зокрема пов'язані з т. зв. Велесовою книгою, плагіовані від російських шовіністів, про що, звичайно, не говорять). Така параісторична література супроводить наукову історичну, а деколи й політико-ідеологічну літературу кожної нації — і, врешті-решт, — у публікації псевдоісторичних казок немає нічого дуже злого, якщо поруч з ними існує фундаментальна наукова історична література. В Україні такої ж нової фундаментальної літератури немає, що збільшує загрозу поступового зведення історичної свідомості на манівці.
3. Історична педагогічна література сьогодні забезпечує менш-більш об'єктивною історією України, частково навіть дуже високого рівня, середню школу. Однак вища школа таких підручників не має.
Окремі категорії видань утворюють публікації джерел, перевидання давніших праць, довідкова література. На цих типах видань зупинятися не буду, зазначу тільки, що книжки, які з'являються, переважно задовольняють наукові вимоги.
В Україні вона специфічна. В більшості цивілізованих країн існують національні історичні товариства, що періодично проводять свої конгреси. Це немовби найвища досить демократична інституція істориків, яка утворює свою репрезентацію — Національний комітет істориків. В Україні історичного товариства немає, конгреси не збираються, але Національний комітет істориків є. Його очолює академік Я. Ісаєвич. Не дуже ясно, яким правом цей комітет виник (чи, може, навпаки, надто ясно, як він виник), але, зрозуміло, що автентичних повноважень він не має і перед історичною громадськістю не звітує.
Регіональні історичні товариства (чи товариства ширшого профілю з історичними секціями) в деяких містах існують (Львів — Наукове товариство ім. Шевченка, Харків — Історико-філологічне товариство, для прикладу) і ведуть плідну видавничу, а також конференційну діяльність. Дослідницькою діяльністю не займаються, бракує коштів.
З державних установ історичні дослідження проводять на досить кваліфікованому рівні центральні архіви (Київ, Львів), історичні та історико-краєзнавчі, археологічні музеї (Київ, Дніпропетровськ, Львів, Бахчисарай, Одеса та ін.). Їх видавнича продукція обмежена фінансовими нестатками.
Згідно з західними уявленнями, історична наука повинна б концентруватися в університетах, а установа типу Академії наук має бути зведена до рівня наукового товариства. Про це весь час говорять ті, хто приїжджає в Україну з Заходу в ролі своєрідних наукових експертів. При цьому, однак, абсолютно ігнорується факт занепаду вищої освіти в Україні взагалі, необхідність раціональної реформи університетів, їх фінансового забезпечення. Фундаторів-меценатів наукових інститутів у складі університетів (як, наприклад, у США) немає і довго ще не буде. Спроби при допомозі кількох утворених університетських інститутів (у Києві — Інститут українознавства, у Львові — Інститут історичних досліджень) ублагороднити навчання і залучити студентів до дослідницької праці поки що особливих результатів не дали. Приватні інститути (Інститут історії церкви у Львові) роблять перші кроки. Існують ще фіктивні установи (наприклад, Інститут Центрально-Східної Європи у Львові) або напівфіктивні (скажімо, Інститут досліджень діаспори в Києві), на яких зупинятися не варто.
Отож, Національна Академія наук України далі є штабом історичної науки. Штабом з дуже поганою науковою репутацією, бо саме там фальсифікувалася раніше і частково фальсифікується досі історія України. На Академію з ідеологічних міркувань велася і ведеться атака як зліва, так і справа. Зліва, бо Академія допустила утворення нових гуманітарних інститутів, які не забажали іти в руслі колишньої комуністичної науки та зайнялися дефальсифікацією історії. Справа, бо, всупереч своїй модифікованій досить чудернацькій назві, “Національна академія наук України” академією національною не стала — згідно з семантикою того слова, притаманною українській мові. Тривають також наскоки на Академію окремих амбіціонерів, яким не вдалося загнуздати академічного коня. Недавно, у жовтні 1995 p., у Львові пролунав з театральної сцени (пізніше ще й по радіо) енергійний голос Оксани Пахльовської: "Розігнати!". Мало хто знає, що підставою для такого гасла, проголошеного з високим почуттям цілковитої безвідповідальності за долю української науки, лежить особистий конфлікт героїні з дирекцією Інституту літератури… Були спроби замінити Академію — через її олігархічність, антиреформаторство, антиукраїнськість — іншими утвореннями, в роді Української наукової асоціації (1990 p.), Національної наукової асамблеї (1994 p.), але з цього нічого не вийшло.
