Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина друга
XVI. Нарада мушкетерів
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XVI
 
НАРАДА МУШКЕТЕРІВ
 

Як і передбачав Атос, на бастіоні, опріч дванадцяти вбитих французів і лярошельців, не було нікого.

— Панове! — сказав Атос, що обийняв команду над цією експедицією, поки Грімо накриватиме на стіл, ми будемо підбирати рушниці та патрони і тимчасом побалакаємо. Ці пани, — вказав він на вбитих, — нас не почують.

— У крайньому разі, упевнившись, що в кешенях у них нема вже нічого, їх, можна скинути в рівчак, — висловив думку Портос.

— Безперечно, — погодився Атос, — але це вже справа Грімо.

— Коли так, — запропонував Д'Артаньян, — нехай Грімо обшукає їх і перекине за мур.

— Будьмо обережні, — сказав Атос, — вони можуть ще стати нам у пригоді.

— Оце падло може стати нам у пригоді? Чи ти збожеволів? — здивувався Портос.

— Не будьте нерозважні, кажуть євангелія та пан кардинал, — порадив Атос. — Скільки рушниць, панове?

— Дванадцять, — відповів Араміс.

— Скільки патронів?

— Коло сотні.

— Якраз скільки нам треба! Наб'ємо рушниці.

Чотири мушкетери стали до роботи. Вони саме кінчали набивати рушниці, коли Грімо дав знак, що сніданок готовий.

Атос і собі жестом відповів „добре“ і показав на щось, ніби кам'яну будку, де Грімо — він зрозумів це, — повинен був вартувати. А щоб зменшити нудоту вартування, Атос дозволив і взяти з собою хліба, дві котлети та пляшку вина.

— А тепер до столу! — скомандував Атос.

Чотири приятелі сіли на землю, схристивши ноги, як турчини або кравці.

— Ну, тепер, — сказав Д'Артаньян, — коли можна не боятися, що тебе підслухають, сподіваюся, ти поділиш з нами свою таємницю.

— Сподіваюся, що завдам вам разом і втіхи, і слави, панове, — почав Атос. — Я примусив вас зробити чудову прогулянку, далі — маєте смачний сніданок і п'ятсот глядачів там внизу, яких ви бачите крізь бійниці. Вони мають нас хто за божевільних, хто за героїв, — дві кляси дурнів, досить схожі одна на одну.

— Ну, а сама таємниця? — напосідав Д'Артаньян.

— А таємниця в тім, що вчора ввечорі я бачив міледі, — відповів Атос.

Д'Артаньян підніс був склянку до губ, але на ім'я міледі рука йому затремтіла так сильно, що він поставив склянку на землю, щоб не розплескати вина.

— Ти бачив свою ж?..

— Тихо! — застеріг його Атос. — Ви забуваєте, що ці пани не знайомі, як ви, з моїми родинними справами: я бачив міледі.

— Де ж саме?

— Майже в двох льє звідси, у коршмі „Червоний голубник“.

— Тоді я пропав! — промовив Д'Артаньян.

— Ні, ще не зовсім, — відказав Атос, — бо тепер вона мусіла вже покинути береги Франції.

Д'Артаньян зідхнув із полегшенням.

— Кінець-кінцем, хто ж така ця міледі? — спитав Портос.

— Чарівна жінка, — відмовив Атос, ковтнувши з склянки пінявого вина. — Паскуда коршмар! — скрикнув він, — дав нам анжуйського вина замість шампані, і гадає, що обдурив нас. Так ось, — вів він далі, — чарівна жінка, що дуже ласкаво поставилася до нашого друга Д'Артаньяна, а він зробив їй не знаю якусь капость… За це вона місяць назад спробувала помститись на ньому, підмовивши вбити його з мушкета. Вісім день тому вона пробувала отруїти його, а вчора випросила собі в кардинала його голову.

— Як? Випросила мою голову в кардинала? — скрикнув Д'Артаньян, пополотнівши з жаху.

— Так, — відповів Портос, — це така ж правда, як євангелія. Я чув про це своїми власними вухами.

— І я теж, — підтвердив Араміс.

