Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина друга
XXII. Втеча
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XXII
 
ВТЕЧА
 

Як і гадав лорд Вінтер, пораза міледі була не серйозна. Скоро міледі залишилася на самоті з присланою лордом жінкою, і та роздягла її, вона розплющила очі.

Безсумнівно, Фелтон був переможений. Фелтон належав їй. Коли б тепер юнакові з'явився янгол, як обвинник міледі, він в своєму теперішньому настрої напевно взяв би його за посланця пекла.

Міледі всміхалась, згадавши про це, бо Фелтон відтепер був єдина її надія, єдиний її шлях до спасіння.

А втім лорд Вінтер міг взяти на нього підозру, і за ним самим могли тепер стежити.

Коло четвертої рано приїхав лікар. Пораза до того часу вже закрилася, і тому лікар не спромігся визначити ні її напряму, ні її глибини. З пульсу ж він констатував, що випадок не серйозний.

Вранці міледі пославшись на те, що жінка, яка доглядала її, не спала цілу ніч і має потребу відпочити, одіслала її з кімнати.

Вона сподівалася, що Фелтон прийде до сніданку. Але він не прийшов.

Невжеж її побоювання здійснились? Невжеж Фелтон, підозрений від лорда, буде відсутній такого рішучого моменту? Вона мала в своєму розпорядженні тільки один день: лорд Вінтер призначив її відплиття на 23 серпня, а був вже ранок 22-го.

Проте, міледі досить терпляче чекала до обіду. Дарма, що вона з самого ранку нічого не їла, обід був принесений звичайної години. Тоді ж таки, жахаючись, міледі помітила, що салдати, які стерегли її, були в іншій уніформі.

Вона наважилася запитати їх, де Фелтон?

Їй відповідали, що годину тому Фелтон скочив на коня й поїхав.

Вона спитала, чи в замку зараз лорд? Салдат відповів, що той вдома й дав їм наказа попередити його, якщо заарештована схоче говорити з ним.

Отже, Фелтона відсунули, матросів змінили; значить, Фелтонові більше не вірили.

Це був останній вдар, що його дістала міледі.

Залишившись сама, вона підвелася. Постіль, де вона лежала, щоб її вважали за тяжко поранену, пекла її, як горяще вугілля. Вона кинула оком на двері: виявилось, що лорд звелів забити прозурку. Безсумнівно, він опасувався, щоби крізь цю прозурку їй не пощастило в якийсь диявольський спосіб спокусити своїх вартових.

О шостій увійшов лорд Вінтер. Він був озброєний до зубів. Ця людина, якого міледі вважала за нікчемного пана, обернулася на чудового тюремника.

Здавалося, він усе передбачив, усе наперед угадав, усьому запобіг.

З єдиного погляду на міледі він зрозумів, що діється в її душі.

— В усякому разі, — сказав він, — сьогодні ви ще не вб'єте мене: у вас нема зброї, а дотого ж я вжив запобіжних заходів. Ви почали були розбещувати мого бідного Фелтона. Він відчував уже на собі ваш диявольський вплив, та я хочу врятувати його. Ви більше його не побачите, значить, і тому покладено край. Зберіть ваші речі, завтра ви поїдете. Я призначив ваше відплиття на 24 серпня, але передумав: що скорше воно відбудеться, то краще. Завтра опівдні в мене буде наказ про ваше вислання за підписом Б'юкенгема. Коли ви вимовите хоч єдине слово, перше ніж сісти на корабель, мій сержант розтрощить вам кулею голову, — такий він має наказ. Коли ви вимовите хоч єдине слово на кораблі, перше ніж дозволить вам капітан, він звелить кинути вас у море, — така умова. До побачення, бо це все, що сьогодні я мав сказати вам. Завтра я побачу вас, щоб проститися з вами. — І з цими словами лорд пішов.

Міледі вислухала цю загрозливу промову з усмішкою призирства на губах та з люттю в серні.

Подали вечеряти. Міледі почутила потребу підживитися. Вона не знала, що може статися вночі, яка так загрозливо наближалася: по небу носилися великі хмари, а далека блискавка віщувала громовицю.

Гроза розгуркоталася близько десятої вечора. Міледі почувала втіху, бачивши, що природа поділяє безладдя її душі. Грім гуркотів у повітрі, як гнів в її серці. Їй ввижалося, що пориви вітру розкуйовджували її волосся, як хилили вони віття дерев і зривали листя. Вона рикала, як ураган, і голос її губився в потужному голосі природи, що, здавалося, зідхала й вкидувалася в розпач разом із нею.

Раптом міледі почула стукіт у вікно й при світлі блискавки побачила поза ґратами обличчя чоловіка.

Вона підбігла до вікна й відчинила його.

— Це ви, Фелтоне! — згукнула полонянка. — Мене врятовано!

