Три питання нашого правопису

by Б. Грінченко. З додатками професора А. Е. Кримського

Три питання нашого правопису Б. Грінченко. З додатками професора А. Е. Кримського Київ: Електрична друкарня К. Н. Милевського і Ко., 1908

Б. Грінченко

 

ТРИ ПИТАННЯ

нашого правопису.

 

З додатками

професора А. Е. Кримського

 

Київ.

Електрична друкарня К. Н. Милевського і Ко.

1908.

^[1]Яким правописом писатиметься українське письменство, — про це тепер уже не може бути двох думок: це буде так званий „фонетичний“ правопис, що виробився працею українських письменників під час XIX віку і найбільше заходом П. Куліша, — через те часом і зветься „кулішівкою“. Тільки склався цей правопис 1856 року (в „Записках о Южной Руси“ Куліша) в першій своїй редакції, — зараз же їм стали писати мало не всі вкраїнські письменники. Хоч року 1876-го його в Россії заборонено було, та це дуже мало змінило думки українських письменних людей про цей правопис, бо тільки заборону ту скасовано, зараз же офіціяльний, так званий „ярижний“, правопис покинуто, і тепер на россійській Україні нема ні одного періодичного видання, що не вживало б фонетичного вкраїнського правопису, та й книжки пишуться не инакше. В Галичині й на Буковині через деякі місцеві причини правопис цей якийсь час змагався ще зо старим церковно-етимологичним правописом, та згодом і там він подужав і тепер скрізь там уживається в письменстві, в науці і в офіціяльних документах.

Така одностайна прихильність до цього правопису серед письменних людей мало не на всьому просторі української землі^[2] сама вже показує, що він дуже придатний до того, щоб добре виявляти згуки нашої мови, і що він практично-зручний, легенький на вивчання і вживання. Він, цей правопис, виріс органично й помалу з потреб нашої мови й письменства, — тим то він так добре й пасує до їх. Через те ж і певна тепер уже річ, що са́ме він, а не який инший, і зостанеться на далї в нашому письменстві.

Та подробиці його далеко ще не всі виробилися й установилися як треба; але ж так буває звичайно з правописом кожної живої мови. Тільки мертві мови можуть мати нерухомий, застиглий правопис; жива ж мова раз-у-раз, хоч і помалу, зміняючись, раз-у-раз висуває й нові питання про те, як краще припасува́ти правопис до всяких подробиць і до нових одмін у мові. Українська літературна мова, як рівняти до инших, ще молода, — через те й питаннів таких у неї може трохи більше, ніж по инших мовах.

От про деякі такі окремі справи в нашому правописі я й хотів би тут поговорити.

Кожен добрий правопис мусить бути поперед усього науковий — добре виявляти згуки в мові робити це способами, консеквентно проведеними; потім він повинен бути практично-легкий до початкової і дальшої науки мови. Письменство всякої живої мови пишеться не для самого тільки невеличкого гуртка вчених людей, — воно повинно бути для потреби всього того народу, що тією мовою говорить. Значить і правопис мусить бути такий, щоб, зостаючися науковим, він разом з тим був і яко мога лекшим до початкової науки і до дальшої науки рідної мови. Бо коли він буде трудний, — трудно буде дітям навчатися читати й писати, трудно буде й далі вивчитися правильно писати рідною мовою, а через це гальмуватиметься справа народньої просвіти.

У нас українців справа про те, щоб правопис був практично-легкий до науки, має ще більшу вагу, ніж де-инде. Української школи на россійській Україні в нас іще нема, ми ще тільки добиваємося її. Коли б наш правопис був би трудний для шкільної науки, то це неминуче пошкодило б справі націоналізації школи: і вчителям, і школярам трудніше було б навчитися його, а через те наука початкова й дальша не була б такою легкою й продуктивною, якою могла б бути, з иншим правописом, і в руках у ворогів української школи цей факт був би великим козирем у боротьбі проти цієї школи. Та й хиба з однією тільки школою нам клопіт? Адже ж і інтелігенцію нашу зденаціоналізовану ми мусимо ще навчити вкраїнської мови. І дуже мудрований правопис був би дуже важною перешкодою на цьому поворотному шляху до рідного слова, на шляху, що ми неминуче мусимо пройти. І нам конче треба знайти в правописній справі ту розумну середню стежку, що, пішовши нею, ми й науку рідної мови не утрудняли б, і науковости правопису додержали б.

Взагалі кажучи, наш сьогочасній правопис такий і є; але деякі подробиці, що стали в йому заводитися останніми часами, дуже легко можуть попсувати в тому його небезпешному напрямку, про який тут казано.

От візьмімо хоч справу з літерою Ї.

Цю літеру вперше заведено в український правопис у Київі, і починає вона вживатися, здається, з першого тому „Записокъ Юго-Западнаго Отдѣла И. Р. Географическаго Общества“ за 1873 рік (див. Приложенія, 10-11); після цього стріваємо її скрізь по виданнях тодішнього київського гуртка письменників. Вживалася вона там, де вимовляється йі, а це в українській мови в середині слів звичайно буває після самозгуків (мої, Україна, гоїти, до неї, отруїти та ин.) і з початку деяких слів (їхати, їсти, їх, їжак та инші). Не можно обійтись без ції літери Ї, бо коли б скрізь писати і, то була б плутаниця, бо і в середині і з початку слова буває в українській мові і йі, і і, як от: їхати та іти: коли б в обох ціх словах писати однаково Ї, то не можно було б розібрати що́ саме говориться в отакій, напр., фразі: Чоловік іде шляхом, — що́ са́ме робить чоловік: іде чи їде? Таким робом літеру Ї заведено було зовсім доладу і дуже легко розібрати де саме треба її писати.

Але з початку восьмидесятих років у Галичині Желехівський, видаючи свій „Малоруско-нїмецкий словар“, став писати її і після зубних л, н, д, т, з, с, ц і в тих випадках, де ці згуки перед і чуються зовсім мняко. Він учив писати так: у лїсї, ў цїнї, на тїлї, дїдів, лїсів. Оцю вигадку заведено по книжках у Галичині й на Буковині, а з 1907-го року пробують заводити і в нас. Чи добра ж то вигадка?

Поперед усього: що хочуть зазначити, пишучи дїдів, лїсів, то б то: в одному випадкові Ї, а в другому і? Тільки те, що в складах дї, лї зубні співзгуки д та л вимовляються зовсім м'яко,^[3] а в складах ді, сі чуються тверденько. Иншими словами: не однакові тут виходють д та с, а самозгук і в обох випадках однаковісінький. Через те тому, хто хотів би цю річ зазначити графічно, треба було б зазначити це на літерах д та с, а літеру і зовсім не займати, і правильно фонетично треба було б написати це так: дьідів, льісів^[4]; а прихильники Желехівського натомість ставляють инший самозгук і (ї) там, де його, иншого самозгуку, зовсім нема. Таким робом перше, що ми бачимо, це те, що такий правопис ненауковий і вже через те одно недобрий^[5].

Звісно, на це мені можуть сказати, що такий са́ме ненауковий правопис маємо, уживаючи літер я, є, ю для обох випадків: і для йотації а, е, у, і для зм'якшування попереднього співзгука.

Цьому правда, і дехто (напр. М. Драгоманов) про́бував запобігти цьому лихові і писав јама, земльа, моју земльу, даје, синье. Та з того, що через традіцію вдержано якусь давню (грецько-кирилівську) недобру річ в одному випадкові, не виходить, що треба її нам самим наново заводити ще й у другому. Написання такі, як „яма“ та „земля“ мають за собою більше як тисячолітню історію, і через те важко зробити в їх реформу, але покинути новітню орфографію „дїд“ і писати просто „дід“ — це ще не пізно і це в наших руках.

Це одно, а друге от що. У таких випадках, як „земля“, „синє“, „сюди“ і т. и. згуки л, н, с та ин. безперечно зм'якшуються скрізь по Вкраїні і через те тую м'ягкість конче якось треба зазначити — чи так, як ми це робимо (літерами я, ю, є), чи як Драгоманов робив. Що ж до згаданих зубних літер перед І, то різнація в вимові їх чується не на всьому просторі вкраїнської землі, і є такі місцевости, де в слові дідів обидва д вимовлятимуться однаково, се б то однаковісінько м'яко. Таким робом для якоїсь частини нашого народу правопис із двома крапками над і буде цілком зайвий, не відповідатиме тому, що справді чується в мові.

Усе це показує, яка плутаниця з оцим ї після співзгуків, як трудно запевне встановити — де саме його писати, а де — ні. Яке справді може бути тут правило? Пиши так, як вимовляєш? Але ж я вимовляю так, що зм'якшую обидва д в слові до дідів, — то я у всіх тих випадках маю писати Ї? А хто вимовляє инак, той і після б, і після в, і після другого д (в слові „дідів“) писатиме і? Тоді буде два або й три правописи. Зна́чить — на вухо не можно здатися. А чого ж тоді слухатися? Зостається тільки етимологія, — доведеться докопуватися, яка літера стояла в слові в старій нашій (а може й не тільки нашій) мові — ѣ чи о.