— Коли так, — промовив Д'Артаньян, спустивши в розпачі руки, — всяка боротьба надалі зайва. Краще вже пустити собі кулю в лоба і відразу покласти всьому край.

— Це дурість, яку треба робити в самому кінці, — сказав Атос, — до того ж це єдина непоправна дурість.

— Мені ніколи не уникнути смерти, мавши таких ворогів, — мовив Д'Артаньян. — Спочатку незнайомий з Менґу, потому Де-Вард, якому я завдав три вдари шпадою; далі міледі, що про таємницю її я довідався, і нарешті, кардинал, якому я завадив помститися.

— Ну, і що ж! — відповів Атос, — всього тільки четверо. Отже, й нас четверо: значить один проти одного… Що це? Чорт побирай! Якщо звіритися на знаки, що їх робить Грімо, то нам доведеться мати справу з більшою кількістю людей. Що там, Грімо? — спитав Атос. — З уваги до важливости становища я дозволяю вам говорити. Тільки не розводьтеся занадто. Що ви там бачите?

— Загін.

— З скількох осіб?

— З двадцяти.

— Що то за люди?

— Шістнадцять грабарів і чотири салдати.

— На скільки кроків од нас?

— На п'ятсот.

— Ну, добре, в нас є ще час закінчити цю пулярду й випити склянку вина за твоє здоров'я, Д'Артаньяне.

— За твоє здоров'я! — підхопили Портос і Араміс.

— Нехай так, за моє здоров'я! А втім я не думаю, щоб ваші побажання пішли мені на користь.

— Гай, гай! Алах — великий, як кажуть наслідувачі Магомета, — промовив Атос, — і майбутнє в його руках.

І вихиливши свою склянку, Атос ліниво підвівся, взяв першу, що навернулась йому на очі рушницю, і підійшов до бійниці.

Портос, Араміс і Д'Артаньян зробили те саме, а Грімо дістав наказа стати ззаду чотирьох приятелів і заряджати рушниці. За хвилину показався загін. Він ішов вузьким проходом, що сполучав бастіон із містом.

— Чорт побирай! — сказав Атос. — Варто було клопотатися з-за якихось двадцяти дурнів із заступами, копаницями та лопатами! Нехай би Грімо зробив їм знака забиратися звідси, і, я певний, вони дали б нам спокій.

— А я непевний, — відказав Д'Артаньян, — бо виступають вони дуже рішуче. До того ж з грабарями йдуть чотири салдати й бригадир з мушкетами.

— Це тому, що вони не бачать нас, — сказав Атос.

— Слово чести! — промовив Араміс, — мені якось огидно стріляти по цих бідолашних міщанах.

— Поганий той піп, що жалує єретиків, — мовив Портос.

— Це дійсно так, Араміс має рацію, — сказав Атос. — Я їх попереджу.

— Що в біса ви робите? — скрикнув Д'Артаньян. — Вони застрелять вас, мій друже.

Та Атос не звернув ніякої уваги на попередження й, здершись на пробоїну, з рушницею в одвій руці й капелюхом у другій, гукнув на салдат і робітників, що здивовані його появою, спинилися на п'ятдесят кроків од бастіона, і, ввічливо вклонившися, сказав:

— Панове, декільки моїх друзів і я саме снідаємо на цьому бастіоні. Ви сами знаєте, як неприємно буває, коли вас турбують підчас сніданку. Одже ми просимо вас, коли ви маєте тут конче потрібні справи, зачекати, доки ми скінчимо снідати, або прийти пізніше. А то, може, ви отямитесь, кинете бунтарів і вип'єте з нами за здоров'я короля Франції.

— Бережись, начувайся, Атосе, — скрикнув Д'Артаньян. — Хіба ти не бачиш, вони ціляють в тебе.

— Так, так бачу, — відповів Атос, — але ці міщани погано стріляють і не спроможні влучити.

Дійсно тої ж хвилини розляглися чотири постріли. Чотири кули сплющилися круг Атоса, але жодна не влучила в нього.

Майже під той самий час пролунало чотири відвітні постріли з бастіону, але їх зроблено краще: трьох салдатів вбито на місці, а одного робітника поранено.