На хвилі ейфорії після проголошення незалежності в складі Академії до ліквідації або кардинального оновлення інститутів, які займалися фальсифікацією науки — наприклад, інститутів історії, археології, філософії, держави і права, суспільних наук — сучасний українознавства не дійшло. Натомість було прийняте Соломонове рішення: на противагу “старим”, радянським, комуністичним, інститутам утворити “нові” під егідою кодової назви “національне відродження". Так виникли (подаю сучасні назви) Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського, Інститут сходознавства ім. Агатангела Кримського, Інститут соціології, Інститут народознавства, Інститут східноєвропейських досліджень. Соломонове рішення виявилося помилковим: воно стимулювало не “соцзмагання”, а радше т. зв. “нездорову заздрість”, бо нові інститути зуміли зібрати талановиту молодь, розгорнути широку, а подекуди навіть дуже широку (як можна переконатися, хоча б, на підставі видавничої діяльності Інституту української археографії) видавничу діяльність. “Старі” інститути виявилися неконкурентноздатними. Конфлікт наростав, щоб у наш час, мабуть, досягти апогею у вигляді проекту ліквідації “нових” інститутів з поверненням до давньої компрометованої радянської схеми академічних установ. До речі, на семінарі у Гарварді виникла дискусія на тему чи Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича у Львові залічити до “старих”, тобто компрометованих, інститутів, чи до “нових”, бо, мовляв, вивіска його недавно змінилася. Я вважав, що йдеться про “старий” інститут, але після повернення до Львова завагався: масажний кабінет, що існує під крилом інституту, справді щось кардинально нове, досі нечуване навіть у багатій на несподіванки сучасній академічній дійсності.
Після фази ейфорії внаслідок проголошення незалежності України (ця фаза тривала яких 7–8 місяців), наступила друга фаза нетривалої, можна сказати гнилої рівноваги між правими та лівими силами. У 1995 р. політичні терези в Україні помітно хитнулися в бік москвоцентризму, можливої реставрації Радянського Союзу, а навіть комунізму чи ще менше ясного соціалізму. Одні історики, виховані радянською дійсністю в атмосфері постійного сервілізму, завагалися чи їм іти далі під гаслом національного відродження, інші ж відкрито відновили старі московоцентричні й, автоматично, антиукраїнські позиції. Хитнулися терези також у такій олігархічній установі з антидемократичними і антиреформаторськими традиціями, як Академія. Голосно прозвучав заклик до відновлення Радянського Союзу — з відповідними санкціями до неслухняних істориків.
Академію, яка виявилася нездатною до самореформування, держава притиснула до стіни фінансово. Серед авторів бюджету знайшлися “реформатори”, що постановили заощаджувати на науці. На академічну науку було відпущено теоретично (бо без практичного регулярного виділення коштів) 9 більйонів 360 мільярдів крб., тобто близько 52 млн. доларів США (замість потрібних — на думку Академії — 17 більйонів 600 мільярдів крб. або 97 млн. доларів США). Хоча утримання 2300 науковців гуманітарного профілю та допоміжного персоналу коштує лише 5 % академічного бюджету, вирішили, в свою чергу, економити саме на них. Зарплату не виплачують вже п'ятий місяць (правда, за винятком президії і певних привілейованих інститутів), не кажучи про те, що середня зарплата працівника Академії становить 20–25 доларів США місячно…
Використовуючи цю складну ситуацію в не дуже етичному дусі, було висунено проект нової політичної чистки під фінансовим прикриттям, метою якої стала ліквідація “нових” інститутів і “нових” відділень інститутів, щоб при цій нагоді позбутися перспективної конкурентнонебезпечної молоді, а також т. зв. демократів і націоналістів, які, мовляв, потрапили до Академії на хвилі національного відродження. Відповідальність за цей проект і його можливе здійснення — так чи інакше — лягає на президента академії Бориса Патона, росіянина (за анкетними даними), який президентує в Академії вже 33 роки і завжди був вірним слугою попереднього режиму (наскільки відомо, проти репресій 1972 p., здійснених у стінах Академії, він не протестував), на безпосереднього творця проекту віце-президента Петра Толочка і на потенційно реального його виконавця (бо до того зобов'язує посада) академіка-секретаря Відділення історії, філософії і права Ярослава Ісаєвича.