Це ж добре письменний чоловік, муштрований на всяких граматиках, може так-сяк і докопається, хоч і не до всього, та й буде якось стромляти теє ї, раз-у-раз собі самому нагадуючи про його породу; а що ж робити чоловікові, хитрощей граматичних несвідомому? Що робити нещасному школярові народньої школи та й взагалі всякій дитині? Скільки вона мусить намучитися, силкуючися зрозуміти незрозуміле: де са́ме писати оте кляте ї? Чи не буде це гірше, багато разів гірше від усіх проклятої літери ѣ у московській мові? І ми ото свідомо будемо заводити отаку дитячу каторгу, сушити свіжі маленькі голови правилами, яких і сами доладу не вміємо скласти? Та невже ж нема нічого розумнішого й користнішого за для науки бідолашним дітям? Чи в їх, а надто в мужицьких дітей, так багато часу, що треба його

сповняти такими делікатесами найтоншого правопису? Що ці делікатеси можуть мати підстави з погляду кабінетних учених, — про те я не сперечаюсь, але для діла народньої просвіти, для ширення українського письменства всякі такі штучки тільки шкодливі, бо стають на заваді і тій просвіті, і тому ширенню.

Та й яке ж власне добро буде нам, коли заведемо оте Ї після зубних? Науковости правописові це не надасть, бо самий спосіб цей ненауковий, фонетичної прикмети нашої мови — принаймні для деяких місцевостей — добре не зазначить, бо тут, як ми бачили, є багато різнації в різних місцях нашого краю. То яке ж з того добро?

Кажуть: тоді можно буде розрізняти такі слова, як ніж (но̂ж) і нїж (не̂ж) або ніс (но̂с) і нїс (не̂с). Та невже ми, слухаючи живу мову, тільки через те й розрізняємо їх, що прислухаємося як чоловік вимовив н — чи зм'якшено, чи твердо? Ніколи! Ми просто чуємо всю фразу і по цій

фразі зараз догадуємося — про що са́ме говорить розмовник. Так саме, або ще й краще, розберемо ми справу і в написаній фразі, і що ми це дуже добре робимо, — те всякий знає. А тим, хто так боїться за нашу догадливість, я скажу, що й з правописом Желехівського так саме буде багато слів, про які без фрази не скажеш що̀ воно саме. Ось приклади (не забуваймо, що цей правопис не дозволя писати ї після незубних): біг — це бо̂г, чи бѣг? безгрішний — це безгро̂шний чи безгрѣшний? Або таке: дїти — це маленькі люде, чи це кудись подіти? лїта — це літає птиця, чи літа людські? Досить цих прикладів, щоб побачити, що правопис з ї після зубних не дає ніякої поруки, що все вже буде так зазначено, що ні про що буде й догадуватися.

То нащо ж він здався? Тільки на те, щоб　мучити їм діти і робити клопіт дорослим?

Є ще одна вигадка в тому галицькому правопису, що дехто намагається тепер у нас завести, і ця вигадка вже просто таки псує, калічить　рідну мову величезної більшости українського народу. Я кажу тут про вимагання писати ся окремо від глаголів.

З приводу цього д. В. Гнатюк надрукував у　LXXX томі „Записок науков. Т-ва ім. Шевченка“ навіть окрему розвідку: „Як писати заіменник ся при дїєсловах?“ У їй він сказав усе, що тільки можно було сказати в оборону правила — пиши ся окремо від глаголів, — через те найкраще буде для діла, коли ми просто переглянемо ті всі доводи д. Гнатюка і подивимось, чи справді можно з ними згодитися.

Спершу д. Гнатюк удається до старих наших пам'яток. Але з їх він робить вивод цілком противний його теорії писання ся окремо, бо, як він сам каже, „у всіх давнійших памятках пишеть ся заіменик ся звичайно разом із дієсловами“ (стор. 137) Д. Гнатюк силкується пояснити це тим, що ніби в старовину не відділювали слів як треба, а через те й ся не відділяли^[6]; та сам же він суперечить собі, кажучи, що „чим близше до нас, тим більше розлучувано їх (слова), аж у кінци дійшли до нинішної правописи“ (137). Але ж і тоді, як ми вже навчилися відділяти слова пишучи, і тоді все ж давні пам'ятки наші не становлють ся окремо, і д. Гнатюк міг знайти тільки шість прикладів, де ся випадком поставлено окроме, та й приклади ці знайшов він не з тих пізніших часів, коли ми вже навчилися розлучати слова, а тільки з XIV та XV віку. І сам д. Гнатюк каже після цього: „Хоч би хто одначе й більше прикладів вибрав, то висновків знов із того не можна ніяких зробити“ (138).

З цими словами можно цілком згодитися. Кільки винятків з правила ніколи, як відомо, не ламають правила, а тільки що підкреслюють його — це одно. А друге, коли б навіть у старих наших писаннях теє ся писалося окремо відглаголів, то це все ж не давало б підстави до того, щоб писати його окроме й тепер. Ми покинули ту книжню, більше або менше мішану мову, якою писали наші предки, за для мови народньої і приняли в нашій літературі фонетику більшости вкраїнського народу; разом з старою книжньою мовою покинули ми й старий книжний правопис етимологичний і вживаємо тепер правопис, збудований на зовсім иншому, фонетичному прінціпі. Через те старі способи писання порестали бути нам обов'язкові, і ми можемо озиратися на старий правопис тільки в тих випадках, де він не суперечить тому фонетичному прінціпові, який став основою нашого сьогочаснього правопису. Бо коли б ми робили инакше, то, на підставі нашого старого правопису, ми могли б вимагати, напр., того, щоб замісто і писати, як у старовину, о та ѣ (не кінь, а конь, не хліб, а хлѣб) і т. и. Писання ж ся окремо безперечно цей фонетичний принціп ламає, — це далі виясниться докладкою Значить, — чи вкупі, чи окремо писалося ся в старовину, — нам те однаково; але все ж варто зазначити те, що і в старому нашому письменстві нема доводів за правопис, що обороняє д. Гнатюк, а єсть доводи тільки проти його.

Не знайшовши доводів у своєму письменстві, вдається д. Гнатюк до чужих. „Полишається тільки одно, — каже він: — приглянутися, як пишуть слово ся инші народи в своїх нових літературах“. (138). Через віщо аналогія від чужих мов, з яких кожна має свою фонетику, свої способи вживання ся і свої правописні традіції, може бути для нас доводом, того д. Гнатюк не поясняє і цього не можно зрозуміти. Він обмежується самими слав'янськими мовами і доходить до того виводу, що з усіх славя'нських мов, опріче української, ще тільки в московській ся пишеться від глагола окремо; але на цьому він і спиняється і не дає сам собі питання про те: через віщо ж так сталося, що з усіх слав'ян тільки українці та москалі пишуть ся вкупі з глаголом? Чи не лежить причина цього факту в самих властивостях тих мов? Це питання д. Гнатюк зовсім обминає, а тим часом у йому вся суть, і відповідь на його знищує всі доводи д. Гнатюка аналогіями від слав'янських мов.

Але через що ж справді з усіх слав'ян тільки українці та москалі пишуть ся вкупі з глаголом? Відповідь на це знайдемо ми в оцьому уривкові з „Украинской граматики“ проф. А. Є. Кримського:

„Отъ возвратныхъ глаголовъ на ся, — напр. отъ крутитися — мы форму 3-го л. ед. ч. выговариваемъ „крутыця“, или (чаще, „крутыцця“, а пишемъ этимологически: крутиться“ (съ тьс)… При этомъ, конечно, принимается на видъ и то обстоятельство, что начертаніе тьс (передъ мягкимъ я) иначе и не можетъ быть прочитано, какъ мягкое ц, и что малорусская фонетика нисколько даже не искажается этимологическимъ воспроизведеніемъ звука ц буквами тьс. — Въ такомъ случаѣ, — спроситъ кто нибудь, — не слѣдуетъ-ли намъ довершить этимологизацію этой формы и писать ся раздѣльно, — напримѣръ: „крутить ся“? такъ вѣдь и пишуть новѣйшіе галичане. — Нѣтъ, это не возможно. Раздѣльное написаніе „крутить ся“ не есть безвредная этимологія, а есть покушеніе на самый организмъ малорусскаго языка; оно есть уродованіе, калѣченіе и преступное искаженіе дорогого для насъ достоянія. Пока мы пишемъ ться слитно, мы, хоть пишемъ этимологически, все-жъ не уродуемъ языка, потому что слитное начертаніе тьс передъ мягкимъ гласнымъ звукомъ не можетъ быть иначе прочитано, как мягкое ц. Но какъ только мы напишемъ ть отдѣльно отъ с („крутить ся“), то мы ужъ воспроизводимъ не одинъ слитный свистящій звукъ ц, но два раздѣльныхъ звука, самостоятельныхъ другъ отъ друга, отчлененныхъ: одинъ звукъ зубное ть, другой звукъ — самостоятельное свистящее с. Такъ никто формы 3-го лица не произноситъ, — и писать отдѣльно „крутить ся“ есть варварское уродованіе языка съ одной стороны и антинаучное противофизіологическое кривописаніе съ другой стороны“^[7].

Таким робом в українській мові в глаголах ться=ця=цця, так саме, як у московській мові в тому самому випадкові тся=цца (в живій мові „крутиться“ — „крутицца“), — от і причина, через що з усіх слав'янських мов тільки вкраїнська та московська пишуть і повинні писати ся вкупі з глаголом.