— Грімо, ще мушкетів! — наказав з пробоїни Атос.

Грімо зараз же виконав розпорядження. Три приятелі й собі набили рушниці. По першому стрілу пролунав другий: бригадир і двоє грабарів пали мертві, а решта втікли.

— Ну, панове, на вилазку! — скомандував Атос.

Четверо друзів кинулися з форту, підбігли до бойовища й підібрали чотири мушкети салдатів і спис бригадира. Певні, що втікачі зупиняться лише в місті, вони повернули до бастіону, взявши трофеї своєї перемоги.

— Набийте знову рушниці, Грімо! — наказав Атос. — А ми, панове, нумо снідати й поведімо далі нашу розмову. На чому ми спинилися?

— Згадую, — сказав Д'Артаньян, дуже схвильований звісткою про подорож міледі, — ви казали, міледі поїхала…

— Вона поїхала до Англії, — мовив Атос.

— З якою метою?

— Вбити чи звеліти вбити Б'юкенгема.

З вуст Д'Артаньяна вихопився вигук подиву і обурення.

— Це підло! — скрикнув він.

— О, щодо цього, — промовив Атос, — то, прошу вірити, це турбує мене дуже мало. Тепер, коли ви, Грімо, вже закінчили, — вів далі Атос, — візьміть спис нашого бригадира, прив'яжіть до нього серветку і встроміть на вершку нашого бастіона, щоб ці бунтарі-лярошельці бачили, що мають справу з відважними й чесними салдатами короля.

Грімо мовчки скорився, і за хвилину над головами чотирьох приятелів майорив білий прапор. Вибух оплесків привітав його появу. Половина табору була на бар'єрах.

— Як? — не зрозумів Д'Артаньян, — тобі байдуже, чи сама вона вб'є, чи пошле кого вбити Б'юкенгема? Отже, герцоґ — наш друг.

— Герцоґ — англієць, герцоґ б'ється проти нас. Нехай вона що хоче, то й робить з ним. Це турбує мене не більше, як порожня пляшка.

І Атос відкинув пляшку кроків на п'ятнадцять, до останньої краплі виливши з неї вино в свою склянку.

— Ні на одну хвилину не кину я так Б'юкенгема, — заявив Д'Артаньян. — Він подарував нам чудові коні.

— А надто чудові сідла, — додав Портос, який в той час був убраний в плащ, гаптований галуном з сідла.

— До того ж, — і собі вкинув слово Араміс, — богу вгодно каяння, а не смерть грішника.

— Амінь, — підсумував Атос. — Цього ми торкнемося пізніше, коли ви забажаєте. Тоді ж я найбільше дбав про те, — і я певний, ти зрозумієш мене, Д'Артаньяне, — щоб відібрати того листа, якого вона виканючила в кардинала, і за допомогою якого мала безкарно збутися, мабуть, і всіх нас.

— Це створіння — сам диявол! — сказав Портос, простягаючи свою тарілку Арамісові, що нарізав дичину.

— А той лист залишився в її руках?

— Ні, він перейшов до мене, але не скажу, щоб без зусиль; то була б брехня.

— Дорогий мій Атосе! — промовив Д'Артаньян, — я вже й лік загубив, скільки разів завдячую вам своє життя.

— Отже, ти кинув нас, щоб повернутись до неї? — спитав Араміс.

— І лист кардинала з тобою? — спитав Д'Артаньян.

— Ось він, — і Атос витяг з кешені дорогоцінний папір.

Д'Артаньян, не спромігшися навіть приховати тремтіння руки, розгорнув його й прочитав:

„Те, що зробив подавець цього, зроблено з мого наказу й на користь держави“.

3-го грудня 1627 року.

Рішельє“.

— Це, дійсно, розгрішення за всіма правилами, — зауважив Араміс.

— Треба, розірвати цей документ, — сказав Д'Артаньян, який, здавалося, прочитав свій смертний вирок.

— Навпаки, — відказав Атос, — треба зберегти його, як дорогоцінність. Я не віддам цього листа, хоч би його покрили золотом.

— Що ж вона має робити тепер? — спитав юнак.

