Тридцятилітня жінка (збірка)/Крамниця «Пустуна-кота»

by Оноре де-Бальзак

◀ Оноріна

Тридцятилітня жінка Оноре де-Бальзак пер.: Валер'яна Підмогильного Крамниця «Пустуна-кота»

Харків: Література і Мистецтво, 1934  Вікідані

 

КРАМНИЦЯ ПУСТУНА-КОТА

 

Панні Марі де-Монто.

Посеред вулиці Сен-Дені майже на розі вулиці Пті Ліон, стояв недавно один з тих дорогоцінних будинків, що дають змогу історикам відтворити за аналогією старий Париж. Похилі стіни цього поганенького домика були ніби списані ієрогліфами. Бо яку ж іншу назву міг дати прохожий літерам X та Y, накресленим на фасаді поперечними й косими балками, що утворювали в пофарбованій стіні маленькі паралельні щілини? Видима річ, коли проїздив хоч би й легенький екіпаж, кожна та колода рухалася в своєму гнізді. Цю поважну будівлю вивершував трикутний дах, якого незабаром у Парижі вже не побачиш. Цей дах, скривлений від мінливості паризького клімату, висувався вперед на три фути на вулицю, щоб захищати від дощової води поріг дверей та прикривати стіну горища з його слуховим віконцем. Останній поверх збудовано з дощок, прибитих одна на одну цвяхами, як грифлеві дошки, — мабуть, щоб не перевантажувати цього крихкого будинку.

Одного дощового березневого ранку, молодик, старанно закутаний у своє манто, стояв під крамничним дашком проти старої оселі. Він розглядав її з захопленням археолога. Справді, цей уламок буржуазії XVI віку ставив спостерігачеві багато загадок, у кожному поверху була своя особливість: у першому чотири довгі вузькі вікна, зближені одне до одного, мали в нижній частині дерев'яні шибки, щоб утворити те непевне світло, що з його допомогою вмілий продавець надає матерії бажаного покупцям кольору. Молодик, здавалось, зовсім не зважав на цю головну частину будинку, його очі на ній не спинялися. Не більше його цікавили й вікна другого поверху, де жалюзі були підняті і крізь великі шибки богемського скла видно було маленькі рудуваті серпанкові завіски. Він звертав виключну увагу на третій поверх, на скромне вікно з примітивною різьбою, яку варто було б вмістити до музею мистецтва та реместв, щоб показати перші спроби французького столярства. Ці вікна мали маленькі шибки такого зеленого кольору, що молодик, коли б у нього не чудовий зір, не міг би помітити полотняних завісок у синю карту, що ховали таємницю цієї кімнати від очей профанів. Іноді цей спостерігач, коли йому набридало марне оглядання й мовчанка, що панувала в будинку й у всьому кварталі, спускав свої погляди на нижні його частини. Посмішка мимохіть з'являлася на його губах, коли він бачив крамницю, де справді було багато чого смішного. На страшезному балку, поземно покладеному на чотири стовпи, що ніби згиналися під тягарем цього дряглого будинку, було стільки шарів різної фарби, як у старої герцогині рум'ян на щоках. Посеред цього широкого балку з химерною різьбою висіла старовинна картина, де намальовано кота, що гуляє в м'яча. Це полотно звеселило молодика. Але треба сказати, що й найдотепніший з сучасних художників не вигадає такого комічного шаржу. Тварина тримала в передній лапі гілку завбільшки з себе і, ставши на задні лапи, ціляла у величезного м'яча, що його кидав дворянин у вишиваному мундирі. Малюнок, фарби, аксесуари — все виконано так, наче художник хотів поглузувати з продавця і з прохожих. Час змінив цей наївний малюнок, але зробив його ще кумеднішим, бо сумлінних глядачів мусіла хвилювати деяка непевність. Наприклад, плямистий котячий хвіст вирізнявся так, що його можна було прийняти за глядача, такий бо грубий, великий і пухнастий був хвіст у котів наших предків. З правого боку картини на блакитному полі, що крізь нього видно було гниле дерево, прохожі читали: «Гійом», а ліворуч: «Наступник пана Шервеля». Сонце й дощ роз'їли більшу частину позолоти, скупо накладеної на літери цього напису, де «U» і «V» заміняли одна одну за законами нашої старої орфографії. Щоб збити пиху тим, хто гадає, що світ день-у-день стає дотепніший і що сучасне шахрайство все перевершує, варто тут зауважити, що ці вивіски, які своєю етимологією вражають не одного паризького купця, це — лише мертві копії живих картин, що з їх допомогою наші вигадливі предки принаджували покупців до своїх крамниць. Так «Свиня-праля», «Зелена мавпа» і т. ін. являли собою тварин у клітках, що своєю моторністю чарували прохожих, а своїм вихованням свідчили про терпіння промисловця XV століття. Такі дивини швидше збагачували своїх щасливих власників, ніж релігійні картини, що трапляються на вулиці Сен-Дені. А проте, незнайомець був там не для того, щоб любуватися на цього кота, бо вистачило б і хвилини, щоб відбити його в своїй пам'яті. Цей молодик теж мав свої особливості. Спід його плаща, зібраного складками за смаком старовинних драпувань, видно було елегантне взуття, ще помітніше серед паризького болота, бо на ньому були білі шовкові панчохи з брудними плямками, які свідчили про нетерпіння. Він, певне, йшов з весілля або балу, бо такого раннього часу тримав у руці білі рукавички, а пуклі його чорного волосся розкрутились і розсипались по плечах. Вони характеризували зачіску «à la Каракалла», яку ввела Давідова школа й пристрасть до грецьких та римських форм, бо якраз ними й відзначалися перші роки цього століття. Не зважаючи на гуркіт кількох запізнілих городників, що їхали галопом до великого базару, ця, така рухлива вулиця, була тепер спокійна. Чари цього спокою знають лише ті, хто блукав порожнім Парижем тими годинами, коли його гомін, затихнувши на хвилину, знову постає і лунає віддалік, як грімкий клекіт моря. Цей незнайомець був не менш цікавий для продавців з «Пустуна-кота», як і «Пустун-кіт» для нього. Надзвичайно біла краватка робила його обличчя ще блідішім, ніж воно було справді. То похмурий, то блискучий погляд його очей гармоніював з дивним обрисом обличчя, з широким і зміїстим ротом, що нервово стискався, коли він посміхався; в його сердито зморщеному чолі було щось фатальне. А чоло хіба не найхарактерніше в людині? Коли чоло в незнайомця виявляло пристрасть, зморшки, що складалися на ньому, своєю різкістю викликали якийсь жах, але коли воно знову набирало спокою, так легко порушуваного, то дихало ясною ніжністю і надавало привабливості його обличчю, де радість, горе, любов, гнів, презирство відбивалися так щиро, що вражали й найбайдужішого. Цей незнайомець так досадував у ту хвилину, коли на горищі раптом відчинилось слухове віконце, що навіть не помітив трьох веселих облич, круглих, білих, рожевих, але таких звичайних, як ті, що вирізьблені на деяких пам'ятниках Торгівлі. Ці три обличчя, облямовані віконцем, нагадували пухнаті голівки розсіяних серед хмар ангелів, що супроводять передвічного отця. Учні вдихали вуличні випари з жадобою, що показувала, яке гаряче й зіпсоване повітря було на їхньому горищі. Показавши на цього дивного вартового, найвеселіший з крамарчуків зник і вернувся, держачи в руці інструмент, у якому негнучий метал нещодавно замінено м'якою шкірою, потім, прибравши хитрого виразу, вони покропили молодика дрібним білуватим дощем, який показував своїм запахом, що три підборіддя були щойно поголені. Ставши навшпиньки й заховавшись у глибині горища, вони гадали потішитися гнівом своєї жертви, але крамарчуки перестали сміятися, коли побачили, з яким безтурботним презирством він струсив свого плаща і з якою глибокою зневагою підвів очі на спорожніле вікно. Тої хвилини біла й делікатна рука підняла нижню частину віконної рами третього поверху по пазу з підпіркою, яка часом несподівано пускає важку раму, замість підтримувати її. Аж ось перехожий дістав нагороду за своє довге чекання. Дівоче обличчя, свіже, як одна з тих білих лілій, що цвітуть на лоні вод, з'явилося, облямоване рюшем із зборчастого серпанку, що надавав її голові відтінку чарівної невинності. Шия та плечі в неї, хоч і прикриті брунатною тканиною, просвічувались крізь легкі щілини, утворені рухами вві сні. Жодна риса соромливості не бентежила наівності її обличчя і спокою очей, що їх давно вже увічнив Рафаель у своїх целичних творах: то була та сама грація, той самий спокій, що й у славетних мадонн. Був чарівний контраст між молодими щоками цього обличчя, на якому сон ніби підкреслив надмір життьової сили, і старезним важким вікном з дебелою рамою та чорним підвіконням. Подібна до тих денних квіток, що вранці ще не розгорнули своїх пелюсток, скручених нічним холодом, дівчина, тількищо прокинувшись, повела блакитними очима по сусідніх дахах і подивилась на небо. Потім за певною звичкою спустила очі на вулицю й зустрілася зразу з поглядом закоханця. Її кокетство, певна річ, було вражене, що її бачать неодягнену, вона похапцем відступила назад, зовсім стара підпірка повернулася, і рама впала з тою швидкістю, за яку тепер цьому наівному винаходові наших предків приділено огидну назву^[1]. Видіння щезло. Молодикові здалося, що найблискучіша ранкова зірка сховалася раптом серед хмар. Тієї самої пори, коли відбувалися ці невеличкі події, важкі внутрішні віконниці, що захищали вікна в крамниці «Пустуна-кота», знялися немов чарами. Служник, певне сучасник вивіски, відсунув старі двері з молотком^[2] до надвірньої стіни будинку і тремтячою рукою розіп'яв чотирикутний шматок сукна, на якому було вишито жовтим шовком прізвище Гійома, Шеврелевого наступника. Багатьом прохожим важко було зрозуміти, чим торгує Гійом. Крізь грубі залізні грати, що захищали його крамницю зовні, ледве можна було побачити загорнені в брунатне полотно пакунки в такій кількості, як оселедці, коли вони перепливають океан. Не зважаючи на таку нібито простоту цього готичного фасаду, Гійом з усіх сукнарів мав у своїй крамниці найкращий товар і найширші стосунки, а його торговельна чесність ніколи не була під підозрою. Коли хтонебудь з його товаришів складав угоду з урядом, не маючи потрібної кількості сукна, Гійом завжди готовий був його позичити, хоч яке велике було число замовлених шматків. Хитрий крамар знав тисячі способів брати собі найбільший прибуток, не маючи клопоту, як тамті, бігати до заступників, гнутися перед ними й робити багаті подарунки. Коли ж його товариші могли йому сплатити лише довгостроковими векселями, він указував на свого нотаря, як на покладливу людину, і вмів двічі використати товаришів-боржників. Такий спосіб примушував крамарів з вулиці Сен-Дені говорити, як приказку: «Боронь вас боже від Гійомого нотаря!» — коли хотіли означити невигідне дисконто. Старий крамар ніби чарами з'явився на порозі своєї крамниці в ту хвилину, коли зник служник. Гійом глянув на вулицю Сен-Дені, на сусідні крамниці і на погоду, як людина, що висіла в Гаврі й бачить Францію після довгої подорожі. Добре переконавшись, що ніщо не змінилося під час сну, він лише тоді помітив прохожого на варті. Той і собі розглядав патріарха сукнярства, як Гумбольт — першого електричного угря, коли побачив його в Америці. Гійом носив широкі штани з чорного оксамиту, кольорові панчохи й чотирикутні черевики з срібними застібками. Сурдут з чотирикутними фалдами, з чотирикутними полами й чотирикутним коміром огортав його трохи зігнуту постать у зеленувате сукно, прикрашене білими металевими гудзиками, поруділими від ужитку. Сиве волосся було рівно зачесане й пригладжене на жовтому черепі, що скидався від того на зоране поле. Зелені, немов висвердлені, очі блищали під двома дугами, що злегка червоніли, бо брів не було зовсім. Турботи поклали йому на чолі горизонтальні зморшки, такі самі рясні, як складки на його вбранні. Це бліде обличчя виявляло терплячість, торговельну мудрість і ту хитру жадібність, якої вимагають справи. Тоді не так рідко, як тепер, траплялися старі родини, де, як дорогі традиції, зберігалися звичаї і характерні костюми їхньої професії, що серед нової цивілізації залишилися, як допотопні рештки, що Кюв'є знайшов у каменярнях. Голова сім'ї Гійом був одним з цих поважних охоронців старовинних звичаїв: в нього часом прохоплювався жаль, що немає «міського голови», а про присуд торговельного суду він ніколи не говорив інакше, як називаючи його «консульським вироком». Вставши, за звичкою, першим у домі, він чекав, не сходячи з місця, приходу трьох крамарчуків, щоб покартати їх за спізнення. Ці молоді учні Меркурія не знали нічого жахливішого, як мовчазне розглядання, з яким хазяїн обслідував їх обличчя й рухи понеділками вранці, шукаючи в них доказів та слідів їхньої гульні. Але тепер старий сукнар не звернув ніякої уваги на своїх учнів: він шукав причини заклопотаності, з якою молодик у шовкових панчохах і плащі підводив навперемінку очі то на його вивіску, то в середину його крамниці. День усе яснішав і давав змогу помітити в ній загратоване бюрко під старовинними шовковими зеленими завісами, де лежали величезні книги, як німі торговельні оракули. Здавалось, надто зацікавлений незнайомець зазіхав на це маленьке приміщення, хотів зняти план з бокової їдальні, яка освітлювалась великим вікном у стелі і з якої вся родина, зібравшись укупі, легко могла бачити за їжею геть усе, що могло трапитись на порозі крамниці. Така велика зацікавленість до його крамниці та помешкання здалася підозрілою крамареві, що зазнав режиму «максимум»^[3]. Гійом, звичайно, гадав, що ця зловісна постать має певні наміри на касу «Пустуна-кота». Нишком натішившись мовчазним поєдинком між хазяїном і незнайомцем, старший з крамарчуків наважився стати поруч пана Гійома, коли побачив, що молодик потай поглядає на вікна третього поверху. Зробивши два кроки на вулицю й підвівши голову, він наче побачив Огюстіну Гійом, що враз і зникла. Незадоволений прозірливістю свого старшого продавця, сукнар скоса глянув на нього; аж раптом спільні побоювання, які викликала в душі купця і закоханого крамарчука присутність цього прохожого, розвіялись — незнайомець гукнув візника, що їхав на сусідній майдан, і швидко сів у екіпаж з удаваною байдужістю. Цей від'їзд був бальзамом на серце й інших крамарчуків, бо вони боялись зустрітися з жертвою свого жарту.