Щоб іще виразніше стала перед читачем ця справа, нехай він собі уявить українську дитину, напр. сільського хлопця, що вчиться читати має прочитати з одокремленим ся слово «крутить ся»: він неминуче прочитає його як два слова, инакше він не може його прочитати, а через це вимова цця уже зникає. А це значить, що той, хто пише ся окроме, перевчає наш народ по своєму, заставляє його вимовляти слова не так, як він їх вимовляє і вимовляв з діда-прадіда, а по новому.

А коли трапиться такий глагол, що без ся не може вживатися (наприклад: боятися) і коли дитина побачить розділену орфографію „боїть ся“, то й зовсім не зможе зрозуміти цього слова, бо „боїть“ — це дитині щось ніби китайське. А вже отака галицька орфографія: „бояти меть ся“ — це китайщина не тільки дитині, а й дорослому нашому інтелігентові, бо замість одного зрозумілого слова око бачить аж троє незрозумілих слів: „бояти“, „меть“, „ся“.

От через віщо цілком правий проф. Кримський, коли каже, що окреме писання ся „не есть безвредная этимологія, а есть покушеніе на самый организмъ малорусскаго языка; оно есть уродованіе, калѣченіе и преступное искаженіе дорогого для насъ достоянія“. От через віщо всі прихильники народньої просвіти, а надто народні вчителі ніколи не можуть згодитися на такий ворожий нашій мові правопис і повинні боротися проти його доти, аж поки він зникне.

Єсть іще одно, через що ся не можно писати окроме від глаголів. „Малорусское ся, — каже проф. Кримський, — есть неударная енклитика, способная сокращаться послѣ гласныхъ въ неслоговое сь: напр. вмѣсто „крутимося“ всегда можно сказать „крутимось“. Кто пишетъ раздѣльно „крутимо ся“ тотъ долженъ писать раздѣльно и „крутимо сь“, а это есть полная ореографическая нелѣпость, которой и галичане не допускаютъ“.^[8]

Що це „нелѣпость“, — почуває те й д. Гнатюк і через те згоджується сь писати вкупі з глаголом при окремому ся! Тепер я просив би росказати мені, яке правило я мушу дати дитині, щоб вона зрозуміла — через що „крутимо ся“ треба писати як два слова, а „крутимось“ — як одно? Д. Гнатюк хотів би зовсім обминути потребу в такому правилі і через те радить у лїтературній мові зовсім не вживати скороченої форми сь, хиба що «з виїмком деяких і з гори означенних випадків, прим. при part. praes, як: сміючись, розлучаючись і т. д.» (151-152). Через віщо робиться виїмок тільки для ціх форм — незрозуміло. Взагалі ж свою неприхильність до сь д. Гнатюк мотивує тим, що „в Австро-Угорщині ні в однім народнім говорі ся не скорочуєть ся, а в яких говорах скорочуєть ся воно в російській Україні, про те не можемо нічого певного сказати задля недостачі відповідних жерел. В давній нашій літературі ся також не скорочувалося“ (151).

З цим одначе не можно згодитися ані в одному пункті.

Уже галичанин Огоновський у своїй відомій праці „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache“ (Льв., 1880) зазначив в українській народній мові це скорочення ся на сь: в інфінтиві^[9] імперативі^[10] і в praesens^[11]. Не раз показував на цю форму і д. Михальчук у своїй теж знаній праці: „Нарѣчія, поднарѣчія и говоры Южной Россіи въ связи съ нарѣчіями Галичины“ („Труды“ Чубинського, т. VII, 453). Збірки народніх творів дають величезну силу прикладів скороченої форми сь, та ще й з усяких місцевостей нашої землі. Розгортаю, напр., „Українські приказки“ Номиса, випадково натрапляю на стор. 40, відділ „Лихо“, нахожу там форм на ся — 14, а на сь — 11. Беру другий том „Трудовъ“ Чубинського (казки), казка № 2, з Волині (Новградвол. п.) і, нашвидку перебігши її очима, нахожу: ся — 11 разів, сь — 19; далі казка №5, з Харьківщини (перші 4 сторінки): ся — 18 разів, сь — 17; — казка № 6, з Полтавщини (Переясл. пов.): ся — 5 разів, сь — 16; — казка №7. з Київщини (Черкаськ. п., перші 4 стор.): ся — 3 рази, сь —7 разів; нарешті казка № 78, з Подільської губ. (Литин. пов.): ся — 8 і сь — 8 разів. Таких

прикладів можно було б набірати без кінця, але й сказаного досить, щоб зрозуміти, що ся скорочується на россійській Україні не в якихсь „говорах“, а на всьому просторі її. Що до українців австро-угорських, про яких каже д. Гнатюк, ніби в їх зовсім нема цієї форми, то приклади скороченого ся ми знайдемо у збірці „Галицько-руські анекдоти“, що видав сам же д. Гнатюк (Етногр. збірн., т. VI); там з початку вже ми знаходимо: грівсь і засоромились (Львів, стор. 1), урадувались (Дрогобич, 16), заохочувались (там же, 30), засміялись (теж, 31) і т. д. Нарешті Огоновський у згаданій своїй праці показує спеціяльно галицький випадок такого скорочування: в 3-й особі praesens: ведесь зам. ведеся (ведеться).^[12]

Ця форма є і в народній мові, і дуже поширена в галицьких письменників (ніколи не вживаючись у письменників з України росс.) От, наприклад, без вибору, кільки зразків з Франкової збірки „З вершин і низин“ (2-ге вид.): „Не прийдесь тобі буть“ (15), „уже май зачинаєсь“ (17), „мов дитя хлюпочесь (25). «чуєш, як тріпочесь сверщок“ (24), „А плід єго приймесь“ (25), „їм заснути хочесь (25). Галицькі письменники скоророчують ся в сь навіть перед глаголом: „Мені сь кровавить серце“ (Зоря 1888, стор. 133), „рибка в сіті сь мече“ (Зоря 1888, 108), „в мисли сь снує“ (Зоря 1889, 20). Цієї форми скорочування (3-тя особа praesens) на росс. Україні нема, — де ж її взяли галицькі письменники, як не в себе ж? Це всім відомі факти.

Так саме зовсім неправдиве упевнення д. Гнатюка, що „в давній літературі ся також не скорочувалося“. Навпаки: починаючи з пам'ятників XI віку, се б то з найдавніших, які до нас дійшли, ми бачимо сь замість ся. От, у галицьких „Словах Григорія Богослова XI віку ми читаємо: „инъ би явилъсь“ (л. 21 d; а по-грецьки: ἄλλοϛ ἄν ὤφϑη; по сучасному: „инчий би явивсь“); „сихъ постыдися или убоись!“ (л. 366 а; по сучасному: „сих постидайся чи побійсь!“) Не можна не звернути увагу на спеціяльну „малоруськість“ цих написаннів XI віку: по великоруськи могло б бути тільки «явился», «побойся», а до того у великорусів поява «сь» замість „ся“ починається допіро з XIV віку (найстаріщий великоруський приклад — в новгородській грамоті 1373 року: „ учинилось“). Чимало можна набрати прикладів на сь і в пам'ятках світських, — між инчим у київському і в галицько-волинському літопису: „и не въспѣвше ничтоже — воротишась“ (Ипат. сп.; ст. 204=1116 рік), „Игорь же нача молитись“ (226= 1144 р.), „они же не дашась имъ“(237=1146 р.), «они же устремишась на нь яко звѣрьє» (247=1147 р.), „зажгошась свѣчѣ вси въ церкви“ (249=1147 р. і т. и., і т. и.^[13]. А що вже казати про літературу часів козацьких! Там сь замість ся аж кишить. Приміром, у знаного віршовника Климентія:

Пожытечная ему судылась слобода…

Зачимъ вы панове такихъ не важтесь щадѣти^[14]

…повинуйтесь и Бога моліте…^[15]

И что схочешъ сотворить велика и мала, Утрись и запрись, жебъ сичъ и сова не знала^[16]

Теж і в тих його віршах, що надрукував д. Доманицький у LXXXI томі „Записок наук. Т-ва ім. Шевченка“: поститись (стор. 116), зачипались, воєвались (117) і т. д.

А ось приклади з великодної вірші кінця XVIII в.:

Филосопы, крутопопы набирались страху… Збулась власти… Стала трястись, дума спастись… Дочувсь Аврам… Такъ ни дверей, ни верей не зосталось…^[17]

Усі ці факти не дають ніякої змоги згодититися з д. Гнатюком, ніби скорочення ся в сь єсть якась місцева річ, що її краще і не заводити до літературної мови. Навпаки: це з'явище загальновкраїнське, і наші письменники, що завсігди широко вживали де треба цієї форми, робили те цілком у згоді з народньою мовою і ні в якому разі вони не можуть послухатися і певне не послухаються поради, що дає їм д. Гнатюк. А деякі пурісти (див., напр., розвідку І. С. Левицького-Нечуя) дуже неприхильно позирають на ся, коли воно трапляється після самозгуків (боюся, вернися), вважають (хоч і несправедливо) таке ся за галицьку вигадку і вимагають, щоб українці не писали, напр., „вернися“, а тільки „вернись“. Це, звісно, вже переборщено в другий бік, але ж добре показує наскільки органично врослося сь в мову східньому вкраїнцеві.

