Три портрети/Василь Стефаник/На Аріянській ч. 1
| ◀ На канапі і за білим обрусом | Три портрети Василь Стефаник На Аріянській ч. 1 |
Поезія і проза ▶ |
|
НА АРІЯНСЬКІЙ Ч. 1
Мешкав Стефаник у Кракові при вулиці Аріянській число 1, а докладніше сказати: там, де коротка Аріянська вулиця зустрічається з довгою і широкою вулицею Любіч[1]. Там я його застав і звідтам він відїхав до свого рідного Русова хазяйнувати. У тій самій камяниці мав пізніше лікарську канцелярію д-р Смолин, товариш Стефаника. Вчилися разом до першого риґорозу і здали його. Смолин казав, що коли би він не пішов був до війська, то Стефаник і решту риґорозів поздавав би. Можливо, бо Стефаник, чого ніхто не сподівався б, був дуже химерної вдачі.
Мешкали у двох зі Шміґером. Наймали досить простору кімнату, з вікном на вулицю Любіч. Обстанова тієї кімнати не відзначалася нічим надзвичайним — от таке собі звичайне студентське мешкання. Праворуч ліжко Стефаника, ліворуч Шміґера, посередині вікно, а під вікном стіл. Під тою стіною, де Стефаникове ліжко, шафа на одяги, напроти неї — умивальник. При дверях ще один якийсь столик зі спіртовою машинкою до варення, два-три крісла і кінець. Та ще дві валізки, Стефаникова навіть досить солідна, бо він не любив дрантя.
— Я за бідний, — казав — щоб дрантя купувати.
Тут то, в тій студентській кімнатці, й написані такі архитвори, як „Камінний хрест” і „Кленові листки”.
Стефаник не писав легко, ані скоро. Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх. Деяких і не доносив. Так було з повістю, так і з драмою. Погрожував, що їх напише, а навіть, що вже пише, але не думаю, щоб це була правда.
Драма в нього могла б була вийти незвичайна, бо його оповідання мають чимало дуже драматичних місць. Його монольоґи й діяльоґи просто незрівняні. А в „Злодію” також і гуртова сцена просто бє чоловіка по голові. Стефаник любив театр і часто ходив на вистави та дуже переймався грою артистів, таких, як Камінський, Сольський, Сємашкова, Мрозовська, Сосновський…
І було чим. Дирекція Павліковського і перші роки дирекції Котарбінського, це були вершки мистецьких осягів краківського театру. Мав Стефаник вроджений хист представляти драматичні сцени, мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні дійсно великими акторами й не меншими акторками, то чомуж би й не міг був написати драми? Тем йому хіба не бракувало. Друга річ повість. Я ніколи не вірив, щоб він міг написати повість.
— Грозиш, Василю, — казав я до нього.
— Бігме, що ні. Таки напишу.
— Напишеш, але ще не пишеш.
Усміхався і махав рукою:
— Ет!
У його повісти я не вірив тому, бо Стефаникові, так сказати, бракувало широкого віддиху. Він брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Лишався сам „мнєкуш”. З того мякуша він своїми жилавими пальцями формував постаті людські з таким виразом траґічного терпіння, що нагадувалася ґрупа Ляокона.
Та робота коштувала його багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовний, скупчений у собі, робив вражіння хорого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість ні. Гадаю, що й читачеві також.
Але, мій Боже, бувають всілякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творення також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка літературна спадщина це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невжеж нам мало того?
Сказав я, що Стефаник довго носився зі своїми літературними задумами і стою при тім. Добре пригадую собі, як часом по вечері, коли ми сиділи вчвірку (Стефаник, Шміґер, я і моя дружина) і коли Стефаник розбалакався за чаєм, то починав:
— Не гадайте, що хлоп, це така собі проста машина, як плуг або ціп. У нас у Русові був раз… — і по тім вступі йшла якась дантейська сценка, з низки тих сценок, що їм на імя „Кленові листки”.
Або знов:
— Розповідала мені мама, що… — і Стефаник малював один із тих своїх високомистецьких малюнків, що зробили його імя безсмертним.
Відчувалося, що оповідаючи, він оформлював тему.
— Оповідаєш і буцім воно легко, — казав — а зачнеш писати, не йде. Перо робиться таке тяжке, як довбня. Слова тікають від нього, бо воно їх торощить… Плугом лекше орати.
Раз по вечері каже до мене:
— Вбирайся і ходи.
— Куди?
— Не питай, побачиш.
Не було ради. Треба було вбиратися і йти, бо Василь не любив, щоб йому відмовити.
Йдемо. Минаємо пошту, проходимо коло театру і Турлінського, — куди він мене провадить? — гадаю собі. — Чи не до Юзефа на пиво? Але знає, що я до Юзефа не радо ходжу, а на пиво також не ласий, бо гірке. А може до себе, до хати, щоб прочитати якесь нове оповідання? Алеж бо він читати не любить, хоч читає знаменито.
