Три портрети/Василь Стефаник/У Коломиї
| Три портрети Василь Стефаник У Коломиї |
Перші відвідини ▶ |
|
У КОЛОМИЇ
Коломия. Йдемо з покійним Славком Весоловським від пошти до ринку. Я вже тоді свіжо спечений, як німці кажуть, ґімназійний суплєнт у Бережанах, а він ще ученик, семої, чи восьмої кляси в Коломиї.
Але Славко має дивну вдачу. Зі старшими він старіється, а з молодими молодніє. Ріжниці віку не почувається. Я також забуваю, що він яких сім літ молодший від мене і балакаю з ним, як із ровесником. Цей хлопчисько знає все, що діється в Коломиї і в цілім повіті. Трильовський і „Січі” цікавлять його в першу чергу. Захоплений Гуцульщиною. Але й про „Народний Дім” скаже вам і про Кульчицького та Дудикевича також. Це не сплітки, що він балака, а матеріял до статті про політичне й національне життя Коломийщини. (Вже тоді помітні були в ньому непересічні прикмети майбутнього чільного журналіста).
Ідемо й розмовляємо. Маємо час, тепер вакації. Не спішимося. Стаємо перед виставами крамниць. Славко скрізь щось смішного підхопить. Тут вивіска, там претенсійні пози на фотоґрафіях, — особливо пошлюбних. Жартує. Має дотеп, несилуваний, молодечий, такий, що найлекше побуджує до сміху.
— Зайдемо до Оренштайна. Добре?
— Най буде.
— Це нащ майбутній Альтенберґ, Ґебетнер-Вольф, чи який інший Вавельберґ. Добре Маковей каже…
— Що таке?
— А каже, що наше видавниче діло не рушиться з місця, поки не приплентається до нас якийсь видавець-жид… Хто знає, чи ним Оренштайн не стане.
Славко дуже любить театр і літературу. Журиться, коли то ми дістанемо такий театр, як чеське „Дівадльо” в Празі і коли будемо видавати так багато книжок, як чехи.
— А то, подумати: я, ґімназійний учень і маю час прочитати всі книжки, що появляються в нас. Часописи здебільша також. От, колиб так не було цього проклятого кордону!… — і зідхає.
Входимо в ринок. Посередині камяниці, а ратуш у кутку, з боку. Одна частина ринку ще пів біди, але друга, та за камяницями, — затикай ніс і втікай! Втікати, але як? Болото по коліна.
Ринком залізниця їде. „Kołomyja, rynek, proszę wyłazić“! — а вуличники перекрикують „Kołomyja, rynek, proszę wyłazić“!
Перед поїздом біжить якийсь залізничник з червоною хоруговкою і дзвонить. Машина сердиться і плює, вежа на ратуші трясеться. Грозить, що впаде, як цієї проклятої залізниці не пересунуть кудись поза місто, бо вежа не може дивитися на такий „скандал”.
— Та залізниця варта сміху, — каже Славко і сміється, але сміється так, що ви вірите, що тут тільки сміятися можна, більш нічого. Не залізниця це, лиш якесь непорозуміння.
На ринку стоїть статуя польського поета Карпінського. Порохом припадає. Поет задуманий. Над чим? Чи над тим, що його Олексою не назвали, як собі того Довбуш бажав?… Довбуш… „збуй”… Напав на двір, а йому кажуть: „Цить! бо паня сина на світ привела”. І, дивіть! нічого нікому не зробив, тільки казав собі подати вина, випив за здоровля нового обивателя і просив, щоби його Олексою охрестили. Лицарський жест у такого „бандита”…
А може задумався поет, чому то Коломия такою, як була за його часів, такою і залишилася до нині. Таке саме болото, так само жидки бігають і кричать „heise Kikirdz“ і такі самі пахощі розходяться по місті. А могло воно бути містом хоч куди! Бо то і земля добра і Прут і повітря підгірське… Все Пан Біг дав, тільки розуму відмовив.