„Та найважнійший арґумент, — каже д. Гнатюк, — який промовляє за віддільним писанєм ся від дієслова, се — на мою думку — можливість пересуваня ся перед дієслово. Уривками з старої нашої літератури д. Гнатюк силкується довести що „се загальна проява, а не льокальна, закуткова“. Ні, в сьогочасній живій мові пересувають ся поперед глагола тільки в західно-вкраїнському діялекті нашої мови; д. Михальчук, у згаданій своїй праці, зазначає теріторію його так: повіти Подольської губернії: Кам'янець-подольський, частини Ново-ушицького й Проскуровського; Волинської губ.: «мало не ввесь Владимирський і тонкі смуги біля західної гряниці з Австрією в повітах Дубенському, Кременецькому й Старокостянтинівському“ в Басарабії — західна смуга хотинського повіту; Люблинській губ.: повіти Холмський, Грубешівський і частини повітів Красноставського, Замостьського, Томашівського й Яновського; нарешті — теріторія австро-угорських українців.^[18] Певна річ, що на всьому цьому просторі живе не більше як п'ята частина всієї української людности; на всіх же инших величезних просторах нашої землі з їх — найменше — ⅘ людности ся ніколи не становиться поперед глагола. Таким робом для ціх ⅘ нашого народу найважніший аргумент д. Гнатюка не має ніякої ваги, навпаки: форма з ся поперед глаголу буде чужою і навіть (для сільського читача) незрозумілою.

Та що до літературної мови і сам д. Гнатюк не обороняє такого способу: „Вправді, — каже він, — і стою за тим, аби в літературній мові не уживати ся перед дієсловом, але знов же, як можна заказати його уживати белєтристови, особливо коли він переводить народній діяльог?» (144).

Та ніхто й не подума цього забороняти, навпаки: було-б цілком вороже реалізмові, коли б автор, подаючи слова галицького селянина, велів йому говорити мовою селянина полтавського або харьківського; навіть коли б хто схотів пересувати ся поперед глагола і не тільки в белетристиці, то проти цього з прінціпіяльного погляду не можно нічого сказати: хай собі на здоров'я пише, коли йому подобається, — вільно читачам або читати, або не читати його писання. Тільки з практичного погляду можна цілком згодитися з д. Гнатюком. щоб з цього права користувалися самі белетристи та драматурги в народніх діялогах.

Але як же тоді писати ся, коли воно поперед глаголу? Ну, та звичайно окроме. Після глаголу ми пишемо ся вкупі з глаголом через те, що у величезної більшости нашого народу ся не єсть самостійне слово, а попросту енклітична частинка, що зливається з ть, і виходить тоді цця; коли ж воно стоїть поперед глаголу, ні з чим не зливається і має більш самостійну роль, се б то, коли воно не є частинка, а окреме слово, то тоді й писати його треба окремо. Я вже казав, що аналогії від инших мов мало що нам можуть допомогти в цій справі; та коли вже д. Гнатюк наводить приклади з инших слав'ян про те, як совається в їх ся, то й я дозволю собі один приклад, а саме нагадаю італійську мову. Там si (ся), коли воно стоїть після глаголу, пишеться з їм укупі: rivedersi; коли ж поперед глаголу, то окремо: si rivede. Чому не могло б і в нас так бути, коли це стоїть у згоді з вимаганнями нашої мови?

Так саме і з тих же причин доведеться писати ся окремо і в тих випадках, де воно хоч і не пересунулось поперед глаголу, але все ж виразно відокремилось од ть яким иншим словом, як от у тих прикладах з галицьких говорів, що наводить д. Гнатюк: захтіло му сі, звір же ся тут на нього, іло би ся смачно і т. и. Але складна форма будучо́го часу з му (крутитимуся) повинна писатися як одно слово, бо ця помічна частинка зовсім утратила самостійне значіння і вживається не инакше, як одно цілє з основним глаголом, се б то — в ролі флексії будучого часу; коли ж на Буковині і в деяких говорах у Галичині (Ogonowski, Studien, 147) ще зосталися бліді сліди самостійної ролі цього му в тому, що воно пересувається поперед глаголу (му казати), і фольклористові або беллетристові треба таку форму вжити, то, звісно, він напише її окремо.

Коли д. Гнатюк любить аналогії з чужих мов, то нагадаймо йому романські мови, напр. французьку та італійську, де енклітичні форми глаголу avoir чи avere (мати), що служуть флексіями до формування будучого часу (се б то так саме, як і в нашій мові, бо наші „казатиму“, „казатимеш“ і т. д. повстали з давньго „казати имашь“. „казати имаши“ і т. д.^[19], пишуться вкупі з infinitiv'ом: французьке: parlerai, parleras, parlera і т. д. — це, як по нашому: казатиму, казатимеш, казатиме; так саме італійське: parlero, parlerai, parlera і т. и.

Ще дужче не можно згодитися з д. Гнатюком, коли він забороняє (див. стор. 143-144) вживати в літературній мові частинку би (б) після ся, а рекомендує її вживати тільки так: їло би ся замісто нашого їлося б: таким вимаганням д. Гнатюк робить кривду ⅘ нашого народу на користь однієї п'ятої частини.

Який же висновок з усього сказаного можемо зробити?

Для величезної більшости нашого народу писати ся окремо від глаголів, — значить калічити живу народню мову; коли ж ся пишеться вкупі з глаголом, то такий правопис однаково добрий для тих, хто вимовляє цця, і для тих, хто каже ся: кожен може вимовляти його по своєму.

Через те ся треба писати завсігди вкупі з глаголом там, де воно стоїть зараз після глаголу; коли ж фольклорист чи беллетрист будуть уживати таких діялектичних форм, де ся відокремилося від глаголу яким словом (опріче частинки му, меш, ме і т. д. в буд. часі) або де воно пересунулось поперед глаголу, то там вони, звісно, не можуть написати ся инакше, як тільки окремо від глаголу.

Треба ще сказати про третю вигадку галицького правопису, а саме про такі писання, як от: пє, вє, бю, семя, піря, зїсти^[20] замісто п'є, в'є, б'ю, сем'я, з'їсти. Правопис цей засновано на тій думці, що коли згуки п, б, м, в, р в українській мові тверді, то нема потреби якось іще окремо зазначати їх твердість і те, що вони не злучаються з є, ю, я, ї: і без того люде вимовлятимуть їх одрізнено від тих йотованих згуків. Одначе з таким правописом не можно згодитися ні з наукового погляду, ні з практичного.

Літери я, є, ю, — це умовні знаки, якими зазначаються два зовсім неоднакові з'явища: а) йотація після самозгуків або з початку слова: стояти, єдиний, мою — стойати, йединий, мойу; б) з'мякшення співзгуків перед а, е, у: лялька, синє, нюхати = льалька, синьє, ньухати; иншими словами: після самозгуків або з початку слова я, є, ю = йа йе, йу; після співзгуків я, є, ю = ъа, ье, ьу. Значить і такі написання, як от семя, пє, зє, бю, піря ми мусили б читати семьа, вье, пье, бьу, пірьа, а це суперечить українській фонетиці. За для того, щоб їх так не читати, довелось би завести нове правило, а саме таке: хоча я, є, ю після співзгуків і рівні ьа, ье, ьу, але після б, п, м, в, р вони визначають не зм'якшення, а йотацію, і рівні йа, йе, йу. Але таке правило зовсім ламало б той прінціп, на якому вже в нас засновано вживання літер я, є, ю і вносило б у справу страшенну плутаницю.

От возьмемо згук р. По деяких місцевостях він у нас твердий і там вимовляють: зорйа, рйад, але більшість нашого народу таки зм'якшує р і вимовляє, не вставляючи йоти після р: зорьа, рьад. Коли послухатися галицького правопису і писати ряд, піря, карюк, матірю, то скрізь, де р зм'якшується і після його йота не вставляється, такий правопис буде плутати читача, бо йому доведеться однакові написання (в обох випадках ря, рю) читати не однаково: раз рьа, рьу (ряд, карюк), а вдруге рйа, рйу (пір'я, матір'ю).

Потім єсть же в нашій мові багато випадків, коли згуки, що зм'якшуються на всьому просторі нашої землі (д, з.), не зливаються з йотованними я, є, ю. Коли в таких випадках слухатися галицького правопису, то нам доведеться писати однаково подяка (подьака) і підязати (підйазати), узятися (узьатися) і зявитися (зйавитися) і т. и.

Усе, що сказано тут про я, є, ю, можно приложити і до ї, а надто в тому випадкові, коли це ї вживається і після співзгуків. Тут справа доходить иноді навіть до правописних курйозів; напр. в одному поважному органі довелось побачити таке писання: „зїхати“. Зостається невідомим що це за слово: чи це з'їхати (съѣхать), чи зіха́ти (разѣвать ротъ, зѣвать).

