У річки Самарки,
У криниці Салтанки,
Там усі поля самарські пожарами погоріли,
Тільки не горіло два терни дрібненьких,
Два байраки зелененьких,
Бо там подлі їх лежало три брати рідненькі:
То вони постріляні,
Порубані,
На рани смертельнії знемагали,
Що у їх рани рубанії кров'ю ізійшли,
А стрілянії до серця при [й] шли.
Промовить старший брат до середульшого словами,
Обіллється дрібними сльозами:
«Коли б ти, братіку, добре дбав,
Щоб ти на ноги козацькії вставав,
Збанок козацький у руки брав,
До криниці Салтанки прихожав,
Холодної води набирав,
Наші б рани козацькії смертельнії промивав».
Середульший брат тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Як же мені, брате, на ноги козацькії вставати?
Що у мене ноги козацькії порубані,
Руки козацькії постріляні,
Голова козацькая моя побита,—
Попросимо ми свого меншого брата,
Нехай наш найменший брат на ноги козацькії вставав,
У тонкії войськовії суремки заіграє,
То будуть козаки чистим полем гуляти,
Будуть наші ігри козацькії зачувати,
Будуть вони до нас приїжджати,
Будем ми добре дбати,
Отцеві і матері в землю християнськую поклон передавати,
Щоб нас отець і мати добре знали,
Вони б до нас приїжджали,
Вони б нас хорошенько поховали».
Менший брат теє зачуває,
Словами промовляєз
«Брати мої милії,
Як голубоньки сивіїї
Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?
Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що і вас?
Як вам, братця, не можна на ноги козацькії вставати.
Так же і мені.
Хоч я, братця, буду в тонкії суремки жалібненько іграти,
То будуть турки-яничари,
Безбожні бусурмани,
Чистим полем гуляти,
Будуть наші ігри козацькії зачувати,
Будуть до нас приїжджати,
Будуть нам живйом каторгу завдавати.
Лучче нам, братця, оттут в чистім полі помирати,
Отця і пані-матки,
І родини сердечної
В очі не видати»...
Стала чорная хмара на небі наступати,
Стали козаки в чистім полі помирати,
Стали свої голови козацькії в річці Самарі покладати...
Чим тая Самарка стала славна,
Що вона много війська козацького у себе видала.
