Тридцятилітня жінка (збірка)/Подвійна родина

by Оноре де-Бальзак

◀ Тридцятилітня жінка

Тридцятилітня жінка Оноре де-Бальзак пер.: В. Підмогильного Подвійна родина

Покинута ▶

Харків: Література і мистецтво, 1934  Вікідані

 

ПОДВІЙНА РОДИНА

 

Пані графині Луізі де-Тюргейм на знак пам'яті та глибокої пошани від її покірного слуги де-Бальзака.

Вулиця Турніке-Сен-Жан, колись одна з найбільш покручених темних вулиць старого кварталу, що прилягає до ратуші, вилася вздовж невеличких садків паризької префектури й виходила на вулицю Мартуа якраз біля рогу стіни, тепер знесеної. На цьому місці стояв турнікет, що від нього й названо вулицю, — зруйнований тільки 1823 року, коли місто Париж збудувало на місці саду, прилеглого до ратуші, велику залу для свята, влаштованого герцогові Ангулемському по його повороті з Еспанії. Найширшою вулиця Турніке була при звороті до вулиці Тіксерандрі, де мала п'ять футів завширшки. Тим то дощової пори чорнувата вода швидко обмивала тут підніжжя будинків, тягнучи за собою сміття, що викидали мешканці. Адже, сміттяні вози не могли тут проїхати, тому мешканці покладалися на грозу, що мала очищати цю вічно брудну вулицю. Та й як вона могла бути чистою? Навіть улітку, коли сонце переможно пронизує своїм промінням Париж, золота промениста скатертина, блискуча, як шабля, розіп'явшись на мить у сутінках цієї вулиці, не могла висушити одвічної вогкості, що проймала наскрізь обидва поверхи чорних і мовчазних будинків. Мешканці в червні світили лампи о п'ятій вечора, а взимку й не гасили їх ніколи. Ще за наших часів, коли якомусь відважному пішохідцеві заманеться пройти з Маре^[1] надбережжям, завернувши в кінці вулиці Шом на вулиці Ом-Арме, Бієт та Де-Порт, що ведуть до вулиці Турніке-Сен-Жан, йому здасться, що ввесь час він ішов підземеллями. Майже всі вулиці давнього Парижа, що їх пишноту так розписують хроніки, скидаються на цей вогкий, темний лабіринт, де антиквари можуть ще любуватися на деякі історичні пам'ятки. Так, наприклад, коли ще існував будинок на розі вулиць Турніке та Тіксерандрі, спостерігачі помічали на нім сліди від двох грубих залізних кілець, вроблених у стінку, — рештки тих ланцюгів, що їх поліцейський комісар наказував колись чіпляти щовечора для громадської безпеки. Цей визначний своєю давністю будинок, побудований був з пересторогами, які свідчать про шкідливість старовинних помешкань: щоб перший поверх був здоровіший, мури підвалу виведено на два фути над землею, так що доводилося зійти на три приступки, щоб увійти в дім. Наличник фіртки ішов півколом і посередині був оздоблений жіночою голівкою та арабесками, поточеними часом. Три вікна, що їх підвіконня були на височині людського зросту, належали до маленького помешкання в тій частині першого поверху, що виходила на вулицю Турніке, звідки й діставала світло. Ветхі рами були захищені залізними, широко розставленими смугами, що кінчалися круглим виступом, схожим на виступ гратів у пекарнях. Якщо вдень якийсь цікавий прохожий скидав поглядом на дві кімнатки, з яких складалося те помешкання, то не міг нічого побачити: щоб постерегти в другій кімнатці під дерев'яними оздобами старого алькова два ліжка з зеленими саржовими заслонами, потрібне було липневе сонце. Але ввечері, годині о третій, як тільки засвічували свічку, можна було побачити у вікно першої кімнати стару жінку, що сиділа на лавці біля каміна, де підкладала вугілля під жаровню, на якій смажилося одне з тих рагу, що їх уміють робити воротарки. Серед темряви в глибині кімнати блищало дещо з кухенного та господарського начиння. Об цій порі старий стіл з хрест-на-хрест складеними ніжками, але без скатертини, накривали бляшаним посудом і ставили на нього страву, що зварила стара. Трійко благеньких стільців були за всі меблі в цій кімнатці, що правила заразом за кухню і їдальню. Над каміном висів уламок дзеркала, на дошці лежало огниво, стояло три склянки та великий білий глек з побитими краями. А втім, підлога в кімнаті, хатня обстава й камін — усе те подобалося завдяки охайності й ощадності, що ними дихало це похмуре та холодне житло. Бліде, вкрите зморшками лице старої пасувало до вуличної темряви та ветхого будинку. Коли глянути на неї, як вона спочивала на стільці, здавалося, що вона зв'язана з цим будинком, як слимак із своєю бурою мушлею. На її обличчі спід удаваної доброти поглядало якесь невиразне лукавство; на голові був тюлевий, круглий і пласкуватий чепець, що кепсько ховав її сивину; сірі великі очі були такі спокійні, як і вулиця, а численні зморшки на обличчі можна було порівняти з тріщинами в стіні. Чи тому, що вона, може, народилася в злиднях, чи тому, що втратила блискуче минуле, вона, здавалось, давно вже помирилася з своїм сумним існуванням. Від сходу сонця до вечора, крім того часу, коли вона варила обід та ходила з кошиком на базар, стара сиділа в другій кімнаті біля останнього вікна проти молодої дівчини. Прохожі цілий день бачили цю молоду робітницю, що сиділа в старому червоному, оксамитовому кріслі, схилившись над п'яльцями і пильно працюючи. Мати ж тримала на колінах зелений швацький тамбур і виплітала тюль, але її пальці насилу ворушили цівками; та й зір у неї ослабнув, бо на шістдесятлітнім носі в неї стриміли ті старовинні окуляри, що тримаються край ніздрів тільки тому, що міцно їх стискають. Уночі ці дві працьовиті істоти ставили поміж себе лампу, якої світло, проходячи крізь дві скляні кулі з водою, кидало яскравий відблиск на їх роботу, даючи одній бачити найтонші нитки, що стелилися з цівок на тамбурі, а другій — найвитворніші малюнки, наведені на тканині, що вона вишивала. Поміж вигнутих граток дівчина поставила на підвіконня довгий короб з землею, де ріс пахучий горошок, красольки, миршава жимолость та кручені паничі, що плелися в'ялим стеблом по гратах. Ті бляклі рослини цвіли блідим цвітом, а це надавало обстанові ще більшої гармонії, домішувало чогось сумного й ніжного до картини цього вікна з двома обличчями в його просвіті. Глянувши мимохідь на цю обстанову, прохожий, хоч би й сутий егоіст, пізнавав цілковито образ життя, яким живе в Парижі робітничий клас, бо вишивальниця, здавалось, жила тільки з своєї голки. Небагато людей доходило до турнікету, не спитавши себе, як могла зберегти рум'янець дівчина, що жила в тому підвалі; а коли сюдою проходив студент до Латинського кварталу, то порівнював палкою уявою це сіре рослинне животіння з життям плюща, що в'ється по холодних мурах, або з життям приречених на працю селян, що родяться, роблять і вмирають, невідомі тому світові, який вони годують. Рантьє думав, озирнувши будинок поглядом власника:

— Що станеться з цими двома жінками, якщо вишивання не буде в моді?

Серед людей, що через свою службу в ратуші або в суді з'являлися певної години на цій вулиці, чи то йдучи на посаду, чи то поспішаючи додому, може бути й траплялося якесь милосердне серце. Може бути, якийсь удівець або сорокалітній Адоній^[2], збагнувши всю глибінь цього нещасливого життя, міркував собі, що гірке становище матері й дочки дасть йому змогу легко заволодіти простушкою-робітницею, чиї прудкі й пухкі ручки, свіженька шийка та біле тіло, принадний наслідок життя на несонячній вулиці, його чарували. Може бути також, якийнебудь урядовець з тисячею двісті франками платні, щоденний свідок її старанної роботи, оцінив чистоту її життя і чекав підвищення, щоб поєднати своє сіреньке з її сіреньким життям, запопадливу працю з такою самою працею, але й підтримати це існування чоловічою рукою та тихою любов'ю, такою самою безбарвною, як квіти на її вікні. Невиразні надії світилися в тьмяних сірих очах старої матері. Вранці після вбогого сніданку вона бралася до свого тамбуру більше з пристойності, ніж для потреби, бо клала окуляри на маленький столик з червоного дерева, такий старий, як і вона сама, і оглядала від восьмої з половиною до десятої години людей, що звичайно проходили вулицею. Вона ловила їхні погляди, спостерігала їхню ходу, вбрання, обличчя і ніби продавала їм свою дочку, так бо намагалася мало не з акторським майстерством нав'язати своїми блискучими очима приязний зв'язок поміж дочкою та ними. Легко зрозуміти, що цей огляд був їй за єдине видовище, а може й за єдину розвагу. Дочка коли-не-коли підводила голову; скромність чи, може, сумна свідомість своїх злиднів, здавалось, змушувала її повсякчас схиляти голову над п'яльцями; і щоб вона показала себе прохожим, матері доводилася щось здивовано скрикнути. Урядовець у новому сурдуті або завсідник, що вийшов на прогулянку під руку з дружиною, могли тоді бачити кирпатий носик робітниці, її маленький рожевий ротик та сірі оченята, завжди сповнені життям, не зважаючи на гнітючу втому; безсонні ночі, проведені за роботою, позначилися тільки білим півколом попід очима на її свіжих щічках. Сердешне дівча, здається, народжене було для кохання та веселощів, — для кохання, яке нарисувало над її війчастими повіками дві рівні дуги й обдарувало її таким густим лісом каштанового волосся, що під ним вона могла б почувати себе, мов у захистку, непроникненному для очей коханця; для веселощів, якими тремтіли її рухливі ніздрі, що поклали дві ямки на її свіженьких щічках і хутко стирали з її пам'яті лихо; для веселощів цієї квітки надії, що надавали їй сили без жаху дивитися на свою важку життьову путь. Голова дівчині була раз-у-раз дбайливо зачісана. Звичаєм паризьких робітниць, вона вважала себе за прибрану, коли встигала пригладити своє волосся та розділити надвоє дрібні кучері, що підносилися над скронями, вирізняючись на білій шкірі. Лінія зачіски була в неї така граціозна, темнозолотава смуга над шиєю навіювала таку чарівну гадку про її юність та розкоші, що спостерігач, бачивши її схиленою над роботою і байдужою до всього навколо, закидав їй, мабуть, кокетство. Такі спокусливі обіцянки зацікавлювали багатьох юнаків, що марно озиралися, сподіваючись побачити її скромне личко.

— Кароліно, маємо ще одного завсідника, а він вартий усіх давніших.

Ці слова, що їх мати мовила пошепки одного ранку в серпні 1815 року, перебороли байдужість молодої робітниці, і вона глянула на вулицю, але незнайомий був уже далеко.

— Куди ж він зник? — спитала вона.

— Мабуть, о четвертій повернеться; як побачу, що він іде, штовхну тебе ногою. Я певна, що він знов пройде повз нас, — ось уже три дні, як він звертає по нашій вулиці. Але він не додержує години: першого дня пройшов о шостій, позавчора — о четвертій, вчора — близько третьої. Пригадую, колись я його іноді бачила. Це якийсь урядовець з префектури, що змінив помешкання у Маре… Подивись но, — додала вона, глянувши на вулицю, — добродій у коричневому сурдуті надів перуку. Як це його змінило!

Добродій у коричневому сурдуті, був, мабуть, той із завсідників, що вивершував щоденний похід, бо стара знову настромила окуляри, взяла роботу, зідхнула й кинула на дочку поглядом, що його проаналізувати важко було б і самому Лаватерові^[3]: здивовання, вдячність, якась надія на кращі часи поєднувалася в ньому з гордощами, що в неї така гарненька дочка.

Надвечір, годині о четвертій, стара штовхнула ногою Кароліну, яка вчасно підвела носа й побачила нову дієву особу, що своєю періодичною появою мала оживити сцену. Цей чоловік, років під сорок, мав щось урочисте в ході та в манерах; коли його суворі й проникливі очі скинулися з тьмяним поглядом старої, вона аж здригнулася, бо їй здалося, що він має дар або звичку читати в глибині серць і що в поводженні він, мабуть, такий холодний, як і повітря тієї вулиці. Чи був землистий і зеленкуватий відтінок його жахливого обличчя наслідком надмірних турбот, а чи слабого здоров'я? Стара мати розгадувала цю загадку двадцятьма різними способами; але другого дня Кароліна зразу вгадала на цьому чолі, що злегка хмурилося, сліди довгих душевних страждань. На трохи запалих щоках у незнайомого лежав той відбиток, яким нещастя позначає своїх підвладних, щоб вони мали втіху пізнавати одне одного братерським поглядом і об'єднуватись на боротьбу з ним. Стояла страшенна спека, а добродій був такий неуважний, що не надів на себе капелюха, ідучи тією нездоровою вулицею. Тож Кароліна могла постерегти на його обличчі якусь видимість суворості від підстриженого їжачком волосся над чолом. Погляд дівчини зайнявся спочатку цілком невинною цікавістю, але почав набирати відтінку ніжного співчуття в міру того, як незнайомий віддалявся, мов той останній родич, що вивершує похоронний похід. Глибоке, але позбавлене чару, вражіння, якого зазнала Кароліна, коли глянула на незнайомого, не схоже було ні на одне з вражінь, які вона мала від інших завсідників — уперше її співчуття скерувалося на когось іншого, а не на себе та свою матір. Вона не відповіла нічого на чудернацькі здогади, що дали поживу докучливій балаканині старої, і мовчки просилювала довгу голку в напнутий тюль. Їй шкода було, що недосить роздивилася на незнайомого, і вона чекала завтрішнього дня, щоб зробити остаточний висновок про нього. Це вперше один із завсідників вулиці завів її в таку задуму; звичайно вона відповідала тільки сумною усмішкою на здогади своєї матері, що сподівалася в кожному прохожому знайти заступника своїй дочці. Коли такі думки, необачно висловлювані, не збуджували ніякого поганого наміру, то безжурність Каролінину треба пояснити безнастанною, на жаль, доконечною працею, що виснажувала сили її дорогоцінної молодості й неминуче мала колись затьмарити її ясний погляд, відібрати її білим щокам ніжний рум'янець, що ще їх забарвлював. Впродовж двох довгих місяців «чорний добродій» (як вони прозвали) був дуже непостійний — не завжди проходив вулицею Турніке, стара часто бачила його увечері, хоч і не помічала вранці, він не повертався певного часу, як ті урядовці, що були за годинника для пані Крошар; зрештою, за винятком першої зустрічі, коли його погляд нагнав щось ніби страх на стару матір, його очі, здавалось, ніколи не звертали уваги на мальовничу картину, яку являли собою ці двоє жінок-гномів. За тої доби на вулиці Турніке, крім двох великих дверей та темної крамниці бляхаря, були самі тільки гратчасті вікна, що освітлювали тьмяним світлом сходи в кількох суміжних будинках, — отже брак уваги у незнайомого не можна було пояснити якимсь небезпечним соперництвом. Тим то пані Крошар гнівалася, бачивши раз-у-раз, що чорний добродій іде поважно заклопотаний, спустивши очі додолу або втопивши їх уперед, немов хотів прочитати своє майбутнє в уличному тумані. А втім одного ранку наприкінці вересня пустотлива голівка Кароліни Крошар так блискуче виступала на темному тлі її кімнати й здавалася такою свіжою серед пізніх квітів та зів'ялого листя, що квітчало віконні грати, і в цій буденній сцені контрасти світла й тіні, білого й рожевого так чудово пасували до серпанку, що вишивала гарненька робітниця, та до рудуватих і чорнуватих тонів її крісла, що незнайомий вельми уважно придивився до ефектів цієї живої картини. Правда, розгнівана байдужістю чорного добродія, стара мати вирішила так зацокотіти своїми цівками, що похмурий і заклопотаний прохожий зазирнув до них також під вражінням цього незвичайного стукоту. Незнайомий тільки скинувся з Кароліною поглядом — коротким, щоправда, але в ньому їхні душі відчули легкий дотик і в них обох з'явилося передчуття, що вони одне про одного думатимуть. Коли ввечері годині о четвертій незнайомий повертався, Кароліна пізнала його кроки на дзвінкому бруку, і коли вони глянули тепер одне на одного, в цьому було вже щось умисне; очі в прохожого засвітилися почуттям приязні, він аж посміхнувся; а Кароліна почервоніла; стара мати дивилася на них обох задоволено. Починаючи з цього пам'ятного дня, чорний добродій проходив вулицею Турніке щодня двічі, за кількома винятками, що їх обидві жінки зуміли помітити. Бачивши, що він не вертається однієї години, вони зміркували, що він не звільняється так скоро і не такий суворо точний, як урядовці нижчого рангу. Отже три перші зимові місяці Кароліна і прохожий бачилися двічі на день впродовж того часу, поки він проходив повз двері, та три вікна будинку. З дня на день це коротке побачення набувало відтінку дружньої близькості, а далі перетворилось на щось братерське. Кароліна й незнайомий немов зразу одне одного зрозуміли, а згодом, розглядаючи одне в одного обличчя, вони глибоко вивчили їх. Незабаром це обернулось ніби на візит, що його незнайомий робив Кароліні; якщо випадково її чорний добродій проходив, не приносячи їй півусмішки, що складалася на його виразистому роті, або дружнього погляду своїх карих очей, їй того дня чогось бракувало. Вона нагадувала тих старих, для яких читання газети стало такою втіхою, що вони, не одержавши її наступного за великим святом дня, геть зовсім збентежуються і через безпам'ятність та нетерплячку ідуть вимагати листок, що з його допомогою забувають на хвилину порожнечу свого існування. Але ця коротенька поява мала, як для незнайомого, так і для Кароліни, інтерес інтимної розмови між двома друзями. Дівчина не могла вже затаїти від проникливого погляду свого мовчазного друга ні жалів, ні турбот, ні легкого нездужання, так само й він не міг заховати від Кароліни своєї заклопотаності. «Учора йому трапилось щось лихе». Ця думка часто виникала в серці робітниці, коли вона дивилась на змінене обличчя чорного добродія. «О, він забагато працював», скрикувала вона сама собі, коли помічала на його обличчі інші відтінки, які вміла відрізняти. Незнайомий теж угадував, що дівчина просиділа неділю, кінчаючи вишивати сукню, взірець якої його цікавив, бачив, як з наближенням терміну сплати комірного, гарненьке личко їй затьмарував неспокій, і вгадував, коли Кароліна вночі не спала. А надто ж помітив він, як ці сумні думки, що позбавляли свіжості веселі й ніжні риси її голівки, поволі розвіювалися в міру того, як старіло їхнє знайомство. Коли зима повисушувала стебла та листя в садку, що прикрашав вікно, і коли вікно зачинилося, незнайомий з ніжною і лукавою посмішкою звернув увагу на незвичайне освітлення шибок врівні з голівкою Кароліни. Благенький вогник і червоні плями на обличчях обох жінок показали йому злидоту їхнього господарства, та коли в очах йому засвітилося сумне співчуття, Кароліна гордовито відповіла на нього вдаваною веселістю. Одначе почуття, що розцвітали в глибині їх серць, лишалися там замкнутими, жодна подія не виявила їх взаємної сили та обсягу, самі вони навіть не знали звуків своїх голосів. Ці два німі приятелі стереглися, мов лиха, якогось глибшого зв'язку. Кожне, здавалось, боялося завдати другому ще важчого лиха, ніж те, яке він прагнув поділити. Чи їх стримувала скромність, властива дружбі, чи егоістичні побоювання й жорстока недовіра, яка різнить мешканців, об'єднаних у стінах велелюдного міста? Чи то потайний голос совісті попереджав їх про близьку небезпеку? Годі було з'ясувати почуття, яке робило з них стільки ж приятелів, як і ворогів, однаково байдужих, як і прихильних, так само зв'язаних інстинктом, як і розлучених дійсністю. Може бути, кожне з них прагнуло зберегти свої ілюзії. Іноді здавалось, що чорний добродій боїться почути з тих свіжих і чистих уст якісь грубі слова і що Кароліна не вважає себе гідною таємничої істоти, що в ній усе зраджувало владу та заможність. Щодо пані Крошар, то ця ніжна мати, майже незадоволена з довгого доччиного вагання, вже сердито поглядала на свого чорного добродія, якому перше посміхалася люб'язно й запобіжливо. Ще ніколи вона так гірко не нарікала перед дочкою на те, що їй у її літа доводиться поратися біля печі, ще ніколи її ревматизми й катар не викликали в неї стільки стогонів; нарешті, за цю зиму вона не зуміла виготувати стільки аршин тюлю, скільки Кароліна досі від неї сподівалася. В таких обставинах та ще в кінці грудня місяця, коли хліб найбільше дорожчає і коли почувалася вже та дорожнеча на збіжжя, що зробила 1816 рік таким тяжким для бідноти, прохожий помітив на обличчі в дівчини жахливі сліди прихованої турботи, якої не могли розвіяти його дружні посмішки. Незабаром він постеріг у очах Кароліни ознаки втоми від безсонних ночей, змарнованих за роботою. Одною з останніх ночей цього місяця прохожий, противно своєму звичаю, вертався вулицею Турніке-Сен-Жан о першій годині ранку. У нічній тиші він ще здаля почув, перше як дійшов до будинку Кароліни, плаксивий голос старої і ще журливіший голос молодої робітниці, чиї ридання лунали, зливаючись із свистом хуртовини; він підійшов поволі, а далі, рискуючи бути арештованим, причаївся біля вікна, щоб послухати матір і дочку, роздивляючись на них у найбільшу з дірок у білій серпанковій завісі, що робили її подібною до великого капустяного листу, погризеного гусінню. Цікавий прохожий побачив гербовий папір на столі, що розділяв двоє п'яльців, де стояла лампа між двома скляними кулями з водою. Йому не важко було пізнати в цьому папері виклик до суду. Пані Крошар плакала, а в голосі в Кароліни чулися гортанні звуки, що псували його ніжний та голубливий тембр.