Два останні науковці виявилися навіть нездатними запропонувати реформу в ділянці гуманітарних наук згідно з вимогами наукової сучасності, а тим більше — провести оздоровлення та санацію підпорядкованих їм академічних інституцій, усунувши з неї трутнів і ворогів об'єктивної науки. Та, з іншого боку, було б дивно, якщо б вони були здатними на це — адже треба діяти проти питомого низькопоклонства перед Москвою і проти сервілізму по відношенні до псевдонаукової та позанаукової олігархії.
Вже кілька місяців Відділення історії, філософії і права — в розумінні владної академічної бюрократичної структури — б'є пропасниця. Засідання бюро відбуваються одне за одним (наприклад, 15 вересня, 6 жовтня, 13 жовтня). Виносять паперові рішення, які все ж таки, треба віддати належне частині членів бюро, суперечать первісним планам віце-президента П. Толочка.
Тут дозвольте мені невеликий відступ. 8 жовтня я виступав у Нью- Йорку на 50-річчі Української вільної академії наук, малюючи реалістичними фарбами стан, до якого довели гуманітарні науки в Академії. На цій конференції був присутній один високопоставлений чиновник академії (прізвище його я згадував раніше), який негайно повідомив телефоном про це в Україну. Через 6 днів (13 жовтня) збирається бюро відділення і записує в чергову постанову обточені фрази: “Звернути увагу Президії НАН України і Комісії по реорганізації Академії на можливі вкрай небажані наслідки ліквідації самостійних наукових установ НАН України гуманітарного профілю в національному і політичному плані, оскільки такий захід неодмінно буде зустрінутий гуманітарною інтелігенцією і широкими колами громадськості в Україні та за кордоном як акція антинаціональна, антиукраїнська, або як прояв неспроможності Української держави забезпечити можливість повноцінного розвитку гуманітарної науки і української культури. При цьому слід пам'ятати, що на відміну від будь-яких реорганізацій в сфері природничих і технічних наук, які не викликатимуть асоціацій політичного змісту, ліквідація самостійних гуманітарних установ одразу ж постане в один ряд з цілеспрямованими акціями 20–30-х років, пов'язаними з репресіями проти гуманітарної інтелігенції”.
Дуже далекий я від того, щоб вважати цей пункт постанови, який, в основному, правильно характеризує становище (крім незрозумілого протиставлення гуманітарних наук природничим і технічним, бо ліквідація їх — це також політичні дії ворогів України, спрямовані на знищення наукового потенціалу держави) наслідком святкування 50-річчя УВАНу в Нью-Йорку, бо в Києві є також вчені, які добре усвідомлюють становище, але співпадіння позицій в Нью-Йорку та Києві симптоматичне.
Як всі ми розуміємо, постанови бюро відділення, незважаючи на гарні слова, на нікого вплинути не можуть. Навіть на президію власної установи, яка 12 жовтня цього ж року ухвалює постанову (до речі, за старою радянською традицією, фактично секретну, — бо її не довели до відома установ НАН України, хоч і зобов'язали виконати її всіх керівників цих установ) про ліквідацію — в постанові говориться евфемістично, що “пропонується приєднати до інших наукових установ”: Інститут східноєвропейських досліджень та Центр пам'яткознавства (обидва в Києві), а також Кримський філіал Інституту археології та Кримське відділення Інституту сходознавства ім. А.Кримського (обидва в Сімферополі). Всесвітньовідомий Одеський археологічний музей виводиться поза межі НАН. До речі, ліквідація українських академічних установ на Півдні України, зокрема в Криму, за сьогоднішньої ситуації в регіоні виглядає не як фарс, а як згори запланований політичний саботаж.