— Вона, — байдужим тоном відповів Атос, — мабуть, напише кардиналові, що один клятий мушкетер, так званий Атос, силоміць вихопив у неї охоронного листа. В тому ж таки листі вона порадить кардинала позбутися не тільки Атоса, а разом із ним і двох його приятелів — Портоса та Араміса. Кардинал пригадає, що це саме ті люди, які завжди стають йому на перешкоді. Тоді одного гарного ранку він звелить заарештувати Д'Артаньяна, а щоб той не нудився світом, кардинал задля компанії запровадить у Бастилію й нас.

— Невеселі твої жарти, мій друже, — промовив Портос.

— Та я й не жартую, — відказав Атос.

— На мою думку, — вів далі Портос, — скрутити в'язи цій клятій міледі не більший гріх, ніж убивати чортів гуґенотів[1], винних лише в тому, що псалми, які ми співаємо по-латинському, вони співають по-французькому.

— Що скаже про це наш абат? — спокійно спитав Атос.

— Скажу, що згоджуюсь з Портосом, — відповів Араміс.

— І я так само! — приєднався до них Д'Артаньян.

— На щастя, вона тепер далеко, — сказав Портос, — а то, признаюсь, я б дуже турбувався, сидячи тут.

— Перебуваючи в Англії, вона непокоїть мене так само, як і тоді, коли живе у Франції, — промовив Атос.

— Мене вона непокоїть скрізь, — сказав Д'Артаньян.

— Отже, ти мав її в своїх руках, — звернувся до Атоса Портос, — чому ж ти її не втопив, не задушив, не повісив? Померлі не повертаються.

— Ви так думаєте, Портосе? — відповів мушкетер із сумною усмішкою, зрозумілою самому Д'Артаньянові.

— У мене промайнула думка, — промовив Д'Артаньян.

— Побачимо! — сказали мушкетери.

— До зброї! — скрикнув Грімо.

Юнаки живо схопилися й узяли рушниці.

На цей раз підходив невеликий загін, чоловіка в двадцять — двадцять п'ять, але то були вже не робітники, а салдати.

— Чи не повернути нам до табору? — спитав Портос. — Мені здається, сили в нас нерівні.

— Це неможливо з трьох причин, — відказав Атос: — поперше, ми ще не закінчили снідати; подруге, нам треба перебалакати в дуже важливих справах; потретє, залишається ще десять хвилин до закінчення призначеного часу.

— Проте, треба скласти якийсь плян бою, — промовив Араміс.

— Дуже просто, — відповів Атос: — скоро ворог підійде на відстань пострілу, ми стріляємо. Якщо він всетаки наближатиметься, ми знову стріляємо, і так аж доки в нас будуть набої. Коли решта загону схоче йти на приступ, ми дозволимо обложникам спуститися до самого рову й тоді скинемо їм на голови частину муру, що тримається якимось дивом.

— Браво! — згукнув Портос. — Безсумнівно, ти народився бути військовим атаманом, і кардинал, що вважає себе за великого знавця військової справи, ніщо проти тебе.

— Панове, — звернувся до них Атос, — я сказав і більше не буду повторювати. Ціляйте добре кожен в свого супротивника.

— Я вже націлився, — відповів Д'Артаньян.

— І я, — сказав Портос.

— І я теж, — додав Араміс.

— Тоді — паль! — скомандував Атос.

Чотири постріли пролунали, як один, і впали чотири чоловіка.

Зараз же вдарили в барабан, і невеликий загін важким кроком рушив уперед.

Постріли лунали один по одному, без будь-якої реґулярности, але з тою ж влучністю. А що лярошельці знали, як мало було наших приятелів, то вони, не спиняючись, ішли далі.

Од трьох пострілів упали ще двоє, а втім решта не затримувала ходи.

У загоні, що дістався до бастіону, було ще чоловіка дванадцять-п'ятнадцять. По них випалили востаннє, та це не спинило їх: салдати скочили в рів і лагодилися були лізти в пробоїну.

— Ну, друзі мої, кінчаймо з ними! До стіни, до стіни! — скомандував Атос.

