Тридцятилітня жінка (збірка)/Тридцятилітня жінка/V

by Оноре де-Бальзак

◀ IV. Перст божий

Тридцятилітня жінка Оноре де-Бальзак пер.: В. Підмогильного Тридцятилітня жінка V. Дві зустрічі

VI. Старість злочинної матері ▶

Харків: Література і мистецтво, 1934

V. ДВІ ЗУСТРІЧІ

 

Колишній Наполеонівський офіцер для доручень, якого ми зватимемо просто маркізом або генералом і який за Реставрації збив великий достаток, приїхав день на кілька у Версаль, де він жив на дачі, що містилася між церквою та Монтрейською заставою, на дорозі, що веде до вулиці Сен-Клу. Служба при дворі не дозволяла йому віддалятися від Парижу.

Збудований колись на те, щоб бути притулком короткочасним любовним пригодам якогось великого пана, павільйон цей мав дуже просторі господарські будови. Стояв він серед саду, що відділяв його праворуч і ліворуч від перших будинків Монтрею та від халуп, що поблизу застави; отже, не бувши надто відокремлені, господарі цього маєтку за два кроки від міста тішилися з усієї насолоди самотності. З дивної суперечності, фасад і парадні двері будинку виходили просто на дорогу, якою раніш, мабуть, їздили мало. Це припущення здається правдоподібним, коли зважити, що вона веде до гарненького павільйону, який збудував Луі XV для панни де-Роман, і що раніш, ніж туди дістатись, цікаві там і там бачать не один домок, якого умеблювання й оздоба свідчать про дотепні бенкети наших предків, що в розпусті, яку їм закидають, шукали все ж таки темряви й відлюддя.

Одного зимового вечора маркіз з дружиною й дітьми були самі в цьому пустинному домі. Слуги дістали дозвіл піти у Версаль погуляти на весіллі одного з них. Вважаючи, що господарі простять їм задля цієї нагоди та різдвяних свят, вони з спокійним сумлінням приділили весіллю трохи більш часу, ніж дозволяв їм хатній розпорядок. Та що генерал був відомий за людину, яка завжди непохитно додержує свого слова, втікачі, коли минула призначена година, танцювали вже з деякою гризотою. Продзвонило одинадцяту, а жоден з челяді не вернувся. В глибокій тиші, що стояла в полі, чути було вряди-годи пориви вітру, що свистів у горішніх вітах дерев, ревів навколо дому й зникав у довгих коридорах. Від морозу повітря добре очистилось, земля затужавіла і мерзлий брук сухо дзвенів, що нас завжди дивує. Важка хода запізнілого п'яниці, чи гуркіт фіакра, що вертався з Парижу, розлягалися швидше й чулися далі, ніж звичайно. Мертве листя, що зривалось і танцювало від раптового вихру, шаруділо по камінню на подвір'ї, так ніби надавало голосу ночі, коли вона хотіла мовчати. Словом, це був той холодний вечір, коли з нашого егоізму виривається нікчемний жаль до вбогих та мандрівників і коли куток біля вогню здається нам таким розкішним. В цю хвилину родина зібралася у вітальні, не турбуючись ні про відсутність челяді, ні про людей, що не мають притулку, ні про поезію, якою виблискує зимовий вечір. Звірившись на охорону старого вояка, жінка й діти без недоречного філософування віддалися тим утіхам, що їх породжує родинне життя, коли почуття виявляються вільно, коли любов і одвертість оживляють розмову, погляди та гри.

Генерал сидів, чи краще сказати, пірнув у високу й простору канапу перед каміном, де виблискував сильний вогонь, що розливав ту гостру теплоту, яка свідчить про надзвичайний холод надворі. Сперта на спинку сидіння й злегка нахилена голова цього бравого батька лишалась у одній позі, якої лінивість виявляла цілковитий спокій, тиху ясність радості. Його сонні руки, мляво спущені з канапи, підкреслювали цей вираз щастя. Він дивився на найменшого з своїх дітей — хлопця років п'яти, що напівголий уже не давався матері роздягнути себе. Хлопчисько тікав від нічної сорочки та шапочки, якими маркіза йому загрожувала; не хотів скидати вишиваного комірчика, сміявся до матері, коли вона його кликала, бо бачив, що вона й сама сміється з цього дитячого бунту; тоді знову починав гратися з сестрою, також наівною, але лукавішою, що говорила вже краще за нього; його невиразні слова та плутані думки батьки насилу розуміли. Маленька Моіна, старша за нього на два роки, викликала своїм жіночим уже кокетуванням безконечний сміх, що вибухав, як ракета, і, здавалось, не мав причини; але дивлячись, як вони обоє качаються коло вогню, як показують без сорому свої білі гарненькі, пухлі тільця, свої ніжні форми, як плутаються в них білі й чорні кучері, як стукаються вони рожевими обличчями, де від радощів позначилися гарненькі ямочки, батько, а надто мати, розуміли, звичайно, ці маленькі душі, для них уже оформлені й дорогі. Від ясних кольорів вогких очей, від блискучих щік, від білих облич цих ангеляток блідли квіти на м'якому килимі, цьому театрі їхніх забавок, де вони падали, перекидалися, билися й качалися безпечно. Проти чоловіка по той бік каміну серед розкиданої одежі в байдужій позі сиділа мати, тримаючи в руках червоний черевичок. Її вдавана суворість завмерла в тихій усмішці, що відбилась на устах. Мавши коло тридцяти шести років, вона ще зберегла вроду завдяки рідкосній досконалості рис свого обличчя, якому тепло, світло й щастя надавали зараз надприродного блиску. Часто вона переставала дивитись на дітей і повертала ласкаві очі на поважне обличчя чоловіка; і, зустрічаючись іноді, очі подружжя обмінювались мовчазною радістю і глибокою задумою. Обличчя генералове було дуже смугле. Його широкий і чистий лоб борознили пасма сивуватого волосся. Мужній блиск його синіх очей, бадьорість, написана в зморшках його зів'ялих щік, свідчили, що він важкою працею здобув червону стрічку, яка прикрашала петельку його вбрання. В цю хвилину невинні радощі двох дітей відбивалися на його дужім і твердім обличчі, де просвічувала добродушність і невимовна щирість. Цей старий вояк без великих зусиль зробився дитиною. Хіба не буває завжди трохи любові до дитинства в солдатів, які досить зазнали лиха в житті, щоб упевнитись у мізерності сили й перевагах слабості? Трохи далі за круглим столом, освітленім зірчастою лампою, яскраве світло якої боролося з блідим мерехтінням свічок, що стояли на каміні, сидів хлопець років тринадцяти, що швидко перегортав сторінки грубої книги. Крики брата й сестри зовсім його не розважали, і його обличчя виявляло цікавість молодості. Ця глибока зосередженість виправдувалась захватними сторінками «Тисяча й одної ночі» та його ліцейською формою. Він сидів нерухомо, в споглядальній позі, поклавши ліктя на стіл і спершись головою на руку, білі пальці якої запустив у темне волосся. Світло падало йому просто в обличчя, а решта тіла була в темряві, так що він скидався на той гарний портрет, де Рафаель змалював самого себе уважного, схиленого, замисленого над майбутнім. Між цим столом і маркізою висока й гарна дівчина сиділа перед кроснами з вишиванням, до якого то схиляла, то відхиляла голову з пишним чорним волоссям, що своєю майстерньо пригладженою масою відбивало світло. Елен сама з себе була ціле видовище. Її врода відзначалась не абияким характером сили й виборності. Її волосся, хоч і зачісане різкими лініями на голові, було таке пишне, що, не скоряючись зубцям гребінки, енергійно спадало на шию. Білість її чистого чола прорізували брови, дуже густі й правильно розміщені. Навіть у верхній губі були в неї якісь риски мужності, що виявлялися легенькими брунатними відтінками під грецьким носом, контури якого були зразково окреслені. Але чарівна округлість форм, щирий вираз інших рис, прозорість ніжного рум'янцю, любосна стомленість уст, закінченість овалу обличчя, а надто святість її дівочого погляду надавала цій мужній красі жіночої ніжності, чудесної скромності, яких ми вимагаємо від ангелів миру й любові. Тільки нічого тендітного не було в цій дівчині, і серцем вона була, мабуть, також ніжна, душею також міцна, яка чудова була в поставі й приваблива з обличчя. Вона мовчала, як і брат ліцеєць, і, здавалось, була під владою тих фатальних дівочих міркувань, що їх часто не можуть збагнути ні батькова спостережливість, ні навіть материна прозірливість так само, як не можна було знати, чи від гри світла, чи від таємних мук походять примхливі тіні, що пробігали по її обличчю, мов легенькі хмарки по чистому небу.

Чоловік з дружиною про двох старших у цю хвилину зовсім забули. Проте, генерал не раз поглядав запитливо на німу сцену на другому плані, що була чарівним здійсненням сподіванок, змальованих у дитячій метушні переднього плану цієї родинної картини. Показуючи людське життя в непомітних градаціях, ці постаті становили щось на зразок живої поеми. Пишнота обстанови, що прикрашала вітальню, різноманітність поз, різноманітність одежі, контраст облич, таких відмінних через ріжницю віку та контурів, підкреслених світлом, — усе розливало на ці людські сторінки те багатство, якого вимагають від скульпторів, малярів та письменників. Нарешті, тиша й зима, самотність і ніч надавали своєї величі цій високій і наївній композиції, ніжному ефектові природи. Шлюбне життя повне цих святих годин, що їх невимовний чар походить, мабуть, від спогаду про кращий світ. Безумовно, небесне сяйво оповиває такі сцени, що можуть заплатити людині за частину скорбот і примирити її з існуванням. Здається, що перед нами тут всесвіт у чарівничій формі, що він розгортає свої великі ідеї ладу, що суспільне життя обороняє свої закони, промовляючи за майбутнє.

Проте, не зважаючи на ніжні погляди, якими дивилась Елен на Абеля й Моіну, коли вибухала їхня радість, не зважаючи на щастя, яке малювалося на її ясному обличчі, коли вона нишком поглядала на батька, почуття глибокої туги панувало в її рухах, у її позі, а надто в очах, затінених довгими віями. Її білі й дужі руки, крізь які проходило світло, надаючи їм прозорої і майже текучої червоності, тремтіли. Тільки раз, і то невмисне, вона скинулась поглядом з маркізою. Обидві жінки зрозуміли одна одну з цього погляду, — колючого, холодного, шанобливого в Елен, похмурого й жорстокого в матері. Елен швидко схилила очі до вишивання, рвучко витягла голку й довго не підводила голову, що немов стала в неї надто важкою. Може мати була надто сувора до дочки й уважала цю суворість за необхідну? Може вона ревнувала до вроди Елен, з якою ще могла змагатися, але тільки з допомогою всіх принад туалетів? Чи може дочку вразили, — як і багатьох дочок, коли вони стають прозірливі, — таємниці, що їх ця, з вигляду так побожно вірна своїм обов'язкам, жінка вважала за поховані в своєму серці глибоко, як у тій домовині?