— Ну, що ж ви стоїте тут, склавши руки? — сказав Гійом своїм трьом неофітам. — Он колись, як я був у Шевреля, я вже встигав оглянути більш, як дві штуки сукна.

— Виходить, тоді раніш світало? — сказав другий продавець, що виконував цю роботу.

Старий крамар не міг стримати посмішки. Хоч двом з цих молодиків, яких доручили його піклуванню їхні батьки, багаті мануфактурники з Лув'є та Седана, варт було лише попросити сто тисяч франків, і вони б їх одержали того дня, коли зможуть влаштуватися самостійно, — все ж таки Гійом уважав за потрібне тримати їх під старовинним деспотичним доглядом. Цей догляд незрозумілий тепер у блискучих сучасних магазинах, де продавці хочуть забагатіти в тридцять років. Сукнар примушував своїх працювати, як негрів. Ці три крамарчуки виконували роботу, що зморила б десятьох службовців, теперішнє розкошування якими роздимає стовпці бюджету. Ніякий шум не турбував спокою цього врочистого дому, де завіси на дверях завжди ніби змазані олією, а кожна дрібна мебля має ту поважну чистоту, яка свідчить про лад і сувору ощадність. Часто найжартівливіший з крамарчуків писав для штуки на грюєрському сиру, який давали їм на сніданок і до якого вони не доторкались, дату свого вступу на роботу. Цей жарт і інші такі жарти примушували іноді посміхатись молодшу з двох Гійомових дочок, гарненьку дівчину, яку саме й бачив причарований прохожий. Хоч кожний з учнів, навіть і старший, платив за себе чималі гроші, ніхто з них не був такий відважний, щоб залишитися за столом хазяїна, коли подавали десерт. Коли Гійомова дружина збиралася приправляти салату, бідолашні молодики тремтіли, гадаючи про те, як скупо вміє її обачна рука наливати туди олії. Не можна було й подумати переночувати не вдома, не давши задовго наперед імовірної причини до цього порушення правила. Щонеділі два крамарчуки по черзі супроводили Гійомову родину до обідні й вечірні в Сен-Ле. Панна Віржіні й Огюстіна, скромно вдягнені в ситець, брали під руку крамарчука і йшли вперед під пильним поглядом матері, що замикала маленький родинний похід з чоловіком, якого вона привчила носити два грубі молитовники в сап'яновій оправі. Другий продавець не одержував платні. А той, що за дванадцять років виявив сталість та скромвість і його за це присвятили до таємниць фірми, одержував вісімсот франків нагороди за свої труди. На деякі родинні свята його нагороджували подарунками, яким лише зморщена й суха рука Гійомової дружини надавала ціни: плетеним гаманцем, напханим бавовною, щоб можна було побачити його ажурний малюнок, міцно сплетеними шлейками або кількома парами панчіх з грубого шовку. Іноді, правда дуже рідко, цьому першому міністрові дозволяли взяти участь у родинних розвагах, — або поїхати за місто, або після місяців чекання використати своє право і замовити ложу на п'єсу, яку в Парижі вже забули. Щождо трьох інших крамарчуків, то мур пошани, що відділяв колись майстра-сукнаря від його учнів, стояв міцно між ними й старим купцем, і, здавалося, їм легше було б украсти штуку сукна, ніж порушити цей священний етикет. Така ріжниця може здатися сьогодні смішною, але ці старі фірми були школами звичок і чеснот. Хазяїн усиновляв своїх учнів, за їхню білизну дбала хазяйка, вона її латала й навіть поновлювала. Захворює крамарчук, він стає об'єктом справжніх материнських піклувань. За важкої хвороби хазяїн витрачає свої гроші, запрошуючи найвидатніших лікарів, бо він відповідає не лише за звичаї і знання цих молодиків перед їхніми батьками. Коли один з них, чесний характером, зазнавав якогось лиха, старі крамарі вміли оцінити розум, розвинений ними, і не вагаючись, звіряли на нього щастя своєї дочки, як раніш своє добро. Гійом був один з таких старовинних людей, і хоч він мав чудноти, але мав також і всі якості. І ось Жозеф Леба̀, його перший продавець, сирота й без достатку, був, на його думку, майбутнім женихом для Віржіні, його старшої дочки. Але Жозеф зовсім не поділяв думок свого хазяїна, хоч і знав, що той за ціле царство не віддасть заміж другої дочки перед першою. Нещасний продавець почував, що його серцем цілком заволоділа Огюстіна, молодша.

Щоб зрозуміти це почуття, що виросло потай, треба докладніше обізнатися з механізмом необмеженої влади, яка керувала домом старого сукнаря.