Дивимося на задуманого поета й собі думаємо. Аж Славко торкнув мене ліктем:
— Бачите?
— Що?
— А там під „Народною Торговлею” тих двох.Я глянув. Стояло двох молодих людей. Один білявий, з волоссям хвилястим, з борідкою і з краваткою, вивязаною фантазійно, другий — чорний, з роду і від сонця, як циган. Оба стрункі, більше ніж середнього росту. Балакають. Чорний хмуроокий. Та нараз хіхікнув. Очі блиснули, забіліли зуби, цілий перемінився.
— Це Труш і Стефаник, — каже Славко.
Труша я знав, як надійного маляря, але хто таке Стефаник? — питаю.
— Селянський син із Русова. Ходив колись до ґімназії в Коломиї, а тепер є студентом медицини в Кракові і пише новелі з хлопського життя.
— Новелі? А гарні?
— Або я знаю, чи гарні, але такі, яких ще ніхто не писав. Інші.
— Якто інші?
— Як вам сказати: і підхід до тем інший і форма не така, як у давніших наших новелістів. Та ще й діялєкт, бо Стефаник пише так, як у Русові говорять.
— Читали ви тії новелі?
— Читав і вам раджу прочитати. Дуже цікаві.
— Маєте їх?
— Ні. Але, зайдемо по обіді до Трильовського, він має „Працю”, там вони й друковані. Прочитаєте собі.
І під вечір пішли ми до „батька Кирила”.
Мешкав у бічній вулиці праворуч, як іти від пошти на залізничий дворець. Дімок із ошкленим ґанком. Звітався голосно й сердечно, як звичайно. І як звичайно: борідка в клин, на носі цвікер. Часто протирає його. Балакучий, рухливий, хвилини тихо не посидить. Все молодий. Море по коліна. Одним словом — отаман.
Гостить нас бразилійським чаєм. Ґеник, чи хтось з Америки, прислав йому. Китайського, чи там пак російського, не вживає.
— Збавить здоровля. Нерви псує і відбирає сон. А це як лікарство.
І дійсно я пив цей бразилійський чай, як яке недобре лікарство. Не привик. А господареві смакує. Він, як не бразилійський чай, то вигадує якийсь помаранчевий цвіт, щоб не так, як буржуї. Правник і адвокат, а про параґрафи і не згадуй. Кромвель, підпольна Росія, історія польських повстань, до того ще й белєтристика. В це йому грай! Багато винятків із поезій знає й деклямує їх. Поет у житті, хоч веде політичну роботу. Орґанізує „Січі” і передбачує війну.
— А тепер щось на десер, — каже, буцім також і наші думки передбачив. Витягає зі стола ґазетку й подає мені:
— Прочитайте. Я цікавий, що ви скажете на це.
Я прочитав. Несамовитим духом повіяло на мене. Зразу хотілося кричати: „Ні, ні, ні! Так ніхто не пише. Цеж не література, лише вівісекція!”
Але ті короткі, звязкі речення, без одного зайвого слова й ті слова невишукані, звичайні, а такі, що тільки їх і можна було вжити в контексті, непереможною силою тягнули до себе. То осами скакали до очей, то цвяхами вбивалися в память. „Мусиш читати, мусиш, так, як автор мусів їх писати!”
І я прочитав, мов би пів копи жита змолотив.
Трильовський хитро подивився на мене:
— Ну, якже вам?
— Бачите як… — відповів я, обтираючи піт з лоба.
— Бачу. А всеж таки як? Буде з нього великий письменник, чи ні?
Не хотів я бути пророком. Але подумав хвилину й кажу:
— Тільки прошу вас, не гадайте собі, що я хорий на манію великости.
— Не гадаю. Ви скромний, молодий чоловік.
— Коли Ґете перший раз почув Бетговена і коли його питалися, як йому подобається, як Бетговен грає, Ґете відповів, що чує, що воно щось велике, але покищо далеке для нього.
Так у перший мент далекий був для мене Стефаник.