Елен дійшла того віку, коли душевна чистота породжує суворість, що виходить за справжні рамки, в яких мають лишатися почуття. Для таких душ помилки набувають розмірів злочину, уява впливає на свідомість; тоді дівчата часто прибільшують кару, бо надають якійсь провині надто великого значення; і здавалось, Елен не вважала себе достойною будького; якась таємниця її попереднього життя, може якийсь випадок, відразу незважений, але потім зглиблений її сприйнятливим розумом, на який впливали релігійні ідеї, — з недавнього часу немов романтично принизили її у власних очах. Ця зміна в її поведінці почалася з того дня, коли вона прочитала в новому перекладі чужоземних п'єс чудову трагедію «Вільгельм Телль» Шіллера. Нагримавши на дочку за те, що вона впустила книжку, мати помітила, що спустошення, яке зробило це читання в душі Елен, походило від сцени, де поет установлює певне братерство між Вільгельмом Теллем, що пролив кров одної людини, щоб урятувати цілий народ, та Іваном-Батьковбійником. Ставши сумирною, побожною і зосередженою, Елен не хотіла вже виїздити на бали. Ніколи ще не була вона така ніжна до батька, особливо коли мати не була свідком тих її ласк. Проте, коли й було охолодження в стосунках Елен до матері, воно виявлялося так тонко, що генерал, хоч і ревниво дбав за родинну згоду, не міг того помітити. Нікому не стало б проникливості прозирнути в глибінь двох жіночих серць: одного молодого й великодушного, другого чутливого й гордого, серця — скарбу прощення в першої і серця лукавства й любові в другої. Якщо мати гнітила дочку витонченим жіночим деспотизмом, то це тільки жертва й почувала. Кінець-кінцем, тільки якась подія могла породити ці нерозгадні загадки. До цієї ночі жодна з цих двох душ не спалахнула винуваченням, але між ними й богом, певне, стояла якась моторошна таємниця.

— Ну, Абелю, — скрикнула маркіза, влучивши хвилинку, коли Моіна з братом мовчки й стомлено принишкли, — іди, синку, треба лягати.

І, глянувши на нього владно, швидко взяла його на коліна.

— Що, — сказав генерал, — уже пів до одинадцятої, а ніхто з слуг не вернувся? Ах, негідники! Гюставе, — сказав він, повертаючись до сина, — я дав тобі цю книжку тільки з умовою, що ти покинеш її о десятій годині; ти мусів сам закрити її призначеної години і йти спати, як обіцяв мені. Коли ти хочеш стати визначною людиною, треба з свого слова зробити другу релігію й триматися його, як своєї честі. Фокс^[1], один із найкращих промовців Англії, найбільше відзначається красою своєї вдачі. Вірність до взятих на себе обов'язків є найголовніша його якість. Його батько, старовинного роду англієць, дав йому в дитинстві добру науку, яка справила незгладне вражіння на розум молодого хлопця. В твоїх літах Фокс під час вакацій приїхав до батька, що, як і всі багаті англійці, мав чималий парк навколо замку. В парку стояла стара альтанка, яку мали зруйнувати й перенести в інше місце, де був розкішний краєвид. Діти дуже люблять дивитися на руйнування. Маленький Фокс хотів трохи продовжити вакації, щоб бути при тому, як розвалюватимуть павильйон, але батько настоював, щоб він вернувся до коледжу в день, призначений для початку навчання. Звідси сутичка поміж батьком і сином. Мати, як усі матері, підтримала сина. Тоді батько свято пообіцяв синові, що чекатиме наступних вакацій і тільки тоді зламає альтанку. Фокс вернувся до коледжу. Батько думав, що хлопець, розважений своїми студіями, забув про це й звелів зруйнувати альтанку й побудувати її в іншому місці. А впертий хлопець тільки про альтанку й думав. Коли він приїхав до батька, першою його турботою було побігти подивитись на стару будівлю, але на сніданок він прийшов зовсім зажурений і сказав батькові: «Ви мене обманили». Старий англійський джентльмен сказав ніяково, але з гідністю: «Це правда, сину, але я виправлю помилку. Треба триматися слова більше, ніж грошей, бо додержання слова дає гроші, а ніякі гроші не загладять плями, яка лягає на совість за недодержане слово». — І батько звелів відбудувати павільйон, який він був раніш, потім, відбудувавши, наказав зруйнувати його на очах у сина. Нехай, Гюставе, це буде тобі в науку.

Гюстав, що уважно слухав батька, зразу ж закрив книжку. Настала хвилина тиші, під час якої генерал узяв Моіну, що боролася із сном, і тихенько поклав її до себе на руки. Хистка голівка малої впала батькові на груди, і дитина за мить заснула, огорнута золотистими кучерями свого гарного волосся. В цю хвилину на вулиці почулися швидкі кроки, в двері раптом тричі постукано, аж у господі пішла луна. Ці довгі удари зрозуміти було легко, як і крик людини в смертельній небезпеці. Сторожовий собака сердито загавкав. Елен, Гюстав, генерал і його дружина різко здригнулися, але Абель, якого мати вже поклала, і Моіна не прокинулись.

— А він поспішає! — скрикнув генерал, кладучи дочку на канапу.

Він рвучко вийшов з вітальні, не почувши, як дружина просила:

— Не йди, друже…

Маркіз зайшов до спальні, взяв там пару пістолетів, засвітив потайного ліхтаря, вийшов на сходи, в одну мить збіг униз і став перед дверима, а за ним безстрашно пішов і його син.

— Хто там? — спитав він.

— Відчиніть, — відповів майже здушений від задишки голос.

— Ви друг?

— Так, друг.

— Ви один?

— Так, але відчиняйте, бо вони йдуть!

Скоро генерал відхилив двері, під луткою з фантастичною швидкістю тіні прослизнув якийсь чоловік, і не встиг генерал йому перешкодити, як він уже сильним ударом ноги зачинив двері й рішуче прихилився до них, немов щоб не дати їх знову розчинити. Генерал зразу наставив пістолета й ліхтаря в груди чужинцеві, щоб тримати його в покорі, й побачив чоловіка невеликого зросту, загорнутого в старечу одежу — широку хутряну шубу, що волочилася і, здавалось, шита була не на нього. Чи з обережності, чи випадково, чоло втікача було зовсім закрите капелюхом, що спадав йому на очі.

— Пане, — сказав він генералові, — спустіть дуло вашого пістолета. Я не збираюсь лишатись у вас без вашого дозволу, але, коли вийду, смерть чекає мене біля паркана. І яка смерть! Ви відповідатимете за неї богові. Я прошу вашої гостинності на дві години. Подумайте добре, пане, бо хоч я прохач, але змушений наказувати з деспотизмом конечної потреби. Я хочу арабської гостинності. Хай я буду для вас священний; а ні — то відчиняйте, піду на смерть! Мені треба тайни, притулку й води. Ох, води! — проказав він хрипко.

— Хто ви? — спитав генерал, здивований гарячковою швидкістю, з якою говорив невідомий.

— Ах, хто я? Гаразд, відчиняйте, я піду, — відповів чоловік з виразом пекельної іронії.

Як генерал не справляв проміння свого ліхтаря, але міг бачити тільки низ цього обличчя, в якому ніщо не промовляло на користь гостинності, що її незнайомий дивно вимагав, — щоки були тремтячі й сині, риси жахливо скривлені. В тіні, яку кидав край капелюха, очі вимальовувались, як два вогні, від яких майже зблідло мерехтливе світло свічки. Проте, треба було відповісти.

— Пане, — сказав генерал, — ваші слова такі незвичайні, що на моєму місці ви б…

— Ви володієте моїм життям, — скрикнув жахливим голосом чужинець, перебиваючи господаря.

— Дві години? — спитав маркіз нерішуче.

— Дві години! — відповів той.

Але раптом він розпачливим рухом відсунув капелюха, відкрив чоло, немов роблячи останню спробу, глянув поглядом, що своєю яскравістю пронизав генералові душу. Цей рух свідомості й волі скидався на блискавку й розчавлював, як грім, бо бувають моменти, коли люди мають нез'ясовну владу.

— Ідіть, хто б ви не були, ви будете в безпеці під моїм дахом, — сказав поважно господар, який корився, мабуть, тому інстинктивному пориванню, яке люди не завжди можуть пояснити.

— Бог віддячить вам за це, — додав невідомий, глибоко зідхнувши.

— Ви озброєні? — спитав генерал.

Замість відповіді чужинець, ледве даючи йому змогу оглянути шубу, розгорнув її і мерщій загорнувся знову. На вигляд він не мав зброї і був у костюмі молодика, що виїхав на бал. Та хоч як швидко оглянув його підозріливий генерал, усе ж він побачив досить, щоб скрикнути:

— Де в біса ви могли так зальопатись такої сухої погоди?

— Знову питання! — згорда відповів той.

В цю мить маркіз побачив свого сина й згадав своє повчання про точне виконання даного слова; його так гостро це вразило, що він сказав йому з серцем:

— А ти, невірний, замість ліжка тут опинився?

— Бо я думав, що зможу бути корисним тобі в небезпеці, — відповів Гюстав.

— Ну, іди в свою кімнату, — сказав батько, пом'якшавши від такої синової відповіді. — А ви, — сказав він, звертаючись до невідомого, — ідіть за мною.

Вони замовкли, немов двоє грачів, що не довіряють одне одному. У генерала навіть почали виникати темні передчуття. Невідомий гнітив уже йому серце, немов кошмар, але, зважаючи на слово присяги, він провів його коридорами, сходами будинку й завів до великої кімнати на другому поверху, якраз над вітальнею. В цій кімнаті ніхто не жив, і взимку вона правила за сушарню; з рештою кімнат вона не сполучалася й за всю обстанову, серед чотирьох у жовте фарбованих стін, мала поганеньке люстерко, яке попередній власник лишив на каміні, та велике трюмо, що зосталося без ужитку, коли розташовувався маркіз, і стояло тим часом проти каміна. Підлогу в цій просторій мансарді ніколи не підміталося, повітря було крижане, і два старі подерті стільці становили в ній усі меблі. Поставивши ліхтаря на виступ каміна, генерал сказав невідомому:

— Ваша безпечність потребує, щоб ця мізерна мансарда була вам притулком. А що ви маєте моє слово про тайну, то дозвольте вас тут замкнути.

Чоловік схилив голову на знак згоди.

— Я просив тільки притулку, тайни й води, — зауважив він.

— Я принесу вам, — сказав генерал, дбайливо замкнув двері й навпомацки вернувся до вітальні, щоб узяти там свічника й самому піти по карафку з водою.

— Ну, що там? — жваво спитала маркіза в чоловіка.

— Нічого, моя люба, — сказав він холодно.

— Алеж ми добре чули, що ви повели когось нагору…

— Елен, — сказав генерал, дивлячись на дочку, що підвела голову до нього, — знайте, що честь вашого батька залежить від вашої скромності. Ви нічого не чули.

Дівчина відповіла значущим рухом голови. Маркіза стояла здивована і внутрішньо вражена тим способом, яким чоловік хотів накласти на неї мовчання. Генерал узяв карафку з склянкою й піднявся в кімнату, де був полонений; він застав гостя, коли той стояв простоволосий, спершись на камін; свого капелюха він кинув на один із стільців. Чужинець, очевидно, не сподівався, що його так ясно освітлять. Чоло йому зморщилось, а обличчя стало стурбоване, коли його очі зустрілися з проникливими очима генерала; але він стишився і, дивлячись просто, подякував свому господареві. Коли той поставив карафку й склянку на виступ каміна, невідомий, знов кинувши на нього вогняний погляд, перервав мовчання.

— Пане, — сказав він голосом, в якому вже не було гортанних конвульсій, як перед тим, але який ще виявляв внутрішнє тремтіння, — я здаюсь вам чудним. Пробачте примхи, викликані конечною потребою. Коли ви лишаєтесь тут, я прошу вас не дивитися на мене, поки я питиму.

Роздратований тим, що має ввесь час скорятися чоловікові, який йому не подобається, генерал різко відвернувся. Чужинець дістав з кишені білу хустку, загорнув праву руку, щоб узяти нею карафку, і одним нападом випив усю воду з неї. Не думаючи порушити свою присягу мовчання, генерал машинально глянув у трюмо, і сполучення двох дзеркал дозволило йому дуже добре роздивитися на невідомого; він побачив, як хустка раптом почервоніла, доторкнувшись до руки, що вся була в крові.

— Ах! ви дивились на мене, — скрикнув невідомий, коли, напившись і загорнувшись у свою шубу, підозріло глянув на генерала. — Я загинув. Вони йдуть, вони тут!