— Навіщо так побиватися, мамо? Пан Моліне не продасть наших меблів і не вижене нас геть, поки я не кінчу цієї сукні; ще дві ночі, і я віднесу її панії Роген.

— А коли вона скаже тобі чекати, як завжди? Та хіба грішми, що ти одержиш за сукню, заплатимо й пекареві?

Споглядач цієї сцени умів читати на обличчях, і йому здалося, що в горі матері стільки ж фальшу, скільки щирості в доччиній тузі. Він зразу зник і за кілька хвилин вернувся. Коли зазирнув у дірку в серпанку, мати вже лягла, а молода робітниця, схилившись над п'яльцями, працювала з невтомною пильністю; на столі поруч з повісткою лежав трикутній шматок хліба, покладений, мабуть, сюди для того, щоб вона могла підживитися вночі; він же мав нагадувати про нагороду за її мужність. Незнайомий здригнувся від жалю та смутку й кинув свій гаманець у розбиту шибку так, що той упав молодій дівчині до ніг; тоді, не полюбувавшись навіть на її подив, подався геть — серце йому калатало й обличчя палало. А другого дня сумний і суворий незнайомий пройшов, удаючи заклопотаного, але не міг уникнути Кароліниної подяки — дівчина відчинила вікно й колупала ножем землю в чотирикутньому коробі, засипаному снігом, — отак наівно і невміло показуючи своєму добродійникові, що цього разу не хоче бачити його у вікно. З повними сліз очима вишивальниця кивнула головою заступникові, неначе казала йому: «Я можу вам віддячити тільки серцем». Але чорний добродій ніби й не зрозумів цієї мовчазної подяки. Увечері, коли він знову пройшов, Кароліна, що заліплювала аркушем паперу розбиту шибку, могла посміхнутися йому, показуючи, як обіцянку, емаль своїх блискучих зубів. З того часу чорний добродій обрав інший шлях, і вже не з'являвся на вулицю Турніке.

Першими днями травня місяця наступного року, якось у суботу вранці Кароліна помітила поміж двома чорними лініями дахів маленький клаптик ясного неба і, поливаючи із склянки свою жимолость, сказала матері:

— Мамо, треба поїхати завтра на прогулянку до Монморансі!^[4]

Тільки но вона радісно промовила це речення, як пройшов чорний добродій, сумніший і понуріший, ніж будь-коли; чистий і голубливий погляд, яким глянула на нього Кароліна, можна було прийняти за запрошення. Тим то другого дня, коли пані Крошар у темночервоній мериносовій кофті, в капелюху з шовкової матерії і в картатій шалі, виробленій під кашемір, з'явилася, щоб узяти візника на розі вулиць Фобур-Сен-Дені та Ангієн, то зустріла тут незнайомого, який стояв там, мов чоловік, що чекає дружину. На обличчі в незнайомого майнула радісна посмішка, коли він побачив Кароліну: її маленька ніжка була взута в коричневий прюнелевий чобіток, а біла сукня, розвіювана вітром, зрадливим для зле збудованих жінок, вимальовувала привабні форми, її личко, відтінене бриликом з рижової соломи на рожевій підшивці, сяяло, здавалось, неземним відблиском; широкий коричневий пояс окреслював її тонкий стан, а волосся, розділене на два каштанові крила над сніжно білим чолом, надавало їй вигляду незаперечної невинності. З радості Кароліна немов стала легша від свого солом'яного брилика, а коли побачила чорного добродія, то надія, яку вона таїла в собі, раптом осяяла її вбрання та красу. Він же спершу ніби вагався, а то зразу, мабуть, вирішив бути попутником робітниці, коли побачив, яке щастя зненацька викликала його присутність. Він найняв до Сен-ле-Таверні кабріолет з пристойним, здавалося йому, конем і запропонував пані Крошар з дочкою сідати. Мати погодилася, не даючи себе просити, але ту хвилину, як екіпаж виїхав на шлях до Сен-Дені, вона вирішила показати себе делікатною і зважилася промовити кілька гречностей про те, що вони заважатимуть своєму сопутникові.

— Ви, пане, може самі бажали б поїхати у Сен-Ле? — запитала вона з удаваним простацтвом.

Але зразу ж почала скаржитися на спеку, а надто на свій катар, який, казала вона, цілу ніч не дав їй сплющити очей, тому, тільки но доїхали до Сен-Дені, пані Крошар, здавалось, заснула, але її хропіння здавалося іноді сумнівним чорному добродієві, що нахмурив брови й дивився на стару дуже підозріло.

— О, вона спить, — наівно сказала Кароліна, — вона кашляла без перерви з учорашнього вечора. Мабуть, дуже знесилилась.

Замість відповіді, сопутник хитро посміхнувся до дівчини, наче казав їй: «Невинне створіння, ти не знаєш своєї матері!» Одначе, коли екіпаж покотив тією довгою алеєю тополів, що веде до Обону, чорному добродієві здалося, що пані Крошар справді вже спить, а може йому не хотілося більш додивлятися, наскільки природний чи вдаваний був її сон. Чи тому, що краса неба, чисте сільське повітря і п'янка запашність перших пуп'янків на тополях, вербового та тернового цвіту наповнювали його серце буянням природи, чи тому, що дальша стриманість йому надокучила, чи тому, кінець-кінцем, що блискучі очі Кароліни відповідали на його тривожні погляди, але чорний добродій почав із попутницею розмову — невиразну, як хитання дерев під подихом леготу, безладну, як пурхання метелика в блакитному повітрі, неокреслену, як ніжно-мелодійний голос ланів, але позначену, як і природа, таємничим коханням. Хіба не тремтять у цей час поля, як наречена у весільному вбранні, хіба не закликають вони до втіхи найсуворіші душі? Покинути похмурі вулиці Маре́ вперше після минулої осені, опинитися серед гармонійної і мальовничої долини Монморансі, іти по ній вранці, споглядаючи безмежність її обріїв, і почувати змогу перевести з неї свій погляд на очі, що теж світяться безкраїм, висловлюючи кохання, — які серця залишилися б холодними, які уста зберегли б таємницю? Кароліна здалась незнайомому не так розумною, як веселою, не так освіченою, як люблячою; та коли в її сміху почувалась пустотливість, її слова обіцяли справжнє почуття. Коли на пильні запитання сопутника дівчина відповідала сердечним звіренням, яке нижчі класи виявляють без стриманості, властивої світським людям, обличчя чорного добродія оживлялося і ніби відроджувалось. Його вираз поволі втрачав свій смуток, що псував йому риси, а далі його обличчя помалу набуло юнацького вигляду і краси, що від них Кароліна стала щаслива й горда. Гарненька вишивальниця вгадала, що її добродій, давно позбавлений ніжності й кохання, вже не йняв віри жінкам. Кінець-кінцем, несподіваний дотеп у легкій розмові Кароліни скинув останній серпанок, що закривав на обличчі в незнайомого його справжню молодість і вдачу; він, здавалось, назавжди відкинув обридливі думки й виявив гарячу душу, заховану під урочистістю його обличчя. Розмова непомітно стала інтимною, і в ту хвилину, як екіпаж спинився біля перших будівель довгого села Сен-Ле, Кароліна називала незнайомого паном Роже. Стара мати прокинулася тільки вперше.

— Кароліно, вона все чула? — непевно спитав Роже в дівчини на вухо.

Кароліна відповіла чарівною посмішкою недовір'я, що розвіяла важку хмару з чола цієї підозріливої людини, яка побоювалась материних розрахунків. Не дивуючись ні з чого, пані Крошар на все погодилась і рушила за дочкою та паном Роже до Сен-Лейського парку, де молоді люди вирішили піти полюбуватись на розкішні моріжки та запашні гаї, такі уславлені смаком королеви Гортензії.

— Боже, як тут гарно! — скрикнула Кароліна, коли, зійшовши на зелену верховину, що з неї починається Монморансійський ліс, вона побачила біля своїх ніг величезну долину, яка розгортала свої завороти, вкриті селами, синясті обрії своїх горбів, свої дзвіниці, луки, лани, і гомін якої завмирав у вухах у дівчини, як хлюпіт моря.

Троє подорожніх пройшли берегами штучної річки і наблизилися до тієї швейцарської долини, де не раз бували в дачному домику королева Гортензія і Наполеон. Коли Кароліна сіла з побожністю на порослу мохом лавку, де колись відпочивали королі, принцеси та імператори, пані Крошар висловила бажання ближче подивитися на повітряний міст між двома скелями, що мрів у долині, і рушила до цієї сільської диковинки, покинувши свою дитину під опікою пана Роже, але сказавши йому, що не спустить їх з ока.

— Та невже ж, моя бідна, — скрикнув Роже, — ви ніколи не бажали багатства й насолоди розкоші? і не бажали іноді сама вдягтися у красиві сукні, які ви вишивали?

— Я збрехала б вам, пане Роже, якби сказала, що не думаю про щастя, яким тішаться багаті. Ох, так, я часто мрію, особливо коли засинаю, про те, яка рада я була б, якби матері в її літа не треба було в негоду ходити на базар по наші мізерні харчі! Мені хотілося б, щоб служниця приносила їй, поки вона ще в ліжку, каву, добре підсолоджену білим цукром. Вона любила читати романи, бідненька… так я воліла б, щоб вона стомлювала свої очі, читаючи улюблені книжки, аніж орудуючи зраня до вечора цівками. Також треба було б їй трохи доброго вина. Одно слово, я бажала б її бачити щасливою, вона така добра!

— Так вона довела вам свою доброту?

— О, так! — скрикнула дівчина глибоким голосом.

А потім, по короткій мовчанці, коли молоді люди дивилися на пані Крошар, що стояла на дерев'яному мості й грозилася їм пальцем, Кароліна сказала далі:

— О, так, вона це мені довела. Як вона пильнувала мене, коли я була маленька. Вона спродала своє останнє срібне накриття, щоб віддати мене в науку до однієї старої панни, яка вивчила мене вишивати. А мій бідний батько! Як вона побивалася, щоб він щасливо прожив свої останні хвилини!

На цю думку дівчина здригнулася й закрила обличчя руками.

— Ох, не згадуймо про минуле лихо, — мовила вона, силкуючись знову бути веселою.

Вона почервоніла, побачивши, що Роже був зворушений, але не насмілювалась глянути на нього.

— А що ж робив ваш батько? — запитав Роже.

— Батько мій був танцівником у опері перед Революцією, — відповіла вона якнайприродніше, — а мати співала в хорі. Батько, що керував військовими атаками на сцені, випадково потрапив на облогу Бастілії. Дехто пізнав його і спитав, чи не може він керувати справжнім нападом, маючи в цьому театральний досвід? Батько був чоловік відважний, він погодився і повів повстанців, за це його нагородили титулом капітана армії Самбри та Мези^[5], де він так повів справу, що швидко посувався вперед: його призначили вже на полковника, але в бою при Лютцені^[6] він був тяжко поранений і вернувся вмирати до Парижу, де ще рік прохворів. З'явились Бурбони, моя мати не могла здобути пенсії, і ми опинились у таких страшних злиднях, що довелося працею заробляти собі шматок хліба. А оце якийсь час старенька моя нездужає, до того ж я ще ніколи не бачила її такою роздратованою. Вона нарікає, і я це розумію, адже вона зазнала втіхи щасливого життя. Щодо мене, то я не можу тужити за радостями, яких не знала, але благаю небо тільки про одне…

— Про що? — жваво спитав Роже, який, здавалось, поринув у мрії.

— Про те, щоб жінки завжди носили сукні з вишиваного тюлю, а мені щоб ніколи не бракувало роботи.

Щирість цих признань зворушила молодика; він глянув не так вороже на пані Крошар, що поволі до них підходила.

— Ну, чи добре ви наговорилися, діти мої? — спитала вона їх вибачливо й насмішкувато. — І подумати, що маленький капрал сидів там, де ви сидите зараз, — додала вона, хвилину помовчавши. — Бідний, — продовжувала вона, — як любив його мій покійний чоловік! Ах, добре зробив Крошар, що помер, бо він не стерпів би, якби довідався, куди вони його засадили!

Роже приклав пальця до уст, і добра старуха, похитавши головою, сказала поважно:

— Гаразд, я держатиму язик за зубами. Але, — додала вона, розсуваючи кінці свого корсажу й показуючи хреста й червону стрічку, що носила на шиї на вузенькій чорній стрічці, — вони не перешкодять мені носити те, що він дав моєму сердешному Крошарові, і я накажу поховати себе з…

Чуючи ці слова, що тоді вважалися за бунтарські, Роже спинив стару матір, несподівано підвівшись, і вони вернулись алеями парку до села. Молодик зник на кілька хвилин, щоб замовити обід в найкращому ресторані в Таверні, а тоді вернувся до жінок і повів їх туди лісовими стежками. Обід був веселий. Роже вже не був тією похмурою постаттю, яка колись проходила вулицею Турніке; він не скидався на «чорного добродія», а на довірливого молодика, що йде за течією життя, як і ці дві безжурні працьовиті жінки, які завтра, може, залишаться без хліба. Він наче був під впливом радощів дитинства, в його посмішці позначалося щось дитяче, пестливе. Коли перед п'ятою годиною веселий обід закінчився кількома склянками шампанського, Роже перший запропонував піти під каштани на сільський бал, де почав з Кароліною танцювати. Руки їхні значуще потискувались, серця билися, оживлені однією надією, і під блакитним небом, у скісних пурпурових проміннях заходу їхні погляди набували такого блиску, що перед ним блідло для них небесне сяйво. Дивна могутність думки й бажання! Ніщо не здавалось неможливим цим двом істотам. Тих чарівних хвилин, коли втіха кидає свої відблиски навіть на майбутнє, душа завбачає тільки щастя. Цей любий день уже утворив для обох них спогади, до яких не могло дорівнятися ніщо з їхнього минулого. Невже джерело прекрасніше за потік, бажання захватніше від утіхи і те, чого сподіваєшся, привабніше від усього того, що маєш?

— От день уже й скінчився!