І наші приятелі, за допомогою Грімо, заходились рулями рушниць штовхати величезний мур. Частина його нахилилася, ніби її штовхав вітер, і, відірвавшись од своєї бази, з жахливим шумом завалилась у рів.

Розлігся страшенний крик, хмара пилу шугнула до неба, і всьому був край.

— Невжеж ми задавили всіх до одного? — спитав Атос.

— Слово чести, здається так, — відповів Д'Артаньян.

— Ні, — промовив Портос, — он дивіться: двоє чи троє тікають, шкутильгаючи.

Дійсно, троє чи четверо цих бідолах, закаляні та скривавлені, бігли шляхом до міста. То було все, що залишилося від невеличкого загону.

Атос подивився на годинника.

— Панове, — сказав він, — вже година, як ми тут. Заклад ми виграли. Але Д'Артаньян не виклав ще нам свого пляну.

І мушкетер, як завжди байдужно, пішов кінчати сніданок.

— Мій плян? — перепитав Д'Артаньян.

— Так, ви казали, що вам спав на думку якийсь плян, — нагадав йому Атос.

— Еге ж, пригадав: я вдруге поїду до Англії і знайду Б'юкенгема.

— Ви не зробите цього, Д'Артаньяне, — зимно відповів йому Атос.

— Чому? Хіба я не був уже там?

— Так, але за тих часів не було війни, герцоґ був тоді наш спільник, а не ворог. Те, що ви хочете робити, скидається на державну зраду.

Д'Артаньян зрозумів силу цього доказу й промовчав.

— Але, здається, і в мене майнула не погана думка, — сказав Портос.

— Заслухаймо плян Портоса, — запропонував Атос.

— Я прошу відпустки в пана Де-Тревія з причини… та ви сами її знайдете, бо я не здатний на такі штуки. Міледі мене не знає. Я приступлюся до неї, не викликавши з її боку підозри, і коли знайду мою красуню, то задушу її.

— Я не від того, щоб ухвалити цей плян, — сказав Атос.

— Фе! Убити жінку! — відказав Араміс. — Заждіть, в мене є дійсно гарний плян.

— Розгляньмо ваш плян, Арамісе, — відповів Атос, що з пошаною ставився до молодого мушкетера.

— Треба попередити королеву.

— Оце дійсно так, — озвались разом Портос і Д'Артаньян.

— Попередити королеву? — промовив Атос. — Але в який спосіб? Хіба в нас є зносини з двором? Хіба в нас є змога послати когось до Парижу без того, щоб про це дізналися в таборі? Звідси до Парижу сто сорок льє. Наш лист не встигне надійти до Анжера, як ми опинимося у в'язниці.

— Я беруся приставити листа до її величности, — почервонівши сказав Араміс. — У Турі я знаю одну особу…

Араміс зупинився, побачивши, що Атос усміхнувся.

— Що ж? Вам, Атосе, не до вподоби цей плян? — спитав Д'Артаньян.

— Я не відхиляю його цілком, — відповів Атос. — І хотів лише зауважити Арамісові, що він не може кинути табору, а опріч нас самих, нема на кого звіритися. За дві години по від'їзді гонця всі капуцини[2], всі альгвазили[3], всі чорні каптури кардинала знатимуть ваш лист на пам'ять і заарештують і вас, і вашу спритну особу.

— До того ж королева спасе Б'юкенгема, але не визволить нас, — сказав Портос.

— Портос має рацію, панове, — зауважив Д'Артаньян.

— Аа! У місті щось діється! — звернувся до всіх Атос.

— Б'ють на сполох!

Чотири приятелі прислухалися. Бій барабанів, дійсно, долетів до них.

— Ось побачите, вони зараз вишлють проти нас цілий полк, — сказав Атос.

— Чи не думаєте ви триматися проти цілого полку? — спитав Портос.

— А чому ні? — відповів мушкетер. — Я зараз в доброму настрої і протримався би проти цілої армії, якби ми здогадалися захопити ще з дванадцятко пляшок вина.

— Слово чести, барабанний бій наближається, — промовив Д'Артаньян.