— Я нічого не чую, — сказав маркіз.

— Бо вам не так цікаво, як мені, прислухатися до далечини.

— То ви билися на дуелі, що такий скривавлений? — спитав генерал, що дуже схвилювався, розпізнавши колір тих широких плям, що від них була мокра одежа його гостя.

— Так, ви вгадали, на дуелі, — повторив чужинець, у якого на губах промайнула гірка усмішка.

В цю хвилину здалека почувся тупіт коней, що бігли галопом, але тупіт невиразний, як перше вранішнє світло. Звичне вухо генерала розпізнало ходу коней, дисциплінованих ескадронним режимом.

— Це жандармерія, — сказав він.

Він глянув на полоненого поглядом, що мав розвіяти сумніви, які могли в того виникнути від його мимовільної нескромності, виніс світло й спустився у вітальню. Тільки но він поклав ключа від горішньої кімнати на камін, як тупотнява кінноти збільшилася й наблизилась до павільйону так швидко, аж той задрижав. Справді, коні спинилися перед дверима дому. Перемовившись кількома словами з товаришами, один верхівець зліз і грізно застукотів, тож генерал знову мусів іти відчиняти. Він не міг опанувати таємного зворушення, коли побачив шестеро жандармів, яких обшиті сріблом капелюхи виблискували при місяці.

— Пане, — сказав йому бригадир, — чи не чули ви, що зараз під парканом пробіг чоловік?

— Під парканом? Ні.

— Ви нікому не відчиняли дверей?

— Хіба я маю звичку сам відчиняти двері?

— Але, пробачте генерал, мені здається, що зараз ви…

— Ах так! — скрикнув генерал гнівно, — що ви, жартуєте з мене? Чи маєте ви право?..

— Ні, ні, ясний пане, — відповів м'яко бригадир. — Пробачте нашу ретельність. Ми добре знаємо, що пер Франції не може прийняти вбійника в таку годину ночі, але бажаючи мати деякі вказівки…

— Убійника? — скрикнув генерал. — А кого ж убито?..

— Пана барона де-Моні зарубано зараз сокирою, — сказав жандарм. — Але за вбійником зразу погналися. Ми певні, що він десь тут поблизу, і маємо його оточити. Пробачте, пане генерал.

Жандарм говорив, уже сівши на коня, так що, на щастя, не міг бачити генералового обличчя. Бо може в бригадира, що звик усе підозрювати, виникла б підозра, коли б він побачив це відкрите лице, де так правдиво відбивалися душевні рухи.

— Чи відомо ім'я душогубця? — спитав генерал.

— Ні, — відповів верховень. — Він покинув повну скриньку золота й банкнотів, не зачепивши їх.

— Це помста, — сказав маркіз.

— Е, де там помста над старим!.. Ні, ні, негідник просто не встиг зробити своє діло.

І жандарм наздогнав своїх товаришів, що подались уже далеко. Якусь мить генерал стояв під владою легко зрозумілого переживання. Алеж зразу почув розмову слуг, які вертались, палко сперечаючись, і яких голоси лунали на Монтрейському перехресті. Коли вони прийшли, його гнів, якому треба було тільки мети, вдарив на них, як вибух грому. Від його голосу в домі аж луна пішла. Потім він раптом заспокоївся, коли найсміливіший і найхитрішйй споміж них, його лакей, пояснив своє запізнення тим, що при вході до Монтрейя їх спинили жандарми й поліцейські агенти, що шукали вбійника. Генерал зразу замовк. Потім, згадавши від цього слова про обов'язки свого дивного становища, сухо наказав усім слугам зараз же йти спати, здивувавши їх тим, що легко піддався на лакеєву брехню.

Але тим часом, як ці події відбувалися на подвір'ї, один дрібний на позір випадок змінив взаємовідносини інших персонажів, що фігурують у цій історії. Тількищо маркіз вийшов, як його дружина, поглядаючи то на ключ від мансарди, то на Елен, сказала, кінець-кінцем, пошепки, нахилившись до дочки:

— Елен, батько залишив ключа на каміні.

Здивована дівчина підвела голову й боязко глянула на матір, в якої очі іскрились від цікавості.

— То що, мамо? — спитала вона тривожно.

— Мені дуже хочеться знати, що робиться нагорі. Якщо там хтось є, він ще не вийшов. Піди туди…

— Я? — сказала дівчина трохи злякано.

— Ти боїшся?

— Ні, мамо, але мені думається, що я пізнала чоловічу ходу.

— Якби я могла піти сама, я б не просила тебе, Елен, туди йти, — сказала мати з холодною гідністю. — Коли батько прийде й не застане мене тут, він може кинутись шукати, а твоєї відсутності він не помітить.

— Якщо ти наказуєш мені, мамо, я піду, але втрачу батькову пошану…

— Он як! — іронічно сказала маркіза. — Та коли ти взяла за серйозне те, що було тільки жартом, я тепер наказую тобі піти й подивитись, хто там є нагорі. Ось ключ, дочко. Твій батько, коли радив тобі мовчати про те, що робиться зараз у домі, не забороняв тобі заходити до тої кімнати. Іди й знай, що дочка ніколи не мусить судити матір…

Промовивши останні слова з усією суворістю ображеної матері, маркіза взяла ключа й подала його Елен, яка, не мовивши слова, підвелася й вийшла з вітальні.

— Мати завжди легко вміє дістати собі прощення, але я в очах батька пропала. Чи вона хоче позбавити мене тої ніжності, яку він має до мене, чи хоче вигнати мене з дому?

Ці думки ворушились у її голові, поки вона йшла поночі коридором, в глибині якого були двері таємничої кімнати. Коли вона дійшла туди, в її думках стався якийсь фатальний розбрат. В цих невиразних міркуваннях сплило нагору безліч почуттів, що досі крилися в її серці. Вже й раніш, мабуть, не сподіваючись собі щасливого майбутнього, вона в цей жахливий момент докраю зневірилась у житті. Вставляючи ключа в щілину, вона судорожно затремтіла й схвилювалася так дуже, що на хвилину спинилася й поклала руку на серце, немов могла цим заспокоїти його глибокий і дзвінкий стукіт. Зрештою, відчинила двері. Рип петель, мабуть, не дійшов до вух душогубця. Не зважаючи на свій гострий слух, він стояв, мов прип'ятий до стінки, нерухомий, ніби десь глибоко замислений. Коло світла від ліхтаря невиразно освітлювало його, і в цій смузі світлотіні він скидався на ті темні статуї вершників, що їх завжди ставлять у кутку чорних могил під готичною каплицею. Краплі холодного поту блищали на його жовтому й широкому чолі. Неймовірна відвага світилася на цьому міцно стиснутому обличчі. Його вогненні, втуплені, сухі очі, здавалось, споглядали якусь битву в темряві перед себе. Бунтівничі думки швидко пробігали цим обличчям, якого твердий і певний вираз виявляв високу душу. Його тіло, його поза й постать відповідали його дикому духові. Чоловік цей був сама сила й сама могутність, і дивився він у темряву, як на зримий образ свого майбутнього. Звикнувши бачити енергійні обличчя велетнів, що оточували Наполеона, і захопившись моральною цікавістю, генерал не звернув уваги на фізичні якості цього незвичайного чоловіка, але Елен, підпадаючи, як і всі жінки, зовнішнім вражінням, була геть здивована сумішшю світла й тіней, величі й пристрасті, тим поетичним хаосом, що надавав невідомому подібності до Люціфера, коли той підводився після свого падіння. Раптом буря, що бушувала на цьому обличчі, вщухла немов від чарів, і невимовна владність, що її суттю і проявом той чужинець, може й несвідомо, був, розлилась навколо нього, як всеосяжна хвиля. Думки потоком стекли з його чола, коли риси його набрали природних форм. Зачарована — чи то дивністю цього видовища, чи може таємницею, яку вона викрила, дівчина замилувалась на це лагідне й цікаве обличчя. Якийсь час вона стояла в заворожливій тиші, опанована хвилюванням, невідомим досі її молодій душі, Але відразу, — чи то Елен мимоволі скрикнула або зворухнулась, чи може вбійник, вертаючись із світу ідеального в реальний світ, почув тут не своє тільки дихання, — він повернув голову до дочки свого господаря й невиразно побачив у темряві чудове лице й величаву постать створіння, яке здалось йому, певне, ангелом, бож було воно нерухоме й неокреслене, як привид.

— Пане… — мовила вона тремтячим голосом.

Убійник здригнувся.

— Жінка! — скрикнув він тихо. — Чи це можливо? Ідіть звідси, — сказав він. — Я нікому не визнаю права жаліти мене, прощати чи засуджувати. Я мушу жити сам. Ідіть, дитино, — додав він з владним рухом, — я погано віддячив би за послуги, що зробив мені господар цього дому, коли б дозволив хоч єдиній особі, яка тут живе, дихати одним зо мною повітрям. Світським законам мушу коритися.

Останнє речення він промовив пошепки. Збагнувши до кінця своєю інтуіцією те лихо, що викрилось йому в цій тужливій думці, він глянув на Елен зміїним поглядом, який зворушив у серці цієї дивної дівчини цілий світ думок, що досі ще спали в ній. То було немов світло, що осяяло невідому країну. Її душу зараз подолано, поневолено, і вона не знайшла в собі сили боронитися проти магнетичної влади цього погляду, хоч який він був мимовільний. Засоромившись і тремтячи, вона вийшла й вернулась до вітальні за мить перед тим, як вернувся батько, так що нічого не встигла розказати матері.

Схристивши руки, генерал, геть замислений, мовчки походжав військовим кроком від вікон, що виходили на вулицю, до вікон, що в сад. Його дружина гляділа заснулого Абеля; Моіна, лежачи на канапі, як пташеня в гнізді, безтурботно спала. Старша сестра тримала в одній руці шовкову подушечку, а в другій голку й дивилася на вогонь. Глибоку тишу, що панувала у вітальні, надворі і в будинку, порушувала тільки стримана хода слуг, що одне по одному йшли спати, придушений сміх, останній відгомін їхніх радощів весільного свята, та ще рип дверей їхніх спільних кімнат, коли вони відчиняли їх, розмовляючи одне з одним, і зачиняли знову. Якийсь глухий шелест почувся вже з ліжок. Упав стілець. Закашляв старий візничий і затих. Але незабаром скрізь запанувала темна велич, що виникає в заснулій природі близько півночі. Тільки зорі блищали. Мороз скував землю. Ніщо не говорило й не ворушилося. Тільки вогонь тріскотів, немов підкреслюючи глибину тиші. Годинник у Монтреї ударив першу. В цю мить почулися тихенькі кроки на горішньому поверху. Маркіз і його дочка, певні того, що замкнули вбійника пана де-Моні, подумали, що то йде якась покоївка, і не здивувалися, коли в сусідній з вітальнею кімнаті розчинилися двері. Раптом серед них з'явився вбійник. Приголомшення генерала, пильне зацікавлення матері й доччине здивування дозволило йому дійти майже до середини вітальні, де він сказав генералові на диво спокійним і мелодійним голосом:

— Пане, дві години минають.

— Ви тут! — скрикнув генерал. — Якою силою?..

І він жахливим поглядом запитав дружину й дітей. Елен почервоніла, як вогонь.

— Ви, — казав далі генерал проникливим тоном, — ви серед нас! Убійник, заюшений кров'ю — тут! Ви плямуєте цю картину! Геть! Геть, — додав він гнівно.

Почувши слово «вбійник», маркіза скрикнула. Щодо Елен, то це слово, здавалось, вирішило її життя; її обличчя не виявило ніякого здивовання. Цього чоловіка вона ніби чекала. Її численні думки мали один зміст. Сталась кара, яку готувало небо за її гріхи. Вважаючи себе за таку ж злочинну, як і цей чоловік, дівчина дивилась на нього ясно, вона була його товаришка, сестра. В цій пригоді вона відчула божий наказ. Через кілька років розум приборкав би її гризоту, але зараз гризота відібрала їй тяму. Чужинець стояв нерухомий і холодний. Усмішка зневаги з'явилась на його обличчі й на широких, червоних губах.