На цей вигук, що вихопився в незнайомого, коли припинилися танці, Кароліна глянула на нього співчутливо, побачивши на обличчі в нього легенький відтінок смутку.

— Чому ви не можете бути таким задоволеним у Парижі, як тут? — спитала вона. — Хіба щастя тільки у Сен-Ле? Мені здається тепер, що я ніде не можу бути нещасною.

Роже здригнувся від цих слів, підказаних ніжною довірливістю, яка завжди заводить жінок далі, ніж вони того хочуть, так само як стриманість надає їм більше жорстокості, ніж вони її справді мають. Уперше з того часу, як почалася їхня, так би мовити, приязнь, у Кароліни й Роже з'явилась одна думка; якщо вони й не висловили її, то відчули її разом і одночасно від обопільного вражіння, немов побачили благословенне вогнище, що нагороджувало їх за лютощі зими. Потім, наче злякавшись своєї мовчанки, рушили до місця, де їх чекав екіпаж, але перше, ніж сісти в нього, вони по братерськи побралися за руки й подалися в темну алею поперед панею Крошар. Коли вони вже не бачили білого тюлевого чепця, що вказував їм матір, як світлу цятку серед листу, Роже схвильовано промовив:

— Кароліно, — і серце йому заколотилося.

Збентежена дівчина оступилася на кілька кроків, зрозумівши бажання, що було в цьому запиті. Проте, простягла йому руку, яку він палко поцілував, але зразу ж вихопила її, бо, підвівшись навшпиньки, побачила матір. Пані Крошар удала, що не бачить нічого, немов згадала свої колишні ролі й тут мала триматися тільки збоку.

Пригода цих молодих людей не продовжувалась на вулиці Турніке. Щоб знайти знову Кароліну й Роже, треба перенестися до центру модерного Парижу, де в нових будинках є помешкання, призначені, очевидно, на те, щоб молоді проводили в них медовий місяць; малюнки й шпалери в них ясні, як наречені, прикраси так само цвітуть, як їх любов, усе в них пасує до юних думок, до бурхливих бажань. Посеред вулиці Тебу, в будинку, що його панель була ще біла, колони ганку й двері стояли ще без плям, а стіни виблискували кокетними малюнками, заведеними в моду під впливом наших перших зносин з Англією, на другому поверху було помешкання, яке архітект так улаштував, наче відгадав його призначення. Простий і свіжий передпокій, оздоблений гіпсовими візерунками, вів до вітальні та маленької їдальні. Вітальня сполучалася з гарненькою спальнею, до якої прилягала ванна. Над камінами височілись дзеркала в добірних рамах. Двері були прикрашені красивими арабесками, на карнизах позначалася чистота стилю. Аматор знайшов би тут швидше, ніж у якомусь іншому місці, ту вишуканість та вміння прикрашати, якими відзначаються утвори наших сучасних архітектів. Кароліна жила вже з місяць у цьому помешканні, вмебльованому рукою одного з тих ремісників, якими керують художники. Короткого опису найважливішої з кімнат буде досить, щоб дати уявлення про те, які дива з'явилися перед очима Кароліни, коли її привів сюди Роже. Стіни в спальні були оббиті сірою тканиною, оживленою зеленими шовковими квітами. Меблі, оббиті світлим кашеміром, були граціозної легкої форми, згідно з вибагливими вимогами останньої моди. Комод з місцевого дерева, інкрустований брунатними смужками, був за схованку для золотих речей; такий самий стіл призначався для писання ніжних записочок на запашному папері. Ліжко, задраповане по античному, могло навіювати тільки любосні бажання м'якістю своїх принадно накинутих серпанків. Сірі шовкові завіси з зеленою крайкою завжди були спущені, щоб не пропускати світла; на брондзовому годиннику Амур квітчав вінком Псіхею, а килим з готичним малюнком, відбитим на червонуватому тлі, підкреслював обстанову цього чудесного куточка. Проти великого люстра на ніжках стояв невеличкий туалетний столик, а біля нього нетерпляче сиділа колишня вишивальниця, бо славетний перукар Плезір зачісував її надто довго.

— Чи сподіваєтесь ви закінчити мою зачіску сьогодні? — спитала вона.

— Ваше волосся таке довге, пані, і таке густе! — відповів Плезір.

Кароліна не могла втриматися від посмішки. Лестощі перукаря збудили, мабуть, у її серці спогад про пристрасну хвалу її друга, що обожнював її волосся. Перукар пішов, ввійшла покоївка радитися про вбрання, що найбільше сподобалося б Роже. Це діялося на початку вересня 1816 року; було вже холодно, вибір упав на зелену гренадинову сукню, обшиту шиншилами^[7]. Тільки но туалет закінчено, Кароліна кинулась до залу, прочинила там вікно, яке виходило на гарненький балкон, що прикрашував фасад, і склала руки на грудях, прибравши чудової пози, — не на те, щоб примусити прохожих любуватися на себе й бачити, як вони повертають до неї голови, а щоб дивитись на бульвар край вулиці Тебу. Цей просвіт між будинками, який легко можна було порівняти до дірок, що актори прокручують у театральній завісі, давав їй помітити багато елегантних карет і натовп, що сунув безнастанно, як китайські тіні. Не знаючи, чи прийде Роже пішки, чи приїде екіпажем, колишня робітниця з вулиці Турніке дивилася то на пішоходів, то на тильбюрі, — легкі екіпажі, що їх запровадили у Франції англійці. Вираз сваволі й кохання пойняв її молоде личко, коли вона почекала чверть години і ні її гостре око, ні серце ще не вказало їй того, хто мав був прийти. Яка зневага, яка байдужість світилися на її вродливому личку до всіх цих істот, які, мов комашня, метушилися біля її ніг! Її сірі, пустотливі очі блищали. Цілком віддавшись своїй пристрасті, вона уникала залицяння так само ретельно, як шукають його і найгордовитіші жінки під час прогулянок містом. І вже безперечно не турбувалася тим, чи залишиться другого дня в серці у прохожих, що на неї любувались, спогад про її біле, схилене личко, про її маленьку ніжку, яка висувалася зза граток балкону, про лукавий погляд її жвавих очей та пристрасно піднесений носик, — вона бачила тільки одне обличчя, її захоплювала тільки одна думка. Коли над високою лінією, накресленою в повітрі будинками, показалася ряба голова гнідого коня, Кароліна здригнулася і піднялася навшпиньки, силкуючись пізнати білі віжки та колір тильбюрі. Це був він! Роже завертає за ріг вулиці, бачить балкон, хльоскає батогом коня, що мчить і під'їздить до брондзованих дверей, до яких кінь так само звик, як і його хазяїн. Двері до помешкання покоївка вже заздалегідь йому відчинила, почувши радісні вигуки своєї господині. Роже кидається до залу, обнімає Кароліну, цілує її з таким поривом почуття, який завжди буває наслідком нечастих побачень між закоханими. Він її веде, чи, краще сказати, вони йдуть з обопільного бажання, хоч і тримаючи одне одного в обіймах, до тої чудової кімнати, тихої та запашної. Тут вони посідали на канапу перед каміном і мовчки дивилися одне на одного з хвилину, висловлюючи щастя тільки міцним потиском рук, переказуючи одне одному свої думки довгим поглядом.

— Так, це він, — сказала вона, кінець-кінцем, — так, це ти. А чи знаєш ти, що ось уже три довгі дні, як я тебе не бачила… Це ціла вічність! Але що тобі? В тебе яке горе?

— Бідна моя Кароліна…

— Ох, уже «бідна моя Кароліна»…

— Ні, не смійся, мій ангеле, нам не можна сьогодні ввечері їхати до Фейдо^[8].

Кароліна злегка похмурніла, але її обличчя зразу прояснилось.

— Я просто дурненька! Як я можу думати про театр, коли бачу тебе? Бачити тебе — це моя єдина, улюблена розвага! — скрикнула вона, проводячи рукою по волоссі Роже.

— Я мушу піти до генерального прокурора, у нас зараз делікатна справа. Він зустрів мене в суді, а що виступатиму в цій справі я, він запросив мене пообідати з ним; але, моя кохана, ти можеш поїхати до Фейдо з матір'ю; я приїду до вас, коли нарада завчасу скінчиться.

— Їхати до театру без тебе! — скрикнула вона здивовано. — Без тебе розважатися!.. О, мій Роже, тебе не варт і цілувати, — додала вона, кидаючись йому на шию наівним і заразом пристрасним рухом.

— Кароліно, я мушу зайти додому передягтися; Маре далеко, а мені ще треба закінчити кілька справ.

— Зважайте на свої слова, пане, — сказала Кароліна. — Мама казала мені, що коли чоловіки починають говорити з нами про справи, вони вже не люблять нас.

— Кароліно, хіба я не прийшов, хіба не вирвав годинку в моєї немилосердної.

— Цить!.. — мовила вона, приклавши пальця до вуст Роже. — Хіба не бачиш, що я жартую?

Ту хвилину вони обоє вернулися до залу. Роже побачив тут меблі, що їх уранці приніс столяр — старі п'яльці з рожевого дерева, що на них вишиваючи Кароліна утримувала себе й матір, коли вони мешкали на вулиці Турніке-де-Сен-Жан, були тепер поновлені, і на них уже нап'ято тюлеву сукню з намальованим взірцем.

— Ну, мій добрий друже, я сьогодні ввечері працюватиму. Вишиваючи, я знов переживаю ті перші дні, коли ти проходив повз мене, не мовивши й слова, але поглядаючи на мене, ті дні, коли спогад про твої погляди не давав мені заснути цілу ніч! О, мої любі п'яльці, найкраще умеблювання мого залу, хоч і не ти мені їх подарував! Ти не знаєш, — сказала вона, сідаючи на коліна до Роже, що, не здоліючи побороти свого хвилювання, впав у крісло. — Тож вислухай мене, я хочу роздавати бідним усе, що зароблю своїм вишиванням. Ти зробив мене багатою. Як я люблю гарненький маєток Бельфей, і не тому, що він такий, а тому, що ти його мені подарував. Але скажи, мій Роже, мені хотілося б, щоб мене звали Кароліною де-Бельфей, чи це можливо? Ти мусиш знати: чи це законно і чи це дозволено?

Побачивши посмішку згоди на устах у Роже, що ненавидів прізвище Крошар, Кароліна схопилась, б'ючи в долоні.

— Мені здається, — скрикнула вона, — що тоді я буду далеко більше тобі належати. Звичайно дівчина зрікається свого прізвища…

І, почервонівши від набридливої думки, яку зараз же й одігнала, взяла Роже за руку й підвела до розкритого фортепіана.

— Слухай, — мовила вона, — тепер я вивчила свою сонату напрочуд.

І її пальці вже бігали по клавішах із слонівки, як ось відчула вона, що її взято за стан і підведено.

— Кароліно, я мусів би вже бути далеко.

— Хочеш їхати? Ну, їдь, — сказала вона сердито.

Але, глянувши на годинника, посміхнулася й весело скрикнула:

— А проте я тебе затримала на чверть години довше.

— Продайте, панно де-Бельфей, — сказав він з ніжною іронією закоханого.

Вона поцілувала свого Роже й провела його до порога. Коли затихли його кроки на сходах, вона побігла на балкон, щоб побачити, як він сідає у тильбюрі, як бере віжки, щоб спіймати останній погляд, почути ляск батога та стукіт коліс по бруку, щоб провести очима блискучого коня, капелюх хазяїна й золотий галун на капелюху в жокея та ще довго дивитися після того, як за чорним рогом вулиці зникне від неї це видіння.

П'ять літ згодом після того, як панна де-Бельфей переселилася до гарненького будинку на вулиці Тебу, вдруге відбувалася одна з тих родинних подій, що ще дужче зміцняють зв'язок між двома закоханими істотами. Серед голубої вітальні біля вікна, що відчинялося на балкон, страшенно галасував хлопчик років чотирьох з половиною, ляскаючи батогом свого картонного коня, що в нього дві дуги, які підтримували ноги, рухалися не так швидко, як хлопцеві бажалося. Його гарненька голівка, біляве волосся, що густими кучерями спадало на гаптований комірець, посміхнулося, як личко ангела, до матері, коли вона, сидячи у великому кріслі, сказала:

— Не шуми так, Шарлю, розбудиш свою маленьку сестричку.

Тоді зацікавлене дитинча хутко злізло з коня, підійшло навшпиньки, ніби боялося шелесту власних кроків по килиму, поклало пальчика між зубками, стало в тій позі, що граціозна самою своєю природністю, і підняло білий серпанок, яким було закрите свіже личко дівчинки, заснулої на колінях у матері.

— Так Ежені спить? — спитало дитя, вкрай здивоване. — Чого ж вона спить, коли ми гуляємо? — додав хлопчик, широко розплющивши великі чорні вогкі очі.

— Тільки бог один це знає, — відповіла Кароліна, посміхнувшись.

Мати й син любувалися на дівчинку, яку щойно вранці охрищено. Дійшовши двадцять четвертого року, Кароліна була в розцвіті краси завдяки безхмарному щастю та повсякчасним радощам. Жіночість у ній була досконала. Радо скоряючись бажанням свого любого Роже, вона набула тих знань, що їй бракувало; тепер вона пристойно грала на фортепіані й гарно співала. Не знаючи звичаїв товариства, яке її відштовхнуло б і в якому вона не бувала б, якби її і прийняли, бо щаслива жінка не виїздить у світ, вона не могла ні засвоїти витончених манір, ні навчитися розмови, багатої на слова, але порожньої змістом, яка властива салонам; але натомість вона ретельно набула знань, потрібних для матері, гонор якої полягає тільки в тому, щоб гарно виховати своїх дітей. Не покидати сина, давати йому з колиски ті щохвилинні лекції, що виховують у дитячій душі нахил до прекрасного й доброго, охороняти його від усякого лихого впливу, виконувати воднораз і важкий обов'язок няньки і солодку повинність матері — така була її єдина втіха. З першого дня ця скромна й лагідна істота так помирилася з своїм замкненим життям у зачарованій сфері, де були всі її радощі, що й після шестилітнього найніжнішого зв'язку не знала ніякого іншого прізвища в свого друга, крім Роже. Повішена в її спальні гравюра з картини, де змальовано Псіхею, що прийшла з лампою глянути на Амура, не вважаючи на його заборону, нагадувала їй про умови її щастя. За ці шість років її скромні втіхи не докучали ніколи серцю Роже, цій скарбниці доброти. Ніколи вона не бажала ні уборів, ні діамантів і відмовилася розкошувати екіпажем, що не раз і не два був запропонований її гордощам. Чекати на балконі екіпажа Роже, ходити з ним до театру, гуляти разом гарної днини паризькими околицями, сподіватись бачити його, бачитися з ним і знов сподіватися — ось історія її життя, бідного на події, але наповненого коханням.

Вколисуючи на колінах пісенькою свою дівчинку, що народилася тому кілька місяців, вона з утіхою викликала спогади минулого. Найрадше зупинялась вона на вересні місяці, на тій порі, коли Роже щороку возив її до Бельфею, щоб провести там ті чудові дні, які, здається, належать до всіх сезонів року. Природа тоді щедра і на квіти, і на овочі, вечори теплі, ранки м'які, і часто блиск літа супроводить меланхолію осені. Першим часом свого кохання Кароліна пояснювала рівний настрій та лагідність, що їх увесь час виявляв Роже, тим, що їхні побачення, завжди такі бажані, були нечасті і що їхній спосіб життя не змушував їх нерозлучно бути вкупі, як це звичайно буває в подружжі. Вона пригадала тоді з насолодою, як охоплена марним страхом, стежила за ним, тремтячи, під час їхнього першого перебування в маленькому маєтку в Гатіне: даремне шпигунство кохання! Кожен з цих місяців щастя, промайнув, як сон серед нічим не порушеного блаженства. Вона завжди бачила в цього доброго чоловіка на устах посмішку, яка здавалася луною її власних посмішок. На спогад про ці картини, що надто яскраво воскресли, її очі пойнялися сльозами: їй здавалось, що вона недосить його кохає, і в нещасті свого двозначного становища їй хотілося убачати щось ніби податок, який доля поклала на її кохання. Кінець-кінцем, непоборна цікавість примусила її тисячний раз дошукуватись подій, що через них такий люблячий чоловік, як Роже, мусів утішатися тільки з таємного, незаконного щастя. Вона вигадувала безліч причин — саме для того, щоб відхилити від себе дійсну, давно вже вгадану причину, в яку вона пробувала не вірити. Вона підвелася, тримаючи на руках заснулу дитину, і пішла до їдальні дати лад усім приготовинам до обіду. То було 6 травня 1822 року, річниця їхньої прогулянки до парку Сен-Ле, під час якої вирішилася їхня доля; тому цей день щороку був святом серця. Кароліна сказала, яку саме білизну треба взяти до столу, розпорядилась відносно десерту. Щаслива з того, що їй доводиться клопотатись задля Роже, вона поклала дочку до гарненької колиски, стала на балконі й незабаром побачила кабріолет, що на нього її друг, дійшовши дозрілого віку, змінив колишнє витворне тильбюрі. Після першого вияву палких ласк Кароліни та маленького пустуна, що називав його татом, Роже підійшов до колиски, полюбувався на сон своєї дочки, поцілував її в чоло й витяг з кишені довгого папера, усипаного чорними рядками.

— Кароліно, — сказав він, — ось посаг панни Ежені де-Бельфей.

Мати з подякою взяла дарчий лист, запис до Книги громадського боргу^[9].

— Нащо три тисячі франків ренти Ежені, коли Шарлеві ти дав тільки півтори?

— Шарль, мій ангеле, чоловік, — відповів він. — З нього вистачить півтори тисячі. З такими грішми мужній юнак забезпечений від злиднів. Якщо волею випадку твій син буде нікчемною людиною, я не хочу, щоб він міг робити дурниці. Якщо буде він честолюбний, то такий невеличкий достаток навіє йому нахил до праці. Ежені — жінка, їй потрібен посаг.