— Нехай собі наближається, — відказав Атос. — Звідси до міста чверть години ходу, значить, і від міста сюди стільки ж. Цього часу нам досить, щоб ухвалити якусь певну постанову. Ніде інде не знайдемо ми такого зручного місця. Та стривайте, панове, мені спала на думку блискуча ідея!

— Кажіть!

— Дозвольте, я віддам Грімо декілька потрібних розпоряджень.

Атос жестом запропонував своєму льокаєві підійти.

— Грімо, — наказав Атос, вказавши на трупи, що лежали на бастіоні, — візьміть цих добродіїв, притуліть їх до стіни, накладіть ім на голови капелюхи, а в руки дайте рушниці.

— О, великий чоловіче! — скрикнув Д'Артаньян. — Я тебе розумію.

— Ви розумієте, — промовив Портос.

— А ти, Грімо, розумієш? — спитав Араміс.

Грімо знаком відповів: так.

— Це все, що треба! — сказав Атос. — Повернімось до ідеї.

— Проте, я хотів би добре зрозуміти її! — вкинув слово Портос.

— Так, так, плян Атоса! — скрикнули одноголосно Д'Артаньян і Араміс.

— В цієї міледі, в цієї жінки, в цього створіння, в цього гемона, ви, Д'Артаньяне, здається, говорили, є дівер.

— Так. Я його добре знаю і думаю, що він не почуває великої приязні до своєї невістки.

— Це непогано! — сказав Атос. — А якби він її ненавидив, було б ще краще.

— Значить, нам ведеться в цьому.

— Мені охота знати, що робить Грімо, — сказав Портос.

— Мовчіть, Портосе! — перебив його Араміс.

— Як звуть її дівера?

— Лорд Вінтер.

— Де він тепер?

— При перших відомостях про війну, він повернувся до Англії.

— Ось така то людина нам і потрібна, — провадив далі Атос, — і ми повинні його попередити. Ми повідомимо, що його невістка має когось вбити й попросимо не спускати її з очей. У Лондоні, сподіваюся, є установи, куди він міг би ув'язнити свою невістку. І тоді ми будемо спокійні.

— Так, доки вона не вийде звідти, — промовив Д'Артаньян.

— Слово чести! Ви забагато вимагаєте, Д'Артаньяне. Я дав вам усе, що в мене було. Попереджаю, більше в мене нічого не лишається.

— А я гадаю, що найкраще було б попередити разом і королеву, і Вінтера, — запропонував Араміс.

— Але через кого передамо ми листа до Туру й до Лондону?

— Я ручуся за Базена, — сказав Араміс.

— А я за свого Плянше, — додав Д'Артаньян.

— І правда, коли ми не можемо кинути табору, то нашим льокаям це не заборонено, — погодився Портос.

— Безсумнівно. І ми сьогодні напишемо листи, дамо їм грошей, і вони поїдуть.

— Ми дамо їм грошей? — перепитав Атос. — А хіба у вас є гроші?

Четверо приятелів перезирнулися, і якась хмарка пролинула по їхніх обличчях, хвилину тому таких ясних.

— Мерщій сюди! — скрикнув Д'Артаньян. — Я бачу, як там ворушаться якісь чорні й червоні крапки. Ви, Атосе, казали, що рушить полк. Але це не полк, а ціла армія.

— Слово чести, ви маєте рацію. Ось вони! — сказав Атос. — Подивіться, які крутії: ідуть без барабанів, без сурм. А в тебе, Грімо, все налагоджено?

Грімо знаком відповів, що все гаразд, і вказав на дванадцятко трупів, яких він розмістив якнаймальовничіш: одні тримали рушниці, інші ніби націлювалися, а інші мали шпади в руках.

— Браво! — скрикнув Атос. — Це робить честь твоїй фантазії!

— А все ж таки, — настоював Портос, — я хотів би зрозуміти, в чім тут справа?

— Перш за все, забираймося геть, — зауважив Д'Артаньян, — а зрозумієш потім.

— Одну хвилину, панове, одну хвилину. Нехай же Грімо прибере стіл.

— Ого-го! — скрикнув Араміс, — чорні й червоні крапки дуже збільшуються, і я разом з Д'Артаньяном думаю, що нам нема чого гаяти час, а треба поспішатись до табору.