— Кепсько ви дякуєте за благородство моєї поведінки щодо вас, — сказав він повільно. — Я не схотів доторкнутися рукою до склянки, в якій ви дали мені напитися води. Я не мав навіть думки вимити скривавлені руки під вашим дахом і виходжу звідси, лишаючи тут тільки спогад про свій злочин (за цим словом його губи стиснулися), так щоб від моєї присутності не лишилося ніякого сліду. Нарешті, я навіть не дозволив вашій дочці…

— Моїй дочці? — скрикнув генерал, з жахом глянувши на Елен. — Ах, нещасний, вийди, а то я вб'ю тебе!

— Дві години ще не минули. Ви не можете ні вбити, ні видати мене, не втративши своєї і… моєї пошани.

За цим останнім словом приголомшений генерал спробував глянути на злочинця, але мусів спустити очі. Він почував, що не в силі витримати нестерпучого блиску погляду, який уже вдруге дезорганізовував йому душу. Він боявся знову пом'якшати, бо почував, що його воля вже слабне.

— Убити старика! Чи ви ніколи не бачили родини? — сказав він, показуючи батьківським жестом на дружину й дітей.

— Так, старика, — проказав невідомий, у якого чоло трохи нахмурилось.

— Тікайте! — скрикнув генерал, не зважуючись глянути на свого гостя. — Нашу угоду розірвано. Я вас не вб'ю. І людей на ешафот теж постачати ніколи не буду. Але вийдіть, ви гидкий нам.

— Я знаю це, — мовив покірно злочинець. — У Франції немає землі, на яку я міг би безпечно ступити; та коли б правосуддя могло, як бог, зважати на особливості, коли б воно зволило довідатись, хто потвора — убійник чи жертва, — я б гордо зостався поміж людей. Хіба ви не здогадуйтесь про колишні злочини людини, яку зарубано? Я зробився суддею і катом, я поставив себе на місце безсилого людського правосуддя. Оце мій злочин! Прощайте, пане! Про вашу гостинність я не забуду, хоч ви й додали до неї гіркоти. В моїй душі ще лишиться вдячність до одної людини на світі, і ця людина — ви… Але я хотів би від вас більшої великодушності.

Він пішов до дверей. В цю мить дівчина нахилилася до матері й сказала їй щось на вухо.

— Ах!..

Від цього крику дружини генерал здригнувся, немов побачив Моіну мертву. Елен стояла, і вбійник інстинктивно обернувся, виявивши на обличчі якийсь неспокій за цю родину.

— Що тобі, моя люба? — спитав маркіз.

— Елен хоче з ним іти, — сказала вона.

Убійник почервонів.

— Якщо мати так кепсько зрозуміла мій майже мимовільний вигук, — сказала Елен тихо, — я здійсню її бажання.

Кинувши навколо себе поглядом майже дикої гордості, дівчина спустила очі й застигла в чудовій позі скромності.

— Елен, — сказав батько, — ти була нагорі в кімнаті, де я помістив?..

— Так, тату.

— Елен, — спитав той голосом, що змінився від судорожного тремтіння, — цього чоловіка ти бачила вперше?

— Так, тату.

— Тоді це неприродно, що ти хочеш…

— Може це й неприродно, але це так, тату.

— Ах, дочко моя… — сказала маркіза пошепки, але так, щоб почув чоловік, — Елен, ти зраджуєш усі принципи честі, скромності й чесноти, які я намагалась укласти тобі в серце. Якщо до цієї фатальної хвилини ти обманювала нас, то не варт тебе й жаліти. Чи не моральні якості цього невідомого приваблюють тебе? Чи, може, та сила, яка властива людям, що роблять злочини?.. Я надто поважаю тебе, щоб думати…

— О! думай що хочеш, — холодно відповіла Елен.

Але, не зважаючи на силу характеру, яку ця мить показувала, огонь її очей насилу гасив сльози, що їй підступали. Ці сльози допомогли невідомому зрозуміти слова матері, і він гостро подивився на маркізу, що непереможною владою змушена була глянути на цього страшного спокусника. І коли її очі скинулися з його світлими й блискучими очима, вона відчула в душі дриж, мов той струс, що ми дізнаємо, коли бачимо гада або торкаємось до лейденської пляшки.

— Друже! — крикнула вона чоловікові, — це демон, він відгадує все…

Генерал підвівся, щоб подзвонити.

— Він погубить вас, — сказала Елен убійникові.

Невідомий посміхнувся, ступив крок, спинив руку маркіза й глянув на нього заворожливим поглядом, що відібрав генералові силу.

— Зараз я заплачу вам за вашу гостинність, — сказав він, — і ми будемо квиті. Я звільню вас від безчестя, сам себе видам. Зрештою, що мені тепер робити з життям?

— Ви можете покаятися, — відповіла Елен, посилаючи йому ту надію, що блищить тільки в очах у дівчини.

— Я ніколи не покаюся, — лунко відповів убійник, згорда підвівши голову.

— В нього руки в крові, — сказав батько дочці.

— Я витру їх, — відповіла вона.

— Але, — провадив генерал, не зважуючись показати їй на невідомого, — ви ж не знаєте, чи хоче він вас.

Убійник підійшов до Елен, що її врода, хоч і цнотлива та стримана, ту мить немов світилася внутрішнім світлом, якого відблиски забарвлювали й підкреслювали найдрібніші її риси і найніжніші лінії; потім, глянувши на цю чарівну істоту тихим поглядом, що горів усе ж таки страшним полум'ям, він промовив з глибоким хвилюванням:

— Хіба відмова від вашої жертви не буде доказом некорисливої любові до вас і платою за дві години життя, які продав мені ваш батько?

— І ви теж мене відштовхуєте! — скрикнула Елен голосом, що краяв серце. — Тоді прощайте всі, я заподію собі смерть!

— Що це означає? — спитали разом батько й мати.

Вона мовчала й спустила очі, запитавши матір красномовним поглядом. З тої хвилини, коли генерал з дружиною спробували були словом і ділом приборкати дивну поведінку невідомого, що свавільно серед них залишався, і коли цей останній кинув на них разюче світло, що сяяло в його очах, їх охопило нез'ясовне сцепеніння, і їхній обважнілий розум неспроможен був скинути надприродну владу, якій вони підпали. Повітря їм ніби загусло, дихати було важко, але вони не могли повстати на того, хто їх так гнітив, хоч внутрішній голос підказував їм, що ця магічна людина і є головна причина їхнього безсилля. Серед цієї моральної агонії генерал здогадався, що повинен усю свою силу скерувати на те, щоб вплинути на хисткий розум дочки; він узяв її за стан і відвів у амбразуру вікна, далі від убійника.

— Дитино моя люба! — сказав він їй пошепки. — Коли б якесь дивне кохання і зародилося раптом у твоєму серці, то твоє непорочне життя, твоя чиста й побожна душа свідчать мені наявно, що в твоїй вдачі знайшлося б сили побороти божевільне поривання. Отже в твоїй поведінці є щось таємне. А моє серце, це серце вибачливе, ти все можеш йому звірити; коли б ти навіть розкраяла його, я зможу, моя дитино, затамувати свої муки й вірно зберегти твою сповідь. Може ти ревнуєш нас до своїх братів чи малої сестри? Може від кохання тужить твоя душа? Може ти нещаслива тут? Кажи, поясни мені причини, що штовхають тебе покинути родину, розлучитись з нею, відібрати в неї найбільшу її окрасу, покинути матір, братів і сестру!

— Тату, — відповіла вона, — я не ревную й не кохаю нікого, навіть вашого друга дипломата, пана де-Ванденеса.

Маркіза зблідла, і дочка, що спостерігала її, спинилась.

— Адже я мушу рано чи пізно жити під охороною якогось чоловіка?

— Це так.

— А хіба ми знаємо колинебудь, — казала вона, — з ким саме зв'язуємо ми свою долю? От я вірю в цього чоловіка.

— Дитино, — сказав генерал голосніше, — ти не думаєш про всі муки, що впадуть на тебе.

— Я думаю про його муки.

— Що за життя! — сказав батько.

— Життя жінки, — відповіла пошепки дочка.

— Молода та рання! — скрикнула маркіза, якій вернулася мова.

— Які запитання, такі й відповіді, мамо; але, коли хочеш, я говоритиму ясніш.

— Кажи все, дочко, я ж мати!

Тут дочка глянула на маркізу, і маркіза від цього погляду на мить замовкла.

— Елен, я волію краще витерпіти твої докори, якщо ти їх маєш, ніж бачити, що ти підеш з чоловіком, якого всі жахаються.

— Ти ж бачиш, мамо, що без мене він буде самотнім.

— Годі! — сказав генерал до дружини. — В нас тепер тільки одна дочка!

І глянув на Моіну, що спала собі.

— Я замкну тебе в манастир, — сказав він, обертаючись до Елен.

— Гаразд, тату, — відповіла вона з спокоєм розпуки, — там я помру. За моє життя і за його душу ви відповідайте тільки богові.

По цих словах зненацька настала глибока тиша. Учасники цієї сцени, де все ображало вульгарне «годиться» громадського життя, не зважувались глянути одне на одного. Раптом маркіз побачив свої пістолети, схопив один, хутко зарядив його й наставив у груди чужинцеві. Коли клацнув курок, той обернувся, глянув своїм спокійним і проникливим поглядом на генерала, в якого рука, охоплена непереможною млявістю, важко впала, і пістолет покотився на килим.

— Дочко, — сказав тоді батько, побитий у цій страшній борні, — ти вільна. Поцілуй матір, якщо вона на це згодиться. Щодо мене, то я вже не хочу ні бачити тебе, ні чути.

— Елен, — сказала дівчині мати, — подумай про те, що ти будеш нещасна.

Якийсь хрип, що вихопився з широких грудей убійника, привернув до нього погляди. Зневага змалювалась на його обличчі.

— Моя гостинність до вас мені дорого коштує, — сказав генерал, підводячись. — Ви щойно вбили не одного старика — ви вбили тут цілу родину. Що б не сталося далі, в цьому домі буде горе.

— А що, як ваша дочка буде щаслива? — спитав убійник, пильно дивлячись на генерала.

— Якщо вона буде щаслива з вами, — відповів батько на превелику силу, — я не жалкуватиму за нею.

Елен боязко стала навколішки перед батьком і сказала йому ніжно:

— О, тату! Я люблю вас і шаную однаково, чи ви даруєте мені скарби вашої доброти, чи суворість і неласку… Але я прошу вас, щоб ваше останнє слово не було словом гніву.

Генерал не зважувався глянути на дочку. В цю хвилину підійшов чужинець і сказав, кинувши Елен посмішку, де воднораз було щось пекельне й небесне:

— Ви — ангел милосердя, ви навіть убійника не злякалися. Ходімо ж, коли ви так хочете доручити мені свою долю.

— Незрозуміла річ! — скрикнув батько.

Маркіза якось незвичайно глянула на дочку й розкрила їй обійми. Елен кинулась до неї, плачучи.

— Прощай, — сказала вона, — прощай, мамо!

Тоді сміливо подала знак чужинцеві, що аж здригнувся. Поцілувавши руку батькові, потім хутко, але байдуже, Моіну та малого Абеля, вона вийшла з убійником.

— Де вони пішли? — скрикнув генерал, дослухаючись до кроків двох утікачів. — Пані, — додав він, звертаючись до жінки, — мені здається, я марю; в цій пригоді є якась таємниця. Ви мусите знати її.

Маркіза здригнулася.