Гійом мав двох дочок. Старша, Віржіні, була справжнім портретом своєї матері. Гійомова дружина, дочка Шевреля, сиділа на лавці в конторі так прямо, що не раз чула, як пустуни билися об заклад, що її посаджено на палю. Худе й довге обличчя виявляло надмірну побожність. Пані Гійом, позбавлена грації і приємних манер, прикрашала звичайно свою майже шестидесятилітню голову чепцем незмінної форми, оздобленим пелюстками, як у вдовиць. Усі сусіди прозивали її «сестра-воротарка». Висловлювалась, вона коротко, а в її рухах було щось схоже на уривчастість роботи телеграфа. Ії світлі, як у кота, очі, здавалось, гнівалися на всіх за те, що сама вона негарна. Віржіні, вихована, як і її молодша сестра, під деспотичними законами своєї матері, дійшла двадцяти восьми років. Молодість зменшувала неприємний вираз, якого набувало часом її обличчя через свою подібність до матері. Але суворе материне виховання наділило її двома великими якостями, що можуть усе надолужити — вона була лагідна й терпляча. Огюстіна ж, який чи й минуло вісімнадцять років, не скидалася ні на батька, ні на матір. Вона була з тих дітей, які через брак будьякого фізичного зв'язку з батьками, потверджують приказку доброчесних жінок, що «діти від бога». Огюстіна була маленька, або, щоб краще її змалювати, — мініатюрна. Цьому граціозному, глибоко щирому й чарівному створінню великосвітська людина могла закинути лише убогість рухів, певну тривіальність манер та іноді ніяковість. Ії мовчазне й нерухоме обличчя дихало швидкоплинним смутком, який опановує молодих дівчат, надто легкодухих для того, щоб насмілитись перечити матерній волі. Завжди скромно вдягнені, сестри могли задовольнити прирожденне жіноче кокетство лише розкішшю чистоти, яка їм надзвичайно личила й надавала їм гармонії з блискучими прилавками та полицями, де старий служник не стерпів би й порошинки, і з старовинною простотою навколо них. Приневолені самим життям шукати елементів щастя у завзятій праці, Огюстіна й Віржіні досі тішили тільки свою матір, що раділа нишком з досконалості характерів своїх дочок. Наслідки такого виховання легко уявити. Виховані для торгівлі, звиклі слухати лише міркування та нудні меркантильні розрахунки, вивчивши лише граматику, бухгалтерію, трохи історії старого заповіту, історію Франції за Рагуа і читаючи книжки тих авторів, що їх дозволила мати, вони не мали широко розвинених поглядів. Дівчата вміли добре господарити, знали, що по чім, цінили труднощі, з якими дістаються гроші, тому були ощадливі й дуже поважали купецький стан. Не зважаючи на багатство свого батька, вони вміли латати, як і вишивати. Часто мати казала, що вивчить їх і варити, щоб уміли замовити обід та вилаяти куховарку по знавецькому. Не знаючи зовсім розваг і бачачи, як тече зразкове життя їхніх батьків, вони дуже рідко заглядали поза стіни старого батьківського будинку, що для їхньої матері був за всесвіт. Збори, викликані родинними святами, — це й усі були радощі, яких вони сподівалися на землі. Коли у великому залі на другому поверху повинні були угощати панію Роген, панну Шеврель, що була на п'ятнадцять років молодша від своєї кузини й носила діаманти; молодого Рабурдена, помічника начальника в міністерстві фінансів, багатого парфумера Цезаря Біротто́ з його дружиною; Камюзо, найбагатшого торговця шовковими тканинами на вулиці Бордоне, та його тестя пана Кардо, двох чи трьох старих банкірів і жінок бездоганної поведінки, — то готування до цих вечірок було розвагою в одноманітному житті цих трьох жінок, бо треба було особливим способом викладати, а потім складати срібло, саксонську порцеляну, свічки й кришталь. Вони ходили туди й сюди, клопочучись так, як черниці для прийому єпископа. А ввечері, коли дівчата, натомлені витиранням, чищенням, складанням та прибиранням цих святкових прикрас, допомагали матері роздягатися перед сном, вона казала їм:

— Ми сьогодні нічого не зробили, діти мої.

Коли на цих урочистих зборах «сестра-воротарка», ідучи до своєї спальні грати партію в бостон, віст або трик-трак, дозволяла танцювати, цей дозвіл уважали за геть несподіване блаженство, за таке щастя, як і піти на великий бал, куди Гійом водив дочок два-три рази під час карнавалу. Крім того, раз на рік чесний сукнар улаштовував бал, для якого нічого не шкодував. Хоч які багаті й вибо́рні були запрошені гості, ніхто з них не відмовлявся, адже до величезного кредиту, до багатства й давнього досвіду Гійома зверталися найвизначніші торговельні фірми. Але дві дочки шановного крамаря не використовували, як цього можна було б сподіватися, тої науки, що дає великосвітське товариство молодим душам. Вони вдягали на ці бали, які все ж записувалися до вексельних книг фірми, такі вбогі прикраси, що самі червоніли. В їхній манері танцювати не було нічого визначного, а догляд матері не дозволяв їм підтримувати розмову з своїми кавалерами, інакше як за допомогою «так» і «ні». Потім закон вивіски «Пустуна-кота» наказував їм вертатися додому об 11 годині, — час, коли бали та вечірки починають жвавішати. Отже, їхні розваги, хоч зовні й відповідали батьковому достаткові, часто ставали нудні через обставини, що випливали із звичок та принципів цієї родини. Щодо буденного їхнього життя, то закінчити його малюнок можна одним зауваженням. Пані Гійом вимагала, щоб її дочки були зовсім одягнені зранку, спускалися вниз щодня о тій самій годині, і підпорядковувала їхню роботу манастирським правилам. Але Огюстіна мала випадково величну душу, бо почувала порожнечу такого існування. Іноді вона підводила свої блакитні очі, наче запитуючи глибину темних сходів і вогких крамниць. Зміривши це манастирське мовчання, вона, здавалось, прислухалася здалека до невиразного відгомону того пристрасного життя, яке почуттям надає більше ціни, ніж речам. Тієї хвилини її обличчя рожевіло, недіяльні руки впускали серпанок на конторку з вилощеного дубу, а мати зараз же промовляла голосом, завжди різким, навіть у найніжнішому тоні:

— Огюстіно, про що ви думаєте, моє золото?

Може «Іпполіт, граф Дуглас» або «Граф де-Коміндж», два романи, допомогли розвинутися думкам молодої дівчини. Ці романи Огюстіна таємно поглинула ночами минулої зими, знайшовши їх у шафі куховарки, яку пані Гійом нещодавно звільнила. Вираз неясного бажання, ніжний голос, ясмінова шкіра й блакитні очі Огюстіни запалили в душі бідного Леба кохання, заразом палке й шанобливе. Через легко зрозумілий каприз Огюстіна не почувала аж ніякої прихильності до сироти — може тому, що вона не знала про його кохання. Зате довгі ноги, темне волосся, грубі руки й огрядна постать першого продавця дуже подобалися Віржіні. Вона хоч і мала п'ятдесят тисяч екю посагу, але її ще ніхто не сватав. Ніщо не могло бути природніше, як ці дві протилежні пристрасті, народжені серед мовчання темних прилавків, як розцвітають фіалки в глибині лісу. Німе й постійне споглядання, з'єднуючи цю молодь у неймовірній потребі розваги, серед упертої праці та побожної тиші мусіло, рано чи пізно, викликати почуття кохання. Звичка часто бачити чиєсь обличчя непомітно примушує вбачати в ньому душевні якості й стирати всі хиби.

— Він так розгнівався, що нашим дочкам незабаром доведеться навколішки ставати перед женихом, — подумав Гійом, читаючи першого декрета, яким Наполеон прискорював час рекрутського набору.

Того дня, глибоко зажурений тим, що його старша дочка в'яне, він пригадав, що й сам одружився з Шеврелевою дочкою, перебуваючи майже в такому самому становищі, як Жозеф Леба і Віржіні. Яке добре діло — видати заміж дочку й виконати священний обов'язок, віддячивши сироті таким самим добродійством, яке він сам мав від свого попередника в таких самих обставинах! Маючи тридцять три роки, Жозеф Леба думав про п'ятнадцять років ріжниці, що лежали між ним та Огюстіною. До того ж, кмітливості, щоб зрозуміти Гійомові наміри, йому не бракувало, невблаганні принципи купця були йому достатньо відомі, він знав, що молодша ніколи перед старшою не одружиться. Тож нещасний продавець, у якого серце було таке добре, як ноги — довгі, а тіло — гладке, мовчки страждав.

Такі справи були в цій маленькій республіці, що серед вулиці Сен-Дені скидалася на манастир траппістів. Але, щоб дати точний звіт про зовнішні події, як і про почуття, треба вернутися на кілька місяців раніш від тої сцени, якою починаються це оповідання. Уже смеркалося, коли якийсь молодик проходив повз темну крамницю «Пустуна-кота» і спинився на хвилину, розглядаючи картину. Кожен художник полюбувався б з неї. Крамниця, ще неосвітлена, утворювала чорне тло, на якому видно було крамареву їдальню. Лампа розливала в ній жовте світло, що надає такої краси картинам голландської школи. Сніжнобіла білизна, срібло, кришталь утворювали блискучі аксесуари, ще більше прикрашаючи яскраву протилежність між темрявою і світлом. Постать господаря, його дружини, обличчя крамарчуків, чисті риси лиця в Огюстіни, від якої за два кроки сиділа гладка повнощока дівчина, становили разом таку цікаву групу, голови ці були такі оригінальні, кожен характер виявлявся так щиро, спокій, тиша і скромність життя цієї родини почувались так глибоко, що в митця, звиклого змальовувати природу, неодмінно мусіло з'явитись розпачливе бажання віддати цю короткочасну сцену. Той прохожий був молодий художник, що сім років тому дістав першу премію з малярства. Він вернувся з Рима. Поезія наповнювала його душу. Рафаель і Мікель Анджело переситили йому очі, що бажали справжньої природи після довгого перебування в розкішній країні, де мистецтво розкидало скрізь свою величність. Таке було — хибне чи правдиве — його особисте почуття. Після довгого шаленства італійських пристрастей, його серце жадало одної з тих скромних, зосереджених дів, яких у Римі, на жаль, він бачив лише на картинах. Від надпориву, що викликала в його екзальтованій душі природна картина, з якої він любувався, він упав, природна річ, у великий подив перед головною особою — Огюстіна здавалася задумливою і нічого не їла. Лампа стояла так, що все світло падало їй на обличчя, тому її груди, здавалось, рухалися у вогняному колі, яке різкіше окреслювало контури її голови і освітлювало її майже надприродно. Мимоволі митець порівняв її з ангелом-вигнанцем, що згадує про небо. Майже невідоме почуття, щире кипуче кохання залило йому серце. Постоявши якусь хвилину, мов пригнічений тягарем своїх думок, він відірвався від свого щастя і, вернувшись додому, нічого не їв і зовсім не спав. Другого дня він пішов до свого ательє і не виходив звідки, аж поки не поклав на полотно чар тієї сцени, спогад про яку його якось фанатизував. Його щастя було неповне, поки він не мав вірного портрета свого божка. Він часто проходив повз крамницю «Пустуна-кота» і навіть зважився ввійти в неї, переодягнений, двічі чи тричі, тільки б ближче побачити чарівну істоту, яку пані Гійом покривала своїм крилом. Впродовж восьми місяців, віддавшись своєму коханню і пензлям, він став невидимий для своїх найближчих друзів, занедбав товариство, поезію, театр, музику і свої найдорожчі звички. Одного ранку Жіроде вдерся силою, порушуючи накази, що їх митці вміють обходити, добився до нього й розбудив таким питанням:

— Що ти виставиш у Салоні?