Що до школи, то там такий правопис був би справжнім „камнемъ преткновенія“: і так там буває клопіт з літерами я є, ю, а то ще довелось би виясняти третю мудрацію з цими літерами, а са̀ме, що деякі згуки треба вимовляти одрізнено від я, є, ю. Це дуже трудна річ для тих, хто вчиться читати, а ще труднішою вона стає через те, що певне ми можемо тут сказати тільки про б, п, м, в, — ці справді від я, є, ю, ї, читатимуться одрізнено; але р? як бути з ним? Адже для полтавця воно може бути м'яким, а для галичанина ні. Що ж ми тут скажемо? А д та з? Яке ми про їх правило дамо, коли не будемо якось зазнача́ти де саме читати окремо від я, є, ю, ї, а де зливати з ними? Тому, хто вчився, чи вчиться граматики, ми ще вимудрували б якесь правило, але що ми скажемо дитині, що ледві подужує механизм читання? Яким способом навчимо ми її читати „бурян“ як „бурйан“, коли рівночасно вчимо її читати „ряд“ за „рьад“, а не за „рйад“? Та чи не краще ж просто зазначити яким знаком усі ті випадки, коли літери ю, я, є визначають собою не ьу, ьа, ье, але йотовані йу, йа, йе, що відрубуються од попереднього співзгука, аніж заморочувати дитині (та й дорослому) голову силою всяких, проміж себе суперечних, правил, які нікого не навчать, а кожного зіб'ють з пантелику?

Усе згадане дає мені змогу сказати, що писання, де не зазначається одрубне читання співзгуків од йотованих самозгуків, не може видержати критики з наукового погляду, вносить силу неконсеквенцій і плутаниці в правопис, калічить тим нашу вимову і утрудняє початкову науку школі і взагалі науку нашої мови. Через усе це правопис цей треба яко мога швидче і назавжди рішуче одкинути тим, хто його вживає, і ні в якому разі не заводити тому, хто досі не вживав.

Дехто, незадовольнений з такого недоладнього правопису, почав уживати в згаданих випадках иншого, став писати: пьє, бою, вьє, семья, Але таке писання може ще гірше калічить нашу мову, ніж галицькі бю, пю, у всякому разі воно є грубим гріхом проти української фонетики. Літеру ь скрізь і у всіх випадках ми вживаємо на те, щоб показати, що попередній співзгук вимовляється м'ягко і коли ми становимо її після б, п, м, в, то тим самим ніби кажемо, що й ці згуки теж треба, читати м'ягко, а тим часом українська мова їх не змя'кшує.

Звісно, той, хто пише „бьє, пьє, семья, вьє“ хоче показати, що тут співзгуки б, п, м, в читаються одрубно від йоти, то б то зостаються твердими; але як же це ми той самий знак (ь) будемо вживати для двох, діяметрально супротилежних, цілей? Це недоладу і з наукового погляду, а ще більше з практичного. Яким робом учитель буде виченяти своїм школярам, що в одніх випадках показує, що попередній співзгук зм'якшивсь, а в других — цілком навпаки — зоставсь твердий? Яка плутанина буде од цього в голові в дитини! Безперечно, це до того зіб'є дітей з пантелику, що помилки на вживання літери ь стануть такими саме частими, як у московській мові помилки на літеру ѣ, і робитимуть і учням, і вчителеві стільки ж клопоту.

Та й не тільки це. Адже відомо, що правопис з часом починає впливати на вимову, і через те є всі підстави боятися, що вживання ь після б, п, м, в може зробити те, що в українців, що добре говорють і вміють вимовляти по московському, ці українські тверді згуки, під вражінням од графіки, почнуть у живій мові м'якшитися не тільки в московській, але і в українській мові, то б то: українська мова калічитиметься.

Таким робом і цей правопис з ь перед йотою, яко ненауковий, суперечний нашій фонетиці і шкодливий, ми мусимо яко мога швидче закинути.

Але яким же способом зазначати в таких випадках одрубне читання співзгуків од йоти?

Можно було б роскласти я, ю, є, на йа, йу, йе, і писати бйе, пйу, вйе, семйа: цей спосіб був би цілком науковий і до читання таке написання було б дуже легеньке; але з погляду на традіційне вживання в таких випадках я, ю краще цього не робити (принаймні — поки): дуже вже чудним здаватиметься таке написання сьогочасньому письменному чоловікові, що здавна звик завсігди в таких випадках бачити я та ю, дуже вже мулятимуть йому очі оті йа та йу, такі за для його нові й дивні!

Через те, з погляду практичного, краще всім пристати на той спосіб, якого вживає тепер більша частина наших авторів, а саме — становити в таких випадках апострофа.

Знак цей здавна вживався в українській мові: в XVI та XVII в. давні наші письменники найчастіше писали апостроф замісто проминутої літери ѣ: з' сего свѣта, в' Церкви Божей, в' учителей і т. и.^[21]; у новому вкраїнському письменстві їм взагалі зазначалося випадання згуків (як не було змалку, не буде й д' останку) і так цього знаку треба для нашої мови, що навіть Желехівський не зважився його обминути: пишучи бю, пю, він все ж мусив писати: з'їдати, з'явитися, з'яструбіти, з'ясувати, під'їздити, під'юдити, під'яремний і т. и. Та й справді — як його обійтися без апострофу в усіх отих і таких випадках? І ніколи ми не виженемо цього давнього знаку з нашого правопису. То чому ж не завести його, як і робить це більша частина наших авторів, у всіх тих випадках, де чути одрубне вимовляння співзгука від йоти?

Декому не подобається апостроф через те, що в друці та літера, після якої стоїть він, дуже далеко відсунута від тієї, що після неї. Воно трохи нечепурно, то так, але це лихо дочаснє: тепер замісто апострофа становлють друкарні здебільшого протинку (кому: ,), — воно й виходить дуже широко; трохи згодом, як друкуватиметься по вкраїнському багато, можно буде досягти, щоб у друкарнях пороблено співзгуки б, п, м, в, д, з, р з апострофами при їх, — тоді апостроф буде до лїтери дуже близько і тієї стежки посеред слова вже не буде.

Таким робом уживати апостроф нам неминуче. І на мою думку — його треба вживати у всіх тих випадках, коли маємо показати, що співзгук одділяється в вимові од йоти, що після його.

Є ще не одно питання нашого правопису, що про його треба було б поміркувати, але тепер оце зараз три розглянуті справи можно вважати за найважніші. Через те я поки що й не займатиму инших.

А що до зачеплених трьох питаннів, то, після всього сказаного, можно, мені здається, сказати так: кожен, хто дбає про те, щоб ширилось наше письменство, щоб народ наш яко мога швидче почав освічуватися рідною мовою, щоб ми яко мога скоріше досягли своїх шкіл, — кожен такий письменний чоловік повинен подбати про те, щоб яко мога швидче зникли з нашого правопису: ї після співзгуків, ся окреме від глаголів і написання бю, семя або бью, семья, а замість їх уживалися в писанні ті правила, які показано було тут попереду.

Але — спитають мене, — а як же галичане й буковинці? Адже вони все те (опріче бью, семья) уже вживають, то як же це буде?

Не розводючись широко, скажу тільки оце.

У той час, як ми вже писали (з 1856 р.) „фонетикою“ галичане й буковинці вживали надзвичайно недоладнього церковно-етимологичного правопису з ѣ, о̂, ы та ъ, учили писати їм по всіх школах нижчих, середніх і вищих і так цупко його держалися, що львівська «Просвіта» вживала його ще 1898 р., як уже й по школах почато вчити фонетикою! Тепер вони вже зовсім покинули свою «етимологію» для нашої «фонетики», тільки поробили в їй додатки, припасовуючи правопис до своїх місцевих одмін. Та безперечно, що в міру того, як літературна й наукова продукція на Вкраїні россійській буде зростати, все більше й більше прикмети загальної літературної вкраїнської мови ширитимуться на Галичину й Буковину і все менше та менше галичане та буковинці будуть держатися своїх місцевих одмін не тільки в правопису, але і в мові. Галицькі й буковинські автори неминуче до того прийдуть хоч би вже через те, що їм треба, ширшої публики, ширшого книгарського ринку для своїх книг. Тоді зникнуть і місцеві галицькі правописні одміни. Іх галичане й буковинці покинуть так саме, як покинули „етимологію“.

Б. Грінченко.

1908.

Додаток до статі Б. Д. Грінченка.

Чи справді важко вивчити правопис з ї?

Я мав нагоду перечитати статтю Б. Д. Грінченка ще в рукописному її орігіналі та й зовсім, згоджуюся з його думками, окрім однієї: про написаннє букви ї після зубних. Він каже, що це дуже важка річ, а мені думається, що ані трохи не важка. Вчитель повинен сказати школяреві: „Де ти чуєш чисте і, там і пиши букву і: кінь, мнякіший, віник, він і т. и. Тілки ж пам'ятай, що в твоїй мові єсть семеро букв (чи звуків), які вимовляються язиком, притуленим до „зубів, і звуться зубними: це — д, т, з, с, ц, н, л. Коли маєш писати і після зубних, то перше прокажи собі слово та й, прислухайся, чи справді чується в твоїм вимовлянню мняке і, чи може твердіще. Коли чуєш, мнякість, то пиши ї (прим. „нїмець“); коли, чуєш твердість, пиши і (прим, «ніс»).