— Вже якийсь час, — відповіла вона, — ваша дочка стала надзвичайно романтичною і на диво екзальтованою. Не зважаючи на мої спроби побороти цей нахил у її вдачі…

— Це неясно…

Але в саду йому почулися кроки дочки й чужинця, тож генерал урвав сам себе і рвучко відчинив вікно.

— Елен! — гукнув він.

Цей голос загубився в ночі, як марне пророцтво. Промовивши це ім'я, на яке ніхто в світі вже не обзивався, генерал немов чарами розбив завороження, яке навіяла йому диявольська сила. В очах йому знову заблищав розум. Він виразно уявив сцену, яка щойно відбулася, і прокляв своє безсилля, якого не розумів. Від серця в голову й ноги йому пройшла гаряча дрижа, він знову став сам собою, страшним, прагнущим помсти, і закричав жахливо:

— Рятуйте! Рятуйте!

Підбіг до сонетки, смикнув її так, ніби хотів порвати після того, як пролунали тривожні дзвінки. Всі слуги посхоплювались. А він, усе кричачи, відчинив вікна на вулицю, гукнув жандармів, схопив пістолети, вистрелив з них, щоб швидше наспіла варта, щоб швидше прийшли слуги та збіглися сусіди. Собаки впізнали голос хазяїна й брехали, коні заржали й били копитами. Серед спокійної ночі счинився страшенний галас. Спустившись сходами, щоб кинутись за дочкою, генерал побачив зляканих слуг, що бігли звідусіль.

— Дочку! Елен украдено! Ідіть у сад! Стережіть вулицю! Відчиніть жандармам! За вбійником!

І він зусиллям люті розірвав ланцюга, що тримав великого сторожового собаку.

— Елен! Елен! — сказав він йому.

Собака стрибнув, мов лев, люто загавкав і швидко кинувся в сад, аж генерал не міг за ним поспіти. Цю мить на вулиці почувся кінський тупіт, і генерал побіг відчиняти сам.

— Бригадире! — крикнув він. — Їдьте й заступіть дорогу вбійникові пана де-Моні. Вони пішли моїм садом. Швидше оточіть дорогу на Пікардійський вал, а я зроблю мисливську засідку по всіх садибах, парках, домах. А ви, — сказав він своїм людям, — пильнуйте вулиці й станьте лавою від застави до Версалю. Усі вперед!

Він схопив рушницю, яку приніс лакей, і кинувся в сад, кричачи собаці:

— Шукай!

У далечині йому відповіла страшенна гавкотня, і він пустився в тім напрямі, звідки, здавалось, чути було гарчання собаки.

О сьомій годині вранці розшуки жандармів, генерала, слуг і сусідів кінчилися нічим. Собака не вернувся. Виснажений утомою і вже постарівши від горя, маркіз увійшов до вітальні, порожньої для нього, хоч там було троє, дітей.

— Ви були дуже холодні до своєї дочки, — сказав він, дивлячись на дружину. — От що лишилось нам від неї, — додав він, показуючи на вишивання, де розпочато квітку. — Тількищо вона була тут, а тепер пропала… пропала!

Він заплакав, затуливши голову руками, і хвилину мовчав, не зважуючись уже глянути на вітальню, де недавно бачив картину найніжнішого родинного щастя. Вранішнє світло змагалося з гаснучими лампами; від догорілих свічок зайнялися паперові вінчики, надіті на них; все відповідало його батьківському розпачу.

— Треба знищити це, — сказав він по хвилині, вказуючи на вишивання. — Я не зможу бачити нічого, що нагадуватиме мені її.

Страшна різдвяна ніч, коли маркіз з дружинною втратили старшу дочку, не здолівши опиратись дивній владі мимовільного викрадача, була ніби застереженням долі. Банкротство одного біржового фактора зруйнувало маркіза. Він заставив усе жінчине майно задля спекуляції, прибутки з якої мали відновити родині ввесь попередній капітал, але підприємство це зруйнувало його вкінець. Пробуючи з розпуки щастя на всьому, що попало, генерал покинув батьківщину. Шість років минуло після його від'їзду. Хоч родина й рідко одержувала від нього звістки, але за кілька день до того, як довідались про незалежність американських республік від Еспанії, він сповістив, що повертається.

І от одного чудового ранку кілька французьких комерсантів, яким дуже хотілось вернутись на батьківщину з достатком, здобутим ціною довгої праці й згубних мандрівок чи то в Мексіці, чи то в Колумбії, були за кілька льє від Бордо на еспанському бригу. Один з них, що від утоми чи від горя передчасно постарівся, стояв, спершись на гратки, і, здавалось, не бачив видовища, що розгорнулось перед очима пасажирів, які скупчилися на палубі. Вільні вже від морських небезпек і зваблені красою дня, всі вийшли на палубу, мов щоб привітати рідний край. Більшості конче хотілося побачити вдалині маяки, гасконські будівлі, кордуанську башту серед фантастичних витворів білих хмаринок, що піднялися над обрієм. Море було таке спокійне, що коли б не срібляста окрайка, яка розбризкувалась перед бригом, та не довга борозна, яку він лишав позад себе, мандрівникам могло б здаватись, що вони непорушно стоять серед океану. Небо було напрочуд ясне. Темний відтінок його склепіння непомітними переходами зливався з синястою водою і позначав місце свого з'єднання рисою, якої світло виблискувало, немов зорі. Від сонця іскрилися мільйони граней на безконечнім морськім просторі, так що широка водна рівнина світилася, мабуть, яскравіш, ніж небесний перекот. Всі вітрила на бригу нап'ялися від рівного вітру, і ці білі, як сніг, полотнища, ці жовті прапори, що билися за вітром, це плетиво канатів з суворою точністю вимальовувались на блискучому тлі повітря, неба й океану, і ніщо не порушувало їхньої ясності, тількі тіні, що лягали від напнутих парусів. Прегарний день, свіжий вітер, вигляд батьківщини, меланхолійний плюскіт, чудовий самотній бриг, що линув океаном, мов жінка на побачення, — то була картина, повна гармонії, сцена, де людська душа могла обняти нерухомі простори серед невпинного руху. Тут була дивна протилежність між самотністю і життям, між тишею і шумом, але не можна було знати, де шум і життя, небуття і тиша; тому жоден людський голос не порушував цих небесних чарів. Еспанець-капітан, матроси-французи сиділи й стояли, заглибившись у повінь спогадів і в релігійний екстаз. Повітря дихало лінощами. Прояснілі обличчя виявляли цілковите забуття минулого лиха, і люди хиталися на цьому тихому кораблі, як у золотому сні. Проте старий пасажир, що спирався на гратки, з якимсь неспокоєм поглядав вряди-годи на обрій. У всіх його рисах знати було недовір'я до долі, він ніби боявся, що до французької землі ще їхати довго і довго. Той чоловік був маркіз. Фортуна не була глуха до криків і зусиль його розпачу. По п'яти роках напруження й тяжкої праці він зробився власником чималого достатку. Нетерпілось йому побачити знову свій край та щастя і привезти гроші родині, тому він за прикладом кількох гаванських комерсантів сів разом з ними на еспанський корабель, що йшов до Бордо. Проте його уява, стомившись завбачати лихо, малювала йому найніжніші образи його минулого щастя. В далекій темній лінії берега йому вбачалася дружина й діти. Почував уже себе вдома, коло вогнища, почував, що його вже обіймають, голублять. Уявляв собі Моіну вродливою, дорослою дівчиною. Коли ця фантастична картина стала майже реальною, сльози покотились йому з очей. Тоді, щоб приховати своє хвилювання, він відвернувся від туманної лінії, що провіщала землю, і глянув назад на вогкий обрій.

— Це він, — сказав старий. — Він іде за нами.

— Хто? — скрикнув еспанський капітан.

— Корабель, — промовив стиха генерал.

— Я вже бачив його вчора, — відповів капітан Гомес.

Він подивився на француза, немов запитуючи:

— Він увесь час полює на нас, — сказав він генералові на вухо.

— Не знаю, чому він нас досі не наздогнав, — обізвався старий вояк, — бо він краще наряджений парусами, ніж ваш клятий «Сен-Фердінанд».

— Може з ним була аварія, проточина.

— Він доганяв нас! — скрикнув француз.

— Це колумбійський корсар, — шепнув йому капітан. — Ми ще за шість льє від землі, а вітер спадає.

— Він не йде, він летить, немов знає, що за дві години здобич втече від нього! Яка відважність!

— Він! — скрикнув капітан. — Ах! не без причини він зветься «Отелло». Він недавно потопив еспанський фрегат, а має не більш, як тридцять гармат. Я тільки його й боявся, бо знав, що він крейсує в Антільських островах… Ха, ха! — обізвався він по паузі, під час якої дивився на парус свого корабля, — вітер розбирається, ми йдемо швидше. Та й треба, бо Парижанин жалю не знає.

— Він теж іде швидше, — відповів маркіз.

«Отелло» був не далі, як за три льє. Хоч екіпаж не чув балачки між маркізом і капітаном Гомесом, але, побачивши новий парусник, більшість матросів і пасажирів зійшлися до того місця, де були два розмовники; тільки ж майже всі, вважаючи той корабель за торговельний, дивились на нього зацікавлено, аж раптом один матрос гукнув енергійно:

— Присягаюсь святим Жаком, ми загинули! Це паризький капітан!..

Від цього страшного імені жах пішов на бригу й сталася метушня, яку годі змалювати. Еспанський капітан своїми словами в одну мить надав енергії матросам і, бажаючи в цій небезпеці за всяку ціну дістатися землі, він спробував мерщій підняти всі паруси, верхні й нижні, на триборді й на бакборді, щоб підставити під вітер усю поверхню полотна, яка могла бути на реях. Але виконати цей маневр було дуже важко, — тут цілком природно бракувало тої чудової єдності, що так вражає на військових кораблях. Хоч «Отелло» летів, як ластівка, завдяки доцільному розташуванню своїх парусів, проте, на око, він так мало наблизився, що в нещасних французів виникла солодка надія. Раптом у ту хвилину, коли «Сен-Фердінанд» після нечуваних зусиль пішов швидше завдяки вправним маневрам, яким сам Гомес допомагав словом і ділом, керманич невдалим і, певне, навмисним поворотом стерна поставив бриг упоперек. Вітрила, на які вітер ударив збоку, заполоскалися тоді так швидко, що й зовсім згорнулися, вантажний гафель зломився. Капітан від невимовної люті став біліший від парусу. Одним стрибком він дістався до керманича й так шалено замахнувся на нього кортиком, що не влучив; тоді кинув його в море, а сам схопив стерно, спробував виправити страшний безлад, що такої шкоди завдав його бравому й відважному судну. Сльози розпачу котилися йому з очей, бо від зради, що на нівець зводить наслідки нашого старання, ми відчуваємо ще більше горе, ніж від неминучої смерті. Але чим більше капітан лаявся, тим менше робив діла. Він сам вистрелив з вістової гармати, сподіваючись, що його почують на березі. В цю хвилину корсар, що наближався на розпач швидко, відповів пострілом із гармати, якої ядро впало за десять сажнів від «Сен-Фердінанда».

— Сто чортів! — скрикнув генерал. — Добре поцілило! Мають точні гармати.

— О, та цей коли говорить, то треба мовчати, — відповів один матрос. — Парижанин і англійського корабля не побоявся б…

— Всьому кінець! — скрикнув розпачливо капітан, що нічого не побачив з боку землі в прозірну трубу. — Ми ще далі від Франції, ніж я думав.

— Чого ж ви впадаєте в розпач? — обізвався генерал. — Всі ваші пасажири французи, вони зафрахтували ваш корабель. Ви кажете, що цей корсар Парижанин? То підійміть білий прапор і…

— І він нас потопить, — відповів капітан. — Та й що інше мусить він зробити, коли хоче володіти багатою здобиччю?