Аж і Турлінського минули ми і скрутили на залізничий дворець. Ага! Мабуть хтось зі знайомих приїжджає, або тільки переїжджає через Краків і Василь хоче мені несподіванку зробити.
І дійсно були це наші спільні знайомі, селяни, що перед галицькою бідою втікали за велику воду. Сиділи з жінками й дітьми, з клунками і клуночками на камяних плитах, як ластівки перед відлетом на телєґрафічних дротах, сиділи здовж перону попід студений мур. Змаргані бідою дома і невигодами в дорозі, помарнілі й почорнілі, як та земля, що з неї вийшли і від неї тепер утікали, куняли, немов попід плотами тіні. Діти зривалися зі сну, а мами їх зацитькували:
— Цить! Як приїдемо там, то булку тобі куплю таку білу й солодку, як цукор. І дримбу куплю зі щирого срібла, — обіцювала мама.
А батько тільки спльовував крізь зуби й цикав слова:
— Обіцяй, обіцяй, щоб тє проклинало, єк віросте. Гадаєш, що втікнемо від нашої біди? Вона за нами, як пес побіжит, як тінь за чоловіком піде. Де хлоп, там і біда.
— А чогож ми їдемо туди? — питалася жінка.
— Чого? бо мус. Мус нас жене; тут вже довше вітримати тяжко. Там, хоч не краще, то буде інакше.— То на таке ти мене витягнув, чоловіче, з села, як тую вишню з землі, з корінням вирвав? Світоньку ти мій, Матінко свєта! — і жінка в плач.
А Стефаник до мене:
— Чуєш?
— Чую, — відповідаю коротко і йдемо далі.
Аж побачили ми якогось старшого ґазду, вдягненого „файно”, буцім на празник їде.
— Ви зі Стецевої? — питає його Стефаник.
— Зі Стецевої, прошу пана, — або що?
— Що там єґомосць роблєт?
— Здорові, Богу дякувати.
— І пустили вас?
— Та відраджували, навіть читали якесь „в світ за очи” аж ціла церква ревіла.
— А ви таки поїхали.
Селянин став ближче приглядатися нам, буцім пізнавав Стефаника.
— Та їдемо, прошу пана, бо там, кажут, землі є богато, а в нас ще трохи й будут самі межі. Нарід множитьси, а землі не прибуває. От взєти мене. Дві доньки мав, віддалися, зєті пристали до них, треба їм було врізати по кавалку тої земельки, бо з чого виплекають унуків. Я на малім ґаздувати не люблю. А трох нас, то за багато рук, і розумів також.
— Алеж бо ви вже старі, — на те йому Стефаник.
— Прошу пана, то лиш пес старий, а чоловік, славити Бога нє. Я ще і там дороблюся чогос і до краю може ще трохи тих долярів пришлю.— Може й мені пришлете, — жартує собі Стефаник.
— Та ви либонь, чи не Стефаників син, — підсміхнувся хитро дядько. — Такому богацькому синові гамериканцких долярів не треба.
— А хто його знає, як воно буде. Ну, щасливої вам дороги, батьку!
І ми пішли. Пройшли раз і другий перон. Стефаник буцім когось шукав — не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.
— То таке тут, а що було там? — звернувся до мене.
— Де там? — питаю.
— А як відїздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусит бути написане, але так, як воно було та ще буде.
|
|
І написав.
За якийсь час пішов я на Аріянську 1., щоб Василя запросити на мамунині пироги зі сметаною.
Був сам, навіть Шміґер кудись повіявся, як він казав. У хаті чисто, на столі також. Лиш білі листки паперу, чорнило й перо. А на підлозі, коло крісла ціла купка порваного папіря.
Стефаник писав свій „Камінний хрест”.
Він не любив перечеркувати написаного, дописувати, справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає і як воно йому не подобається, то передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть слова переставити не можна.
— Бачиш, кілько то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів тай написав. Ая! Тєжкий хліб і не дай Боже письменником бути.
І знов декілька днів минуло. Аж стрічаю Стефаника на Плянтах. Іде з Collegium Phisicum, де чомусь то листи до себе відбирав. Якусь коперту в руці тримає. Досить грубу.
— Куди ідеш, Василю?
— А. Несу на пошту трохи того „Камінного хреста”. В Золочеві друкуют. Яцків тим турбується. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере як віл. А я не писар, ані не канцеліст якийсь.
|
|
І з тих буцімто численних посилок вийшла невеличка книжечка в жовтій окладинці, під написом „Камінний хрест”.
Невеличка, але яка!
——————
- ↑ Ця камениця стоїть до нині, але дещо перероблена і не той вхід тепер до неї через невеличкий городець. Все собі гадаю, що на тій камяниці повинна би бути таблиця з іменем, прізвищем і з роками, коли тут такий знаменитнй льокатор мешкав. Може колись і буде.