Митець схопив приятеля за руку, повів до ательє і відкрив невеличку картину на мольберті й портрет. Поволі й жадібно розглянувши ці два шедеври, Жіроде кинувся приятелеві на шию й поцілував його, не знаходячи слів. Свої хвилювання він міг передати лише так, як сам їх почував — від душі до душі.

— Ти закохався? — спитав Жіроде.

Обидва вони знали, що найкращі портрети Тіціана Рафаеля і Леонардо да Вінчі написані під впливом екзальтованих почуттів, які в різних умовах породжують, зрештою, усі великі твори. Замість відповіді, художник похилив голову.

— Який ти щасливий, що можеш закохатися тут, вернувшись з Італії! Не раджу тобі виставляти такі картини в Салоні, — додав славетний художник. — Бачиш, цих двох картин там не зрозуміють. Ці правдиві фарби, цю чудову роботу не зможуть оцінити, публіка ще не звикла до такої глибини. Картини, що ми малюємо, мій добрий друже, це екрани, ширми. Знаєш, пишімо краще вірші й перекладаймо старих! Від них більше матимеш слави, ніж від наших нещасних полотен.

Не зважаючи на цю розумну пораду, він виставив обидві картини. Сцена домашнього життя спричинилася до справжньої революції в малярстві. Вона породила ті жанрові картини, дивна кількість яких на всіх виставках могла б навести на думку, що їх роблять суто механічно. Щождо портрета, то є мало художників, які не згадували б про це, повне життя, полотно. Для нього публіка, що в масі іноді буває справедлива, присудила вінок, який Жіроде сам поклав. Коло обох картин був великий натовп. Тут «убивали одне одного», як кажуть жінки. Спекулянти, вельможі вкрили ці два полотна подвійними наполеондорами^[4]: художник уперто відмовлявся продати їх або зробити з них копії.

Йому пропонували чимало грошей, щоб їх виритувати, але й купці не були щасливіші від аматорів. Хоч ця пригода й зворушила світ, але не могла досягти глибин маленької Тебаїди^[5] на вулиці Сен-Дені. А проте, прийшовши з візитом до пані Гійом, нотарева дружина говорила про виставку при Огюстіні, яку дуже любила, і пояснила їй мету виставки. Щебетання пані Роген навіяло, природна річ, Огюстіні бажання побачити картини і сміливість нишком попросити свою кузину провести її до Лувру. Кузина зуміла перебороти пані Гійом і дістала дозвіл відірвати дівчину від нудної праці майже на дві години. Огюстіна пройшла крізь натовп до увінчаної картини. Вона, затремтіла, як березовий листок, коли пізнала себе. Вона злякалася й глянула навколо, щоб прилучитися до пані Роген, але її вже відділив від неї людський потік. Ту ж мить її перелякані очі зустрілися з пекучим поглядом молодого художника. Раптом вона згадала обличчя прохожого, якого часто з цікавістю помічала, думаючи, що це — новий сусід.

— Бачите, що навіяло мені кохання! — сказав художник на вухо боязькій істоті, яку ці слова зовсім жахнули.

Вона знайшла в собі надприродну силу, щоб розіпхнути натовп і прилучитися до своєї кузини. Та все ще намагалася пройти крізь масу публіки, що заважала їй дістатися до картини.

— Вас задушать, — крикнула Огюстіна, — їдьмо!

Але в Салоні бувають хвилини, коли двом жінкам не завжди вільно пройти з галереї. Безладний рух натовпу штовхнув панну Огюстіну Гійом з її кузиною на кілька кроків до другої картини. Випадково їм легко було разом підійти до картини, відомої через моду, що цього разу була в згоді з талантом. Здивований вигук нотаревої дружини загубився в гомоні й гудінні натовпу. Щождо Огюстіни, то вона мимоволі заплакала, побачивши цю чудову сцену, і від якогось майже нез'ясовного почуття поклала пальця на уста, коли помітила кроків за два від себе захоплене обличчя молодого художника. Незнайомець відповів, кивнувши головою, і показав на пані Роген, як на невчасного гостя, даючи цим знати Огюстіні, що він її зрозумів. Ця пантоміма мов жаром обкинула все тіло бідної дівчини, що почувала себе вже в змові з художником. Задушлива спека, безперервна лава найблискучішого вбрання, запаморочення від зміни фарб, численність живих і намальованих облич, золоті рами — все це п'янило її і збільшувало її хвилювання. Вона мабуть знепритомніла б, коли б, не зважаючи на цей хаос вражінь, у глибині її душі не з'явилась невідома насолода, оживляючи всю її істоту. Проте, вона вважала, що потрапила в жахливу пастку того демона, про якого віщували їй громові казання проповідників. Ця хвилина була для неї ніби хвилиною безумства. Вона бачила, що до екіпажу кузини її проводить той молодик, повний щастя і кохання. Під впливом зовсім нового зворушення, сп'яніння, що якось підкоряло її природі, Огюстіна, послухавши красномовного голосу свого серця, глянула кілька разів на молодого художника, виявляючи перед ним своє замішання. Рум'янець щік ніколи так яскраво не контрастував з білістю її тіла. Художник побачив тоді цю красу в усьому розцвіті, цю чистоту в її славі. Огюстіна відчула якусь радість, змішану зо страхом, думаючи, що її присутність дає щастя тому, чиє ім'я було на устах у всіх, чий талант давав безсмертя швидкоплинним образам. Її кохають! В цьому годі було сумніватися. Коли художник зник з її очей, його прості слова ще бриніли в її душі: «Ви бачите, що мені навіяло кохання». Биття серця, ставши глибшим, здавалося їй болем, стільки бо невідомих сил розбудила в ній розпалена кров. Вона прикинулась, ніби їй дуже болить голова, щоб не відповідати на кузинині питання про картини. Але вернувшись, пані Роген не могла не сказати пані Гійом про славу, якої здобув «Пустун-кіт». А Огюстіна тремтіла всім тілом, коли почула про материне бажання піти до Салону й побачити там свій будинок. Дівчина знову заявила про своє нездужання і дістала дозвіл іти спати.

— Ось що буває після всіх тих видовищ, — скрикнув Гійом, — голова болить! Хіба дуже цікаво побачити на картині те, що бачать на нашій вулиці щодня? Не кажіть мені про цих художників, таких самих нужденних, як і письменники. Якого біса треба було їм брати мій будинок і зневажати його в своїх картинах?

— Це дасть нам змогу продати кількома аршинами сукна більше, — сказав Жозеф Леба.

Це зауваження не перешкодило торговельному судові ще раз засудити мистецтво й літературу. Не важко зрозуміти, що ці міркування не додали багато надії Огюстіні, яка вперше віддалася вночі мріям про кохання. Події цього дня були, як сон, і їй подобалося відновляти його в своїх думках. Вона перейнялася острахом, надіями, сумнівами, всіма хвилюваннями почуттів. Яку порожнечу бачила вона в цьому чорному домі і які скарби знайшла в своїй душі! Бути за дружину талановитій людині, поділяти її славу! Яке спустошення мусіла зробити така думка в серці дитини, вихованої в родинному лоні! Яку надію мусіла вона збудити в дівчині, що жила досі вульгарними принципами, а тепер забажала елегантного життя! До в'язниці впав сонячний промінь. Огюстіна покохала відразу. Вона піддалася, не думаючи, адже стільки її почуттів були підлещені. Хіба не ставить кохання призми між світом і очима вісімнадцятилітньої дівчини? Нездатна завбачати жорстокі нещастя, що випливають із спілки закоханої жінки з чоловіком з уявою, вона вважає, що мусить зробити його щасливим, і не бачить нерівні між собою і ним. Для неї теперішнє є майбутнім. Коли другого дня батько й мати вернулися з Салону, їх сумні обличчя виявляли якесь розчарування. Поперше, художник зняв свої дві картини, а подруге, пані Гійом загубила свою кашемірову шаль. Дізнавшись, що картини зникли після її візиту до Салону, Огюстіна сприйняла це, як вияв тонкості почуття, а це завжди вміють оцінити жінки, майже інстинктивно.