— Ах! Так це пірат…

— Пірат! — суворо сказав матрос. — Ох! Він правил завжди додержує і вміє додержувати.

— То що ж! — сказав генерал, зводячи очі на небо, — здаймося на волю божу!

І йому ще вистачило сили стримати сльози.

Не встиг він доказати, як пролунав другий, краще спрямований постріл з гармати, і ядро пробило корпус «Сен-Фердінанда».

— Кладіть у дрейф, — сумно сказав капітан.

І матрос, що обстоював чесність Парижанина, дуже вправно виконав цей розпачливий наказ. Екіпаж у глибокому пригніченні прочекав смертельні півгодини. На «Сен-Фердінанді» було грошей чотири мильйони піастрів в п'ятьох пасажирів, та в генерала сто тисяч франків. Нарешті, на «Отелло», що був тоді за десять пострілів з рушниці, вже виразно було видно люті пащі двадцятьох гармат готових до стрільби. Він летів так, ніби диявол дмухав вітром саме для нього, але око вправного моряка легко могло відгадати секрет цієї швидкості. Досить було тільки глянути на хід того брига, на його довгасту форму, його вузькість, височінь його щогол, розмір його парусів, чудову легкість його нарядження та спритність його матросів, що всі разом, як один чоловік, пильнували зразкового розміщення білої поверхні парусів. Все свідчило про неймовірну певність влади на цьому стрункому дерев'яному створінні, такому швидкому та розумному, як перегоновий кінь або хижий птах. Екіпаж на корсарі був мовчазний і готовий на випадок опору знищити бідне торговельне судно, яке, на щастя для себе, стояло тихо й скидалось на учня, якого вчитель спіймав на провині.

— У нас є гармати! — скрикнув генерал, стискуючи руки еспанському капітанові.

Цей глянув на старого вояка поглядом відваги й розпачу і сказав:

— А люди?

Маркіз подивився на екіпаж «Сен-Фердінанда» й здригнувся. Четверо комерсантів стояли бліді й тремтіли, а матроси, скупчившись навколо одного з своїх, здавалось, змовлялись перейти на «Отелло» і дивилися на корсара жадібно й зацікавлено. Боцман, капітан і генерал, перезирнувшись, обмінялись благородними думками.

— Ох, капітане Гомес, коли я прощався з своїм краєм та родиною, серце в мене краялось від жалю, то чи мушу ж знову покинути їх тої хвилини, коли несу радість і щастя своїм дітям.

Генерал відвернувся, щоб скинути в море сльозу гніву, і побачив у воді керманича, що підпливав до корсара.

— Цього разу, — відповів капітан, — ви попрощаєтесь з ними назавжди.

Еспанець злякався того тупого погляду, яким глянув на нього француз. В цю хвилину обидва судна були майже поруч, і генерал, побачивши ворожий екіпаж, повірив у фатальне пророкування Гомеса. Біля кожної гармати стояло по троє. Дивлячись на їхню атлетичну будову, на їхні кострубаті риси, на їхні голі й нервові руки, можна було подумати, що то брондзові статуї. Смерть убила б їх, але не повалила б. Добре озброєні, діяльні, моторні й дужі матроси стояли нерухомо. Всі ці енергійні обличчя були геть засмалені від сонця й загрубілі від праці. Їхні очі блищали, немов крапки вогню, і виявляли енергійний розум та пекельну радість. Глибока тиша, що панувала на тій палубі, чорній від людей та капелюхів, свідчила про невблаганну дисципліну, в якій могутня воля тримала цих людських демонів. Ватаг їхній стояв біля великої щогли, схристивши руки, без зброї, тільки коло ніг його лежала сокира. Від сонця в нього на голові був фетровий капелюх із широкими крисами, що від них тінь укривала йому обличчя. Немов собаки, що лежать біля господаря, каноніри, солдати й матроси поглядали то на свого капітана, то на купецьке судно. Коли обидва бриги стикнулися, від струсу корсар прокинувся з мрій і шепнув два слова молодому офіцерові, що стояв за два кроки від нього.

— Гаки до абордажу! — крикнув лейтенант.

І «Сен-Фердінанда» в одну мить притягли до «Отелло». З наказів, які тихо давав корсар і повторяв лейтенант, люди, призначені до кожної справи, ішли, мов бурсаки до церкви, на палубу здобичі, в'язали руки матросам, пасажирам і забирали скарби. За якусь хвилину бочки з піастрами, з харчами і екіпаж «Сен-Фердінанда» спроваджено на палубу «Отелло». Генералові здалося, що він снить, коли йому в'язали руки, й кинули на паку краму, немов він сам був крам. Між корсаром, лейтенантом і матросом, що, здавалось, був за боцмана, відбулася нарада. Коли недовга суперечка скінчилась, матрос свиснув своїм людям: з його наказу вони всі перестрибнули на «Сен-Фердінанда», вилізли на снасті й почали здирати його реї, паруси й нарядження так швидко, як солдат роздягає на полі мертвого товариша, поласившись на його черевики й шинелю.

— Ми загинули, — холодно сказав маркізові еспанський капітан, що стежив очима за рухами трьох начальників під час наради та за рухами матросів, що грабували його бриг.

— Чому? — холодно спитав генерал.

— А що ж, ви думаєте, вони зроблять з нами? — відповів еспанець. — Вони безумовно знають, що продати «Сен-Фердінанда» в портах Франції чи Еспанії буде важко, тому потоплять його, щоб не пійматися. А щодо нас, то не думаєте ж ви, що їм цікаво харчувати нас, коли вони самі не знають, в який порт зможуть зайти.

Щойно капітан кінчив свої слова, як генерал почув жахливий крик, за яким пролунав глухий шум від падіння кількох тіл у море. Він обернувся й не побачив уже чотирьох комерсантів. Восьмеро канонірів з лютими обличчями ще не встигли спустити руки, коли генерал на них глянув.

— Я ж вам казав, — холодно промовив капітан.

Маркіз рвучко підвівся, але море вже заспокоїлось, і він не побачив навіть місця, де зникли його недавні товариші; в цю хвилину вони, зв'язані по руках і ногах, крутилися під хвилями, коли їх ще не проковтнули риби. За кілька кроків від нього зрадливий керманич і той матрос із «Сен-Фердінанда», що вихваляв недавно могутність паризького капітана, браталися з корсарами й показували їм пальцями на тих моряків з бригу, яких визнавали за придатних для екіпажу «Отелло», а іншим двоє юнг в'язали ноги, не зважаючи на страшні прокльони. Коли вибір закінчено, восьмеро канонірів схопили засуджених і без церемоній кинули їх у море. Корсари з лихою цікавістю дивилися на те, як хто з них падав, на їхні гримаси, на їхні останні муки, але обличчя їм не виявляло ні глузування, ні подиву, ні жалю. Для них це була зовсім проста подія, до якої вони, здавалося, звикли. Старші поглядали з похмурою й застиглою усмішкою на обличчі переважно на бочки з піастрами, що стояли біля великої щогли. Генерал і капітан Гомес, що сиділи на паку, мовчки скидалися майже збляклими поглядами. Незабаром з усього екіпажу «Сен-Фердінанда» тільки вони самі лишилися. Семеро матросів, яких двою шпиків обрали споміж еспанських моряків, вже весело передягалися в перувіанців.

— Що за люті негідники! — скрикнув раптом генерал, у якого від законного й щирого обурення зник і сум і обережність.

— Вони скоряються потребі, — холодно відповів Гомес. — Коли ви здибаєте когось із цих людей, хіба не простромите їх шпагою?

— Капітане, — сказав лейтенант, звертаючись до еспанця, — Парижанин чув про вас. Йому казали, що ви — єдина людина, яка добре знає протоки Антільських островів і береги Бразілії. Чи згодні ви?..

Капітан перебив молодого лейтенанта зневажливим вигуком і відповів:

— Я помру, як моряк, як еспанець, як христіанин… Чуєш ти?

— В море! — крикнув лейтенант.

За цим наказом каноніри схопили Гомеса.

— Боягузи! — скрикнув генерал, спиняючи двох корсарів.

— А ви, старий, — сказав йому лейтенант, — не дуже заносьтеся. Якщо ваша червона стрічка й справляє якесь вражіння на нашого капітана, то я з неї сміюся… Ось ми зараз з вами побалакаємо.

Ту мить глухий шум, до якого не домішувалося ніякої скарги, дав генералові зрозуміти, що бравий Гомес помер, як моряк.

— Гроші або смерть! — скрикнув він у страшному нападі люті.

— Який розумний! — глузливо відповів корсар. — Будьте певні, зараз матимете від нас подарунок.

За знаком лейтенанта двоє матросів кинулися в'язати французові ноги, але той, відбиваючись від них з непередбаченою сміливістю, раптовим рухом вихопив шаблю, що була при боці лейтенанта, і почав швидко битись нею, як старий кавалерійський генерал, що добре знає своє ремество.

— Ах, мерзотники, старого наполеонівського вояка ви не кинете в море, як мушлю!

У впертого француза почали майже увіч стріляти з пістолета, що звернуло увагу Парижанина, який доглядав за тим, як знімали нарядження, яке він звелів перенести з «Сен-Фердінанда». Не хвилюючись, він підійшов, схопив ззаду відважного генерала, швидко підняв його, потяг до борту й хотів уже кинути в воду, як непотрібний уламок щогли. В цю мить генерал побачив карі очі викрадача своєї дочки. Тесть і зять відразу впізнали одне одного. Капітан рвучко скерував свій рух у протилежний бік, так ніби генерал нічого не важив, і замість кидати в море, поставив його біля великої щогли. На палубі пішло ремство, тоді корсар тільки глянув на своїх людей, і зразу ж настала глибока тиша.

— Це батько Елен, — ясно й твердо сказав капітан. — Горе тому, хто його не шануватиме.

На палубі вмить залунали буйні радісні вигуки й знялися до неба, як церковна молитва, як перший звук Te Deum. Юнги захиталися на реях; матроси підкидали в повітря шапки, каноніри тупотіли ногами, кожен рухався, ревів, свистів, клявся. Від фанатичного прояву цієї радості генерал занепокоївся й спохмурнів. Приписуючи ці почуття якійсь жахливій таємниці, він, тільки но зміг вимовити слово, зразу спитав: «Моя дочка! Де вона?» — Корсар, глянувши на генерала тим глибоким поглядом, що з невідомої причини збурював і найбезстрашніші душі, примусив його замовкнути, на велике задоволення матросам, яким приємно було побачити, що могутність їхнього начальника поширюється на всіх, повів генерала сходами вниз і спинився перед дверима однієї каюти, які відчинив, промовивши:

— Ось вона!