— Тепер і я нічого не маю проти відступу, — сказав Атос. — Ми билися в заклад, що перебудемо одну годину, а залишалися тут півтори. Балакати вже нема про що. Ходімо, панове, тікаймо.

Грімо пішов поперед з кошом. Четверо приятелів шли ззаду й зробили вже кроків з дванадцять.

— Гей, гей, — скрикнув Атос, — якого ж біса ми це робимо, панове?

— Хіба ти забув щось? — спитав Араміс.

— Прапор, чорт побирай! Ні в якому разі неможна залишати прапор у руках ворога, навіть тоді, як за прапор справить лише серветка.

Атос кинувся до бастіону, здерся на плятформу й зняв прапор. Лярошельці були на відстані пострілу з мушкету й відкрили страшенний вогонь по людині, що, немов для втіхи, підставляла себе під кулі.

Можна було думати, що Атос зачарований. Кулі свистіли довкола, але жодна не зачепила його.

Атос помахав прапором і, повернувшись спиною до Ля-Рошелі, привітав салдат свого табору. Розляглися гучні крики з обох боків — крики гніву з одного, крики захоплення — з другого.

По першому стрілу пролунав другий. Три кулі продірявили серветку й зробили з неї справжній прапор.

З усього табору лунали крики: „тікайте, тікайте!“

Атос спустився. Три приятелі, що, турбуючись, чекали на нього, радісно привітали появу Атосову.

— Ходім бо, Атосе, ходім, — підганяв Д'Артаньян, — піддамо ходу, піддамо. Тепер, коли ми маємо все опріч грошей, було б нерозумно дати вбити себе.

Але Атос ішов далі з урочистим видом, не слухаючи зауважень товаришів, які, побачивши, що всі їхні застереження зайві, пішли з ним у ногу. Грімо з кошом вів перед.

За хвилину почулася жахлива стрілянина.

— Що це таке? — спитав Портос. — У кого вони стріляють? Я не чую свисту куль і нікого не бачу.

— Вони стріляють у трупи, — відказав Атос.

— Та трупи ж їм не відповідатитуть!

— Правда! Тоді вони подумають, що тут залога, міркуватимуть; надішлють парламентера, і доки втямлять, що це — жарт, ми вже будемо поза межами обстрілу. Ось чому нема ніякої рації поспішатися й набувати собі біль у грудях.

— Тепер я розумію! — із захопленням вигукнув Портос.

— Дякувати богу, — знизав плечима Атос.

Французи, побачивши чотирьох приятелів, що повертались цілі й непошкоджені, стріли їх з ентузіязмом.

— А що це у вас на руці, Д'Артаньяне? Чи не кров? — спитав Атос.

— Дрібниця, — відмовив Д'Артаньян.

— Шалена куля дряпанула?

— Нічого подібного.

— Так що ж воно?

Ми вже казали, що Атос любив Д'Артаньяна, як сина. Сумний й суворий своєю вдачею, він пеклувався юнаком, як батько.

— Так, трохи подряпав, — пояснив Д'Артаньян. — Защемив пальці між камнями стіни та камінцем свого персня і трохи зідрав шкуру.

— Ось що значить носити діяманти, добродію, — призирливо зауважив Атос.

— Так у нього дійсно діямант? — скрикнув Портос. — Тоді якого ж біса ми бідкаємося, що у нас нема грошей?

— Це вірно, — сказав Араміс.

— На добрий час, Портосе! На цей раз ваша ідея дійсно таки ідея.

— Безсумнівно, — відповів Портос, пишаючись, що дістав комплімента. — Коли в нас є діямант, продамо його!

— Але, — відказав Д'Артаньян, — це подарунок королеви.

— То й поготів, — сказав Атос. — Королева, рятуючи Б'юкенгема, свого коханця, робить до кінця правильно. Королева, рятуючи нас, його друзів, робить цілком морально. Продамо діямант! Як воно на думку пана абата? Я не запитую Портоса, бо він вже висловився.

— Я думаю, — почервонівши сказав Араміс, — що, коли цього персня подаровано не на знак кохання, то Д'Артаньян може його продати.