Ранком, коли Теодора де-Соммерв'є, — таке було ім'я, що слава донесла до серця Огюстіни, — який повертався з балу, крамарчуки з «Пустуна-кота» покропили змилинами, він чекав появи своєї наівної подруги, яка не знала про його присутність. Двоє коханців бачилися тільки вчетверте після сцени в Салоні. Перешкоди, які ставив режим Гійомового дому для палкого характеру художника, надавали його почуттю до Огюстіни легко зрозумілої палкості. Як приступити до дівчини, що сидить у конторі між двома такими жінками, як Віржіні й пані Гійом? Як листуватися з нею, коли мати ніколи від неї не відходить? Умілий, як і всі закохані, вигадувати собі нещастя, Теодор уважав за свого соперника одного з продавців, а інших — за його помічників. Якби він і обминув стількох Аргусів^[6], то зазнав би поразки від суворого погляду крамаря і пані Гійом. Скрізь перешкоди, скрізь розпач! Сила пристрасті перешкоджала молодому художникові знайти ту вмілу спритність, що у в'язнів і коханців здається останнім зусиллям розуму, розпаленого дикою потребою волі або вогнем кохання. Теодор бігав тоді по кварталу нестримно, як божевільний, начебто рух міг підказати йому якусь раду. Добре виснаживши свій розум, він надумав підкупити товстощоку служницю. Отже, вони встигли обмінятися кількома листами за два тижні після нещасного ранку, коли Гійом і Теодор так добре оглянули одне одного. Тепер закохані умовились бачитися певними годинами дня й неділями в Сен-Ле на обідні та вечірні. Огюстіна надіслала своєму любому Теодорові список родичів і домашніх друзів. До них молодий художник намагався знайти підступ і зацікавити, якщо можливо, своїми любовними думками котрусь із тих душ, заклопотаних грішми і торгівлею, яким справжня пристрасть мусіла здаватися дивовижною, нечуваною спекуляцією! А втім, ніщо не змінилося в звичках «Пустуна-кота». Якщо Огюстіна була неуважна, якщо вона, наперекір усім законам домашньої хартії, йшла до своєї кімнати і там горщиком з квіткою подавала сигнали, якщо вона зідхала, задумувалась, ніхто, навіть сама мати не помічала цього. Цей випадок здивує тих, хто може зрозуміти дух цього будинку, де думка, позначена поезією, мусіла суперечити істотам і речам, де ніхто не міг дозволити собі ні руху, ні погляду, якого б не помітили й не проаналізували. А проте, в цьому не було нічого надзвичайного: спокійний корабель, що плив бурхливим морем паризького майдану під прапором «Пустуна-кота», був у владі одної з тих бур, що їх можна назвати рівноденними, бо вони з'являються періодично. Уже два тижні п'ятеро людей екіпажу, пані Гійом і Віржіні віддалися надмірній роботі, відомій під назвою складання інвентаря. Пересували всі паки й перевіряли довжину шматків, точно позначаючи вартість кожного відрізка! Старанно переглядали прив'язані картки, дізнаючись, коли куплено сукно. Встановлювали поточні ціни. Ввесь час стоячи на ногах з аршином у руці, з пером за вухом, Гійом скидався на капітана, що командує судном. Його пронизливий голос сягав у потайне віконце, запитуючи глибину льохів нижньої крамниці й виголошуючи варварські вислови комерції, яка користується тільки загадками:

— Як з Г-Н-З? — Скуплено. — Скільки лишилося від К-Х? Два аршини. — Яка ціна? — П'ять, три. — Призначте по три всі А, всі У-У, всі М-П й решту В-Д-О.

Тисячі інших висловів, таких самих незрозумілих, гуляли по всій конторі, як вірші сучасної поезії, коли б їх читали одне одному романтики, щоб підтримати своє захоплення одним з своїх поетів. Ввечорі Гійом, замкнувшись з своїм продавцем та дружиною, зводив рахунки, починав нові, нагадував тим, хто запізнився сплатити, і писав накладні. Всі троє виконували цю величезну роботу, а її наслідки, записані на найкращому папері, свідчили перед фірмою Гійом, що стільки було грішми, стільки крамом, стільки векселями та позичковими листами, що вони не винні ні су, а їм винні сто чи двісті тисяч франків, що капітал зростає, що ферми, будинки, ренти треба збільшити, поновити, подвоїти. Звідси з'являлася потреба з більшим ніж будь-коли запалом збирати нові екю, і ніколи не спадало на думку цим працьовитим мурашкам спитати себе: «А навіщо?» Зважаючи на цю щорічну метушню, щаслива Огюстіна втекла від недріманності своїх Аргусів. Нарешті, в суботу ввечері інвентар скінчили. Цифри обігового капіталу давали досить нулів і, на знак задоволення, Гійом скасував сувору заборону цього року про десерт. Хитрий сукнар тер руки і дозволив крамарчукам залишатися за столом. Як тільки кожний матрос екіпажу скінчив свою чарку домашньої наливки, почувся гуркіт карети. Родина поїхала дивитись «Сандрільйону» у Вар'єте, а два наймолодші крамарчуки дістали по шестифранковому екю і дозвіл піти, де вони схочуть, але щоб вернулися додому до півночі.

Не зважаючи на цю гульню, в неділю вранці старий сукнар устав о шостій годині, надів своє брунатне вбрання, що його надзвичайні відтінки завжди давали йому однакове задоволення, почепив золоті застібки до пояса своїх широких шовкових штанів, потім о сьомій годині, коли всі в домі ще спали, прийшов до свого кабінету, що був суміжний з крамницею першого поверху. Освітлювався він крізь вікно, загратоване дебелими залізними смугами, яке виходило на маленьке чотирикутне подвір'я, подібне до колодязя, бо було оточене чорними мурами. Старий сам відчинив такі знайомі йому віконниці, оббиті толем, і підняв половину рами, підсунувши її по пазах. Холодне повітря з подвір'я освіжило гарячу атмосферу цього кабінету, що пашила звичайним у конторах духом. Крамар усе стояв, поклавши руку на брудні ручки комишового крісла, оббитого сап'яном, який втратив свій первісний колір, і ніби не зважувався сісти на нього. Він глянув зворушено на бюро з подвійним пюпітром, де проти його власного місця відведене було й місце для його дружини під маленькою аркою в стіні. Гійом дивився на нумеровані теки, стрічки, інструменти, залізо для штампування сукна, каси, всі речі давнього походження, і йому здавалося, що бачить себе перед викликаною тінню Шевреля. Він присунув собі того самого стільчика, де сидів колись перед своїм небіжчиком хазяїном. Цього стільчика, оббитого чорною шкірою з вилізлим по кутках, але нерозгубленим кінським волосом, він поставив тремтячою рукою на те саме місце, де його ставив попередник. Потім з невимовним хвилюванням смикнув дзвоник, що висів якраз у головах ліжка Жозефа Леба. Коли рішучий удар завдано, старий крамар, для якого ці спогади, певна річ, були занадто важкі, взяв кілька одержаних векселів і дивився на них, нічого не бачачи, коли це раптом увійшов Жозеф Леба.

— Сідайте тут, — сказав йому Гійом, показуючи на стільчика.

Тому, що старий сукнар ніколи не запрошував його сідати при собі, Жозеф Леба здригнувся.

— Що ви думайте про ці векселі? — спитав Гійом.

— Їх ніколи не сплатять.

— Чому так?

— Бо я знаю, що Етьєн і товариство позавчора платили золотом.

— Ох, ох! — скрикнув сукнар. — Треба бути дуже хворим, щоб показувати свою жовч. Поговорім про інше. Жозефе, інвентар уже скінчений.

— Так, хазяїне, і дивіденд з найкращих, які ви тільки мали.

— Та не вживайте цих нових слів. Скажіть, прибуток, Жозефе. Ви знаєте, мій хлопче, що цими наслідками ми трохи й вам зобов'язані? Тому я не хочу, щоб ви одержували платню. Пані Гійом подала мені думку запропонувати вам частину прибутку. Ну, Жозефе, «Гійом і Леба», — хіба ці слова не утворять гарну торговельну фірму? Можна було б додати «і товариство», щоб заокруглити напис.

Сльози виступили на очах у Жозефа Леба, хоч він старався заховати їх.

— Ах! Пане Гійом, чим я міг заслужити стільки доброти? Я тільки виконував свій обов'язок. Ви й так уже зробили багато бідному сироті…

Він чистив правою рукою лівий манжет і не зважувався подивитись на крамаря. Той посміхався, думаючи, що цього скромного молодика треба, мабуть, підбадьорити, як і з ним це колись було, щоб договоритися до кінця.

— А проте, — казав далі батько Віржіні, — ви не варті цієї ласки, Жозефе. Ви не довіряєте мені так, як я вам (продавець раптом підвів голову). Ви знаєте секрет каси. Протягом двох років я говорив вам майже про всі свої справи. Посилав вас на фабрику. Крім того, я не ховаю від вас нічого. А ви?.. Ви щось маєте на серці, а не сказали мені ні слова (Жозеф Леба почервонів). Ха, ха! — скрикнув Гійом, — ви гадали обдурити такого старого лиса, як я? Мене, що передбачив, як ви знаєте, банкрутство Лекока.

— Як, — відповів Жозеф Леба, дивлячись на хазяїна так уважно, як і той на нього, — як ви знаєте, кого я кохаю?

— Я все знаю, хитрику, — сказав йому поважний і хитрий продавець, потягши його за кінчик вуха. — І я прощаю, бо й сам робив те саме.

— І ви мені її віддасте?

— Так, з п'ятдесятьма тисячами екю, ще й залишу тобі стільки ж. І почнемо торгувати на нових витратах, під новою торговельною фірмою. Ми ще заваримо справу, хлопче, — скрикнув старий купець, підводячись і розмахуючи руками. — Знаєш, зятю, на світі нема кращого за торгівлю. Ті, хто питає, яке вона дає задоволення, то ду́рні. Пильнувати справ, уміти керувати на місці, чекати з тугою, немов граючи у карти, чи збанкрутує Етьєн і товариство, бачити, як проходить полк імператорської гвардії, одягнений у наше сукно, підставити ногу сусідові — законно розуміється! — виробляти сукно дешевше, ніж інші, стежити за справою, накресленою в загальних рисах, як вона починається, росте, хитається, має успіх, знати, як міністр поліції, всі пружини торговельних фірм, щоб не помилитися, твердо стояти на ногах під час катастрофи, мати через листування приятелів у всіх мануфактурних містах, — хіба це не безперервна гра, Жозефе? Це ж саме життя. Я помру серед цієї метушні, як старий Шеврель, натішившись нею досхочу.

В запалі своєї гарячої імпровізації, Гійом майже не дивився на свого продавця, а той плакав гіркими слізьми.

— Та ну ж бо, Жозефе, мій бідний хлопче, що це тобі?

— Ох, я так люблю її, так, пане Гійом, що в мене серце завмирає, я гадаю…

— Ну, хлопче, — сказав зворушений купець, — ти щасливіший, ніж гадаєш, хай йому лихо, бо вона теж тебе любить. Я це добре знаю.

І підморгнув своїми зеленими очицями, дивлячись на свого продавця.

— Панно Огюстіно! Панно Огюстіно! — крикнув Жозеф Леба в запалі.

Він кинувся з кабінету, але його спинила залізна рука здивованого хазяїна і міцно поставила його перед себе.

— До чого тут Огюстіна в цій справі? — спитав Гійом, і його голос зразу охолодив нещасного Жозефа Леба.

— Хіба це не вона… що… я кохаю? — пробурмотів продавець.