Потім зник, лишивши генерала в якомусь остовпінні перед картиною, що стала перед його очима. Почувши, що двері різко відчинялися, Елен підвелася з канапи, на якій лежала, але побачила маркіза й скрикнула від здивування. Вона так змінилася, що треба було батьківських очей, щоб пізнати її. Тропічне сонце засмалило її біле обличчя до брунатного кольору, того чудового кольору, який повивав її чарами східної поезії і надавав величного вигляду, владної твердості, глибокого почуття, яке мусіло вразити і найгрубішу душу. Її довге розпущене волосся, спадаючи широкими хвилями на благородну шию, додавало гордості і могутності цьому обличчю. В її позі і в руху видно було свідомість своєї сили. Від переможного задоволення їй злегка роздулися рожеві ніздрі, і спокійне щастя позначилося на всіх рисах її краси. У ній була заразом якась ніжність дівчини й та гордість, що властива коханкам. Рабиня й владарка, вона з власної волі скорялась, бо могла б і керувати. Одягнута була з чарівною і виборною пишністю. Вбрання мала з індійського серпанку, але канапа й подушки були кашемірові, перський килим прикрашав підлогу її великої каюти, четверо її дітей гралися коло її ніг, будуючи цяцькові замки з перлового намиста, з коштовностей, з дорогоцінних речей. У кількох вазах севрської порцеляни з малюваннями панії Жакото стояли рідкісні запашні квіти — мексіканський ясмін, камелії, поміж яких літали свійські американські пташки, що були ніби живими рубінами, сапфірами й золотом. У цій вітальні стояло піано, а на дерев'яних стінах, оббитих червоним шовком, там і там висіли картини невеличкого розміру, але найкращих художників: «Захід сонця» Іпполіта Шіннера, поруч — картини Тербурга; Рафаелівська Мадонна змагалася своєю поезією із шкіцем Жеріко; Жерард Дов затьмарював портретистів часів Імперії. На столику китайського лаку стояла золота тарілка з ніжними овочами. Словом, Елен скидалася на королеву великої країни в своєму будуару, де її коронований коханець зібрав найдобірніші в світі речі. Діти спинили на своєму дідові проникливо-жваві очі; звикнувши жити посеред боїв, бур та метушні, вони скидалися на тих маленьких римлян, цікавих до війни й до крові, яких Давід змалював на своїй картині «Брут».

— Як це може бути? — скрикнула Елен, схопивши батька, немов хотіла переконатися в реальності цієї примари.

— Елен!

— Тату!

Вони впали один одному в обійми й пригорнулися одне до одного однаково міцно й поривно.

— Ти був на кораблі?

— Так, — відповів він сумно, сідаючи на канапу й дивлячись на дітей, що, скупчившись навколо, поглядали на нього з наівною увагою. — Я мав загинути, якби…

— Якби не мій, чоловік, — перебила вона, — я здогадуюсь.

— Ах! — скрикнув генерал, — чому треба було, щоб я знову знайшов тебе отак, моя Елен, тебе, за якою я так плакав? То я мушу знову горювати над твоєю долею!

— Чому? — спитала вона, посміхаючись. — Хіба не приємно тобі дізнатися, що я щасливіша над усіх жінок?

— Ти щаслива! — скрикнув він, схопившись від здивування.

— Так, тату, — обізвалась вона, схопивши його руки, цілуючи їх, притискуючи їх до своїх тремтячих грудей і додаючи до цих ласк погляд, що ще виразніш сяяв від радості.

— Як же це? — спитав він, цікавлячись знати про доччине життя і забувши про все перед цим осяйним обличчям.

— Слухайте, тату, — відповіла вона, — я маю за коханця, за дружину, за слугу, за господаря — чоловіка, в якого душа така широка, як це безмежне море, така ніжна, як небо, одно слово — бога. За сім років він ніколи не прохопився словом, почуттям чи рухом, що могли б порушити божественну гармонію його мови, його ласк, його кохання. Він завжди дивиться на мене з дружньою посмішкою на вустах і радісним промінням у очах. Нагорі його громовий голос панує часто над бурею та сум'яттям бою, але тут він тихий і мелодійний, як музика Россіні, чиї твори дійшли до мене. Все, що тільки може вигадати жіноча примха — я все те одержую. Іноді мої бажання навіть наперед відгадуються. Нарешті, я паную на морі, і мені коряться тут так, як можна коритися владарці. О, щаслива! — перебила вона сама себе. — Щаслива — це не те слово, що може висловити моє щастя. Моя доля, це доля всіх жінок! Завжди почувати кохання, безмежну відданість тому, кого кохаєш, і зустрічати в його серці безконечне почуття, в якому губиться жіноча душа, — скажіть, хіба це не щастя? Я пережила вже тисячу існувань. Тут я сама, тут я наказую! Ніколи жодна істота моєї статі не ступала ногою на цей благородний корабель, де Віктор завжди за кілька кроків від мене. Він не може піти від мене далі, як від носу до корми, — додала вона з лукавою хитрістю. — Сім років! Кохання, що сім років опирається цій вічній радості, цьому щохвилинному іспитові, хіба це не кохання? Ні! О, ні! Це краще за все, що я знаю в житті… Людської мови бракує, щоб висловити небесне щастя.

Сльози потоком полилися з її палких очей. Тоді четверо дітей жалісно скрикнули, збіглися до неї, як курчата до квочки, а старший сердито вдарив генерала.

— Абелю, ангеле мій, — сказала вона, — я ж від радості плачу!

Вона взяла його на коліна, і дитина по дружньому її приголубила, оповивши руками величну шию Елен, мов те левеня, що хоче погратися з матір'ю.

— Ти не нудьгуєш? — скрикнув генерал, приголомшений піднесеною відповіддю дочки.

— Так, — відповіла вона, — нудьгую тоді, коли ми сходимо на землю, та й там я ніколи не покидаю чоловіка.

— Але ти ж любиш свята, бали, музику?

— Музика — це його голос; свята мої — це прикраси, які я вигадую для нього. Коли йому сподобається якийсь туалет, хіба це не однаково, що вся земля захоплюється мною! Тільки через це я не повикидала в море ці діаманти, ці кольє, ці діадеми з дорогоцінного каміння, ці багатства, ці квіти, ці витвори мистецтва, які він розкидає передо мною, кажучи: «Елен, якщо ти не йдеш у світ, я хочу, щоб світ ішов до тебе!»

— Але на цьому борті є чоловіки, чоловіки зухвалі, страшні, чиї пристрасті…

— Розумію тебе, тату, — сказала вона, посміхаючись. — Заспокойтесь! Жодну імператрицю не оточувало більше поваги, ніж я тут маю. Ці люди забобонні, вони вірять, що я ангел-охоронець цього корабля, їхніх заходів, їхніх успіхів. А бог їхній — він! Єдиний раз один матрос повівся зо мною нешанобливо… у словах, — додала вона сміючись. — Раніш, ніж Віктор довідався про те, люди з екіпажу викинули його в море, хоч я й простила йому. Вони люблять мене, як свого доброго ангела, я лікую їх, коли вони хворі, і мала щастя врятувати кількох від смерті, по-жіночому пильно доглядаючи їх. Ці бідні люди заразом і велетні, і діти.

— А коли бувають бої?

— Я звикла до них, — відповіла вона. — Я тремтіла тільки під час першого… Тепер душа моя зжилася з цією небезпекою і навіть… я ж ваша дочка, — мовила вона, — я люблю її.

— А як він загине?

— Загину і я.

— А твої діти?

— Вони сини океану й небезпеки, вони поділяють життя своїх батьків… Наше існування єдине й неподільне. Всі ми живемо одним життям, всі вписані на одній сторінці, пливемо одним човном і знаємо це.

— Так ти кохаєш його над усе?

— Над усе, — повторила Елен. — Але не розгадуймо цієї таємниці. Ось гляньте на це любе дитятко — це він так само!

І пригорнувши Абеля міцно-міцно, почала шаленно цілувати йому щоки, волосся…

— Але, — скрикнув генерал, — я не можу забути, що він допіру кинув у море дев'ятеро душ!

— Певне, так треба було, — відповіла вона, — бо він людяний і великодушний. Він проливає крові так мало, як тільки можливо в інтересах і для захисту того маленького світу, який він охороняє, і того святого діла, яке боронить. Поговоріть із ним про те, що здається вам лихим, і побачите, що він зуміє переконати вас на своє.

— А його злочин? — спитав генерал, немов розмовляючи сам до себе.

— А що, — відповіла вона з холодною гідністю, — коли це була чеснота? Коли людське правосуддя не могло за нього помститися?

— Так мститися самому! — скрикнув генерал.

— А що таке пекло, — спитала вона, — як не вічна помста за гріхи одного дня?

— Ах, ти загинула! Він зачарував тебе й спотворив! Ти втратила розум!

— Лишіться тут на один день, тату, і коли ви захочете дивитися на нього й слухати його, то полюбите його.

— Елен, — сказав поважно генерал, — ми за кілька льє від Франції.

Вона здригнулась, поглянула у віконце кімнати, показала на море, що лежало безкраїм простором зеленої води.

— Ось моя батьківщина, — відповіла, тупнувши по килиму ногою.

— Але хіба ти не приїдеш побачити матір, сестру, братів?

— О! так, — сказала вона з сльозами в голосі, — коли він схоче й коли зможе поїхати зо мною.

— То в тебе нема нічого, Елен, — суворо обізвався вояк, — ні батьківщини, ні родини?

— Я його дружина, — відповіла вона згорда з повним благородства виразом. — За сім років оце перше щастя, що прийшло мені не від нього, — додала вона, схопивши батькову руку й цілуючи її, — і оце перші докори, які я чую.

— А совість?

— А совість — то він.

Ту ж хвилину вона сильно здригнулася.

— Це він, — сказала вона, — навіть під час бою з усіх кроків на палубі я пізнаю його кроки.

І раптом рум'янець залив пурпуром її щоки, риси її засяяли, очі заблищали, обличчя зробилася матово-біле… В її м'язах, у синіх жилах, у мимовільному тремтінні всього її тіла було щастя й кохання. Цей млосний рух схвилював генерала. Справді, по хвилині ввійшов корсар, сів у крісло, узяв старшого сина й почав із ним бавитись. Хвилину панувала тиша, бо генерал, поринувши в задуму, що нагадувала невиразне почування сну, дивився на цю добірну каюту, що скидалася на гніздо алькіона^[2], де ця родина плавала сім років по океану, між небом і хвилями, звірившись на одну людину, що вела її крізь небезпеки боїв і бур, як той господар свою сім'ю серед життьового лиха. Він зачаровано дивився на дочку, цей фантастичний образ морської богині, струнку і вродливу, багату й щасливу. Всі скарби, що оточували її, блідли перед скарбами її душі, перед сяйвом її очей і незмальовною поезією, що була в ній і навколо неї. В цьому становищі була незвичайність, що його захоплювала, величність пристрасті й розуму, що плутала звичайні думки. Холодні й обмежені розрахунки суспільства завмирали перед цією картиною. Старий вояк відчув це все й теж зрозумів, що дочка його ніколи не покине такого широкого, багатого на контрасти й справжнім коханням сповненого життя; та коли вона хоч раз зазнала небезпеки й не злякалась її, то вже не зможе вернутися до дрібних подій обмеженого й тупого світу.

— Я вам не заважаю? — спитав корсар, уриваючи мовчанку й дивлячись на жінку.

— Ні, — відповів йому генерал. — Елен мені все сказала. Я бачу, що вона загинула для нас…

— Ні, — гаряче відповів корсар. — Ще кілька років і за десятилітньою давністю я зможу вернутися до Франції. Коли сумління чисте і коли, ламаючи ваші суспільні закони, людина скорилася…

Він замовк, не вважаючи за потрібне виправдуватись.

— Та як ви можете, — перебив його генерал, — не відчувати гризоти за ті нові вбивства, що сталися на моїх очах?

— У нас харчів немає, — відповів спокійно корсар.

— Але висадивши цих людей на берег…

— Через них нам кількома кораблями відрізали б відступ, і ми не дісталися б до Чілі.

— Та раніш, — перебив генерал, — як вони змогли б з Франції повідомити еспанське адміралтейство…

— Але й Франції може не сподобатись, що людина, яка ще підлягає її карному суду, захопила бриг, фрахтований до Бордо. А втім, хіба вам самим не доводилось на полі бою давати кількох зайвих пострілів з гармати?

Генерал, збентежений поглядом корсара, замовк, а дочка дивилася на нього і переможно, і засмучено…

— Генерале, — сказав глибоким голосом корсар, — я встановив собі закон: ніколи нічого не виключати із здобичі. Але, видима річ, моя частка куди більша за ваше майно. Дозвольте мені повернути його вам іншою монетою.

Він узяв з шухляди в піано купу банкнотів, і не лічивши пакунків, подав маркізові мільйон.