Мені здається, що „таким способом школяр зовсім легко навчиться писати, ї і і. Адже галицькі й буковинські школярі легко навчаються, і ми не чуємо, щоб це була для них така морока, як для Російських школярів буква ѣ. Коли ж ми не навчимо сільського хлопця одрізняти, графічно склад нї од ні, дї од ді і т. и., то він однаково робитиме правописні помилки, бо замість „ніч', „стіл', «волів» (gen. plur.) писатиме „нич“, „стил“, „волив“, або — ярижним правописом — „нычъ“, „стылъ“, „волывъ“. Це я з досвіду знаю, бо маю записи од сільських хлопців з отим ы, а через те не можу пристати на думку д. Грінченка, буцім одрізняти графічно звук і в слові „стіл“ од звука і в слові „тїло“ — це кабінетний делікатес. Ні, це практична, життєва потреба, — не менча потреба, ніж одрізняти графічно „ряд“ од „бур'ян“.

— Але ж єсть говори, де звук і в „стіл“ вимовляється однаковісінько із звуком і в слові „тїло“! — каже д. Грінченко: — Нащо ж мають собі сушити мозок тамошні бідні школярі отими правописними делікатесами?!

— Що робити! без того не перебудемося! такі говори повинні принести жертву для других говорів. Мозок дитини галицької, буковинської або поліщукової, яка вимовляє слова „ряд“ і „бур'ян“ однаковісінько (себто рйад“ і „бурйан“), не менче дорогоцінний, ніж мозок усякої инакшої вкраїнської дитини, але ж д. Грінченко (і я, грішний, разом із ним) вимагаємо, щоб літературний правопис одрізняв вимову „ряд“ (рьад) од вимови „бур'ян“ (бурйан) і щоб бідні галицькі, буковинські і поліські діти сушили свій мозок отими правописними делікатесами.

— Та те ї після зубних не може вважатися за научну графіку! — каже д. Грінченко. Звичайно, що не може. Але конвенціонально, умовно, ця графіка зовсім добра, а в усякім разі ані трохи не гірша од инакших антинаучних конвенціональностів, яких ми тримаємося, пишучи нашою азбукою. Вся грецька азбука, з бідою припасована (чи, як кажуть теслі, „придерта“) до староболгарської мови, а із староболгарської мови придерта до мішаної староруської, а із староруської — до нашої. Користуючись цією тисячолітньою спадщиною, ми не можемо добутися до чистої філологічно-фонетичної научности, а можемо виробити собі тілки умовно-научну графіку. З цього погляду графіка „тїло“ і „стіл'“ — нічого собі, нівроку. Що правда, можна б вигадати трохи кращу графіку; — приміром, можна було б писати „тіло“ — з однією точкою, а в слові „стіл“ — ставити точку під буквою т; або, знов, можна було б писати „тіло“ із звичайним і, а в слові „стіл“ писати і перекинене точкою донизу, се б то „стᴉл“. Тільки ж, щоб спромогтися на кращу реформу, треба було б скликати всеукраїнський з'їзд письменників. А поки що доводиться триматися отого ї, до якого люди вже потроху звикли через галицькі (а тепер і через декотрі київські) видання.

[Велико шануючи авторитетне слово проф. А. Є. Кримського, все ж не можу з ним згодитися що до цього пункту і через те мушу сказати тут кільки слів з приводу його уваг. своїй граматиці (I, 31) він каже про писання ї після зубних: „нельзя не признаться, что этотъ пунктъ малорусскаго правописанія представляетъ собою извѣстныя трудности. Быть можеть, со временемъ будеть введенъ болѣе легкій способъ различенія…“ и т. д. Я згожуюся з цими його словами і не можу згодитися з тим, що він каже тут, ніби писання ї після зубних річ „ані трохи не важка“. Він дає правило для школяра і каже, що, слухаючись його, „школяр зовсім легко навчиться писати ї і і“. Щоб бути певним у цьому, треба було 6 випробувати це правило на практиці. Я ж, на підставі своєї десятилітньої вчительської практики можу тільки думати, що для дитини, а надто для школяра нар. школи, таке правило дуже плутане, і діти раз-у-раз будуть на йому помилятися. Прислухатися до таких тонкощей, як різнація між ї (після зубних) та і, може чоловік вимуштрований на граматиці, а не дитина: що більше ви будете заставляти її прислухатися, то більше вона буде плутатися, а надто коли ще це буде дитина з такого місця, де, говорючи, і зовсім не розрізняють тих згуків. Правило тут нічого не поможе: звісно ж, що є багато прекрасних граматичних правил, од яких тільки плачуть діти, але не кращає їх писання. Проф. Кримський каже, що галицькі й буковинські школярі легко того навчаються. Звідки це нам відомо? Щоб сказати це, треба побути в галицькій та буковинській школі, треба роспитати вчителів, треба передивитися школярське писання з багатьох шкіл. Поки цього не зроблено, як ми можемо сказати, що галицькі діти легко того навчаються?

Проф. Кримський каже, що коли не завести ї після зубних, то діти будуть робити помилки, плутаючи і та и в таких словах, як ніч, стіл, волів. Мені здається — чи завести його, чи не завести, — все одно вони ці помилки робити будуть; тільки як не заводити ї після зубних, то робитимуться тільки ці помилки, а як завести, то робитимуться ще й помилки на ї. Слова: „що більше правил, то більше помилок“ у цьому випадкові цілком, на мою думку, справдяться.

На мою оборону дітей з тих місцевостей, де не розрізняється в вимові і після зубних та і (о̂), проф. Кримський каже, що ми ж силуємо галицьку, чи поліську дитину одрізняти вимову згука в словах ряд і бур'ян, то чому ж і тут так не зробити. Я скажу більше: ми чернігівця, що вимовляє кунь, куонь або куінь, силуємо своїм правописом вимовляти кінь, гуцула, що говорить кегло силуємо читати тягло, харьківця, що каже скіко, примушуємо читати скілько і т. д. і т. д.; одно слово: принявши в літературній мові вимову одного українського діялекту, ми, як то буває і в кожному письменстві, силуємо до неї всіх тих, хто говорить иншим діялектом нашої мови. Але саме через те, що такого силування, такого примусу і без того багато, — саме через те ми й не повинні додавати ще нових примусів, заплутувати правопис ще новими деталями, бо, роблючи так, ми можемо нарешті зробити наш правопис негодящим для широких масс.

Звісно, то правда, що всякий правопис може бути тільки умовно-науковим, і коли б писання ї після зубних було тільки неконсеквенцією з наукового погляду, — я мовчав би; але це писання шкодливе для ширення нашого письменства, а коли воно до того ще й не наукове, — то мені цього й досить, щоб сказати: що швидче ми його покинемо, то краще. Б. Грінченко].

Розминаючися з д. Грінченком в його погляді на ортографію типа „тїло“, я до краю пристаю на всї його инакші думки про галицьку правопись. А вже ж до тих суворо-научних аргументів, які він подає проти відокремлювання ся, я додам один аргумент, чисто практичний. А саме, спитаюся я в галичан: «Закордонні земляки! Невже ви вірите, що українці россійські коли-небудь згодяться писати ся окроме?!»

Сподіваюся, що поміж галичанами нема таких наївних людей, які б повірили, що українці коли-небудь згодяться написати: „він боїть ся“, „він бояти меть ся“. Тілки той з українцїв, який геть до краю одкинувся б од живого українського грунту, міг би пристати на оті „ортографії“, а для всякого инакшого вкраїнця вони — органічно огидні і дикі. Я ані трохи не вагаюся сказати галичанам в імени всіх українців: На оте ваше „бояти меть ся“ ми ніколи й нізащо не пристанемо!

Тим часом ваші батьки писали „ся“ вкупі з глаголом, дехто поміж вами навіть зараз пише «ся» вкуні. Отже ж це для вас не тяжка річ. А коли так, то для одностійности нашої спільної правописи не ми можемо піти за вами, а тілки ви за нами.

Розбіраючи всі ті правописні питання, яких торкнувся д. Гнатюк у своїй статті, д. Грінченко не згадав про один пункт. Д. Гнатюк пише: „Не від річи буде зазначити, що й скорочуванє infinit. з ти на ть… не лежить у характері нашої мови. В народнїх діялєктах Австро-Угорщини воно не приходить нїде — з виїмком пословачених говорів, де говорять: робіц, ходзіц, скакац і т. д. На скілько ж воно в рос. Українї є самостійним витвором, а не російським напливом, се треба би ще прослїдити. В кождім разї належить зазначити, що в старшій нашій лїтературі воно приходить рідко. В. Шимановський, який присьвятив розборові нашої лїтературної мови спеціяльну розвідку (Варш. 1893, ст. 86), находить такі скорочені форми лише в однім пам'ятнику: „Описанье и оборона събору руского берестейского в року 1596“ (Вільно 1597). Сей твір одначе — се перевід Synodu Brzeskiego II. Скарги, тож сї скороченя можна би брати за польський вплив тим більше, що він проявляєть ся ще і в инших формах». (loc. cit., р. 152).