Збентежений браком проникливості, Гійом сів знову, охопив свою гостроверху голову обома руками, щоб подумати про дивне становище, в якому він опинився. Засоромлений і зажурений стояв Жозеф Леба.

— Жозефе, — сказав крамар з холодною гідністю, — я говорив вам про Віржіні. Коханню не накажеш, я це знаю. Мені відома ваша стриманість, ми забудемо про це. Я не видам ніколи Огюстіни перед Віржіні. Ви матимете 10% з прибутку.

Продавець, якому кохання надало незвичайної мужності і красномовності, склав руки, заговорив і говорив Гійомові чверть години з таким запалом і чулістю, що становище змінилося. Коли б мова йшла про торговельну справу, старий крамар, маючи тверді правила, міг би сказати щось певне, але відкинутий за тисячу льє від комерції, в море почуттів, без компасу, він плив нерішуче. Захоплений природною добротою, він почав молоти абищо.

— Ех, хай тобі лихо, Жозефе, ти ж знаєш, що між моїми дітьми ріжниця на десять років? Панна Шеврель не була гарна, але вона не може скаржитися на мене. Зроби, як я. Та не плач же, ну, чи не дурний ти! Це якось влаштується, ми побачимо. Завжди якось то можна вийти із скрути. Ми, чоловіки, не завжди буваємо Селадонами^[7] для своїх жінок. Чи чуєш мене? Пані Гійом дуже побожна і… Ну, дитино моя, ти підеш сьогодні до обідні під руку з Огюстіною.

Такі слова кинув навмання Гійом, і вони звеселили закоханого продавця: він уже гадав про Віржіні для одного з своїх товаришів. Виходячи з задимленого кабінету та стискаючи руку своєму майбутньому тестеві, він сказав впевненим голосом, що все влаштується на краще.

— Що подумає пані Гійом?

Ця думка страшенно мучила чесного крамаря, коли він лишився сам.

За сніданком пані Гійом і Віржіні дивилися досить пустотливо на Жозефа Леба, бо крамар їм покищо не сказав нічого про своє розчарування. Продавець, здавалось, був дуже збентежений. Своєю соромливістю він заслужив ласку своєї тещі. Матрона стала така весела, що подивилась на чоловіка з посмішкою і дозволила собі кілька жартів, які з незапам'ятних часів ведуться в таких простацьких родинах. Вона взяла під сумнів зріст Віржіні проти Жозефа Леба, щоб примусити їх помірятися. Ці підготовчі дурнички викликали хмару на батьковому чолі, і він навіть виявив таку прихильність до пристойності, що наказав Огюстіні взяти під руку першого продавця, ідучи до Сен-Ле. Пані Гійом, здивована делікатністю свого чоловіка, похвально хитнула йому головою. Похід рушив у такому порядкові, що не міг викликати ніяких глузливих тлумачень у сусідів.

— Чи не гадаєте ви, панно Огюстіно, — казав, хвилюючись, продавець, — що купецька дружина може розважатися більше, ніж ваша мати, носити діаманти, їздити каретою, коли її чоловік має добрий кредит, як от пан Гійом, наприклад? О, я, якби одружився, то бажав би взяти на себе ввесь тягар і бачити свою дружину щасливою. Я не посадив би її в конторі. Бачите, в сукнарській справі жінки тепер не такі потрібні, як колись. Пан Гійом мав рацію робити так, як він робив, а до того ж це був і смак його дружини. Але хай дружина знається трохи на рахівництві, листуванні, роздрібній торгівлі, на замовленнях та своєму господарстві, щоб не бути без діла, — оце й усе. А о сьомій годині, коли крамниця зачинена, я розважатимусь, їздитиму до театру, в гості… Але ви мене не слухаєте?

— Ні, слухаю, пане Жозеф. А що ви скажете про малярство? Це гарна робота?

— Так, я знаю одного маляра, пана Люрдуа, у нього водяться грошенята.

Отак розмовляючи, родина дійшла до церкви Сен-Ле. Тут пані Гійом обняла права і вперше посадила Огюстіну поруч себе. Віржіні сіла на четвертому стільці поруч Леба. Під час проповіді все йшло гаразд між Огюстіною і Теодором. Той, стоячи за колоною, палко молився на свою мадонну, але під час піднесення дарів пані Гійом трохи запізно помітила, що її Огюстіна тримає молитовника догори ногами. Вона збиралася дуже вилаяти її, а потім, спустивши свій вуаль, перестала читати й подивилась у тому напрямі, куди звертала свої очі її дочка. За допомогою окулярів вона побачила молодого художника, що своєю елегантністю більше нагадував капітана кавалерії у відпустці, ніж купця. Важко уявити собі лють пані Гійом, яка лестила себе тим, що чудово виховала дочок. І от у Огюстіниному серці вона побачила таємне кохання, якого небезпеку прибільшила через свою доброчесність і тямущість. Вона подумала, що дочка отруєна до глибини серця.

— Тримайте передусім вашу книгу, як слід, — сказала вона тихо, але тремтячи від гніву.

Вона враз вихопила винувача-молитовника й поклала його так, щоб літери стояли в ньому правильно.

— Не смійте підводити очей від молитов, — додала вона, — інакше матимете справу зо мною. Після відправи ми з батьком поговоримо з вами.

Ці слова були ударом грому для бідної Огюстіни. Вона відчула, що непритомніє, але, борючись між болем, що відчувала, і страхом наробити скандалу в церкві, вона мала мужність заховати свої хвилювання. А проте, легко було дізнатися про її турботи з того, як тремтів молитовник, а сльози падали на кожну перегорнену сторінку. Від вогненного погляду, яким кинула пані Гійом, художник зрозумів лихо, куди вскочило його кохання, і вийшов з люттю в серці, готовий на все.

— Ідіть до своєї кімнати, — сказала пані Гійом своїй дочці, вернувшись додому, — ми вас покличемо, і ні в якому разі не смійте звідти виходити.

Нарада між подружжям була така таємна, що назовні спочатку нічого не виявилось. А втім, Віржіні, що підбадьорювала свою сестру тисячею ніжних доводів, дійшла в своєму співчутті до того, що підкралася до дверей материної спальні, де відбувалася розмова, щоб підслухати хоч кілька слів. Коли вона вперше пройшла з третього на другий поверх, то почула, як батько скрикнув:

— Пані, так ви хочете вбити свою дочку?

— Моя бідненька, — сказала Віржіні своїй заплаканій сестрі, — татко боронить тебе.

— А що вони хочуть зробити Теодорові? — спитало невинне створіння.

Зацікавлена Віржіні спустилася знову, але цей раз залишилась довше: вона дізналась, що Леба кохає Огюстіну. Того незабутнього дня, такий спокійний звичайно будинок став пеклом. Пан Гійом довів до розпачу Жозефа Леба, сказавши йому про кохання Огюстіни до незнайомця. Леба, який уже намовив одного приятеля сватати Віржіні, побачив свої надії зруйнованими. Панна Віржіні, пригнічена тим, що Жозеф начебто відмовив їй, відчула мігрень. Незгода, що виникла між подружжям під час порозуміння, яке відбулося між пані та паном Гійомом і в якому вони втретє за життя мали протилежні думки, виявилась жахливим способом. Нарешті, о четвертій годині дня Огюстіна, бліда, тремтяча, з червоними очима, з'явилася перед батьками. Бідна дитина щиро розповіла дуже коротку історію свого кохання. Підбадьорена словами батька, що обіцяв вислухати її мовчки, вона набралась мужності вимовити ім'я свого любого Теодора де-Соммерв'є і навмисне підкреслила аристократичну часточку його прізвища. Віддаючись незнаним чарам — говорити про своє почуття, вона знайшла досить сили, щоб заявити з наівною рішучістю, що кохає Соммерв'є, що писала йому про це й додала з сльозами на очах:

— Віддати мене за іншого, це зробити мене нещасною.

— Виходить, ви, Огюстіно, не знаєте, що таке художник! — скрикнула з жахом матір.

— Пані Гійом! — сказав старий батько, наказуючи своїй жінці мовчати. — Огюстіно, — сказав він, — митці взагалі голота. Вони великі марнотрати, тому завжди негідники. Я був постачальником у покійного Жозефа Верне, покійного Лекена й покійного Новера. Ах! Коли б ти знала, які штуки виробляв з бідним Шеврелем цей Новер, шевальє де-Сен-Жорж, особливо Філідор! Вони всі жартуни, я це знаю. У них балачки, манери… Ах! Ніколи твій пан Сумер… Соммер…

— Де-Соммерв'є, батьку.

— Гаразд, де-Соммерв'є, хай так! Ніколи він не буде такий люб'язний до тебе, як був до мене шевальє де-Сен-Жорж того дня, коли я дістав консульський вирок проти нього. То були люди вельможні.

— Але, тату, Теодор дворянин, і писав мені, що був багатий. Його батька перед Революцією звали шевальє де-Соммерв'є.

На цьому слові Гійом глянув на свою страшну половину, — їй перечили, тому вона стукала по підлозі кінчиком ноги і похмуро мовчала. Вона навіть не кидала на Огюстіну сердитих поглядів і, здавалося, поклала на пана Гійома всю відповідальність за таку важливу справу, бо її порад він не слухав. Але все ж таки, не зважаючи на таку нібито байдужість, коли побачила, як легко ставиться її чоловік до катастрофи, в якій не було нічого комерційного, вона скрикнула:

— Справді, пане, ви дуже легкодухі з вашими дочками, але…

Гуркіт екіпажу, що затих коло воріт, раптом спинив догану, якої старий купець уже начувався. За хвилину в кімнаті з'явилася пані Роген і, подивившись на цих трьох акторів домашньої сцени, промовила протекторським тоном:

— Я, кузино, все знаю.

Пані Роген мала одну хибу: вона гадала, що, як дружина паризького нотаря, може грати ролю чепурухи.

— Я все знаю, — сказала вона ще раз, — і прилетіла до Ноєвого ковчегу, як голубка з маслиновою галузкою. Цю алегорію я вичитала в «Генії христіанства»^[8], — сказала вона, звертаючись до пані Гійом, — порівнення мусить сподобатись вам, кузино. Та чи знайте ви, що пан де-Соммерв'є чарівна людина? — додала вона, посміхаючись до Огюстіни. — Він подарував мені сьогодні вранці мого портрета, зробленого майстерною рукою. Він коштує найменше шість тисяч франків.