Батько почав гратися з Шарлем, чиї незмушені ласки свідчили про незалежність і волю його виховання. Ніякий страх сина перед батьком не руйнував цих чарів, які нагороджували батьківські турботи, і веселість цієї маленької родини була і приємна, і щира. Увечері засвітили чарівний ліхтар, що розгортав на білому полотні свої мережі й таємничі картини, Шарлеві на превелике здивовання. Нестримані радощі цієї невинної істоти не раз викликали веселий сміх у Роже та Кароліни. Коли згодом хлопчика поклали спати, прокинулася дівчинка й почала вимагати своєї прозорої їжі, і ось при світлі лампи, біля каміна в кімнаті, що дихала тишею і радістю, Роже щасливо любувався з чудової картини, з дитини, що пригорнулась Кароліні до грудей, свіжих і білих, як щойно розквітла лілея; густе волосся падало в неї хвилею каштанових кучерів, за ним і шию ледве можна було побачити. Світло від лампи ще яскравіш виділяло всі розкоші молодої матері, помножуючи на ній, на її вбранні й на дитині ті мальовничі ефекти, що зумовлюються сполученням тіні й світла. Обличчя спокійної, мовчазної жінки здалося Роже незмірно милішим, ніж звичайно; він ніжніше глянув на її любі, червоні уста, що ніколи не вимовляли жодного слова незгоди. Та сама думка блимнула і в очах Кароліни, що потай поглядала на Роже, чи щоб потішитися вражінням, яке на нього справляла, чи щоб угадати, чим закінчиться вечір.

Роже, зрозумівши кокетство цього лукавого погляду, сказав з удаваним смутком.

— Мені треба їхати. Мушу закінчити одну важливу справу, і вдома мене чекають. Обов'язок передусім, правда ж, моя кохана?

Кароліна подивилась на нього сумовито й заразом ніжно, але з тією покорою, що виявляє все страждання саможертви.

— Прощай, — мовила вона, — іди! Якби ти лишився ще на годинку, я нелегко дала б тобі волю.

— Ангеле мій, — відповів він тоді, посміхаючись, — я маю відпустку на три дні, і всі гадають, що я за двадцять льє від Парижу.

Кілька день згодом після цієї річниці панна де-Бельфей поспішала одного ранку на вулицю Сен-Луі в Маре, не бажаючи спізнитися в той дім, де вона звичайно бувала щотижня. Посланець допіру повідомив її про те, що її мати вмирає від ускладнення, викликаного її катарами та ревматизмами. Поки візник підгонив своїх коней з рішучої Кароліниної вимоги, підсиленої обіцянкою доброї додачі на чай, побожні старі жінки, що їх збирала навколо себе останнім часом вдова Крошар, вели священика до чистого затишного помешкання на другому поверху, де жила стара статистка. Служниця пані Крошар не знала, що гарненька панна, до якої її господиня часто ходила обідати, була її рідна дочка, і одна з перших вимагала втручання духівника, сподіваючись, що ця духовна особа буде для неї щонайменш так само корисна, як і для недужої. Між двома партіями бостону й на прогулянках у Турецькім саді старим жінкам, з якими пані Крошар щодня правила теревені, удалося збудити в її закляклому серці сумніви щодо її минулого життя, побоювання пекла та певні сподіванки на прощення, заснованому на щирому повороті до релігії. Отже цього врочистого ранку три старі жінки з вулиць Сен-Франсуа та В'єй-дю-Тампль зібрались у вітальні, де пані Крошар гостила їх щовівторка. Одна з них по черзі пересідала з крісла в голови ліжка, щоб розважати бідну старуху і збадьорити її тими облудними надіями, якими вколисують умираючих. Одначе, коли їм здалося, що криза наближається, коли закликаний напередодні лікар сповістив, що він не ручиться за вдовине життя, ці три панії почали радити раду, чи треба сповістити панну де-Бельфей. Поговоривши попереду з Франсуазою, вони вирішили послати на вулицю Тебу посланця й попередити молоду родичку, чий вплив так лякав чотирьох жінок; але вони плекали надію, що овернець^[10] надто пізно приведе особу, до якої пані Крошар була така прив'язана. За цією вдовою, яка, очевидно, мала тисячу екю ренти, це жіноче тріо ревне впадало, бо жодна з приятельок, ні навіть Франсуаза, не знала, що в неї є спадкоємець. Розкіш, що в ній жила панна де-Бельфей, яку пані Крошар під впливом звичаїв давньої опери не дозволяла собі називати любим іменням дочки, майже виправдували план цих чотирьох жінок — поділити між собою спадщину вмираючої.

Незабаром та з трьох відьом, що тримала недужу під арештом, похитала головою до стурбованої парочки й сказала:

— Час послати по панотця Фонтанона. Ще дві години, і вона знепритомніє і не в силі буде написати жодного слова.

Тоді вирушила стара беззуба служниця й вернулася з чоловіком, одягненим у чорний сурдут. Вузьке чоло доводило обмеженість розуму в цього священика, і так наділеного надто буденним обличчям. Його широкі одвислі щоки й подвійне підборіддя свідчили про егоістичний добробут; напудроване волосся надавало йому солодкавого вигляду доти, доки він не підводив своїх маленьких, карих, вирячених очей, що їм більше пристало б бути під бровами в татарина.

— Дуже вдячна вам, панотче, за поради, — казала йому Франсуаза, — але не забувайте також, що я на славу доглядала цю любу жінку.

Служниця, що ледве тягла ноги й удавала жалібне обличчя, замовкла, помітивши, що двері до помешкання відчинені й одна з старух, найулесливіша, чатує на сходах, щоб першій поговорити з духівником. Коли священик люб'язно витримав потрійний вибух солодких і побожних слів від приятельок удови, він підійшов і сів у головах пані Крошар. Пристойність і певна стриманість примусила трьох паній з Франсуазою залишитися вчотирьох у залі і строїти сумні обличчя, що їх тільки такі зморщені фізіономії могли так досконало вдати.

— Ох, оце так нещастя! — скрикнула Франсуаза, зідхаючи. — Це вже четверта хазяйка, що мені доводиться ховати. Перша лишила мені сто франків ренти, друга п'ятдесят екю, а третя тисячу екю готівкою. Оце все, що я маю, прослуживши тридцять років.

Служниця скористувалася з свого права ходити туди й сюди, щоб пролізти до маленького кабінету, звідки вона могла чути священика.

— Мені дуже приємно бачити, — казав Фонтанон, — що ви, моя дочко, така побожна… ви навіть носите на шиї святі мощі.

Пані Крошар зробила невиразний рух, який свідчив, що вона вже не зовсім при здоровому розумі, бо показала імператорський хрест Почесного Легіону. Священик відсунувся разом з стільцем, коли побачив обличчя імператора; та незабаром знову підсунувся до своєї спокутниці, яка розмовляла з ним якийсь час так тихо, що Франсуаза нічого не почула.

— Прокляття мені! — скрикнула раптом стара. — Не покидайте мене. Як, панотче, ви гадаєте, що я відповідатиму за доччину душу?

Священик говорив надто тихо, а перегородка була надто груба, щоб Франсуаза могла щонебудь почути.

— Лишенько! — скрикнула удова, плачучи, — негідник не залишив мені нічого, чим я могла б розпоряджатися. Узяв мою бідну Кароліну, розлучив мене з нею, а мені призначив тільки три тисячі ліврів ренти з капіталу, що належить моїй дочці.

— Пані має дочку й тільки дожиттьову ренту, — крикнула Франсуаза, вибігши до залу.

Три жінки ззирнулися з глибоким здивованням; та з них, що в неї ніс, похилений до підборіддя, виявляв певну перевагу в лицемірстві та хитрощах, підморгнула, і тільки но Франсуаза відвернулася, зробила своїм приятелькам знак — ця дівка, мовляв, пройда, вона вже записана в трьох духівницях. Отже старі жінки лишилися, але незабаром вийшов абат, і після одного слова з його уст ці відьми скотилися слідом за ним сходами, покинувши Франсуазу саму з хазяйкою. Пані Крошар, що її страждання жорстоко збільшилися, марно дзвонила свою служницю; та задовольнялася з того, що гукала: «Іду, іду! зараз!» Дверці шаф та шухляди комодів розчинялися й зачинялися, немов Франсуаза шукала якогось лотерейного квитка. Ту мить, коли криза наближалася до фатального кінця, панна де-Бельфей підійшла до ліжка матері, щоб потішити її ніжними словами.

— Ох, матінко, яка я винна! Ти страждаєш, а я цього не знала, серце моє не казало мені, але ось і я…

— Кароліно…

— Що?

— Вони привели до мене священика.

— Треба лікаря, — сказала панна де-Бельфей, — Франсуазо, лікаря! Що, ці панії не посилали по лікаря?

— Вони привели до мене священика, — повторила старуха, зідхнувши.

— Як вона мучиться! І ніяких заспокійливих ліків, нічого немає на столі!

Мати зробила ледве помітний рух, але проникливий погляд Кароліни зрозумів його, бо вона замовкла, щоб дати старій говорити.

— Привели до мене священика… немов на те, щоб сповідати мене. Стережися, Кароліно, — болісно скрикнула стара статистка, поєднавши останні сили, — священик примусив мене назвати ім'я твого добродійника.

— А хто ж міг сказати його тобі, матусю?

Стара востаннє зідхнула, намагаючись прибрати лукавого вигляду. Якби панна де-Бельфей могла пильнувати материного обличчя, вона побачила б те, чого ніхто не побачить: як сміється смерть.

Щоб зрозуміти інтерес, захований у вступі цієї сцени, треба на хвилину забути її дійових осіб і вислухати оповідання про передніші події, з яких остання зв'язана з смертю пані Крошар. Ці дві частини складуть тоді одну історію, яка, за властивим паризькому життю законом, призвела до двох відмінних наслідків.

Наприкінці листопада 1805 року, один молодий адвокат, років двадцяти шести, виходив о третій годині вночі парадними сходами готеля, де жив імператорський канцлер. Вийшовши на подвір'я в бальному одягу, коли злегка морозило, він не міг стримати сумного вигуку, в якому, проте, бриніла веселість, що мало коли покидає француза, бо зза штахетів готеля він не побачив жодного фіакра й не почув стукоту сабо та хрипких голосів паризьких візників. Серед подвір'я, ледве освітленого ліхтарями карети, чути було вряди-годи тупіт коней міністра юстиції, якого молодик залишив за грою в буйот з Камбасересом^[11]. Зненацька хтось по приятельськи ударив молодика по плечі, і той, озирнувшись, пізнав міністра юстиції і вклонився йому.

Ту хвилину, як лакей відкинув підніжку карети, колишній законодавець Конвенту зрозумів адвокатову скруту.

— Вночі всі кішки сірі, — мовив він до нього весело. — Міністр юстиції не скомпромітує себе тим, що підвезе адвоката! Особливо, — додав він, — коли цей адвокат — племінник колишнього товариша, одного з світил тієї великої державної ради, що її подарував Франції наполеонівський кодекс.

Міністр рухом запросив молодика сідати в карету.

— Де ви мешкаєте? — спитав він у адвоката, перше ніж виїзний лакей, що чекав розпорядження, замкнув дверці карети.

— На надбережжі Августинців, ваша світлість.

Коні помчали, і молодик опинився сам-на-сам з міністром, з яким він марно пробував поговорити перед і після розкішного обіду в Камбасереса, бо міністр юстиції, очевидно, уникав його цілий вечір.

— Ну, пане де-Гранвіль, ви на досить добрій дорозі!

— А так, поки я поруч вашої світлості…

— Я не жартую, — сказав міністр. — Ваш стаж закінчився вже два роки тому, а своєю обороною в процесі Ксімеза та Отесера ви здобули собі високе становище.

— Досі я гадав, що моя відданість тим нещасним емігрантам шкодила мені.

— Ви дуже молодий, — сказав міністр поважно. — Але, — провадив він по короткій мовчанці, — сьогодні ввечері ви дуже сподобались канцлереві. Ідіть до прокуратури, нам бракує людей! Небіж людини, що її долею Камбасерес і я так пильно клопочемось, не мусить залишатись адвокатом через брак протекції. Ваш дядько допоміг нам пережити бурхливі часи, а такі послуги не забуваються.

Міністр хвилинку помовчав.

— Незабаром у мене будуть дві вільні посади в суді першої інстанції і в паризькому імператорському суді; тоді приходьте до мене й вибирайте ту, яка вам підійде. А тим часом працюйте і не з'являйтесь до мене прийомними днями. Поперше, я обтяжений роботою; подруге, ваші соперники можуть зрозуміти ваші наміри й пошкодити вам у канцлера. Камбасерес і я, не мовивши з вами ні слова сьогодні ввечері, забезпечили вас від небезпеки фаворитства.

Коли міністр доказав ці слова, карета спинилась на надбережжі Августинців; молодий адвокат з щирим запалом подякував своєму великодушному заступникові за дві посади, йому запропоновані, і почав дуже стукати в двері, бо вітер проймав його наскрізь. Кінець-кінцем, старий воротар відчинив двері, і коли адвокат проходив повз його комірку, він хрипко гукнув:

— Пане Гранвіль, вам лист.

Молодик узяв листа й спробував, не зважаючи на холоднечу, розпізнати руку при блідому світлі ліхтаря, що вже зовсім пригасав.

— Це від батька, — скрикнув він, узявши свічку, що її воротар, нарешті, засвітив.

І хутко пішов до свого помешкання, де прочитав такого листа:

«Їдь кур'єрським і, якщо тобі пощастить швидко добутися сюди, твоя доля забезпечена. Панна Анжеліка Бонтан втратила сестру, тепер вона одиначка, а ти знаєш, що вона не ненавидить тебе. Тепер пані Бонтан зможе залишити їй близько сорока тисяч франків ренти крім того, що дасть за нею посаг. Я вже протоптую стежку. Наші приятелі дивуватимуться, що стародавні дворяни єднаються з родиною Бонтанів. Бонтан-батько був фрігійським ковпаком^[12] і поскуповував чимало національного майна майже задурно. Але передусім земля в нього манастирська, якої назад не відберуть, а подруге, коли ти вже зійшов на адвокатство, то я не бачу, чому нам не зробити ще однієї поступки сучасним ідеям. Дівчинка матиме триста тисяч франків, я даю тобі сто; майно твоєї матері варте, мабуть, тисяч п'ятдесят екю; отже я бачу, сину, що ти, якщо тільки схочеш вступити до суду, зможеш зробитися сенатором не гірше від інших. Мій швагер, член державної ради, не допоможе тобі в цьому, звичайно, алеж він нежонатий і ти будеш колись його спадкоємцем — якщо тобі не дадуть сенатора за заслуги, ти зробишся ним через наступництво. Тоді ти заберешся досить високо, щоб вичікувати подій.

Прощай, цілую те6е…»

Отже молодий Гранвіль міг спати, укладаючи тисячі планів, один від одного блискучіших. З могутньою підтримкою канцлера, міністра юстиції та свого дядька по матері, одного з редакторів Кодексу, він мав почати свою кар'єру на видатній посаді, у найвищому суді Франції, і бачив уже себе членом тієї прокуратури, що з неї Наполеон вибирав найвищих урядовців своєї імперії. Крім того, він уявляв собі блискучий достаток, щоб підтримувати своє становище, для якого недосить було жалюгідних п'яти тисяч прибутку з маєтку, що він успадкував по матері. Щоб довершити своє честолюбне маріння щастям, він викликав у пам'яті наівне личко панни Анжеліки Бонтан, подруги його дитячих розваг. Поки він не дійшов ще того віку, коли дитина починає міркувати, його батьки не перешкоджали дружбі з сусідчиною дочкою на селі. Але, коли він почав приїжджати до Беє^[13] на короткий час на вакації, батько й мати, що пишалися своїм благородством, помітили його приязнь до дівчини й заборонили йому думати про неї. Отже протягом десяти років Гранвіль міг тільки мельки бачитися з тією, яку називав своєю «дружинонькою». Цими хвилинами, викраденими спід пильного догляду їхніх родин, вони ледве встигали перекинутися незв'язними словами, проходячи одне повз одного в церкві або на вулиці. Найчудовішими були для них ті дні, коли, здибаючись на сільських святах, що їх у Нормандії називають «зборами», вони здаля й крадькома одне на одного дивилися. Під час своїх останніх вакацій Гранвіль двічі бачив Анжеліку, і похнюплений погляд та сумний вираз його «дружиноньки» навели його на думку, що її гнітить якийсь невідомий деспотизм.

Прийшовши на сьому вранці до контори поштових карет на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар, молодик потрапив, на щастя, місце в кареті, що вирушала цієї години до Кану.

Молодий адвокат не без глибокого хвилювання побачив дзвіницю собору в Беє. А що ніяка надія ще не ошукала його в житті, його серце розкривалося назустріч чудовим почуттям, що хвилюють юні душі. Після надто довгого бенкету, яким батько та деякі друзі відсвяткували його приїзд, нетерплячого молодика повели до відомого йому будинку на вулиці Тантюр. Серце йому тривожно тріпотіло, коли батько, якого в Беє ще й досі називали графом де-Гранвілем, сильно постукав у ворота, що з них лущилася зелена фарба. Було близько четвертої години. Молода служниця у перкалевому чепці привітала двох панів коротким уклоном і сказала, що панії незабаром вернуться з вечерні. Граф із сином увійшли до низенької кімнати, що правила за вітальню, а скидалася на манастирську прийомну. Панелі з полірованого горіха темнили цю кімнату, де симетрично стояли старовинні крісла й м'які стільці. Кам'яний камін був прикрашений тільки зеленкуватим дзеркалом, а обабіч нього вигиналося покручене гілля старовинних канделябрів, що належали до доби Утрехтського миру^[14]. На панелі проти каміна молодий Гранвіль побачив величезне розп'яття з чорного дерева та слонівки, обкладене свяченим букшпаном. Хоч у кімнаті було три вікна, що виходили в провінціальний сад, якого симетричні квадрати були позначені довгими рядами букшпану, але світла в них проходило так мало, що ледве можна було розпізнати на стіні, навпроти цих вікон, три церковні картини, намальовані чиєюсь вправною рукою і куплені, певне, за Революції заходами старого Бонтана, який, будучи округовим начальником, ніколи не забував своїх інтересів. Починаючи з підлоги, старанно натертої, і до сірих фіранок у зелені карти, — все блищало манастирською чистотою. Серце молодикові мимоволі стиснулось у мовчазному притулку, де жила Анжеліка. Повсякчасне перебування в блискучих паризьких салонах і безнастанна зміна свят легко стерли з його пам'яті спогади про суворе й мирне провінціальне життя; тим то контраст був для нього такий раптовий, що він відчув якесь внутрішнє тремтіння. Вийти з салону Камбасереса, де життя здавалося таким бурхливим, де буяли широкі думки, де так яскраво відсвічувала імператорова слава, і враз опинитися в колі вузьких міркувань — чи не значило це потрапити з Італії до Гренландії?

