Три портрети/Замість передмови

Три портрети
Богдан Лепкий
Замість передмови
Львів: Видавнича спілка «Діло», 1937
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ.
 

Снуйся, снуйся, нитко павутини
 По стерни,
Ніби спомин весняної днини
 Восени…

Осінь… Пізня… Оповита смутком і журою…

Що ж! Годі літові вічно тривати.

Але й осінь має свої ясні хвилини. Тоді останні цвіти всміхаються до сонця, вітер шумить, нагадує весну, а понад стернями сухими снується павутиння.

Кажеш павучки його прядуть? Куди! Це невидна пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку…

Так якась невідома сила снує нитки споминів з літ давноминулих.

Снує й осотує тебе, мов повивачем дитину. Заки зима вколише до сну.

Осінь… Пізня… Оповита смутком і журою…

А колись так весело було, так сонячно і ясно! Колись, весною.

Пряди, памяте, свою тонку пряжу літові на… Ні, ні! Тихо, не кінчи цих слів!

І так гримають на тебе, що жалости до смутку доливаєш і що курличеш журавлем відлетним.

Запремо смуток на сім спустів у серці і не пустимо його до слова. Хочемо веселими бути, жвавими, моторними, як колись. І, як були ті, що про них вгадуватимемо, хоч їх уже нема.

Запремо смуток на сім спустів у серці…

А може ми забагато про себе нагадали, а замало про них?

Або я знаю? І чи знаєте ви, де межа поміж ними й нами? Як непомітно „вчора” переходить у „нині”, „є” у „нема”, — „хочу” в „байдуже мені”, так зливається твоє „я” з виявом їхніх духових облич.

„Людська душа темінь темная, а своя найтемніша”.

Не будемо поринати в глибінь, згадаємо тільки те, що бачило око і що вухо чуло… Згадаємо, може й нас згадає хтось колись.