З цими словами вона злегка вдарила по плечі Гійома. Старий купець не міг стриматись, і на устах у нього з'явилася його звичайна широка посмішка.

— Я добре знаю пана де-Соммерв'є, — вела далі голубка. — Ось уже тижнів зо два він одвідує мої вечірки і є їх прикрасою. Він розповів мені всі свої нещастя і взяв мене за адвоката. З сьогоднішнього ранку я знаю, що він кохає Огюстіну і здобуде її. Ах, кузино, не хитайте головою на знак відмови! Знайте, що він буде бароном і що він дістав у Салоні ім'я кавалера ордену Почесного Легіону від самого імператора: Роген став у нього за нотаря і знає його справи. Так от, пан де-Соммерв'є маю добре майно, що дає йому дванадцять тисяч ліврів ренти. Чи знаєте ви, що тесть такої людини може стати мером своєї округи, наприклад? Хіба ви не бачили, як пан Дюпон зробився графом імперії і сенатором, бо приїхав, як мер, вітати імператора при в'їзді до Відня? О, цей шлюб буде! Я дуже люблю цього красивого молодика. Його поведінка щодо Огюстіни немов з роману взята. Побачиш, моя рибонько, ти будеш щаслива, і кожний захоче бути на твоєму місці. На моїх вечірках буває герцогиня де-Карільяно, яка дух ронить за паном де-Соммерв'є. Деякі злі язики кажуть, що вона приходить лише задля нього, начебто вчорашня герцогиня не на місці в одної з Шеврель, чий рід має за собою сто років доброї буржуазії… Огюстіно, — казала далі пані Роген по маленькій паузі, — я бачила портрет. Боже, який же він гарний! Ти знаєш, імператор побажав бачити його? Він сказав, сміючись, віце-конетаблеві, що, якби було багато таких жінок при його дворі, коли туди приїздить стільки королів, він почував би силу підтримати мир у Европі. Хіба це не похвально?

Грози, що ними почався цей день, нагадували грози в природі, бо принесли спокій і годину. Пані Роген виявила стільки спокуси в своїй промові, вона зуміла зачепити заразом стільки струн у сухих серцях Гійомів, що кінець-кінцем знайшла таку струну, яку можна було використати. За тої дивної доби комерція і фінанси більш як будьколи мали безумне бажання родичатися з вельможами, і генерали імперії дуже добре використали цей нахил. Пан Гійом страшенно повставав проти цієї нещасної пристрасті. Його улюблена аксіома була та, що, коли жінка хоче бути щасливою, вона мусить виходити заміж за людину свого класу, бо, рано чи пізно, буде кара за бажання піднестися надто високо. Кохання не може встояти проти домашніх сварок, тому треба знайти один в одному дуже міцні якості, щоб бути щасливими. Не треба, щоб один з подружжя знав більше, як другий, бо передусім вони мусять добре розуміти одне одного. Коли чоловік говорить по грецькому, а жінка по латинському, вони рискують померти з голоду. Цю ніби приказку він сам вигадав. Порівнював такі шлюби до старовинних матерій з шовку та шерсті, в яких шовк завжди, кінець-кінцем, прорізував шерсть. Проте, пихи в глибині людського серця так багато, що обачний стерничий, який так добре керував «Пустуном-котом», піддався агресивній спритності пані Роген. Сувора пані Гійом перша добачила в доччиному нахилі мотиви змінити свої принципи й погодилась прийняти де-Соммерв'є, якого вирішила взяти під пильний іспит.

Старий купець пішов до Жозефа Леба й повідомив його, як стоїть справа. О пів до сьомої в їдальні, яку вславив художник, зібралися під скляним дахом пан і пані Роген, молодий художник і його чарівна Огюстіна, Жозеф Леба, що терпляче поставився до свого нещастя, і Віржіні, бо мігрень у неї вже пройшла. Пан і пані Гійом бачили в майбутньому своїх дітей улаштованими, а долю «Пустуна-кота» відданою до вмілих рук. Їхнє задоволення дійшло свого вершка, коли за десертом Теодор подарував їм чудову картину, яку вони не могли побачити і де змальована була внутрішність старої крамниці, що дала стільки щастя.

— Як же гарно! — скрикнув Гійом. — Сказати тільки, що за неї давали тридцять тисяч франків…

— Он видно й пелюстки мого чепця, — додала пані Гійом.

— А ці розгорнуті сукна, — сказав Леба, — так і хочеться взяти в руки.

— Драпування завжди буває гарне, — відповів художник, — ми, сучасні митці, дуже щасливі, що осягнули досконалість античних драпувань.

— Так ви любите драпування?^[9] — скрикнув Гійом. — От і добре, хай йому лихо, удармо по руках, мій молодий друже! Якщо ви поважаєте комерцію, ми порозуміємось. Ех! Завіщо її зневажати? З неї світ почався, адже Адам продав рай за яблуко. Правда, то не була добра спекуляція!

І старий купець голосно й щиро засміявся, збуджений шампанським, яке щедро наливав. Полуда на очах у молодого художника була така міцна, що він уважав своїх майбутніх родичів за симпатичних людей. Він навіть розвеселив їх кількома тонкими жартами і всім дуже сподобався. Ввечорі зал, умебльований «коштовностями», як висловлювався пан Гійом, спорожнів; пані Гійом переходила від стола до каміна, від канделябра до свічника і дбайливо гасила свічки, а бравий купець, що завжди вмів ясно бачити, коли мова йшла про справи або гроші, пригорнув до себе Огюстіну, посадовив її собі на коліна й звернувся до неї з такими словами:

— Дитино моя люба, ти вийдеш заміж за твого де-Соммерв'є, бо ти так хочеш, тобі дозволено рискувати своїм капіталом щастя. Але мене не піймаєш на ті тридцять тисяч франків, що заробляє цей молодик, псуючи гарне полотно. Коли гроші так швидко приходять, то так само й зникають. Хіба я не чув, як цей молодий гульвіса казав, що гроші круглі тому, щоб котитися? Якщо вони круглі для марнотратників, то плоскі для людей ощадливих, які їх збирають. Моя дитино, цей красун каже, що дасть тобі карети, діаманти. Він має гроші, хай витрачає їх на тебе, bene sit^[10]. То не моя справа. Але щодо того, що я даю тобі, то я не хочу, щоб так важко зібрані екю витрачалися на карети та на всяке абищо. Хто багато витрачає, той ніколи не буде багатий. На сто тисяч франків твого посагу не можна купити всього Парижа. Колись ти дістанеш кілька сот тисяч франків, але я довго примушу тебе їх чекати, якнайдовше, хай йому лихо! Так я одвів твого нареченого в куток, і людині, що довела Лекока до банкрутства, не важко було умовити художника, щоб він одружився без спільного володіння майном з дружиною. Я простежу за контрактом, щоб у ньому були обумовлені ті дарунки, що він гадає тобі зробити. Ну, добре, моя дитино, я сподіваюся бути дідом, я вже хочу піклуватися про внуків: присягнись же тут не підписувати жодного грошового паперу, не порадившись зо мною, а якщо я дуже рано піду за Шеврелем, радься з молодим Леба, твоїм швагром. Обіцяй це мені.

— Так, тату, я вам у цьому присягаюся.

На цих словах, промовлених ніжним голосом, старий поцілував дочку в обидві щоки. Цієї ночі всі закохані спали майже так спокійно, як і подружжя Гійом.

За кілька місяців після цієї пам'ятної неділі, в церкві Сен-Ле відбулося два дуже відмінні вінчання. Огюстіна й Теодор з'явилися в цілковитому сяйві свого щастя, з повними кохання очима, в елегантному вбранні; їх чекав блискучий екіпаж. Приїхавши з родиною доброю найманою бричкою, Віржіні, спершись батькові на руку, покірно йшла слідом за молодшою сестрою, вдягнена багато простіше, і була, мов тінь, потрібна для гармонії картини. Гійом ужив неймовірних зусиль, щоб Віржіні повінчано раніш за Огюстіну; але йому боляче було бачити, що вище й нижче духівництво зверталося кожного разу до елегантнішої молодої. Він чув, як дехто з сусід надзвичайно хвалив здоровий розум Віржіні, що брала солідніший шлюб і залишалася вірна своєму кварталові; разом з тим вони кинули кілька уїдливих, підказаних заздрістю жартів про Огюстіну, що віддавалася за митця, за дворянина; вони додали з якимсь жахом, що коли Гійомів узяло честолюбство, сукнарство пропало. Коли один старий торговець віялами сказав, що цей марнотрат скоро залишить її на соломі, Гійом похвалив себе in petto^[11] за свою обережність у шлюбному контракті. Ввечері після розкішного балу з однією з тих щедрих вечер, що пам'ять про них починає вже губитися в теперішньому поколінні, старі Гійоми залишилися в своєму будинку на вулиці Коломб'є, де гуляли весілля, молоді Леба вернулися тою ж таки найманою бричкою до старого будинку на вулиці Сен-Дені, щоб керувати судном «Пустуна-кота», а художник, сп'янілий від щастя, не випускав з обіймів свою любу Огюстіну, підхопив її, коли карета зупинилася на вулиці Трьох Братів, і поніс її до помешкання, прикрашеного всіма мистецтвами.