— Жити тут однаково, що не жити, — подумав він, розглядаючи цей методистський зал.

Старий граф, помітивши здивовання свого сина, підійшов до нього, взяв за руку й повів до вікна, звідки ще проходило трохи світла, і, поки служниця світила старі свічки в свічниках, спробував розвіяти хмари, що пойняли його чоло, коли він побачив цю обстанову.

— Послухай, дитино моя, — сказав він, — Бонтанова вдова страшенна святенниця. Коли чорт старіється… розумієш! Я бачу, що ти кривишся від тутешнього конторського повітря. Ну, так ось тобі правда. Стару оточують попи, вони її переконали, що до раю ніколи не пізно потрапити, а щоб бути певною того, що вона заволодіє святим Петром^[15] і його ключами, вона їх купує. Вона ходить до обідні щодня, відвідує всі служби божі, причащається щонеділі й розважається тим, що реставрує каплиці. Вона подарувала для собору стільки оздоб, стихарів, риз і прикрасила балдахін стількома перами, що на останньому святі божого тіла зібралася юрба, як до шибениці, щоб подивитися на пишно вбраних священиків та на їхнє нове позолочене начиння. Тому дім цей — справжня земля обітована. Це я умовив божевільну стару не віддавати до церкви оці три картини Домінікіно, Корреджо та Андреа дель Сарто, що коштують великих грошей.

— А Анжеліка? — палко спитав молодик.

— Якщо ти з нею не одружишся, Анжеліка загинула, — відказав граф. — Наші добрі апостоли радили їй залишатися в дівоцтві й жити життям мучениці. Я доклав великих зусиль, щоб розбудити її маленьке серце, розповідаючи їй про тебе, коли вона вже залишилася дочкою-одиначкою; та ти, звичайно, розумієш, що взявши її за себе, ти повезеш її в Париж. А там розваги, весілля, театр і вир паризького життя легко відучать її від сповідалень, постів, волосяниць та обідень, що ними виключно живляться ці істоти.

— А чи не підуть п'ятдесят тисяч ліврів ренти з церковних маєтків…

— Ото то й воно! — хитро промовив граф. — Зважаючи на доччине заміжжя — бож гонор панії Бонтан дуже підлещений тим, що Бонтани прищеплюються до родословного дерева Гранвілів, — вищезгадана мати віддає увесь свій маєток у цілковиту власність дівчині, залишаючи за собою тільки дожиттьове користування з нього. Тим то духовенство й опирається цьому шлюбові; але я вже подав на оклик, усе готове й за тиждень ти звільнишся з пазурів матері та її абатів. Ти матимеш найкращу дівчину в Беє, жіночку, що не завдасть тобі журби, бо вона з принципами. Їй же «вмертвляли плоть», висловлюючись їхнім жаргоном, постами та молитвами, та й мати до цього рук доклала, — додав він пошепки.

Ту мить у двері обережно постукано, і граф замовк, гадаючи, що то прийшли господині дому. Але з'явився лакейчук з заклопотаним виглядом і, побачивши двох гостей, він сторопів і знаком покликав до себе служницю. Хлопець був у синій сукняній куцині з маленькими полами, що вихлялись на його стегнах, і в смугастих синіх із білим штанях; волосся в нього було підстрижене півколом, і з обличчя він скидався на півчого, — так бо виявляло воно змушену смиренність, властиву всім мешканцям святобожного дому.

— Панно Гатієнно, чи не знаєте ви, де книжки із службою богородиці? Дами з конгрегації Святого серця сьогодні влаштовують хресний похід біля церкви.

Гатієнна пішла по книжки.

— Чи довго це триватиме, маленький міліціонере? — запитав у нього граф.

— О, найдовше з півгодини!

— Ходімо подивимося, там є гарненькі жінки, — сказав батько до сина. — До того ж, одвідання собору нам не пошкодить.

Молодий адвокат нерішуче пішов за батьком.

— Що тобі? — спитав його граф.

— Так я, батьку, я… маю рацію.

— Ти ще нічого не казав.

— Так, але я думав про те, що ви з свого колишнього достатку зберегли десять тисяч ліврів ренти, — ви залишите мені їх якнайпізніше, я цього бажаю; але коли ви даєте мені сто тисяч франків на безглузде одружіння, дозвольте попросити у вас тільки п'ятдесят тисяч, щоб уникнути нещастя й користуватися, залишаючись нежонатим, з достатку, рівного тому, який мені може принести ваша панна Бонтан.

— Ти збожеволів?

— Ні, батьку, справа ось у чім. Позавчора міністр юстиції пообіцяв мені посаду в паризькій прокуратурі. П'ятдесят тисяч франків, долучені до того, що я маю, та до моєї службової платні дадуть мені двадцять тисяч доходу. Безперечно, я тоді матиму шанси на багато кращу долю, аніж у шлюбі, бідному на щастя, хоч і багатому на достаток.

— Зразу видно, — мовив батько, посміхаючись, — що ти не жив за старого режиму. Хіба ж нам колинебудь стояла на перешкоді дружина?

— Але, батьку, тепер шлюб зробився…

— А, он воно що! — сказав граф, уриваючи сина. — Виходить, усе те, що співають мені старі товариші-емігранти, то щира правда? Революція заповіла нам, виходить, звичаї без веселості, вона, виходить, заразила юнаків двозначними принципами? Цілком як мій швагер-якобінець, ти починаєш говорити мені про націю, про громадську мораль, про некорисливість… Боже мій, чим би ми стали, коли б не сестри імператора?

Цей бадьорий ще старик, якого селяни з його маєтку ще й досі називали «вельможним паном», закінчив ці слова, входячи під склепіння собору. Не вважаючи на святість місця, він наспівував, беручи свячену воду, арію з опери «Роза й Колас», і повів свого сина вдовж бічних галерей, зупиняючись біля кожної колони, щоб розглянути лави голів, які виладнались у церкві, немов шереги солдатів на параді. Особлива відправа Святого серця мала от-от початися. Дами, що належали до цієї конгрегації, стояли коло хору, тож граф із сином попрямували до цієї частини церкви й спинились біля одної з найтемніших колон, звідки могли бачити цілу цю масу голів, що нагадували всипаний квітами моріжок. Раптом за два кроки від молодого Гранвіля, забринів, мов перший по зимі солов'їний спів, такий ніжний голос, якого, здавалось, не могла мати земна істота. Хоч і в супроводі тисячі жіночих голосів та звуків органу, цей голос зворушив його нерви, мов розкішні й яскраві ноти гармоніки. Парижанин озирнувся й побачив молоду дівчину, що стояла, схиливши голову, тому її обличчя зовсім заховалося під широким білим капелюхом; «тільки від неї, — подумав він, — виходить ця ясна мелодія». Йому здалося, що він пізнав Анжеліку, дарма що на ній був темний мериносовий плащ, і він штовхнув рукою батька.

— Так, то вона, — сказав граф, глянувши, куди показував йому син.

Старий вельможа рухом показав на бліде обличчя старої жінки, що своїми очима, обведеними темними синцями, вже помітила сторонніх, хоч її хитрий погляд і не відривався, здавалось, від молитовника, що вона тримала. Анжеліка підвела очі на олтар, мов щоб удихнути в себе гострі пахощі ладану, якого хмари докочувалися до обох жінок. В таємничому світлі, що розливалося в темному переділі від свічок та лампад, молодик побачив тоді лице, яке схитнуло його рішення. Білий муаровий капелюх обрамлював це напрочуд правильне обличчя овалом, утвореним чорною шовковою стрічкою, зав'язаною під маленьким підборіддям з ямкою. Блідозолотаве волосся поділялося на вузькому, але дуже гарненькому чолі двома пасмами, що спадали на щоки, як тінь від листу на жмут квіток. Брівні дуги були окреслені з тією правильністю, що чарує нас на вродливих китайських обличчях. Майже орлиний ніс мав надиво тверді обриси, а уста скидалися на дві рожеві лінії, з любов'ю проведені витонченим пензлем. Блакитні очі світилися чеснотою. Якщо Гранвіль і помітив на цьому обличчі певну суворість, то міг віднести її до побожних почуттів, якими була опанована в той час Анжеліка. Святі слова молитви вилітали в неї між двома разками перлів, звідки здіймалася в холодному повітрі ніби хмарка запашності. Молодик мимоволі спробував нахилитися, щоб вдихнути цей божественний подих. Цей рух привернув увагу дівчини, і її пильний погляд, піднесений до олтаря, обернувся до Гранвіля; його трудно було розглянути у сутінках, але вона пізнала товариша свого дитинства. Спогад, могутніший за молитву, надав надзвичайного блиску її обличчю: вона почервоніла. Адвокат здригнувся з радості, коли побачив, що надії на загробне життя подолані надіями на кохання і що побожність перед святинею поступилася земним спогадам. Але недовгі були його перемоги — Анжеліка спустила вуаль, її обличчя набрало спокійного вигляду, вона знову заспівала, і в тембрі її голосу не почулося ніякого хвилювання. Гранвіль опинився перед деспотичною владою бажання, і всі його розважливі міркування зникли. Коли служба кінчилася, його нетерпіння вже так збільшилось, що він, не даючи паніям самим вернутися додому, зараз же підійшов привітатися до своєї «дружиноньки». Несміливе відновлення знайомства з того й з того боку відбулося на паперті собору в колі віруючих. Пані Бонтан затремтіла від гордості, беручи під руку графа де-Гранвіля, який змушений був подати їй ту руку при всіх, дуже гніваючись на сина за його малопристойне нетерпіння. Впродовж двох тижнів, що проминули від офіційного іменування молодого віконта де-Гранвіля нареченим панни Бонтан до врочистого дня його шлюбу, він щодня відвідував свою подругу в похмурій вітальні, до якої призвичаївся. Його довгі відвідини мали на меті вивчити вдачу Анжеліки, бо його розважливість, на щастя, прокинулася вже наступного дня по першім побаченні. Наречену він майже завжди заставав біля столика з вишневого дерева, — вона сама мітила білизну, що мала піти їй у посаг. Анжеліка ніколи перша не починала розмови про релігію. Якщо молодому адвокатові хотілося погратись розкішними чотками, що лежали в зеленій оксамитовій торбинці, і якщо він, посміхаючись, розглядав мощі, які завжди були разом з чотками, Анжеліка ніжно відбирала йому чотки з рук, благально поглядаючи на нього, і мовчки клала їх назад у торбинку, яку зараз же й ховала. Якщо Гранвіль іноді наважувався засуджувати деякі релігійні обряди, гарненька нормандка слухала його, заперечуючи тільки переконаною посмішкою.

— Не треба ні в що вірити або вірити в усе, чого вчить церква, — відповідала вона. — Чи бажали б ви мати матір'ю своїх дітей жінку, яка не вірує? Ні! Яка людина насмілиться бути суддею між богом та невіруючими? То як же можу я ганити те, що припускає церква?

Анжеліка, здавалось, була перейнята таким ніжним співчуттям, молодий адвокат бачив у неї такі зворушливі погляди, що йому самому іноді хотілось приєднатися до релігійності своєї нареченої. Її глибока певність того, що вона йде правдивим шляхом, збуджувала в серці майбутнього судді сумніви, а вона їх пробувала використати. Гранвіль зробив тоді величезну помилку, прийнявши чари бажання за чари любові. Анжеліка була така щаслива тим, що погодила голос свого серця з голосом обов'язку, віддаючись іще дитячій своїй прихильності, що обманений Гранвіль не міг розібрати, котрий з тих двох голосів дужчий. Хіба ж не схильні всі молодики довірятися обіцянкам гарненького личка і висновувати про душевну красу на підставі зовнішньої вроди? Невиразне почуття примушує їх думати, що моральна досконалість завжди відповідає досконалості фізичній. Якби релігія не дозволила Анжеліці віддаватися своїм почуттям, вони незабаром усохли б у її серці, як рослина, поллята їдкою кислотою. Чи міг чоловік, закоханий і любимий, помітити так добре захований фанатизм? Така була історія почуттів молодого Гранвіля протягом цих двох тижнів, перегорнутих у захваті, як сторінки книги з цікавою розв'язкою. Анжеліка, за якою він пильно стежив, здалася йому найніжнішою з жінок, і він навіть помітив у собі вдячність до пані Бонтан, яка, прищепивши їй так міцно релігійні принципи, немов підготувала її до тягарів життя. Того дня, коли мали підписувати фатальний контракт, вона примусила свого зятя врочисто заприсягнути, що він не буде чинити перешкод її дочці у виконанні релігійних обрядів, що дасть їй цілковиту волю сумління, дозволить причащатися, ходити до церкви та сповіді скільки вона забажає, і ніколи не перечитиме їй у виборі наставників. Тієї врочистої хвилини Анжеліка глянула на свого нареченого з виразом такої чистоти й невинності, що Гранвіль, не вагаючись, дав потрібну присягу. Усмішка промайнула на устах абата Фонтанона, що був у родині за духівника. Легким рухом голови Анжеліка пообіцяла своєму дружині не зловживати з цієї волі сумління. Щодо старого графа, то він стиха насвистував арію: «Піди подивися, чи вони йдуть!»

Через кілька день, що минули у весільних святах, таких пишних на провінції, Гранвіль вернувся з дружиною до Парижа, куди його кликало призначення на посаду прокурора при сенському імператорському суді. Коли подружжя шукало помешкання, Анжеліка вжила всього впливу, який мають жінки впродовж медового місяця, щоб умовити Гранвіля оселитись у великому помешканні на першому поверху готеля на розі вулиці В'єй-дю-Тампль та Нев-Сен-Франсуа. Головна причина була та, що цей будинок стояв за два кроки від вулиці Орлеан, де була церква, і прилягав до маленької каплиці на вулиці Сен-Луі.

— Твоя дбайливість доводить, що з тебе добра господиня, — сміючись відповів їй чоловік.

Анжеліка слушно зауважила йому, що квартал Маре суміжний з Палацом правосуддя^[16] і що в ньому живуть судді, яких вони щойно одвідали. Чималий сад, з погляду молодої господині, надавав вартості помешканню — діти, «якщо небо їх пошле», могли б тут дихати повітрям; подвір'я було широке, стайні чудові. Прокуророві хотілося б оселитися десь у готелі на Шоссе-д'Антен, де все дихає життям і молодістю, де панують повсякчас нові моди, де людність на бульварах елегантна, звідки ближче до театру, ближче до розваг; але мусів піддатися звабам молодої жінки, що вимагала від нього першої поступки, і закопатися в Маре, щоб їй догодити. На своїй посаді Гранвіль мусів тим пильніше працювати, що робота була для нього нова; тому він передусім почав устатковувати свій кабінет та переносити свою бібліотеку. Він скоро влаштувався в кімнаті, яка незабаром була завалена купою справ, а керувати впорядженням дому полишив своїй молодій дружині. Він тим охітніше поклав на Анжеліку турбуватися першими родинними надбаннями, джерелом радості й приємних спогадів для молодих жінок, бо йому соромно було позбавляти її свого товариства частіше, ніж того вимагають закони медового місяця. А освоївшись із своєю роботою, прокурор дозволив дружині витягати себе з кабінету й показувати йому ефект умеблювання й прикрас, які він бачив ще тільки в деталях і частково.