— Так, — відповів Фелтон, — тільки мовчіть, мовчіть! Мені потрібний час, щоб підпиляти ваші ґрати. Будьте обережні, щоб не побачили нас крізь прозурку.

— Сам бог за нас, Фелтоне, — відказала міледі, — і за доказ цьому стає те, що вони сами забили прозурку дошкою.

— Гаразд. Бог позбавив їх розуму.

— Але що ж я робитиму?

— Нічого, нічого! Зачиніть лише вікно! Лягайте на ліжко одягнена. Як тільки я закінчу, я постукаюсь у вікно… А чи спроможні ви йти зо мною?

— О, звичайно!

— А ваша пораза?

— Завдає мені болю, та не заважає ходити.

— Будьте ж напоготові з першого мого знаку.

Міледі зачинила вікно, загасила лямпу й лягла в ліжко, як порадив їй Фелтон. Серед стогону хвиль вона чула скрегіт терпуга об ґрати, і при кожному сполосі блискавки бачила у вікні обрис Фелтона.

Цілу годину вона пролежала, затримуючи подих. Холодний піт обсипав їй чоло, а серце стискувалось жахливою нудьгою по кожному русі в коридорі.

Бувають години, що тривають довго, як рік.

За годину Фелтон знову постукав.

Міледі схопилася з ліжка й відчинила вікно. Два відпилені бруси зробили відтулину, достатню, щоб можна було протиснутися людині.

— Ви вже готові? — спитав Фелтон.

— Так. Чи не треба захопити чогось з собою?

— Золота, якщо воно у вас є.

— На щастя мені залишили те, що в мене було.

— Тим краще, бо я витратив усі свої гроші, щоб найняти баркаса.

— Візьміть! — сказала міледі, оддаючи Фелтонові торбинку, повну люїдорів.

Фелтон взяв торбинку і кинув на землю.

— Ну, ідете ви?

— Ось я.

Міледі стала на крісло й вся висунулася у вікно. Вона угляділа, що молодий офіцер висить над безоднею на шнуровій драбині. Уперше за життя почуття жаху нагадало їй, що вона жінка. Порожнеча перелякала її.

— Ось чого я страхався, — сказав Фелтон.

— Нічого, нічого, — відказала міледі, — я спущуся сліпма.

— Чи вірите ви мені? — звідався Фелтон.

— І ви ще питаєте про це?

— Простягніть ваші руки! Схрестіть їх! Так!

Фелтон зв'язав їй кисті рук своєю хусткою, а поверх хустки — шворкою.

— Що це ви робите? — спитала здивована міледі.

— Обійміть мене за шию й не бійтеся нічого.

— Але ж тоді я примушу вас втратити рівновагу, і ми розіб'ємося обоє.

— Будьте спокійні — я моряк.

Неможна було гаяти й хвилини. Міледі оповила шию Фелтона, і той витяг її з вікна.

Фелтон почав поволі спускатися з щабля на щабель. Не зважаючи на вагу двох тіл, пориви гурагану розхитували їх у повітрі.

Раптом Фелтон зупинився.

— Що таке? — захвилювалася міледі.

— Мовчіть! Я чую кроки.

— Нас помітили.

На кілька хвилин сталася мовчанка.

— Ні, — відказав Фелтон, — нічого.

— Але, що там за шум?

— Це патруль, що робить обхід.

— Де він має пройти?

— Саме під нами.

— Вони нас побачать.

— Ні, коли не буде блискавки.

— А як вони наткнуться на нашу драбину?

— На щастя вона коротка, не доходить до землі футів на шість.

— Ось і вони.

— Тихо!

Вони висіли нерухомі, не дихаючи, на двадцять п'ять футів од землі, а під той самий час внизу, сміючись і розмовляючи, проходили салдати.

Для тікачів це був жахливий момент.

Патруль пішов далі. Чути було, як затихав шум кроків і гомін голосів.

— Тепер, — сказав Фелтон, — ми врятовані!

Міледі зідхнула і знепритомніла.

Фелтон спускався далі.

Досягши вже кінця драбини й почутивши, що нижче для ніг нема підпори, він ухопився за неї руками. Нарешті, ставши на останній щабель, він завис на руках і торкнувся землі. Він нахилився, підняв торбинку із золотом і взяв її в зуби.

Тоді він взяв міледі на руки й швидко пішов у бік, противний тому, куди подався патруль. Незабаром він збочив з шляху патруля, спустився поміж скель на берег моря й свиснув.

Таким же сигналом дано відповідь, і за п'ять хвилин Фелтон побачив, що під'їздить баркас з чотирма чоловіками. Баркас якомога наблизився до берега, а що тут було не досить глибоко, то він не міг тісно підійти до нього. Фелтон увійшов у воду до поперека, бо не хотів нікому довірити свою дорогоцінну ношу.