Ухвали, рішення, постанови, прохання, протести, вимоги, що виходять з академічного середовища, на нікого вплинути не можуть, бо у верхівці — як академічній, так і позаакадемічній — виношують радикальні й карколомні, в буквальному розумінні цього слова, для української науки проекти. Серед них — скасування автономії Національної Академії наук і підпорядкування її одному з міністрів (інтелектуальний рівень міністрів не є, як відомо, секретом), максимальну централізацію академічних установ у Києві після ліквідації периферійних відділень. Проблема має (чи мала б) нібито остаточно вирішитися на зустрічах з головою комісії по реорганізації Академії віце-прем'єром Іваном Курасом 1 грудня 1995 р. та з президентом України Леонідом Кучмою 15 грудня. Очевидно, дати ці є під знаком запитання, але, незалежно від цього, чи можна сподіватися, що президент пам'ятатиме свої власні слова, сказані на загальних зборах академії 12 квітня про те, що “президент і уряд робитимуть все можливе для підтримки науки і науковців” та, зокрема, що він “інститути гуманітарного профілю візьме під свій патронаж”?
Все це не знімає загрози політичної розправи з непокірними істориками. Для того, щоб пояснити, в якому дусі — і в якій атмосфері — передбачається чистка 1996 p., завершу свій виступ викладом основних думок (з цитатами) віце-президента Академії Петра Толочка з його інтерв'ю, опублікованого у тижневику “Киевские новости” 12 травня 1995 р. У супроводі статті, зрештою, автора поданих далі висловлювань титулують “хранителем истины”. (Між іншим, П. Толочко свою антидержавну й антинаціональну позицію демонструє і популяризує ще й в статті “Имеет ли Украина национальную идею?”, опублікованій у цій же газеті 20 жовтня 1995 р.) Віце-президент у статті з 12 травня “шкодує за розпадом Радянського Союзу”, оголошує ще раз, що Запорозька Січ була “перешкодою до державності” (зрозуміло, російської), запевняє, що в Україні не було Другої світової війни, лише Велика вітчизняна війна, змальовує митрополита Андрея Шептицького прислужником Гітлера, перевидані тепер підручники історії України кваліфікує галицькими, а українців, що заселяли Галичину, — русинами. Київська Русь, на його думку, таки була колискою трьох братніх народів (так і наводиться це сталінське “відкриття”, правда, без покликання на першоджерело). Український народ же утворився лише у XV–XVI ст.
Академік Толочко виступає за цензуру над істориками: “Необхідна якась повноважна комісія при Кабінеті Міністрів, Верховній Раді або Президенті, яка контролювала б те, що діється в ділянці історичної науки”.
Прошу вибачити, що закінчую таким диким акордом, але з пісні слів не викинеш.
Удар спрямовують на справжню українську історичну науку, бо її значення у формуванні національного світогляду, в розгортанні національного державного будівництва велетенське. На українську історичну науку, яка ще не встигла міцно стати на власні ноги, насувається нова чорна хмара.
——————
- ↑ Підстава статті — два виступи на наукових семінарах у США: 12 жовтня 1995 р. в Українському дослідному інституті Гарвардського університету, Кембрідж (доповідь під назвою "Сучасний стан українських історичних студій") та 20 жовтня 1995 р. у Гарріманівському інституті Колумбійського університету, Нью-Йорк, під аналогічною назвою. Крім цього, у дещо поширеному вигляді, доповідь під заголовком "Стан і завдання сучасної історичної науки в Україні" було прочитано 18 листопада 1995 р. на VII Загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка, Львів. Після цих виступів були питання, розгорталася дискусія. Матеріали дискусії враховано в сьогоднішньому остаточному варіанті тексту, що відбиває становище в історичній науці, яке склалося на листопад 1995 р.
Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.