Якщо справедливе прислів'я, що про жінку можна судити, побачивши двері її дому, то обстанова помешкання мусить ще вірніше відбивати її дух. Чи тому, що пані де-Гранвіль не розібралася в несмакові оббивки, чи тому, що на обстанові позначилася її власна вдача, але молодого судовика вразила сухість і холодна врочистість, що панували в його помешканні; він не побачив у ньому нічого добірного, в усьому була недоладність, ні на чому було спочити оком. Дух прямоти і дріб'язковості, що повивав вітальню в Беє, відродився в його готелі під широкими панелями, вирізаними півколом і прикрашеними тими арабесками, що в їх звивчастому плетиві немає ніякого смаку. Бажаючи виправдати дружину, молодик вернувся й ще раз оглянув довгий і високий передпокій, що вів до помешкання. Колір дерев'яних оздоб, що його дружина замовила малярові, був надто темний, а густо-зелений оксамит на лавах надавав ще більшої суворості цій кімнаті, яка, хоч і не була сама з себе важлива, проте давала уявлення про дім так само, як про розум людини дає уявлення її перше речення. Передпокій, це ніби передмова, вона має про все оповіщати, але нічого не обіцяти. Молодий товариш прокурора запитав себе, як могла його дружина вибрати лампу з античним ліхтарем, що стояла серед цієї голої кімнати, викладеної білим і чорним мармуром, обклеєної шпалерами, де намальовані купи каміння, порослого де-не-де зеленим мохом. На одній стіні висів розкішний, але старий барометр, мов би на те, щоб ще дужче підкреслити її порожнечу. Побачивши все це, молодик глянув на дружину й помітив, що вона дуже задоволена з червоних галунів, якими оторочено перкалеві завіси, вельми задоволена з барометра та пристойної статуї, яка була оздобою готичної груби, і йому не стало варварської сміливості розбити такі сильні ілюзії. Замість засудити дружину, Гранвіль засудив себе самого; він обвинуватив себе в тому, що не виконав свого найпершого обов'язку — не керував у Парижі першими кроками дівчини, вихованої в Беє. Чи ж важко уявити собі після цього зразка обстанову по інших кімнатах? Чого можна було сподіватися від молодої жінки, що тремтіла від вигляду голих ніг каріатиди і палко протестувала проти свічника, лампи чи меблів, як тільки помічала десь голизну єгіпетського торсу. 3а цієї доби школа Давіда доходила апогею своєї слави, все у Франції мало відбиток правильності його рисунку, його закоханості в античних формах, яка зробила з його малярства мов би кольорову скульптуру. Жоден з усіх утворів імператорської розкоші не дістав призначення у пані де-Гранвіль. Величезний квадратовий зал в її готелі зберіг збляклі біло-золоті оздоби часів Луі XV і незчисленні ромбуваті гратки й приїсні фестони, витвір безплідної плодовитості архітектових олівців тої доби. Якби тут хоч панувала гармонія, якби тут меблям з модерного червоного дерева надано вигнутих форм, заведених у моду зіпсутим смаком Буше, — помешкання Анжеліки було б тільки втішним контрастом молодих людей, що живуть у XIX столітті так, ніби належать до XVIII століття; але багато речей були в смішному противенстві. Консолі, годинники, свічники являли собою ті войовничі атрибути, що їх перемоги імперії зробили такими любими для Парижа. Грецькі каски, перехрищені римські мечі та щити, що були породженням військового ентузіазму й прикрашали тоді наймировитіші меблі, аж ніяк не пасували до ніжних, розволіклих арабесків, що чарували пані де-Помпадур. Побожність веде до якоїсь утомної покори, яка не виключає гордості. Чи то від скромності, чи то така була вже в неї гордість, а пані де-Гранвіль почувала відразу до м'яких та світлих кольорів. Може вона гадала також, що пурпуровий та брунатний кольори пасують до судівської гідності. Та й як могла дівчина, звикла до суворого життя, усвідомити потребу пристрасних канап, що навіюють погані думки, принадних, зрадливих будуарів, де зароджується гріх? Бідолашний товариш прокурора був у розпачу. З того тону, яким він потверджував похвали, що ними його дружина сама себе наділяла, вона помітила, що її чоловікові ніщо не подобається; вона виявила таку тугу від своєї невдачі, що закоханий Гранвіль побачив у тому горі доказ кохання, замість бачити в ньому рану ображеного самолюбства. Хіба могла дівчина, вихоплена з кола обмежених провінціальних понять, нездатна до кокетства й витворності паризького життя, вигадати щонебудь краще? Товариш прокурора волів краще думати, що вона підпала під вплив постачальників, ніж визнати те, що було правдою. Якби він був не такий закоханий, то відчув би, що крамарі, які вмить відгадують дух своїх покупців, дякували небу за те, що воно послало їм молоду святенницю без смаку, щоб допомогти їм позбутися речей, які вийшли з моди. Тож він заспокоїв свою красиву нормандку:

— Щастя, моя люба Анжеліко, не виникає з більш чи менш витворних меблів, воно залежить від лагідності, від ласкавості й жіночого кохання.

— Але кохати вас, це моя повинність, і ніякої повинності я не виконуватиму з такою приємністю, як цю, — ніжно заперечила Анжеліка.

Природа вклала в жіноче серце таке бажання подобатися, таку потребу кохання, що навіть у молодої святенниці думки про загробне життя й спасіння душі мусіли поступитися перед першими подружніми радостями. Тому з квітня місяця, коли вони повінчалися, і до початку зими обоє жили в цілковитій згоді. Кохання й турбота мають властивість робити людину досить байдужою до зовнішньої обстанови. Гранвіль, що мусів більшу частину дня бути в суді, покликаний обмірковувати поважні інтереси людського життя й достатку, міг менше, ніж хто інший, помічати деякі сторони свого домашнього життя. Коли в п'ятницю йому давали до столу пісну страву, коли він випадково питав чогонебудь м'ясного й не одержував його, його дружина, якій євангелія забороняла будьяку брехню, вміла, проте, різними дрібними викрутами, дозволеними в інтересах церкви, скинути свій умисний вчинок на свою неуважність або на бідність ринку. Вона часто виправлялася коштом кухаря, а часом навіть і лаяла його. За тієї доби молоді члени судового відомства не додержували, як це тепер, постів кожної пори року, і Гранвіль спочатку не помічав періодичного повторення пісних страв, які, щоправда, його дружина вміла хитро приправляти, так що на смак вони були добірні; він їв, не розбираючи, що саме їсть. Отже товариш прокурора додержував усіх приписів релігії, не усвідомлюючи того, і простував до спасіння своєї душі інкогніто. Він не знав, чи ходила його дружина буднями до церкви, чи ні; а в неділю сам супроводив її до обідні з досить природної гречності, немов щоб нагородити її за те, що вона іноді жертвувала йому вечірнями; він не міг зразу збагнути всієї суворості релігійних звичаїв своєї дружини. Влітку театри були нестерпні через спеку, отже Гранвіль не мав навіть нагоди запропонувати своїй дружині піти до комедії, на виставу якоїсь модної п'єси; тому справа з театром не обговорювалась. Кінець-кінцем, на початку подружнього життя, що на нього чоловік зважився через дівочу красу, йому важко виявляти себе вимогливим у втіхах. Молодість не так жадібна, як ласа, та й у самому поєднанні вже є чарівність. Як пізнати холодність, гідність і стриманість жінки, коли її наділяєш захопленням, якого зазнаєш сам, коли вона осяяна вогнем, яким ти сам палаєш? Треба досягти певного подружнього спокою, щоб побачити, що святенниця чекає кохання, склавши руки. Отже Гранвіль вважав себе за досить щасливого, аж поки фатальна подія не вплинула на долю його подружнього життя.

У листопаді 1808 року канонік собору в Беє, який був колись духівником панії Бонтан та її дочки, приїхав до Парижа, ведений сюди честолюбством, щоб здобути посаду в одній з паризьких парафій, мабуть уважаючи ту посаду за щабель до єпископства. Поновивши колишню владу над своєю овечкою, пастир здригнувся, побачивши, як вона змінилася від паризького повітря, і забажав знову вернути її до своєї холодної кошари. Налякана докорами колишнього каноніка, тридцятивосьмилітньої людини, що принесла в оточення паризького духовенства, такого терпимого та освіченого, уїдливість провінціального католицизму, безоглядну святенність, що безконечними вимогами, мов кайданами, обплутує побожні душі, пані де-Гранвіль вчинила спокуту й повернулася до свого янсенізму. Зайва річ докладно описувати випадки, які поволі внесли нещастя в родинне життя цього подружжя; досить, мабуть, розказати головні факти, не називаючи точно їх часу та порядку. А втім уже перше непорозуміння між молодим подружжям було досить разюче. Коли Гранвіль почав вивозити свою дружину в світ, вона не відмовлялася їхати на поважні збори, на обіди, на концерти, до товариства судовиків, що стояли вище за її чоловіка в службовій ієрархії. Але вона зуміла протягом певного часу покликатися на мігрень щоразу, коли мова йшла про бал. Одного разу Гранвіль, якому обридли ці недуги на замовлення, порвав листа, що сповіщав про бал у члена державної ради, і обманив дружину, переказавши запрошення усно; призначеного вечора в здоров'ї Анжеліки не було нічого сумнівного, і він міг повезти її на чудовий бал.

— Люба моя, — сказав він, коли, повернувшись із балу, помітив її засмучений вигляд, який його образив. — Люба моя, ваше становище заміжньої жінки, те місце, що ви посідаєте в товаристві, і достаток, яким ви користуєтесь, накладають на вас обов'язки, що їх жоден божественний закон неспроможний скасувати. Хіба ви не гордість вашого чоловіка? Отже, коли так, ви мусите ходити на бали, як я ходжу, і мусите з'являтися пристойно одягненою.

— Але, друже мій, що ж саме невдалого було в моєму одягу?

— Справа у виразі вашого обличчя, моя люба. Коли до вас підходить молодий чоловік і розмовляє з вами, ви робитесь така поважна, що жартівник міг би взяти під підозру міцність вашої чесноти. Ви, здається, боїтесь, щоб посмішка не скомпромітувала вас. Справді, ви так виглядаєте, ніби просите в бога прощення за гріхи, що можуть коло вас статися. Світ, мій любий ангеле, не манастир. А коли ти вже згадала за одяг, скажу тобі відверто, що стежити за модами й світськими звичаями, це — твій обов'язок.

— Невже вам хотілося б, щоб я показувала свої форми, як ті зухвалі жінки, які так декольтуються, що можна зазирнути нечистим оком на їхні плечі, на їхні…

— Є ріжниця, моя люба, між тим, щоб відкривати ввесь бюст, і тим, щоб надавати грації своєму корсажу, — сказав товариш прокурора, уриваючи її. — На вас напнуто потрійну низку тюлевого рюшу, який огортає вас до підборіддя; здається, ніби ви так само пильно просите свою кравчиху позбавити будьякої грації ваші плечі й обриси ваших грудей, як кокетка домагається від своєї таких суконь, що обрисовують найтаємніші форми. Ваш бюст був захований під такими численними складками, що всі глузували з вашої пересади. Вам було б дуже прикро, якби я повторив вам насмішкуваті вислови про вас.

— Ті, кому до вподоби ці непристойності, за наші гріхи не відповідатимуть, — сухо відповіла молода жінка.

— Ви не танцювали? — запитав Гранвіль.

— Я ніколи не танцюватиму, — відказала вона.

— А я кажу, ви мусите танцювати, — палко відповів товариш прокурора. — Так, ви мусите йти за модою, носити квіти у волоссі, одягати брильянти. Подумайте, моя красуне, багаті люди, а ми якраз такі, мусять підтримувати розкіш у державі. Чи не краще сприяти розвитку мануфактурної промисловості в країні, ніж марнотратити руками духівництва гроші на милостиню?

— Ви говорите, як державний діяч, — сказала Анжеліка.

— А ви, як церковний діяч, — жваво відказав він.

Суперечка надто загострилася. Пані де-Гранвіль виявила в своїх відповідях, незмінно лагідних і висловлених чистим, мов церковний дзвіночок, голосом, упертість, яка зраджувала вплив духовної особи. Коли вона почала покликатися на права, що надав їй Гранвіль своєю обіцянкою, і сказала, що духівник зокрема заборонив їй ходити на бали, судовик спробував довести їй, що той священик переступив межі священних приписів. Ця гидка богословська суперечка поновилася ще з більшою уїдливістю з того й з того боку, коли Гранвіль побажав повезти дружину до театру. Кінець-кінцем, товариш прокурора, щоб спаралізувати шкідливий вплив колишнього каноніка, поставив справу так, що пані де-Гранвіль, притиснута до стіни, запитала листовно в римської курії, чи дозволено жінці без загрози для спасіння її душі декольтуватися, відвідувати бали й театри в догоду своєму чоловікові. Превелебний Пій VII не забарився з відповіддю, де гостро засуджував опір дружини й ганив духівника. Цей лист, справжній подружній катехизис, був ніби продиктований ніжним голосом Фенелона, чий чар і лагідність у ньому почувались. «Жінці добре скрізь, де її веде чоловік. Якщо вона згрішить з його наказу, то за такий гріх ніколи не відповідатиме». Ці два рядки з послання папи дали підставу пані де-Гранвіль та її духівникові обвинуватити його в нерелігійності. Але ще раніш, ніж послання прибуло, Гранвіль помітив, до якого суворого постування примушує його дружина, і звелів своїм слугам цілий рік подавати йому тільки скоромне. Хоч цей наказ і зробив прикрість його дружині, Гранвіль, якому, власне, байдуже було, скоромне чи пісне їсти, додержував його з мужньою твердістю. Адже й найслабша розумна істота буває ображена в своєму найдорогшому, коли їй доводиться робити під впливом чужої волі те, що вона й сама зробила б. З усіх тираній найгидкіша та, що постійно відбирає в душі заслугу її вчинків та думок: зрекаєшся влади, не королювавши. Думка, яку приємно було б висловити, почуття, яке солодко було б виявити, завмирають, коли вони вимушені. Незабаром молодий товариш прокурора дійшов до того, що відмовився приймати своїх друзів, улаштовувати вечірку чи обід: його дім ніби оповився жалібним серпанком. Дім, де господинею святенниця, набирає особливого вигляду. Слуги, що завжди перебувають під жіночим доглядом, добираються з так званих побожних людей з відповідними обличчями. Так само, як весельчаки, вступивши до жандармерії, набувають жандармської фізіономії, так і люди, що додержують святенницьких звичаїв, мають обличчя на один взірець, звичка спускати очі й мати засмучений вигляд одягають їх у лицемірну ліврею, якою так добре вміють користуватись шахраї.

До того ж святенниці утворюють щось, ніби республіку; всі вони добре знають одна одну; слуги яких вони рекомендують одна одній, це ніби якась окрема раса, яку вони охороняють, мов ті любителі коней, що не пускають до своєї стайні коня, коли з свідоцтвом про народження в нього не гаразд. Чим уважніше доводиться так званим «нечестивцям» приглядатися до побожного дому, тим більше пізнають вони в ньому тавро якогось убозства; вони знаходять у ньому заразом вигляд скнарості й затайливості, як у лихварів, і ту напахчену ладаном вогкість, яка охолоджує повітря в каплицях. Цю скупеньку правильність, цю убогість думок, яку все зраджує, можна висловити одним тільки словом, і те слово — святобливість. У цих зловісних і невблаганних домах святобливість позначається на меблях, на гравюрах, на картинах; розмова, мовчанка, обличчя — все має на собі печать святобливості. Перетворення людей і речей на святобливість є незбагненною таємницею, але так воно є. Кожен може помітити, що святенники ходять, сідають і розмовляють не так, як це роблять світські люди. У них почуваєш себе зв'язаним, у них не смієшся, у них шерсткість і симетрія панує в усьому, починаючи з чепця господині й кінчаючи її подушечкою для пришпильок; погляди там нещирі, люди здаються тінями, а господиня дому наче засідає на крижаному престолі.

Одного ранку бідний Гранвіль з жалем і смутком помітив усі симптоми святобливості в своєму домі. У світі зустрічаються товариства, де одні наслідки виникають не з однакових причин. Нудьга оточує ці доми зачарованим колом, яке містить у собі жах пустелі й безпечність порожнечі. Родинне життя стає тоді не могилою, а чимсь гіршим — манастирем. У цій крижаній атмосфері товариш прокурора роздивився на свою дружину без пристрасті: він не без жалю помітив обмеженість розуму, яку видно було з того, як росло волосся на її вузькому й злегка запалому чолі; постеріг у бездоганній досконалості рис її обличчя щось захололе, суворе, що незабаром зробило для нього ненависною вдавану лагідність, яка його була звабила. Він зрозумів, що колинебудь ці тонкі губи можуть сказати йому, якщо трапиться нещастя: «Це для твого блага, друже мій». Лице пані де-Гранвіль набрало тьмяного відтінку, поважного виразу, що отруював радість усім, хто до неї підходив. Чи була ця зміна викликана аскетичними звичаями святобливості, яку так само не можна визнати за побожність, як скупість не можна назвати ощадливістю? Чи її викликано сухістю, властивою святобливим душам? Важко вирішити: краса без вияву є, мабуть, омана. Непорушна посмішка, що її молода жінка викликала в себе на обличчі, коли дивилась на Гранвіля, була в неї немов єзуїтською формулою щастя, якою вона гадала задовольнити всі вимоги шлюбу. Її спочутливість ображала, її безстрасна краса здавалась потворністю тим, хто її знав, а її найлагідніше слово дратувало; вона корилася не почуттям, а обов'язком. Є хиби, що їх можна виправити в жінці жорстокими лекціями, які дає їй досвід чи чоловік, але ніщо не може побороти тиранії фальшивих релігійних переконань. Надія осягти вічне блаженство, протиставлене світським утіхам, тріумфує над усім і примушує терпіти. Чи не є вона обмежений егоізм «я», перенесеного за межі могили? Тим то й самого папу засудив суд непогрішності каноніка й молодої святенниці. Не бути неправою — це одне з почуттів, які заступають усі інші в деспотичних душах. Від якогось часу почалася потайна боротьба між їхніми переконаннями, і молодий товариш прокурора незабаром стомився цією боротьбою, яка мала тривати без кінця. Яка людина, який характер може витримати вигляд закохано-лицемірного обличчя і категоричне заперечення кожного свого бажання? Що робити з жінкою, яка з допомогою вашої пристрасті охороняє власну нечуттьовість, з жінкою, яка, здається, вирішила бути лагідно непохитною, яка готується з насолодою грати роль жертви і на чоловіка дивиться, як на знаряддя боже, як на зло, що його муки звільнять її від мук чистилища. Яким пензлем можна змалювати жінок, що примушують ненавидіти чесноту, перебільшуючи найгуманніші приписи релігії, що їх св. Йоанн висловив отим «Любіть одне одного»? Якщо в модній крамниці був капелюх, приречений лишитися у вітрині або бути посланим на острови, Гранвіль був певний, що ним прикраситься його дружина; якщо траплялась тканина невдалого кольору або малюнку, вона неодмінно в неї прибиралася. Брак смаку, це одна з хиб, нерозлучних з фальшивою побожністю. Тим то в інтимному житті, що вимагає якнайбільше сердечної ніжності, у Гранвіля не було подруги: він один виїздив у світ, відвідував бали, театри. Дома він не зустрічав ні в чому співчуття. Велике розп'яття, що висіло між його та дружининим ліжком, було немов символом його долі. Хіба ж то не був образ божества, відданого на смерть, боголюдини, вбитої в розцвіті життя і молодості? У слоновій кості того розп'яття було менше холоднечі, ніж у Анжеліці, що розпинала свого чоловіка в ім'я чесноти. Між цими двома ліжками й зародилося лихо: молода жінка вбачала в шлюбних утіхах тільки обов'язок. Тут у страсну середу постало бліде й синяве обличчя постових приписів, що владним голосом заповіло цілковиту постриманість, і цього разу Гранвіль уже не визнав за доречне писати папі, щоб попросити в консисторії вказівок, як треба додержувати постів і як триматися напередодні великих свят. Молодий товариш прокурора почував себе страшенно нещасним: він не міг навіть скаржитися, бо що він міг сказати? У нього ж була молода дружина, вродлива, віддана своїм обов'язкам, зразок усіх чеснот! Вона родила щороку по дитині, годувала їх усіх сама й виховувала, навіюючи моральні принципи. Милосердну Анжеліку прославлено, як ангела. Старі жінки, що з них складалося її товариство (за тієї доби молоді жінки ще не зважувались віддаватися побожності задля доброго тону), усі захоплювалися самовідданістю пані де-Гранвіль, вважаючи її коли не за діву, то принаймні за мученицю. Вони засуджували не святенництво жінки, а варварський нахил чоловіка до розмноження. Поволі Гранвіль, обтяжений працею, позбавлений утіх, знесилений оточенням, що в ньому він блукав самотній, упав на тридцять другому році в найтяжчу апатію. Життя йому остогидло. Надто шануючи обов'язки, що їх накладала на нього посада, і не бажаючи подавати прикладу гультяйського життя, він спробував знайти забуття в роботі й почав тоді писати велику юридичну розвідку. Та недовго тішився він манастирським спокоєм, на який він покладався.