На щастя буря почала вщухати, а втім море ще лютувало. Невеликий баркас кидало по хвилях, як горіхову лушпайку.

— До шхуни! — скомандував Фелтон. — Гребіть, як дужче.

Чотири чоловіка сіли на весла, але море було таке бурхливе, що посуватися наперед було важко.

Проте, вони віддалялися від замку. А це було головне. Ніч стояла непрозірно-темна. З баркасу майже неможливо було вгледіти берег, а баркаса з берегу і поготів.

На воді гойдалася якась чорна крапка.

То була шхуна.

Поки баркас зусиллями всіх чотирьох веслярів наближався до неї, Фелтон розв'язав шворку, потім хусточку, що ними було зв'язано руки міледі.

Коли руки їй стали вільні, він зачерпнув морської води й побризкав їй обличчя. Міледі зідхнула й розплющила очі.

— Де я? — спитала вона.

— Вас урятовано, — відповів молодий офіцер.

— О, урятована, урятована! — скрикнула вона. — Так, так! Ось і небо, і море, повітря, яке я вдихаю, це повітря волі. О, дякую вам, Фелтоне, дякую!

Юнак пригорнув її до себе.

— Але що сталося з моїми руками? — спитала міледі. — Мені здається, що кисті їх були в лещатах.

І дійсно, коли міледі піднесла свої руки, кисті їх задубіли.

— Ой ой, — сказав Фелтон, глядячи на ці чудові руки й співчутливо хитаючи головою.

— О, це нічого, дрібниця! Я все тепер пригадала.

Міледі очима почала шукати чогось круг себе.

— Вона тут, — сказав Фелтон, ногою підштовхуючи торбинку із золотом.

Під'їхали до шхуни. Вахтовий озвав баркас.

З баркасу дали відповідь.

— Що це за судно? — спитала міледі.

— Це шхуна, яку я найняв для вас.

— Куди мене повезуть?

— Куди хочете, аби ви зсадили мене в Портсмуті.

— Що ви робитемете в Портсмуті? — допитувала міледі.

— Виконаю наказ лорда Вінтера, — з сумною усмішкою відмовив Фелтон.

— Який наказ?

— Невжеж ви не розумієте?

— Ні, поясніть, будь ласка.

— Не понявши мені віри, лорд сам хотів стерегти вас, а мене послав замість себе до Б'юкенгема по підпис на наказі про ваше вислання.

— Але коли він не вірив вам, то як же він довірив цей наказ?

— А хіба ж я міг знати, що я везу?

— Правда ваша. І ви їдете до Портсмуту?

— Я не можу гаяти часу. Завтра 23 серпня, і Б'юкенгем завтра ж виходить з фльотою в море.

— Завтра? Куди саме?

— До Ля-Рошелі.

— Він не повинен туди їхати! — скрикнула міледі, стративши властиву їй присутність духу.

— Будьте спокійні! Він не поїде.

Міледі здрігнулася з радощів. Вона прочитала в глибині серця юнака. Там було написане: смерть Б'юкенгемові!

— Ви просто великі, Фелтоне! Коли ви сконаєте, я сконаю разом із вами. Ось все, що я маю сказати вам.

— Мовчіть! — відповів Фелтон. — Ми вже приїхали.

Дійсно, баркас причалив до шхуни.

Фелтон перший знявся по трапу й подав руку міледі. Матроси підтримували її, бо море ще дуже хвилювалося. За хвилину обоє вони були вже на помості.

— Капітане! — сказав Фелтон. — Ось особа, про яку я вам казав. Її треба повезти до Франції цілу та неушкоджену.

— За тисячу пістолей! — відмовив капітан.

— П'ятсот я вже дав вам.

— Правильно.

— Ось другі п'ятьсот, — промовила міледі, взявши торбинку з золотом.

— Ні, я додержую слова, яке я дав цьому юнакові: другі п'ятсот належатимуть мені тільки по прибутті до Булоні.

— А ми доїдемо туди?

— Цілі й неушкоджені. Це так саме вірно, як і те, що мене звуть Джек Бутлер.

— Добре, — сказала міледі. — Коли ви додержите слова, я дам вам не п'ятсот, а тисячу пістолей.

— Ура! Чарівна дамо! — згукнув капітан. — Хай бог частіше посилає мені таких пасажирів, як ваша милість.

— А покищо, — сказав Фелтон, — одвезіть нас в маленьку бухту… знаєте, що про неї ми з вами говорили.

Прибувши до призначеного місця, вони умовилися, що міледі чекатиме Фелтона до десятої, і коли о десятій він не повернеться, вона поїде. А тоді, коли вона буде вільна, вони стрінуться в манастирі бетюнських кармеліток.