Три портрети/Владислав Оркан/Знайомість перед статуеткою Шопена
Три портрети Владислав Оркан Знайомість перед статуеткою Шопена |
Театр ▶ |
|
ЗНАЙОМІСТЬ ПЕРЕД СТАТУЕТКОЮ ШОПЕНА |
Кінець вересня, але так тепло, як не було і в літі.
Листя ще й не гадає облітати.
Краківські плянти зелені і прибрані квітками. Навіть пальм ще з них не позабирали.
Година друга зполудня. Той час, коли люди обідають, або сплять по обіді, або йдуть до каварень на чорну каву й на ґазети.
Плянти опустіли. Так добре тепер тут сидіти. Нема копотів і не треба кланятися комусь що хвилини.
Сидимо зі Стефаником на лавці перед статуеткою Шопена й балакаємо. Горобці підстрибують нам аж до ніг і чекають, чи не кинемо їм що їсти. Але, що ми можемо їм дати? Стефаник мешкає на „кавалєрці”, а я — соломяний вдовець, бо жінка лишилася ще у батька й мами в Коломиї.
— От-от і зачнуть у нас картофлі копати — починає Стефаник, і тим одним реченням вириває мене з Кракова й переносить на схід…
Білі гуси на жовтих плахтах стерні, зелені смуги озимого збіжжя, людські хребти зігнуті в дугу над корчами картоплі, а діти порозпалювали вогні і сивий дим снується по полях. Якби хто хмари відривав від неба й кидав ними на землю. Примикаю повіки й ніби чую запах того сільського диму.
Стефаник вириває мене з задуми.
— Поповичі мають сентимент до села, правда?
— Як там інші, не знаю, але я — то так. Особливо весною, коли в нас орють і сіють, такий мене тоді неспокій обгортає, що місця собі знайти не можу. Йшов би геть кудись.
— Атавізм, небоже, психіка хліборобська. А ось, бачиш? Іде один такий молодий польський інтеліґент, що також село любить і про хлопів пише. Хлопський письменник.
Я глянув і побачив, як від Барбакану наближувався молодий чоловік: стрункий і худощавий, дуже елєґантно вбраний так, що назва хлопського письменника, якою його обдарував Стефаник, скидалася дещо на глум. Довгий сірий шлюсрок, чорна, фантазійно вивязана краватка, в одній руці капелюх-панама й рукавиці, у другій паличка. Хід легкий, ніби безжурний.
Побачив Стефаника і прискорив ходи.
Звіталися, а тоді Стефаник познайомив нас: „Владислав Оркан — польський поет і новеліст — а це Богдан Лепкий, український письменник.”
Оркан кріпко стиснув мою руку, не офіційно та холодно, а якось спочутливо і по дружньому. Почувалося, що ті долоні будуть зустрічатися часто й кривди собі не зроблять.
Я глянув на Оркана й побачив чорні, дуже живі очі, вірлиний ніс, буйну, схвильовану чуприну й невеличку борідку в клин. Непевна усмішка на вузьких, дещо затиснених устах. Ціла поява якась то незвичайна, ніби не тутешня. Щось італійського і щось гуцульського в обличчі і в рухах того чоловіка.
— Сідайте! — запрошував його Стефаник. — Чого маємо стояти?
— Дякую, лавка дуже горяча. Сонце палить, краще ходім де в холодок.
— Хібаж тут нема холодку? Каштани кидають тінь.
— Так, так, але у Шміда краще, або в Завера, або в іншого жида.[1]
І усміхнувся. Щось із дитини і щось із Мефіста було в тій його усмішці незясованій.
І голос мав дивний, свій — орканівський. Раз притишений аж до шепоту, то знов повний, як спів. Балакав з хлопська, по подгалянському, але дивно якось умів звязувати питоменности своєї говірки з надбаннями літературної, мистецької мови. Приємно було його слухати.
Дві говірки, Стефаникова покутська й Орканова подгалянська, зустрічалися зі собою. Гарний дует.
— Як маємо йти, то ходім, — сказав Стефаник і ми подалися до каварні Шміда, де були сильно витовчені канапки, порисовані мармурові столики й багато недокурків на підлозі, але також богато часописів і всіляких журналів[2]. Туди забігали радо письменники й журналісти.
Оркан казав дати три житнівки.
— Це кров нашої землі, а лікери свинство, ґліцерина. Ще хіба морелівку люблю і казку морелевих садів. Пиймож!
— Ов, ви щось кривитеся — звернувся до мене — українець і не любить горівки. Хто це видав?
— А ви знаєте українців? — питаю.
— Маю приятеля, Влодка Я… Він як візьме ґітару, як заспіває українських пісень, то мені здається, що бачу Україну. Він знаєте (wiecie…) такий чорнявий, стрункий, гарний, як який Богун, або Байда Вишневецький, ну, кажу вам, просто „ватажок”, козарлюга достоменний (wierutny). А ви співаєте?
— Так, трохи.
— То заспівайте мені: „Ой сів пугач на могилі”. Не хочете, тому, що це каварня?… Най чують!.. Вони так не вміють співати.
Ледви я якось відпросився від того співу. Казав, шо я ще чужий у Кракові, що ще, чого доброго мій інспектор Ґ. може увійти, бо він до Шміда на ґазети заходить і що тоді подумає собі про мене…— А, так. Правда, що ви не свій пан. А я, як бачите, пустився на письменника. Непевний це хліб, але чоловік не є невільником і не потребує оглядатися, що годиться, а що ні. Ми, — сини гір, любимо над усе волю. Ваші гуцули також. Я дуже цікавий на них. Мушу колись вибратися на Гуцульщину. Поїдете зі мною?
Як розбалакався, то вже тяжко було його спинити. Перескакував з теми на тему і з питання на питання, як з каменя на камінь, зі скали на скалу в горах. І про що не говорив, говорив з огнем, аж йому очі горіли.
— Ну, ходім уже, — кажу — пізно.
— Куди підемо? — Я по місті тинятися не люблю. Не належу до абеанів.[3] Чи ви бачили, щоб ґазда йшов на прохід? Як іде, то в ліс, у поле, до костела, або до коршми, до міста, на розправу в суд, одним словом по ділу, але, щоб він волочився, як безпанський пес, то в нас того, моїжбови (moiściewy) нема. Кажуть, що прохід без ціли, це справжній прохід. Чоловік не денервується, відпочиває. Неправда. Щойно тоді всякі гадки до голови йому приходять і морочать його. Не знаю, як хто, але я люблю посидіти собі в милім товаристві та побалакати, як ось тепер з вами… Що пишете нового? — звернувся нараз до Стефаника, — бо я тепер думками в XVII. столітті і ще дальше, гень в глибині віків.І став снувати пляни двох повістей, одної з часів Хмельницького, чи пак на тлі відгуків тієї війни на Подгалю і другої, з давньої давнини („Drzewiej“).
Обі теми захоплювали його, поривали і того він не годен був скрити у собі.
Всілякі думки й літературні задуми варилися у тій буйній, молодій голові й переливалися через верх.
— „Ogniem i mieczem“, не будьщо, але я на ті часи дивлюся трохи інакше. Не можна дивитися тільки з одного боку, треба й на другий перейти, audiatur et altera pars. І до голосу юрби (gminu) слід прислухатися і зрозуміти тих людей, бо вони також люди з душею і з серцем. Що? Ні?
Нараз замовк і задумався, ніби втомився.
— Ну, підемо до іншого жида, на вечерю.
Не сила було сказати: ні.
——————