Праця д. Шимановського, на яку покликається д. Гнатюк, ані трохи не вичерпує матеріялу XVI—XVII в. Навпаки, зроблена вона дуже на швидку руч, — і „Описанье събору 1596 року“ зовсім не стоїть самітно серед українських літературних пам'ятників XVI—XVII в., в яких трапляється infinitiv на ть. Приміром, в віршах 1622 р. ректора Київо-брацької школи Кассіана Саковича на похорон гетьмана Сайгайдачного^[22] «Бы толко неволникъ моглъ мѣть высвобоження» (л. 1), „Слушно о томъ гетманѣ каждый держать може“ (л. 6), „Волѣлъ смерть поднять“ (л. 7), „Лепѣй стратити животъ, нѣжли непріятелю достатся“ (л. 8), „поймать нѣкому не дали“ (л. 8). „не знать убогого, анѣ богатого“ (л. 14), „и самъ смерти подлегать мушу“ (л. 17), „Мусель бы у Гомера зычить розуму“ (л. 18), „быть способнымъ“ (л. 19) „Якъ бы [рыцеръ] мѣлъ на свѣтѣ тотъ животъ свой кончитъ“ (26; про тверде закінченнє тъ, а не мняке ть, ми скажемо далі), „добрыхъ миловати, злыхъ карать“ (32) „обжаловать маю“ (34). Те саме ть густо-часто бачимо ми й у прозаічнім додатку до „Вѣршѣвъ“: пострадать, погамовать, припоминать, придавать, отдать, знать, брать, оказать, отслужить не можемъ, платить и нагорожать рачилъ, могли быть. — Трохи чи не рівночасно друкувавсь у Київі «Лексіконъ» галичанина Памви Беринди (1627),— і в „„Предмові“ ми знаходимо інфінітівні форми на тъ (бо в XVII Віці флексією infinitiv'а могло бути не тілки мняке ть, ба й тведе т, яке тепер чується тільки в архаічних говорах): „выдатъ, отновитъ, розуметъ, зрозуметъ“. — В студентському панегірікові Петру Могилі („Евхарістиріон“, Київ 1632): „по мови знать ретора“^[23] — У київського проповідника Ант. Радивиловського infinitiv кінчається і на ть, і на тъ; приміром, в його друкованім „Огородку“ (Київ, ми зустрічаємо: „засыпа́ть (413), а в рукописнім орігіналї: „знатъ“ (I, 86), „волѣль главу положитъ“ (II, 65), „слыхатъ“ (II, 1453) і инчі; або, знов, у друкованім його „Вѣнцѣ“ (Київ, 1688): „пыта́ть“ (319). — Я міг би із наших пам'ятників 17-го віку навести д. Гнатюкові цілу гору всяких виписок з infinitiv'ами на ть, та думаю, що буде з нас і того матер'ялу, який уже наведено. Кожен читач легко звідти побачить, що кияни XVII віку, раніш од усяких російських впливів, вживали інфінітівної форми на ть.

Та ніяк не можна думати, буцім форма на ть повстала в нас тілки в XVI—XVII віці. Ні, це наша стародавня, споконвічна форма, — і вже в найстаріщих наших пам'ятниках, які до нас дійшли, себто XI віку, ми бачимо, що наші предки пишуть чи замість ти, чи замість супіна на тъ інфінітівну форму на ть. Приміром, у київськім Ізборнику великого князя Святослава 1073 року: «състояться можеть» (л. 203 об., б); „Подобає — не вълагаєть (чит. „вълагать“), нъ разумѣти“ (л. 203 об., а); „Єгда придѣяху иноплеменьници почрьпать — не придѣаше вода (л. 257 б) „И придеть съ славою судить живыимъ и мрьтвымъ“ (л, 245 а) і т. и. В київськім Ізборнику 1076 р.: „хочеть сътворить“ (л. 195 а). В київськім „Богословії I. Дамаскина“ XII в. (Синод. Бібл. № 155): «не могущу състроить» (л. 194 об.); „яко не съмѣстится“ (л. 199 об., а; = не съмѣститися). В північній копії XII в. з київської вчительної Євангелії Константина Болгарського (Синод. Бібл. №163): «приде себе явить и научити» (л. 43). У львівських «Пандектах Антіоха» 1307 р., писаних у Володимирі Волинському: «Нѣс[ть] добро — възятъ хлѣбъ чадомъ и поврѣщи псомъ» (л. 156 6); тут очевидячки чистий infinitiv, бо про супін не може бути й мови. В волинському Луцькому Євангелїю XIV в.: „прииде слышать прѣмудрость“ (л. 58). В київо-печерському Чудовському збірникові XIV в. № 20: «придет спасать в [сего] мира» (л. 3526). В київській люстрації 1471 р.: „пять слугъ, а служба ихъ — толко на войну ходить“ (вид. в „Архивѣ Юго-Зап. Росс.“, часть 7 т. I. ст. 1). — Як бачимо, в Київі та на Волинї infinitiv на ть єсть своя рідна, споконвічна форма, яка з давніх давен любісінько жила в народніх устах поруч з формою на ти.

Що ж до стародавніх пам'ятників галицьких та буковинських, то й там ми бачимо інфінітів на ть вже й у найстаріщому південно-галицькому пам'ятнику — Словах Григория Богослова XI в.: «достоѣнии слышять» (л. 199 б; по грецьки: ἁϰούειν ἇξια = ті, що достойні слухати), «вѣруи дрьжять» (л. 302 а; по грецьки: πεἰσϑητί ἔχειν). Так саме і в грамотах XV в. буковинських, де мова білше наближається до народньої живої, нїж у грамотах XV в. галицьких. От, у буковинській присяжній грамоті 1400 року читаємо: «не имаєть успоминатъ, ани жяловати» (=Улян. 11); або въ присяжній грамоті 1433 року: «имаємь добрую раду радити, а противу єму никоторымъ врѣменемь не быть» (=Улян. 36). А в тім, і в тодішніх грамотах галицьких можна надибати форму на ть, — приміром в векселі 1158 року із Самбора старости Бучацького: «али имаємъ быть», «имаємъ заплатить по Рожствѣ Христовѣ», „имаєть свои пѣнязии править предъ королемъ, а мы не имаємъ ништо молвить» (=Улян. 96).

Про теперішні часи д. Гпатюк каже, буцім сучасні галицько-буковинські говори зовсім не знають інфінітівної форми на ть. Це не точно, бо й тепер часом можна почути цю форму в галицько-буковинських говорах. А що вона не є там полонізм, на це ми, окрім історії, маємо довід ще в тім факті, що в декотрих галицьких говорах чується тверде т. От, у Бойків кажуть: „хоче кидат“, „хоче любит“ (= українське: «кидать», „любить“; порівн. Огоповського „Studien“, стор. 145).

Звичайно, треба згодитися з д. Гнатюком, що не слід нам цуратися нашої інфінітівної форми на ти. Але хто ж хоче її цуратися? Адже всі ми добре тямимо, що це й повинна бути наша нормальна літературна форма, а інфінітівна форма на ть — то тільки параллельна, побічна. Не раз, задля ясности стилю, треба буває писати неодмінно ти, а не ть, щоб на письмі не плутати, прим., 3-ю особу індікатівного наклонення «[він] виходить» з інфінітівом „[хоче] виходить“. Тілки ж уважати за чужий інфінітів на ть — знов не випадає: адже й це наша одвічна форма, яку й галичани любісінько розуміють, а для деяких українських говорів це навіть єдина рідна форма, бо закінчення ти там призабулося.

Професор А. Кримський. 

——————

1. Увага. Професор А. Е. Кримський ласкаво згодився переглянути перед друком цю працю і поробив до неі додатки, зазначені далі його іменем. Щиро дякую йому і за перегляд, і за тіі додатки. Б. Г.
2. Винятком є тільки нещасний закуток нашого краю — Угорська Украіна, де ще й досі панує етимологичний правопис.
3. Так саме м'яко, як і в незубних мі, ві, 6і, пі: в словах півень і дід згук і однаковісінький.
4. Зважаючи на те, що літерою ь ми зазначаємо зм'якшування в співзгуках. Звичайно, що тоді ховелось би писати пьівень і т. и.
5. З наших філологів на Вкраїні россійській за ї після співзіуків стоїть проф. Кримський, але й він дуже добре почуває всю антинауковість цього ї в словах типу дід і додержуючи його, шукає иншого способу графічно відрізняти твердуваті склади ді, ті, зі, сі, ні, лі од таких самих мняких складів (див. „Укр. грамматику проф. А. Крымскаго, І, 31).
6. Це не так. Єсть багацько рукописів, де слова пишуться не щілно, а кожне окроме, — і в них „ся“ пишеться вкупі з дієсловом, а не окроме. І що найважніше: давні писарі, точно пильнуючи буквй ъ в усяких инчих випадках, проминають букву ъ в дієсловнім закінченню — „лся“, відколи ъ перестало бути самозвуком Вже й з киівського Ізборника вел. кн. Святослава 1073 р. можно бачити, що кияни XI в. не вважили ся за осібне слово, бо писарь Ізборника 1073 р. писав: „наричется“ (л. 9 6), „являєтся“ (л. 9 об., а), надется“ (л. 36 об., а) і т. и. Коли б писарь 1073 р. мав ся за самостійне сдово, то не викивув би букву ь або ъ перед ним. А. Кримський
7. А. Крымскій, Украинская грамматика, Том I, вып. 1, стр. 226-227.
8. Крымскій, Украин. грамматика т. I, в. 1, стр. 228.
9. Indessen wird сьа hänfig zu сь gekürzt, zumal wenn die Jufinitivform mehrsilbig ist, wie ви́-купитись sich loskaufen. 146.
10. Ausserdem wird es bei Verb. refl. gebraucht, falls сьа in сь gekürzt wird: несьітесь, берітесь u. s. v. 142.
11. Стор. 140.
12. Jn Galizien wird ть im erwähnten Falle auch vor dem Pronomen reflex. gewöhnlich abgeworfen; somit ведесьа (сье, — се,— сьі, — си,— са). Hiebei Kann сьа in cь gekürzt werden, wie ведесь
13. Усі вищенаведені приклади з XI—XII в. належуть професорові А. Є. Кримському, що ласкаво згодився вибрати іх для цієі статті
14. Основа, 1861, І, 163.
15. Ibid, 176
16. Ibid, 185.
17. Кіев. Старина 1882, IV, 169-171.
18. Чубинскій, Труды, VII, 501-502.
19. В кінцї XI та в XII в. наші предки вже скорочували „имамь“ і казали: „казати мамь“ (прим. див. в черніг. Румя'янц Ліствиці XII в. № 198: „изѣдати мать“, л 198 обор.), а далі (в XIV в) замінили „мамь“ на „му“, „машь“ на „мешь“ і т. д. та й обернули цей глагол в несамостійне граматичне закінчення, в просту флексію будучого часу. А. Кримський.
20. ЛНВ. 1908, III, 449, також „Руска правопись зі словарцем“. (Л. 1904), 62.
21. Марковскій, Антоній Радилиловскій, южно-русскій проповѣдникъ XVII в., прилож., 21
22. Передруковано у Голубева в додатку до I тома „Исторіи Кіевской Духовной Академіи“ (Киів 1886), ст. 17-40. На ст. 41-46 передруковано прозаічний додаток К. Саковича до його „Вѣршѣвъ“.
23. Передруковано у Голубева, ст. 61.

