Три портрети/Владислав Оркан/Сумні відвідини
| ◀ Ненадійні зустрічі | Три портрети Владислав Оркан Сумні відвідини |
|
СУМНІ ВІДВІДИНИ
І зажили ми знову так щиро, як колись давно, перед війною — drzewiej.
І знову я тужив, як Оркан відїхав з Кракова і тішився, як він появлявся на плянтах.
Здавалося буцім тих кільканацять літ сплило по нас, як по лебедях дощ і що ми все ще такі, як були колись. Ніби молодість наша верталася до нас.
Так це була омана. Наше хотіння брали ми за дійсність.
Чоловік себе не бачить і дійсно, коли „людська душа темінь темна, то своя найтемніша”.
Але згодом запримітив я, що Оркан нервується. Не сидить вже так радо й довго в товаристві, несподівано встає і прощається, місця собі знайти не може.
І в Порембі йому зле і в Кракові недобре. Їде над море, але й там не посидить довго. І про задуми свої літературні не балакає так багато й не розвідується, чи я що пишу нового.
Мешкання це належало колись до великої польської поетки Марії Конопніцької. По її смерти донька поетки, п. Питлінська, для памяти мами залишила все, так, як за її життя було. Старі меблі, декілька образів і один просторий покій, повний книжок. Чудова бібліотека.
В куті, між шафами з книжками, лежав Оркан. Змарнів, зісох, тільки очі горять нездоровим огнем. Але не нарікає на недугу, хоче встати і вгостити мене. Ледви я його переконав, що краще, щоб не зривався. Розбалакався.
Сказав я йому, що тішуся щиро його нагородою. Він покивав сумно головою. Радости ані сліду. Я не знав, що не тільки сам Оркан хорий, але і його донька, улюблена, небезпечно недужа.
І так двома терпіннями терпів, хоч не показував того по собі. Не хотів засмучувати гостя. Казав, що як Бог дасть, що зможе, то поїде на полудне.
Не прочував, яка то далека дорога чекає на нього…
Ще декілька разів відвідав я Оркана. Звичайно заходив до нього по викладі, в 4-ій годині, бо з університету на Братську вулицю кілька кроків.
Раз якось не міг я бути, так просив тодішнього свого ученика, Юліяна Березовського, щоб зайшов до Оркана й довідався, як йому.
Останній раз пішов я до нього удвійку з артистом-малярем Дамяном Горняткевичем.
Та про цей вечір краще й не казати. Сумно і прикро було. Все рвалося, все котилося вниз і спинити не було сили.
Але заходжу у два, чи в три дні пізніше — Оркана нема. Поїхав до Поремби. Богу дякувати — гадаю собі — мабуть поправився, коли поїхав.
І не йду кілька днів.
Але щось мені спокою не дає. Треба заглянути, може вже вернувся.
Скінчив я виклад і не йду, а біжу. Господи! Які ж ті сходи високі і прикрі, як на Говерлю! Задихався і дух мені спирає.
Вже я на третім поверсі, ще тільки один закрут, аж нараз відчиняються двері від Орканового мешкання і репортер Створа як фурія просто на мене летить. Мало мене зі сходів не струтив:
— Оркан помер! — крикнув і побіг.
А мене, якби хто косою підтяв. Почорніло в очах, не знаю, що з собою робити. Вхопився я поруччя, думки в голові чорними птахами бються. Треба б піти, а чую, що не можу. І не пішов.
Аж на другий день вибрався, бо мусів.Оркан лежав низько, як ґазда на лаві. Кругом книжки. У головах якась Мадонна. Так дивно було, що він не говорить, не вітається.
Хотів я підійти до Нього, але щось мене в колінах переломило, щось мене вхопило за горло. Не знаю, що дальше було…