— Друже мій, ви говорите, як втілене богослів'я. Так ваша думка?

— Продати діяманта, — відповів Араміс.

— Добре, — радісно погодився Д'Артаньян, — продамо діямант і скінчімо цю розмову.

Стрілянина тривала далі, але приятелі були поза обстрілом, і лярошельці стріляли більше для годиться.

— Слово чести! Ця ідея цілком слушно спала на думку Портосові. Ось ми й в таборі. Отже, панове, ні слова про цю всю справу. За нами наглядають, ідуть нам на зустріч, нас понесуть, як тріюмфаторів.

І дійсно, в таборі все заворушилося. Понад дві тисячі чоловіка висипали подивитись на щасливу для чотирьох приятелів вихватку, про правдиву причину якої ніхто й не здогадувався. Скрізь тільки й чути було: „Слава ґвардійцям! Слава мушкетерам!“

Пан Де-Бюзіньї перший підійшов стиснути Атосові руку й визнати, що заклад програно. Слідом за ним підійшли драгун і швайцарець, а за ними всі їхні товариші. Почалися привітання, потиски рук, обійми без краю, невгамовне глузування з лярошельців. Знявся такий крик, що кардинал подумав, чи не починається повстання, і послав Ля-Гудіньєра, капітана своєї ґвардії, дізнатися, що там сталося.

Посланцеві розказали про подію з проречистістю захоплення.

— Ну, що там? — спитав кардинал, побачивши Ля-Гудіньєра.

— Три мушкетери, монсеньєр, і один ґвардієць зайшли в заклад з паном Де-Бюзіньї, що поснідають на бастіоні Сен-Жерве. Снідаючи, вони дві години продержалися проти ворога й вбили, не знаю вже скільки, лярошельців.

— Відомі вам прізвища цих трьох мушкетерів?

— Так, монсеньєр.

— Як їх узивають?

— Пани Атос, Портос і Араміс.

— Завжди ці три вояки! — пробурмотів кардинал.

— А ґвардійця?

— Пан Д'Артаньян.

— Знову цей юний штукар. Конче потрібно, щоб усі чотири перейшли на службу до мене.

Того-таки вечора кардинал зняв розмову з паном Де-Тревієм про ранковий подвиг, що за нього говорив цілий табор. Пан Де-Тревій, знавши про цю авантуру від самих героїв її, розповів його еміненції всі подробиці, не оминувши й епізоду з серветкою.

— Добре, — сказав кардинал, — надішліть мені цю серветку, будь ласка. Я звелю вигаптувати на ній три золоті лілеї й подарую її вашій роті, як прапор.

— Монсеньєр! — відказав пан Де-Тревій, — це було б несправедливо щодо ґвардійців: пан Д'Артаньян служить не в моїй роті, а в роті пана Дезесара.

— Тоді візьміть його до себе, — сказав кардинал, — якщо ці чотири небої так люблять один одного, то буде цілком справедливо, щоб вони й служили в одній і тій самій роті.

Пан Де-Тревій повідомив про цю добру новину трьох мушкетерів і Д'Артаньяна й запросив усіх чотирьох назавтра на сніданок.

Д'Артаньян не тямився з радощів. Мрія всього його життя була стати мушкетером. Він з'явився до пана Дезесара попрощатися з ним і довести до його відому про одержаний наказ.

Дезесар, що дуже любив Д'Артаньяна, запропонував йому свої послуги: зміна полку спричинялася до великих витрат на умундирування.

Юнак одмовився та, скориставшися з цієї нагоди, просив оцінити діяманта, передавши його Дезесарові, щоб той обернув його на гроші.

Другого дня, о восьмій рано, льокай пана Дезесара прийшов до Д'Артаньяна й передав йому торбинку з золотом. У ній було сім тисяч ліврів — ціна діяманта королеви.

 

——————

  1. Гуґеноти — назва французьких протестантів, наслідувачів Кальвіна, церковно-релігійного реформатора XVI ст.
  2. Капуцини — орден католицьких ченців.
  3. Альгвазили — поліцаї в Еспанії.