Коли неземна Анжеліка побачила, що він покинув світські розваги й працює вдома ретельно та акуратно, вона спробувала його навернути. Їй щиро боліли нехристіанські чоловікові переконання; часом вона плакала на думку, що коли її чоловік помре, то кінчить своє земне існування нерозкаяним грішником, і вона не може мати надії врятувати його від вічного вогню пекельних мук. Отже, Гранвіль став предметом дрібних повчань, порожніх міркувань, вузьких, обмежених ідей, якими його дружина, гадаючи, що вона здобула першу перемогу, пробувала здобути й другу і навернути його в лоно церкви. Це був останній удар. Що може бути прикрішим від цієї потайної боротьби, в якій святенниця уперто хотіла взяти гору над діалектикою судовика? Що може бути жахливішим від цих дрібних, уїдливих причіпок? Запальні люди воліють краще вдару кинджалом. Гранвіль відцурався свого дому, де все для нього ставало нестерпучим. Діти, пригнічені холодним материним деспотизмом, не могли ходити з батьком до театру, і Гранвіль не міг зробити їм ніякої втіхи, не рискуючи накликати на них кару від жахливої матері. Цього чоловіка, такого люблячого, доведено до байдужості, до гіршого від смерті егоізму. Він хоч синів урятував із цього пекла, завчасу повіддававши їх до колегій і забравши собі право керувати ними. Він мало втручався у відносини матері з дочками, але вирішив одружити їх, як тільки вони дійдуть повноліття. Якби він задумав ужити насильницьких заходів, його ніщо не виправдало б: дружина, спираючись на величний почет своїх старих жінок, примусила б увесь світ засудити його. Отже Гранвіль не мав іншої ради, як жити в цілковитій самоті; але, зігнутий під ярмом нещастя, з побляклим від журби та праці обличчям, він був сам собі відразний. Нарешті, він боявся зв'язків, взаємин із світськими жінками, в яких він зневірився знайти розраду.

В повчальній історії цієї родини не трапилося за п'ятнадцять років, з 1806 до 1821, жодної сцени, про яку слід було б згадати. Пані де-Гранвіль лишалася зовсім така сама, втративши любов свого чоловіка, як і за тих днів, коли вважала себе щасливою. Дев'ять день молилася вона, благаючи бога та святих угодників просвітити її щодо тих хиб, які не подобаються її чоловікові, і навчити її, як повернути вівцю, чим збочила з шляху; та чим ретельнішими ставали її молитви, тим менше з'являвся вдома Гранвіль. Уже щось з п'ять років прокурор, якому Реставрація дала визначну посаду в судовому світі, переселився до антресолів свого готеля, щоб уникнути спільного життя з графинею де-Гранвіль. Щоранку відбувалася та сцена, яка, коли вірити світським пліткам, повторюється в багатьох домах, де вона викликана певною незгодою характерів, моральними чи фізичними недугами та хибами, які призводять чимало подружжів до нещастя й лиха, описаного в цьому оповіданні. О восьмій годині покоївка, яка скидалася на черницю, дзвонила до помешкання графа де-Гранвіля. Коли її впускали до залу, за яким містився кабінет прокурора, вона проказувала лакеєві завжди тим самим тоном доручення, дане їй напередодні:

— Пані велить запитати графа, чи гаразд він провів ніч і чи буде вона мати приємність з ним снідати?

— Пан, — відповідав лакей, поговоривши із своїм господарем, — вітає графиню й просить пробачити його; важлива справа примушує його їхати до суду.

Хвилину згодом покоївка з'являлася знову і запитувала від графині, чи матиме вона щастя бачити графа перед його від'їздом.

— Він уже поїхав, — відповідав лакей, хоч кабріолет, бувало, стояв ще на подвір'ї.

Цей діалог через посла перетворився незабаром на щоденну церемонію. Лакей де-Гранвіля, який, бувши улюбленцем свого пана, спричинявся своєю нерелігійністю та вільними звичаями до багатьох суперечок у домі, іноді навіть тільки для годиться ходив до кабінету, де його пана не було, і повернувшись давав звичну відповідь. Засмучена дружина завжди чатувала на поворот свого чоловіка і ставала на ганку, щоб з'явитися перед ним, як докір сумління. Дрібна, властива чернечій вдачі, причіпливість була за основу вдачі й у пані де-Гранвіль, яка виглядала сорокалітньою, хоч мала тоді тільки тридцять п'ять років. Коли де-Гранвіль задля пристойності заговорював до неї або лишався вдома обідати, вона, радіючи з того, що може накинути йому свою присутність, свою кисло-солодку мову й нестерпну нудьгу свого святобливого товариства, намагалася принизити його перед слугами та своїми милосердними приятельками.

Графові де-Гранвілю, що був тепер у пошані при дворі, запропонували посаду голови королівського суду; але він попросив міністра залишити його в Парижі. Ця відмова, що її причини відомі були тільки міністрові юстиції, викликала найхимерніші міркування в близьких графининих приятельок та її духівника. Гранвіль, що мав сто тисяч ліврів ренти, належав до найкращих дворянських родів Нормандії, отже призначення на голову було для нього щаблем до перства; звідки ж такий брак честолюбства? Чому він перестав писати свою велику правничу розвідку? Де причини цього розсіяного життя, що вже шість років як зробило його чужим домові, родині, усьому, що мало бути йому любим? Графинин духівник, який, добиваючись єпископства, розраховував на підтримку родини, в якій він панував, не менше, як і на свої заслуги перед конгрегацією, де був одним з найзавзятіших пропагандистів, був розчарований відмовою де-Гранвіля і спробував обмовити його такими припущеннями: якщо граф має, мовляв, таку огиду до провінції, то його, мабуть, лякає, що там він муситиме жити морально, подавати приклад доброзвичайності, отже примушений буде жити з графинею, від якої його могла віддалити тільки якась незаконна пристрасть. А хіба така чиста жінка, як пані де-Гранвіль, здогадається колинебудь про розпусну поведінку свого чоловіка? Добрі приятельки переказали за істину ці слова, що не були, на жаль, гіпотезою, і пані де-Гранвіль була вражена, як громовим ударом.

Не розуміючи великосвітських звичаїв, не відаючи кохання та його безумств, Анжеліка й на думці не покладала, що в шлюбі можуть трапитися ще якісь випадки, крім тих, що віддали їй на власність серце Гранвіля, тому гадала, що він нездатен на гріх, який усі жінки вважають за злочин. Коли граф перестав від неї будьщо вимагати, вона уявила собі, що спокій, у якому він, здавалося, жив, був річчю природною; зрештою, вона ж віддала йому все жіноче чуття, яке тільки могло вміститися в її серці, а припущення духівника руйнувало вщент ілюзії, якими вона досі живилася, — тож вона почала боронити свого чоловіка, але не могла знищити підозри, так уміло закинутої в її душу. Страх так подіяв на її слабу голову, що вона занедужала від нього на повільну пропасницю. Ці події відбувалися в піст 1822 року; вона ж не схотіла припиняти свого суворого постування і поволі так виснажилась, що почали боятись за її життя. Байдужі погляди де-Гранвіля її вбивали. Його турботи й увага нагадували ті, які небіж намагається виявити до старого дядька. Хоч графиня й відмовилась від своєї системи чіпляння та докорів і старалася зустріти чоловіка ніжним словом, святенницька уїдливість прохоплювалась у неї скрізь, і часто вона одним словом нищила успіх цілого тижня.

Наприкінці травня, гарячий подих весни, поживніша, ніж у піст, їжа повернули панії де-Гранвіль силу. Одного ранку, вернувшись з обідні, вона сіла в своєму садочку на кам'яній лавці, де ласкаве сонячне проміння нагадало їй перші дні її заміжжя; вона обняла думкою все своє життя, щоб зрозуміти, в чому саме вона схибила свої обов'язки матері й дружини. Ту мить з'явився абат Фонтанон, такий схвильований, що важко й описати.

— Вам якесь нещастя трапилося, отче? — спитала вона його з дочірним турбуванням.

— Ах, я волів би, щоб усі прикрості, які вам посилає бог, випали на мою долю; але, шановний друже, тут ідеться про лихо, яке ви мусите зуміти перетерпіти.

— Ох, чи ж може бути для мене більша кара від тієї, що насилає мені провидіння, використовуючи мого чоловіка, як знаряддя свого гніву?

— Приготуйтесь, дочко моя, до більшого лиха, ніж ми з вашими побожними подругами могли будьколи припустити.

— Тоді мушу дякувати богові, — відповіла графиня, — за те, що він зволив саме через вас переказати мені свою волю, бо він завжди домішує скарби милосердя до бичів свого гніву, як і колись, вигнавши Агар, показав їй джерело в пустині.

— Він посилає вам муку відповідно до сили вашої покори й тягара ваших гріхів.

— Кажіть, я все готова вислухати.

На цім слові графиня підвела очі до неба й додала:

— Кажіть, пане Фонтанон.

— Вже сім років пан Гранвіль чинить гріх перелюбства з коханкою, від якої має двох дітей, і змарнував на цю незаконну родину понад п'ятсот тисяч франків, які мали б належати його законній родині.

— Я мушу побачити це на свої власні очі, — сказала графиня.

— Хай вас бог боронить! — скрикнув абат. — Ви мусите просити й чекати в молитві, щоб бог просвітив вашого чоловіка, коли не хочете вжити проти нього заходів, що їх дають нам людські закони.

Довга розмова, що відбулася тоді між абатом Фонтаноном та його духовною дочкою, спричинилася до великої зміни в графині. Попрощавшись із ним, вона з'явилася перед слугами майже рум'яна й налякала їх своєю божевільною діяльністю: звеліла запрягти коні, скасувала цей наказ і разів двадцять міняла протягом години свої наміри. Але, кінець-кінцем, немов зважившись на рішучий крок, виїхала о третій годині, покинувши весь дім у здивованні від такого небувалого вчинку.

— Чи приїде пан обідати? — спитала вона в лакея, що з ним ніколи не розмовляла.

— Ні, пані.

— Ви відвезли його сьогодні до суду?

— Так, пані.

— А сьогодні що, понеділок?

— Так, пані.

— То тепер, виходить, їздять до суду в понеділок?

— Щоб тебе чорт забрав! — скрикнув лакей, коли його господиня поїхала, сказавши візничому: «Вулиця Тебу».

Панна де-Бельфей плакала; Роже, стоячи поруч неї, тримав свою подругу за руку, мовчав і дивився то на маленького Шарля, який нетямуще поглядав то на матір, то на колиску, де спала Ежені, то знов на Каролінине обличчя, де сльози нагадували дощ спід радісного сонячного проміння.

— Ну, так, ангеле мій, — мовив Роже по довгій мовчанці, — оце тобі велика таємниця, я жонатий. Але колинебудь, сподіваюся, ми утворимо одну родину. Моя дружина з березня в безнадійному стані; я не бажаю їй смерті, але, коли богові буде вгодно покликати її до себе, гадаю, вона буде щасливіша в раю, ніж у земному житті, яке не зворушує її ні своїми радощами, ні жалями.

— Як я ненавиджу цю жінку! Як могла вона зробити тебе нещасним? А втім, цьому нещастю я завдячую своїм щастям.

Сльози її зразу висохли.

— Сподіваймося, Кароліно, — скрикнув Роже, поцілувавши її. — Не бійся того, що міг сказати той абат. Хоч духівник моєї дружини людина небезпечна своїм впливом у конгрегації, та коли він спробує порушити наше щастя, я зумію вжити заходів…

— Що ж ти зробиш?

— Ми поїдемо до Італії, я втечу…

Крик, що пролунав у сусідньому залі, примусив і Роже, і панну де-Бельфей здригнутися. Обоє кинулися до залу й побачили там знепритомнілу графиню. Коли пані де-Гранвіль очутилась, вона глибоко зідхнула, побачивши себе між графом та своєю соперницею, яку мимоволі зневажливо відштовхнула.

Панна де-Бельфей підвелася, збираючись вийти.

— Ви в себе дома, пані, залишайтесь, — сказав Гранвіль, спиняючи Кароліну за руку.

Прокурор узяв свою півмертву дружину, відніс у карету й сів біля неї.

— Через кого ж це ви бажали моєї смерті? Тікати від мене хотіли? — спитала кволим голосом графиня, дивлячись на свого чоловіка обурено й зажурено. — Хіба я не була молода? Хіба ви не казали, що я вродлива? Що ж ви можете мені закинути? Чи я вас обманила? Чи не була я доброчесною і розважливою дружиною? В моїм серці залишився тільки ваш образ, вуха мої прислухалися тільки до вашого голосу. Якої повинності я не виконала? В чому я вам відмовляла?

— В щасті, — твердо відповів граф. — Ви знаєте, пані, що є два способи служити богові. Деякі христіани гадають, що, заходячи певної години до церкви, щоб прочитати «отче наш», слухаючи в ній акуратно обідню й утримуючись від усякого гріха, вони потраплять до раю; такі христіани, пані, підуть до пекла; вони не любили бога заради його самого, вони не поклонялися йому так, як він того бажає, вони не принесли йому ніякої жертви. Хоч і лагідні з вигляду, вони жорстокі до свого ближнього, вони бачать приписи, букву, а не дух. Так чинили й ви з вашим земним дружиною. Ви моє щастя принесли в жертву спасінню своєї душі, ви були захоплені молитвою, коли я підходив до вас з радісним серцем, ви плакали, коли мусіли б розважати мене серед моїх турбот, ви не зуміли задовольнити жодної з тих вимог щодо втіхи, які я ставив вам.

— А якщо ці вимоги були злочинні, — запально скрикнула графиня, — чи мусіла я занапастити душу, щоб догодити вам?

— Це була б жертва, яку в іншої, що більше любила б, вистачило б сили принести, — холодно відповів Гранвіль.

— О, боже, — скрикнула вона, плачучи, — ти чуєш його! Чи був він гідний молитов і повстриманості, якими я себе виснажувала, щоб спокутувати його гріхи й свої? До чого ж тоді чеснота?

— На те, щоб досягти неба, моя люба. Неможливо заразом бути дружиною чоловіка і христовою нареченою, це двомужництво; треба вміти вибрати між чоловіком і манастирем. Задля майбутнього ви вигнали з своєї душі будьяку любов, будьяку відданість, що її бог волів вам почувати до мене, ви ставилися до світу тільки з почуттям ненависті…

— Хіба я вас не любила?

— Ні, пані.

— Що ж тоді таке любов? — мимоволі спитала графиня.

— Любов, моя люба, — відповів Гранвіль з якимсь насмішкуватим здивованням, — це щось таке, чого вам не сила збагнути. Холодне нормандське небо не може перетворитися на жагуче небо Еспанії. Мабуть, розгадка нашого нещастя захована в питанні про клімат. Скорятися нашим примхам, угадувати їх, відчувати втіху в стражданні, приносити нам у жертву людську думку, самолюбство, навіть релігію і вважати ці жертви тільки за зернятка фіміаму, спаленого на честь свого ідола — ось що таке любов.

— Любов оперних акторок, — сказала графиня з огидою. — Такі пристрасті недовготривалі й незабаром лишають вам попіл і вугілля, розпач і жалі. Дружина, пане, мусить давати вам, на мою думку, справжню приязнь, незмінний запал…

— Ви говорите про запал, як негри про кригу, — урвав її граф з сардонічною посмішкою. — Подумайте, що найскромніші стокротки принадніші від пишної і блискучої троянди з тернами, яка зваблює нас на весні своїми чарівними пахощами і яскравими барвами. А втім віддаю вам належне, — додав він, — ви чудово додержували зовнішньої сторони обов'язку, приписаного законом, і щоб показати вам, у чому саме ви передо мною завинили, мені довелося б проаналізувати деякі деталі, яких ваша гідність не стерпіла б, і пояснити вам те, що здалося б вам запереченням усякої моральності.

— Ви смієте говорити про моральність, вийшовши з того дому, де змарнували на розпусту достаток ваших дітей! — скрикнула графиня, яку до нестями доводило, що чоловік саме про це мовчить.

— Дозвольте, пані, — спокійно мовив граф, уриваючи дружину. — Якщо панна де-Бельфей багата, то від цього кривди немає нікому. Мій дядько був хазяїн свого достатку, в нього було кілька спадкоємців, але ще за життя з чистої приязні до тієї, кого він вважав мов би за небогу, він подарував їй свій маєток Бельфей. Щодо решти, то я зобов'язаний його щедротами…

— Така поведінка достойна якогось якобінця! — скрикнула побожна Анжеліка.

— Ви забуваєте, пані, що ваш батько був одним з якобінців, яких ви, жінка, так немилосердно засуджуєте, — суворо промовив граф. — Громадянин Бонтан підписував смертні вироки тоді, коли мій дядько робив тільки послуги Франції.