— Ви розумієте, — додав він, — що я не можу розважатися, розглядаючи подорожних на бордоському шляху… Отже, якщо вас не спокушають небезпеки нашого циганського життя, життя південної Америки, наші тропічні ночі, наші бої і радість допомагати перемозі прапора молодої нації та імени Сімона Боліварава^[3], вам треба нас покинути… Шлюпка й віддані люди чекають на вас. Сподіваймося третьої, вже цілком щасливої зустрічі…

— Вікторе, я б хотіла побути з батьком ще хвилинку, — невдоволено сказала Елен.

— Десять зайвих хвилин можуть поставити нас просто перед фрегатом. Що ж, повеселімося трохи, але люди наші нудьгують.

— О! ідіть, тату, — скрикнула морячка. — І понесіть моїй сестрі, братам і… моїй матері, — додала вона, — цю запоруку моєї пам'яті.

Вона взяла жменю дорогоцінного каміння, намиста, коштовностей, загорнула в кашемір і боязко подала батькові.

— А що переказати їм від тебе? — спитав він, так ніби вражений тим ваганням, яке виявила дочка, вимовляючи слово «мати».

— О! чи можете ви сумніватися в моїй душі? Я завжди молюся за їхнє щастя!

— Елен, — сказав старий, уважно дивлячись на неї, — чи побачуся я ще з тобою? Чи не можу довідатися, які мотиви спонукали тебе втекти?

— Це не моя таємниця, — сказала вона поважно. — І коли б я навіть мала право її сказати, мабуть і тоді не сказала б. Цілих десять років я терпіла нечувані муки…

Вона не докінчила й подала батькові подарунки, які посилала родині. Генерал, звиклий за військових подій до досить широких поглядів на здобич, прийняв дарунок від дочки й потішив себе думкою, що під впливом такої чистої, такої піднесеної душі, як у Елен, паризький капітан воював з еспанцями, як чесна людина. Любов до хоробрих привернула його. Гадаючи, що виявляти тут чесноту смішно, він міцно потиснув корсареві руку, поцілував свою Елен, свою єдину дочку, з властивою солдатам поривністю і зронив сльозу на її гордовите й мужнє обличчя, що не раз йому посміхалося. Моряк, дуже схвильований, дав йому благословити своїх дітей. Нарешті, всі востаннє не без зворушення попрощалися довгим поглядом.

— Будьте завжди щасливі! — скрикнув генерал, ідучи на палубу.

Дивне видовище чекало генерала на морі: «Сен-Фердінанд», охоплений полум'ям, палав як величезний феєрверк. Коли матроси почали топити еспанський бриг, то побачили, що він навантажений ромом; цього питва на «Отелло» було вдосталь, і їм здалося веселим запалити величезну чашу пуншу серед чистого моря. Цю розвагу можна пробачити людям, що, нудьгуючи серед одноманітного моря, користуються з кожної нагоди, щоб пожвавити своє життя. Коли генерал сходив з брига в шлюпку з «Сен-Фердінанда», де сиділо шість дужих матросів, його увага мимоволі двоїлася між пожежею «Сен-Фердінанда» і дочкою, що, спершись на корсара, стояла на кормі їхнього судна. Охоплений силою спогадів, бачачи білу Еленину сукню, що легко розвівалася в повітрі, як ще один парус, бачачи серед океану її чудову й високу постать, що своєю величчю панувала над усім, навіть над морем, він з безтурботністю військового забув, що пливе над могилою бравого Гомеса. Над ним чорною хмарою стелився величезний стовп диму, і сонячне проміння, пронизуючи там і там цей стовп, кидало в нього поетичні відсвіти. Це було друге небо, темна баня, під якою ніби сяяли люстри, а над нею вгорі стелилася непорушна блакить небесного перекоту, що здавалася без краю кращою від цього ефемерного суперника. Чудернацькі відтінки цього диму — жовті, світлі, червоні й чорні — невиразно зливаючись, огортали корабель, що тремтів, тріщав і скрипів. Пожираючи снасті, полум'я свистіло й бігло кораблем, як бунт народний біжить вулицями міста. Від рому здіймалося й крутилося блакитне полум'я, немов дух моря ворушив це шалене питво, як рука студента розмішує весело палахкотіння пуншу на бенкеті. Але сонце могутніше своїм світлом, ревниве до зухвалого вогню, забивало промінням кольори цієї пожежі — вона, немов сітка, немов серпанок звивалася в його пломенистому потоку. Щоб утекти, «Отелло» ловив найменші подихи вітру, що міг гнати його в новому напрямі, і хилявся то на один бік, то на другий, як паперовий змій у повітрі. Красивий бриг лавірував на південь і то ховався з генералових очей, зникаючи за рівною колоною, якої тінь фантастично відбивалася у воді, то граціозно з'являвся віддалік. Щоразу, як Елен могла бачити батька, вона махала хусткою, знову вітаючи його. Незабаром «Сен-Фердінанд» потонув, і клекотіння води над ним зразу погасив океан. Від усієї тієї картини лишилась тільки хмарка, яку коливав легкий вітер. «Отелло» був далеко; шлюпка наближалась до землі, хмарка стала між цим хистким суденцем і бригом. Генерал востаннє побачив дочку крізь щілину в цьому хвилястому димі. Пророче видіння! Тільки біла хустка та сукня й вирізнювались на цьому темнобрунатному тілі. Між зеленою водою й блакитним небом брига вже не було видно. Елен була тільки непомітна крапка, тонка граціозна лінія, ангел у небі, ідея, спогад…

Відновивши свої достатки, маркіз помер, виснажений утомою. Через кілька місяців по його смерті, 1833 року, маркіза змушена була відвезти Моіну на води до Піренеїв. Примхливій дитині схотілося побачити красу тих гір. Коли вона приїхала назад на води, під час її повороту сталася така жахлива сцена:

— Боже мій, — сказала Моіна, — дуже погано ми зробили, мамо, що не лишилися ще день на кілька в горах. Там нам було б краще, ніж тут. Ви чули невпинні стогони цієї проклятої дитини й балаканину нещасної жінки, що говорить, певне, якимсь жаргоном, бо я не зрозуміла ні слова з того, що вона каже? Яких людей дали нам у сусіди! Ця ніч була найстрашніша з усіх за моє життя!

— Я нічого не чула, — відповіла маркіза, — але, люба дитинко, я сходжу до хазяйки й попрошу в неї сусідню кімнату: ми будемо самі в тому приміщенні й не будемо чути галасу. А як ти почуваєш себе сьогодні? Не стомилася?

На цім слові маркіза підвелася й підійшла до Моіни.

— Ну, — сказала вона, шукаючи доччиної руки.

— О! не руш мене, мамо, — відповіла Моіна, — ти холодна.

За цим словом дівчина сердитим рухом затулилась подушкою, але так мило, що кожній матері важко було б образитись. В цю хвилину з сусідньої кімнати дійшов тихий і довгий стогін, від якого всяке жіноче серце мусіло розкраятись.

— Але коли ти чула це цілу ніч, чому мене не розбудила? Ми можемо…

Ще глибший зойк перебив маркізу, яка скрикнула:

— Там хтось помирає!

І хутко вийшла.

— Пошли мені Поліну! — крикнула Моіна. — Я буду одягатись.

Маркіза швидко зійшла вниз і знайшла хазяйку на подвір'ї серед кількох осіб, що, здавалось, уважно її слухали.

— Пані, ви оселили коло нас когось дуже хворого, здається.

— Ох, не мені про це говоріть! — скрикнула хазяйка готелю. — Я оце по мера послала. Уявіть собі, це — жінка, бідна й нещасна, вона ввечері прийшла сюди пішки; прийшла з Еспанії і не має ні паспорту, ні грошей. На спині несла вмирущу дитинку. Я не могла не прийняти її сюди. Сьогодні вранці я пішла сама глянути на неї, бо вчора, коли вона розташувалась тут, вона мене страшенно вразила. Бідна жіночка! вона лежала біля своєї дитини й обоє вони змагалися з смертю… — «Пані, сказала вона, знявши з пальця золоту каблучку, — я більш нічого не маю, візьміть це як плату собі. Цього буде досить, я не довго проживу тут. Бідний хлопчик! Ми помремо вкупі», сказала вона, глянувши на дитину. Я взяла в неї каблучку й спитала, хто вона, але вона ніяк не схотіла сказати свого ймення… Я оце послала по лікаря та пана мера.

— Але, — скрикнула маркіза, — дайте ж їй потрібну допомогу! Боже мій, може ще є час її врятувати! Я заплачу за все, що вона витратить…

— Ох, пані, в неї такий гордий вигляд, я не знаю, чи згодиться вона.

— Я піду до неї.

І зразу ж зійшла сходами до невідомої, не думаючи про лихе вражіння, яке може справити своєю появою на вмираючу, бож сама була ще в жалобі. Побачивши вмираючу, маркіза зблідла. Не зважаючи на жахливі муки, що змінили чудове обличчя Елен, вона пізнала свою старшу дочку.

Побачивши одягнуту в чорне жінку, Елен схопилася і, пізнавши матір, страшно зойкнула й поволі впала знову на ліжко.

— Дочко моя, — сказала пані д'Еглемон — що тобі треба? Поліно!.. Моіно!..

— Мені не треба вже нічого, — кволо відповіла Елен. — Я сподівалася ще побачити батька, але ваша жалоба сповістила мені…

Вона не скінчила, пригорнула дитину до свого серця, немов хотіла зігріти її, поцілувала в чоло й глянула на матір поглядом, де ще видно було докір, хоч і зм'якшений прощенням. Маркіза не хотіла бачити цього докору; вона забула, що Елен була дитиною, зародженою колись у сльозах і розпачі, дитиною обов'язку, дитиною, що спричинилася до найбільших нещасть її життя; вона тихо підійшла до старшої дочки, згадуючи тільки те, що Елен перша дала їй зазнати радощів материнства. Очі матері були повні сліз і, обнімаючи дочку, вона скрикнула:

— Елен, дочко моя!

Елен мовчала. Вона вдихала останній подих своєї останньої дитини.

В цю хвилину ввійшла Моіна з своєю покоївкою Поліною, хазяйка готеля й лікар. Маркіза тримала крижану руку дочки в своїх руках і дивилась на неї з щирим розпачем. Не при собі від горя, вдова моряка, що вирвалась з кораблетрощі, врятувавши з усієї своєї чудової родини тільки одну дитину, сказала матері жахливим голосом:

— Все це твоя справа! Якби ти була для мене тим, що…

— Моіно, вийди! вийдіть усі! — крикнула пані д'Еглемон, заглушаючи своїм голосом Еленин. — Ради бога, дочко, — додала вона, — не починаймо зараз сумне змагання…

— Я мовчатиму, — сказала Елен, зробивши нелюдське зусилля. — Я — мати, я знаю, що Моіна не мусить… Де моя дитина?

Моіна знову ввійшла з цікавості.

— Сестро, — сказала ця пещена дитина, — лікар…

— Все даремне, — відповіла Елен. — Ох, чому я не померла шістнадцяти років, коли хотіла вкоротити собі віку?.. Поза законом щастя ніколи не буває… Моіно… ти…

Вона вмерла, схилившись головою на голову своєї дитини, яку конвульсивно стиснула.

— Сестра твоя хотіла, мабуть, сказати, Моіно, — пояснила пані д'Еглемон, вернувшись у сльозах до своєї кімнати, — що для дівчини ніколи не буває щастя в романтичному житті, поза звичайними поняттями, особливо в далечині від матері.

——————

1. Політичний діяч ліберальної партії (вігів) у Англії (XVIII ст.).
2. Пташка з породи водоморозів, символ тихого моря в давніх греків, які гадали, що вона гніздиться і плодиться просто на хвилях.
3. Політичний діяч, один з вождів боротьби за незалежність Південної Америки (початок XIX ст.).