Видання Київської „Просвіти“:

1. Драгоманов М Про українських козаків, татар та турків. 3 додатком про життя Драгоманова. Ціна 8 коп.

2. Земельна справа в Новій Зеландії. Переказала М. З. Ціна 2 коп.

З. Левицький М. Як рятуватися при наглих випадках та каліцтвах. З малюнками. Ц. 3 к.

4. Календарь „Просвіти“ на р. 1907. Ц. 15 к. (Випродано).

5. Загірня М. Як визволилися Північні Американські Штати. З портретом Вашінгтона і картою. Ц. 15 к.

6. Дорошенко Д. Оповідання про Ірландію. Ціна 8 коп.

7. Загірня М. Страшний ворог. Про горілку. Ц. 5 коп.

8. Франко Ів. Ліси та пасовиська. Оповід. Ціна 3 коп.

9. Грінченно Б. Про грім та блискавку. З малюнк. Ц 4 к.

10. Капельгородський П Украінці на Кубані. Ціна 5 коп.

11. Грінченко Б. Братства і просвітна справа на Вкраіні за польського панування до Б. Хмельницького. Ц. 5 к.

12. Календарь „Просвіти“ на рік 1908. Ціна 25 коп.

13. Іваницький Б. Як збутись ярів та пісків. Ціна 4 к.

14. „Веселка“, одривний календарь на р. 1908. Ц. 50 к.

15. Лункевич В. Сем'я у звірів, птиці, комах, риб та гадів. Переклав П. Є. 3 Малюнками. ц. 10 к.

16. Сьогобочній Г. Морські отні. Про маяки. 3 малюнками. Ціна 5 коп.

17. Грінченко Б. Про пустині 3 малюнками. Ц. 8 к.

18. Маркович Д. На Вовчому хуторі. Оповід. Ц. 3 к.

19. Маркович Д. Іван з Буджака. Шматок. Оповід. Ц. 4 к.

20. Левицький М. Забув. Щастя Пейсаха Лейдермана. Два оповідання. Ц. 4 к.

21. Корольов В. Як подувати худобу. 3 малюнками. Ц. 10 коп.

22. Загірня М. За рідний край. Оповідання про орлеанську дівчину Жанну д'Арк. 3 малюнками. Ц. 7 к.

---

Драми й комедії.

Переклад під редакцією Б. Грінченка.

1. ІБСЕН Г. Підпори громадянству. Ком. 4 дії. Пер. М. Загірньої. Дозволена до вистав 16 мая 1907. № 5693. Ц. 30 к.

2. ІБСЕН Г. Ворог народові Ком. 5 дій. Переклад М. Загірньої. Дозволена до вистав 11 окт. 1907, № 10606. Ц. 30 к.

3. ІБСЕН Г. Примари. Др., З дії. Переклад М. Загірньої. Ц. 30 к. Дозв. до вистав 13 нояб. 1907, № 16712.

4. МІРБО О. У золотих кайданах: Ком., 3 дії. Переклав Б. Грінченко Ц. 35 к. Дозв до вист. 7 янв. 1908, № 1864.

5. МЕТЕРЛІНК М Монна Ванна. Др. 3 дії. Переклад М. Загірньої. Ц. 30 к. Дозв до вист. 18 дек. 1907, № 1865.

6.ЗУДЕРМАН Г. У рідній сем'ї. Др., 4 дії. Переклад М. Загірньої. Ц. 30 к. Дозв. до вист. 20 февр. 1908. № 1987.

7. ІБСЕН Г. Нора. Др., 3 дії. Переклад М. Загірньоі. Ц. 30 к. Дозв. до вист. 3 марта 1903, № 2659.

8. ІБСЕН Г. Гедда Габлер. Др., 3 дії. Переклала Н. Грінченка. Ц. 30 к. Дозв до вист. 3 марта 1908, № 2651.

9. ГАУПТМАН Г. Візник Геншель Переклад Б. Грінченка. Ц. 30 к. Дозв. до вист. 20 марта 1905, №3117.

10. ШНІЦЛЕР. Забавки драма на 3 діі. „Переклад Б. Грінченка. Ціна 30 к.

11. ШІЛЛЕР Ф. Вільгельм Телль Др. 5 д. Переклад Б. Грінченка: Ц. 30 коп.

12. ІБСЕН Г. Жінка з моря. Др. 5 д. Переклала Н. Грінченко, Ц. 30 коп.

Б. Грінченко Драми й комедії.

Черв. 1902. Ц. 1. р. 50 к.

1. Ясні зорі. Др. 5. д. Дозв. до вист. 1 мая 1902, № 3654.

2. Нахмарило. Ком. 3 д. Дозв. до вист. тодіж № 3655.

З. Степовий гість. Др. 5 д. Дозв. до вист. тоді ж № 3656.

4. Серед бурі: Др., 5 дій. Дозв. до вист. тоді ж, № 3657.

5. Арсен Яворенко. Др. 5 дій. Дозв. до вист. по рукопису, 6ез 3-і діі, під заг. „На громядській роботі“ 16 февраля 1904, № 1780.

Грінченко Б. На новий шлях. Др. 5 дій. Дозв. до вист. 5 іюня 1906, № 5216 („Пров. Вѣстникъ“ 1906, № 141). Ц. 30 коп.

Того ж автора:

Словарь української мови. Визначений премією Академії Наук. Чотирі томи. Вийшли томи I-II, томи III та IV друкуються. К. 1908. Ціна за всі томи 7 руб.

Огляд української лексікографії. Льв. 1907. Ц. 30 крейц.

Неосторожность въ важномъ дѣлѣ. По поводу украинской стилистики. К. 1903 Ц. 20 коп.

Старинный малорусскій письмовникъ. Ч. 1901. 25 к.

П. А. Кулишъ. Біографич. очеркъ. Ч. 1899. Ц. 25 к.

А. М. Кулишъ. Біографич очеркъ Ч. 1901. Ц. 15 к.

И. Глѣбовъ. Біографич. и критич. очеркъ Б. Г. и М. Загірней. Черниг. Ц. 25 коп.

А. Е. Крымскій, какъ укр. писатель. Ц. 25 коп.

Перед широким світом. Про книгу й театр на селі. К. 1907. Ц. 1 руб.

Тяжким шляхом. Про українську пресу. К. 1907. Ц. 15 коп.

Этнографическіе матеріалы (українські, проза й пісні). Три тома. Черн. 1895-1899. Ц. 7 руб.

Изъ устъ народа. Малорусскій фольклоръ. Черн. 1900. Ц. 1 р. 50. к.

Литература украинскаго фольклора. Указатель Черн. 1901. Ц. 1 р. 20 к.

Отзывъ о книгѣ А. Малинки „Сборникъ матеріаловъ по малорусск. фольклору“, составленный по порученію Академіи Наукъ. Спб. 1907. Ц. 50 к.

Пісня про Дорошенка й Сагайдачного. К 1908. Ц.

Каталогъ Музея Украинскихъ Древностей В. Тарновскаго. Томъ II. Гравюры, Шевченко, рукописи. Черн. 1903. Ц. 75 коп.

На безпросвѣтномъ пути. Объ украинской школѣ. К. 1907. Ц. 25 коп.

Яка тепер народня школа на Вкраїні Льв. 1896. 20 крейц.

Якої нам треба школи. К. 1907. Ц. 4 коп.

Народні вчителі і вкраїнська школа. К. 1906. Ц. 4 коп.

Ціна 15 коп.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.