Пані де-Гранвіль замовкла. Але по хвилинній мовчанці спогад про те, що вона бачила допіру, збудив у її душі ревнощі, яких ніщо не може погасити в жіночому серці, і вона прошепотіла, ніби розмовляючи сама до себе:

— Чи можна так занапастити свою власну душу й душі ближніх?

— Ет, пані, — відказав граф, якому ця розмова обридла, — може якраз ви колись за все це й відповідатимете.

Від цих слів графиня затремтіла.

— Певна річ, ви будете виправдані перед очима милосердного судді, що судитиме наші гріхи, — сказав він, — будете виправдані за щирість, з якою зробили мене нещасним. Я ненавиджу не вас, а тих людей, які зіпсували ваше серце й розум. Ви молилися за мене так само, як панна де-Бельфей віддала мені серце й сповнила мене коханням. Ви мусіли б бути то коханкою, то святою, що молиться біля підніжжя олтарів. Будьте справедливі і визнайте, що я людина незіпсована й не розпусник. Моя душа чиста. Леле, по семи роках страждання, потреба бути любимим непомітно примусила мене покохати іншу жінку, утворити собі другу родину. Не думайте, проте, що тільки я так зробив: в цьому місті є тисячі чоловіків, приневолених з різних причин до такого подвійного життя.

— Господи боже! — скрикнула графиня, — який важкий став мій хрест! Коли дружина, якого ти дав мені в гніві своїм, не може знайти на землі щастя інакше, як у моїй смерті, поклич мене в своє лоно!

— Якби у вас завжди були такі чудові почуття і відданість, ми б ще були щасливі, — холодно промовив граф.

— Гаразд, — відказала Анжеліка, заливаючись слізьми, — простіть мене, якщо я чимнебудь завинила! Так, пане, я ладна коритися вам у всьому, бо певна, що ви не побажаєте нічого, крім справедливого й природного: відтепер я буду всім, чого ви бажаєте від дружини.

— Якщо ви хочете, пані, примусити мене сказати, що я вже не люблю вас, то мені вистачить страшної мужності сказати вам це. Чи можу я наказувати своєму серцю? Чи можу я за одну мить стерти спогад про п'ятнадцять років страждання? Я вас не люблю. У цих словах захована така сама таємниця, як і в слові «люблю». Пошана, увага, гречність з'являються, зникають, повертаються, але хоч би тисячу років переконував себе любити, я не відроджу кохання, особливо до жінки, яка сама себе зробила старою.

— Ах, пане граф, я щиро бажаю, щоб цих слів не сказала вам колись та, яку ви кохаєте, тим самим голосом і тоном, яким ви їх промовили…

— Чи бажаєте ви вдягтися сьогодні ввечері в сукню грецького строю й поїхати до опери?

Раптовий дриж, який викликало це питання, був її мовчазною відповіддю.

Першими числами грудня місяця 1833 року чоловік, що його цілком сиве волосся й обличчя промовляли скорше за старість від скорботи, ніж від років, бо з вигляду йому було років під шістдесят, проходив опівночі вулицею Гайон. Підійшовши до непоказного триповерхового будинку, він спинився й глянув на одне з вікон, що височілись на різній відстані в мансарді під дахом. Легкий відблиск ледве освітлював те скромне вікно, що в ньому замість шибок був подекуди папір. Прохожий дивився на те нерівне світло з невимовною цікавістю паризьких вуличників, аж раптом з будинку вийшов якийсь молодик. А що бліде проміння від ліхтаря падало на обличчя цікавого, то не дивно, що молодик, дарма що було темно, підійшов до прохожого з тією обережністю, якої додержують у Парижі, коли бояться помилитися, здибавши знайомого.

— Що! — скрикнув він, — це ви, пане голово? Самі, пішки, об цій порі і так далеко від вулиці Сен-Лазар! Дозвольте мені мати честь запропонувати вам руку. На вулиці зараз так слизько, що коли ми не будемо підтримувати один одного, — додав він, зважаючи на самолюбство старого, — нам важко буде встояти на ногах.

— Алеж, пане, мені ще тільки, на жаль, п'ятдесят п'ять років, — відповів граф де-Гранвіль. — Такому славетному лікареві, як ви, має бути відомо, що чоловік у цьому віці буває при повній силі.

— Так у вас, виходить, пригода? — відповів Орас Біаншон. — Ви ж бо не звикли, гадаю, ходити в Парижі пішки. Маючи таких чудових коней…

— Але я здебільшого, — відповів граф де-Гранвіль, — коли не виїжджаю в світ, то вертаюся з Пале-Роялю^[17], із чужоземного клубу пішки.

— І мабуть маєте при собі чималі гроші, — скрикнув лікар. — Чи не значить це наклика́ти на себе кинджали вбивців?

— Цього я не боюся, — відповів граф де-Гранвіль засмучено й безжурно.

— Але не слід, принаймні, спинятися, — заперечив лікар, ведучи голову суду до бульвару. — Ще трохи, і я гадатиму, що ви хочете вкрасти в мене свою останню недугу й померти від чиєїсь іншої руки, а не моєї.

— Ох, ви спіймали мене на підгляданні, — відповів граф. — Хоч об якій годині вночі доводиться мені проходити чи проїжджати тут, я з деякого часу бачу у вікні на третьому поверху тінь особи, що працює, здається, з героічною мужністю.

Сказавши це, граф передихнув, наче відчув раптовий біль.

— Я зацікавився тим горищем, — провадив він далі, — так, як цікавиться паризький буржуа закінченням Пале-Роялю.

— Ну, в такому разі, — жваво скрикнув Орас, уриваючи графа, — я можу дати вам…

— Не кажіть мені нічого, — відказав де-Гранвіль, спиняючи лікаря на слові. — Я й сантима не дам за те, щоб довідатися, чи то чоловіча, чи жіноча тінь маячить за тими подертими фіранками, і чи щасливий, чи нещасний мешканець того горища! Якщо я й здивувався, побачивши, що ніхто не працює там сьогодні ввечері, якщо я й зупинився, то тільки тому, щоб мати приємність робити численні й дурні здогади, як ті паризькі вуличники, коли бачать, що якусь будівлю раптом перестали добудовувати. Дев'ять років, мій молодий…

Граф ніби завагався, добираючи вислову; але махнув рукою й скрикнув:

— Ні, не назву вас другом, я ненавиджу все, що може скидатися на почуття. Дев'ять років я вже не дивуюся, що старики так люблять плекати квіти й садити дерева; життьовий досвід навчив їх не вірити людським прив'язаностям, а я сам за короткий час зробився старим. Хочу прив'язуватись тільки до тварин, які не міркують, до рослин, до всього зовнішнього. Я надаю більше ваги рухам Таліоні^[18], ніж усім людським почуттям. Я ненавиджу життя і світ, серед якого я самотній. Ніщо, ніщо, — додав граф з таким виразом, що молодик здригнувся, — мене не зворушує і ніщо мене не цікавить.

— У вас є діти?

— Мої діти! — скрикнув він з дивним відтінком гіркоти. — Ну, що ж, хіба моя старша дочка не графиня де-Ванденес? Щодо другої, то заміжжя старшої заповідає їй чудову партію. А хіба двом синам моїм не пощастило! Віконта з генерального прокурора в Ліможі призначено на голову суду в Орлеані, а молодший — королівським прокурором. Діти мої мають свої турботи, свій клопіт, свої справи. Якби одне з тих серць віддалося мені цілком, якби воно спробувало своєю прив'язаністю заповнити порожнечу, що я почуваю тут, — сказав він, ударивши себе в груди, — то змарнувало б своє життя, принесло б його мені в жертву. Та й навіщо, кінець-кінцем? Щоб прикрасити тих кілька років, що мені ще залишилися? Чи вдалося б йому це зробити? Чи не бачив би я в його турботах немов виконання обов'язку? Але…

Тут старий посміхнувся з глибокою іронією.

— Але, докторе, ми не марно вчили їх арифметики, і вони вміють рахувати. Зараз вони, мабуть, чекають від мене спадщини.

— О, графе, як могла ця думка з'явитися у вас, такого доброго, такого сумлінного, гуманного? Справді, якби я сам не був живим доказом цієї добродійності, яку ви розумієте так глибоко й так широко…

— Задля своєї приємності, — жваво відказав граф. — Я плачу за почуття, як заплатив би завтра купу золота за найдитинніші ілюзії, які б зворушили мені серце… Я допомагаю бідним з тої самої причини, що й у карти граю: тому не сподіваюся ні на чию подяку. Я дивився б, як ви вмираєте, і оком не моргнувши, і вимагаю від вас до себе такого самого почуття. Ах, юначе, життьові події пройшли над моїм серцем, як лава Везувія над Геркуланумом: місто існує, але воно мертве.

— Ті, хто довів до такої нечулості таку палку й життьорадісну душу, як ваша, дуже завинили.

— Жодного слова більше, — відказав граф, охоплений жахом.

— У вас недуга, яку ви мусите дозволити мені вилікувати, — сказав Біаншон схвильовано.

— Хіба ви знаєте ліки проти смерті? — нетерпляче скрикнув граф.

— Ручуся, графе, що надихну життям серце, яке вам здається мертвим.

— Хіба ви дорівняєтесь Тальмі?^[19] — іронічно спитав голова суду,

— Ні, графе, але природа така вища від Тальми, як Тальма вищий від мене. Слухайте: на горищі, що вас цікавить, живе жінка років тридцяти, і любов у неї доходить до фанатизму; вона кохає юнака, який має вродливе обличчя, але якого зла фея наділила всіма можливими пороками. Цей юнак любить грати, і я не знаю, чому він дає перевагу: жінкам чи вину; часом його вчинки були такі гидкі, що варті були уваги поліції. Ну, а ця жінка пожертвувала для нього чудовим становищем, людиною, яка її обожнювала і від якої вона мала дітей. Але що це з вами, графе?

— Нічого, продовжуйте!

— Вона дала йому згайнувати цілий маєток, вона дала б йому до послуг цілий світ, якби мала його. Вона працює день і ніч і часто покірно терпить, що те страхіття відбирає гроші, призначені на одежу дітям або на завтрішні харчі. Три дні тому вона продала своє волосся, найчарівніше в світі. Він прийшов, а вона не встигла завчасу заховати червінця, і він попросив його; за усмішку, за голубливий погляд вона віддала ту суму, що з неї могла прожити без клопоту півмісяця. Чи не жахливо це й не зворушливо заразом? Але від роботи в неї вже почали западати щоки. Крики дітей крають їй душу, вона занедужала і зараз стогне на соломі. Сьогодні ввечері їй нічого було їсти, але діти не мали сили кричати. Вони мовчали, коли я прийшов.

Орас Біаншон спинився. Ту хвилину граф де-Гранвіль наче мимоволі засунув руку до кишені жилета.

— Здогадуюсь, мій молодий друже, що вона ще може жити, коли ви дбаєте за неї.

— Ах, бідолашна істота, — скрикнув лікар, — хто б відмовився допомогти їй? Я бажав би бути багатшим, бо сподіваюся вилікувати її від її кохання.

— Але, — казав далі граф, витягаючи з кишені руку так, що лікар не бачив, що в ній повно кредитних білетів, яких він, здається, шукав, — як же я можу, по вашому, розжалітися над злиднями, що за їх утіхи я ладен був би віддати ввесь свій достаток? Вона почуває, вона живе та жінка! Хіба не віддав би Луі XV усе своє королівство за те, щоб устати з труни й потішитися трьома днями молодості та життя? Чи не зробили б так само мільйони мертвих, мільйони хворих, мільйони старих?

— Бідна Кароліна! — скрикнув лікар.

Почувши це ім'я, граф де-Гранвіль затремтів і так схопив лікаря за руку, що тому здалося, наче його руку стиснуло залізом.

— Її звуть Кароліна Крошар? — спитав голова, геть зміненим голосом.

— Так ви її знаєте? — відповів здивований лікар.

— А того негідника звуть Сольве… Ох, ви додержали свого слова, — скрикнув голова суду, — ви схвилювали моє серце найстрашнішим почуттям, якого воно зазнає перед тим, як перетворитись на порох. Це переживання теж є подарунок пекла, а я завжди вмію з ним поквитуватися.

Ту хвилину граф із лікарем дійшли до рогу вулиці Шоссе-д'Антен. Коло тумби, де щойно зупинився голова суду, стояв один з тих нічних лицарів, що ходять з плетеним кошиком на спині і гаком у руці — за Революції їх жартома прозивали членами розшукового комітету. Цей ганчірник мав старече обличчя, гідне тих, які Шарле зробив безсмертними в своїх карикатурах на школу підмітальників.

— Чи часто тобі трапляють до рук тисячофранкові білети? — спитав його граф.

— Іноді, ваша милість.

— А ти їх повертаєш?

— Це залежить від обіцяної нагороди.

— Такого мені й треба! — скрикнув граф, даючи ганчірникові тисячофранковий білет. — Візьми це, — сказав він йому, — але пам'ятай, що я даю тобі його з умовою, щоб ти витратив його в шинку, напився там п'яний, посварився, набив свою жінку й наставив ліхтарів своїм приятелям. Це поставить на ноги варту, хірургів, аптекарів, а може й жандармів, прокурорів, суддів і тюремників. Не змінюй нічого в цій програмі, а то диявол над тобою помститься рано чи пізно.

Треба було мати заразом олівець Шарле й Калло, пензель Тенірса й Рембрандта, щоб дати правдиве уявлення про цю нічну сцену.

— Ось я й звів свої рахунки з пеклом і маю насолоду за свої гроші, — мовив граф глибоким голосом, показуючи спантеличеному лікареві на невимовне обличчя ганчірника, що роззявив рота. — Щодо Кароліни Крошар, — казав він далі, — то вона може вмерти від лютого голоду й спраги, чуючи страшні крики своїх умираючих синів і усвідомлюючи мерзотність того, кого вона кохає. Я не дам і шеляга, щоб полегшити її страждання, і не хочу вас більше бачити тільки тому, що ви допомогли їй…

Граф залишив Біаншона нерухомого, як статуя, і зник прямуючи з хапливістю юнака на вулицю Сен-Лазар; тут він хутко дійшов до невеличкого готеля, де мешкав, і здивовано побачив, що біля його дверей спинилася карета.

— Пан королівський прокурор, — сказав лакей своєму панові, — приїхав уже з годину тому, щоб поговорити з вами й чекає вас у вашій спальні.

Гранвіль зробив знак, щоб слуга вийшов.

— З якої важливої причини ви порушуєте наказ, що я дав своїм дітям — не з'являтися до мене, коли я їх не кличу? — спитав старий у сина, заходячи.

— Батьку, — шанобливо й з дрожем у голосі відповів прокурор, — насмілююсь сподіватися, що ви мені пробачите, коли вислухаєте мене.

— Відповідь ваша пристойна, — мовив граф, — сідайте. — Він указав молодикові на стільця. — Але чи сяду я, чи ходитиму, не звертайте на мене уваги.

— Батьку, — провадив барон, — сьогодні ввечері о четвертій годині один юнак, арештований за чималу крадіжку в одного з моїх приятелів, покликався на вас, назвався вашим сином.

— Як його звати? — запитав, тремтячи граф.

— Шарль Крошар.

— Досить, — сказав батько, владно махнувши рукою.

Гранвіль ходив по кімнаті серед глибокої мовчанки, яку і син боявся порушити.

— Сину мій… (ці слова були сказані таким ніжним і батьківським тоном, що молодий прокурор затремтів), Шарль Крошар сказав правду. Я дуже радий, що ти приїхав сьогодні ввечері, мій добрий Ежене, — додав старий. — Ось значна сума грошей, — сказав він, простягаючи купу кредиток, — ти можеш ужити її так, як уважатимеш за потрібне в цій справі. Я цілком на тебе звіряюся і наперед схвалюю всі твої заходи, як тепер, так і згодом. Ежене, люба моя дитино, поцілуй мене, може ми бачимося востаннє. Завтра я проситиму в короля відпуск і поїду до Італії. Якщо батько й не зобов'язаний давати перед дітьми звіт за своє життя, то він мусить передати їм досвід, куплений у долі, — аджеж це частина їхнього спадку? Коли ти женитимешся, — провадив граф, мимоволі затремтівши, — не роби необмірковано цього вчинку, найважливішого з усіх, до яких нас зобов'язує суспільство. Пам'ятай, що треба довго вивчати вдачу жінки, яку обираєш за подругу життя; і порадься зо мною, я хочу сам скласти про неї думку. Брак єдності між подружжям, хоч би з яких причин він походив, призводить до страшного нещастя. Рано чи пізно ми буваємо покарані за те, що не скорялися громадським законам. Я тобі напишу з Флоренції на цю тему. Батько, особливо коли він має честь бути головою найвищого суду, не мусить червоніти перед своїм сином. Прощай.

 

1830-1842.

——————

1. Назва одного з паризьких кварталів.
2. Міфічний молодий грек дивної краси.
3. Основоположник так зв. «фізіономістики».
4. Мальовниче містечко з великим лісом, 15 км від Парижа.
5. Колишній французький департамент.
6. Місто в Саксонії, де Наполеон 1813 р. розбив російсько-пруське військо.
7. Звірятко, що дає коштовне хутро.
8. Один з паризьких театрів.
9. Реєстр ренти у французькому міністерстві фінансів.
10. Уродженець французької провінції Овернь.
11. Французький юрист, що був головним упорядником цивільного кодексу за Наполеона.
12. Так зневажливо прозвали контрреволюціонери французьких революціонерів, які носили за Великої Французької Революції червоні шапки.
13. Містечко на південному заході Франції.
14. Мирова угода між Францією, Еспанією, Англією та Голландією, якою закінчилась війна за т. зв. «еспанську спадщину». Підписана 1713 р. в голландському місті Утрехті.
15. Апостол, який, за христіанською легендою, тримає ключі від раю.
16. Будинок, де містяться в Парижі судові установи.
17. Один з паризьких палаців, що на початку XIX ст. був торговельним приміщенням, а також осередком картярства і легких розваг.
18. Французька танцівниця (перша половина XIX ст.).
19. Славетний французький трагік (початок XIX ст.).