Бурхлива пристрасть, що охопила Теодора, дала змогу пробути молодому подружжю майже цілий рік, коли найменша хмарка не тьмарила небесну блакить, під якою вони жили. В існуванні для цих двох коханців не було нічого важкого. Теодор прикрашав кожний день неймовірними візерунками втіхи; йому подобалося зміняти пориви жаги солодкою млостю відпочинку, коли душі так високо підносяться в екстазі, що, здаються, забувають в ньому тілесний зв'язок. Нездатна міркувати, щаслива Огюстіна піддалася хвилястій течії свого щастя, — їй здавалося, що вона ще не все робить, віддаючись дозволеному й святому шлюбному коханню; проста й наівна, вона не знала, зрештою, ні кокетства відмови, ні влади, яку забирає великосвітська дама над чоловіком за допомогою вправних капризів. Вона занадто любила, щоб розраховувати майбутнє, і не уявляла собі, що таке чарівне життя може колинебудь урватися. Щаслива бути всіма радощами свого чоловіка, вона вважала, що це невгасиме кохання завжди буде для неї найкращою прикрасою. До того ж, щастя кохання надало їй такого блиску, що її краса навіяла їй гордості й свідомості, що вона завжди зможе панувати над такою запальною людиною, як пан де-Соммерв'є. Отже, становище одруженої жінки не навчило її нічого іншого, крім кохання. В лоні цього щастя вона лишилася тою несвідомою дівчинкою, що відлюдно жила на вулиці Сен-Дені, і зовсім не подбала засвоїти манери, виховання й тон того кола, в якому мусіла жити. Її слова були словами кохання; вона виявляла в них певну гнучкість розуму і деяку витонченість вислову, але говорила мовою, спільною всім жінкам, коли вони поринають у почуття, яке здаються їхньою стихією. Якщо Огюстіна випадково висловлювала думку, протилежну Теодоровій, молодий художник сміявся з цього, як сміються з перших помилок чужоземця, які зрештою починають обридати, коли той не виправляється. Не зважаючи на таке кохання, на кінець року, як чарівного, так і швидкого, Соммерв'є відчув одного ранку потребу вернутися до своєї роботи й своїх звичок. Його дружина була вагітна. Він побачився з друзями. Під час довгих страждань того року, коли жінка вперше годую дитину, він працював безперечно із запалом, але іноді шукав розваги у великому світі. Найбільше він любив бувати у герцогині де-Карільяно, яка, кінець-кінцем, прихилила до себе славетного митця. Коли Огюстіна одужала, а син її не вимагав уже того невідступного догляду, що забороняє матері розваги, Теодор побажав зазнати насолоди самолюбства, яку дає нам товариство, коли ми з'являємось у ньому з гарною жінкою, предметом заздрості і захоплення. Проходити салонами, з'являючись у них у сяйві, позиченому від слави свого чоловіка, бачити заздрість жінок — було для Огюстіни новими жнивами втіхи, але то був уже останній відблиск, що кинуло їй шлюбне щастя. Вона почала з того, що образила його гордість, коли, не зважаючи на даремні зусилля, виявила своє неуцтво, неправильність своє мови і вузькість своїх поглядів. Подоланий майже два з половиною роки першими поривами кохання, характер Соммерв'є, коли заспокоїлась немолода вже пристрасть, знову вернувся до свого нахилу й звичок, що на хвилину вхилилися від своєї течії. Поезія, малярство й вишукані втіхи уяви мають над високими душами невідбірні права. Ці потреби сильної душі не були придушені в Теодора впродовж цих двох років, вони знайшли тільки нову поживу. Коли він обійшов поля кохання, коли художник назбирав, як діти, троянд та волошок з такою жадобою, що й не помітив, що квіти в його руках уже не вміщаються, — сцена змінилася. Коли художник показував дружині ескізи своїх найкращих творів, вона скрикувала так, як скрикнув би Гійом «Як гарно!» Цей безбарвний захват походив не від свідомого почуття, а лише від віри кохання. Огюстіна любила його погляд над найкращу картину. Єдина велич, яку вона знала, була велич серця. Зрештою, Теодорові стала очевидною жорстока правда: його дружина не розуміла поезії, вона не жила в його сфері, вона не йшла за всіма його поривами в його імпровізаціях, в його радощах і скорботах. Вона не мала високих почуттів, жила в світі реальному, тоді як його голова була в небесах. Звичайні люди не можуть зрозуміти безупинних страждань істоти, яка, бувши зв'язана з іншою найінтимнішими з усіх почуттів, мусить приборкувати найдорожчі зльоти своєї думки й пускати в небуття образи, створені під діянням чарівної сили. Ці муки для неї тим жахливіші, що найперший закон почуття до свого компаньйона велить нічого не таїти одне від одного і ділитися буянням своєї думки так само, як і звіренням своєї душі. Не можна безкарно ошукати волю природи: вона невблаганна, як доконечність, яка становить, безперечно, певну соціальну природу. Соммерв'є замкнувся в тиші й мовчанні свого ательє, сподіваючись, що звичка жити серед митців зможе виховати його дружину й розвинути в неї завмерлий паросток вищого розуму, яким, на думку декого з видатних мислителів, кожна істота обдарована в потенції. Але Огюстіна була надто релігійна, тому злякалася художникового тону. На першому ж обіді, що влаштував Теодор, вона почула слова одного молодого художника, сказані з дитячою легковажністю, якої вона не зуміла спостерігти, але яка виправдує всяку протирелігійність у жарті:

— Алеж, пані, ваш рай не кращий за Рафаелевого «Спаса»? А мені набридло на нього дивитись.

Отже, Огюстіна внесла в це дотепне товариство дух недовір'я, який усі відчули; вона заважала. А митці, яким заважають, безжальні: вони або втікають, або глузують. Пані Гійом між іншими чуднотами мала звичку прибільшувати свою гідність, яка була, на її думку, обов'язком для заміжньої жінки. І хоч за це з неї часто глузували, Огюстіна не могла вберегтися від легкого наслідування материної чесноти. Це прибільшення чесноти, якого не завжди уникають доброчесні жінки, викликало кілька епіграм олівцем, яких невинна жартівливість була занадто доброго смаку, щоб Соммерв'є міг розгніватись. Якби ці жарти були навіть зліші, то й то вони були б лише помстою митцеві від його приятелів. Але ніщо не могло минути безслідно для такої душі, як Теодорова, надзвичайно чутливої до зовнішніх вражінь. Тому він непомітно почав почувати до Огюстіни холодність, яка могла тільки збільшуватись. Щоб досягти подружнього щастя, треба зійти на гору, де дуже близько від плоского верхів'я є крутий і слизький схил, яким і покотилось художникове кохання. Він уважав дружину за нездатну оцінити моральні міркування, які виправдували перед ним самим його незвичайне з нею поводження, і почував себе цілком невинним, ховаючи від неї незрозумілі їй думки та збочення, мало виправдні перед судом буржуазного сумління. Огюстіна поринула в мовчазну й похмуру тугу. Ці таємні почуття простелили між подружжям серпанок, що мусів день-у-день густішати. Хоч чоловік був ввічливий до неї, але Огюстіна мимоволі тремтіла, бачивши, як він береже для товариства скарби свого розуму й грації, які колись складав до її ніг. Незабаром вона почала фатально тлумачити дотепні розмови про непостійність чоловіків, що точаться в товаристві. Вона не скаржилася, але її поводження дорівнювало докорам. За три роки після шлюбу ця молода й гарна жінка, що така блискуча їздила в своєму блискучому екіпажі, що жила в сфері слави й багатства, на заздрість багатьом безтурботним людям, нездатним правдиво оцінювати життьові становища, — впала в тяжку журбу; її обличчя зблідло, вона міркувала, порівнювала; потім нещастя розгорнуло перед нею перші сторінки досвіду. Вона вирішила мужньо залишитися серед своїх обов'язків, сподіваючись, що ця великодушна поведінка рано чи пізно поверне їй чоловікове кохання. Сталося не так. Коли Соммерв'є виходив стомлений з свого ательє, Огюстіна не ховала своєї роботи так швидко, щоб художник не міг помітити, що його дружина латає з усією ретельністю доброї господині домашню та його власну білизну. Вона великодушно й неремстиво давала гроші, потрібні чоловікові на марнотратство, але, бажаючи зберегти достаток свого любого Теодора, стала ощадлива для себе самої і в деяких деталях домашнього господарства. Така поведінка несполучна з недбалістю митців, які в кінці своєї кар'єри вже так натішилися життям, що ніколи не питають себе про причину своєї руїни. Марна річ відзначити, як темнів поступово блиск їхнього медового місяця, як він погас і кинув їх у глибоку темряву. Одного вечора сумна Огюстіна, що давно вже чула від чоловіка захоплені вислови про герцогиню де-Карільяно, дістала від одної приятельки злостиво милосердні пояснення про природу прив'язаності Соммерв'є до цієї відомої кокетки імператорського двору. Ради тридцятишестилітньої жінки він зрадив Огюстіну, що мала двадцять один рік і була в розцвіті своєї краси. Вона почувала себе дуже нещасною серед товариства й порожніх для неї свят; бідна дитина вже не розуміла ні захвату, ні заздрості, які вона викликала. Обличчя їй набуло нового виразу. Смуток повив її риси лагідністю покори й блідістю зневаженого кохання. Незабаром до неї почали залицятися найцікавіші чоловіки, але вона лишалася самотня й доброчесна. Кілька презирливих слів, що вихопилися в її чоловіка, завдали їй неймовірного розпачу. Фатальне світло осяяло їй хиби взаємин, які, через убогість її виховання, заважали цілковитій єдності її душі з Теодоровою: вона ще дуже любила, тому його виправдала, а себе засудила. Вона плакала кривавими сльозами й занадто пізно побачила, що є нерівність розумів, як і нерівність звичок та становища. Згадуючи про весняні втіхи їхнього союзу, вона зрозуміла обсяг минулого щастя і вирішила сама собі, що такі багаті жнива кохання — це ціле життя, за яке можна заплатити тільки нещастям. А проте, вона любила занадто щиро, щоб утратити всю надію. Тому й зважилася вона на двадцять першому році перевиховати себе й зробити свою уяву щонайменш гідною тієї уяви, на яку вона молилася.

— Якщо я не поет, — думала вона, — то хоч розумітиму поезію.

І, виявляючи тоді ту силу волі, ту енергію, що мають усі жінки, коли кохають, пані де-Соммерв'є спробувала змінити свою вдачу, звичаї та звички. Вона поглинала цілі томи, вчилася мужньо, але їй удалося стати тільки досвідченішою. Розумова дотепність і вміння розмовляти є дари природи або наслідки виховання, початого ще з колиски. Вона могла розумітися на музиці, тішитися з неї, але не вміла сама із смаком заспівати. Вона зрозуміла літературу й красу поезії, але було вже пізно прикрашати нею свою неслух'яну пам'ять. Вона слухала з задоволенням світські розмови, але сама не вносила в них нічого блискучого. Її релігійність і дитячі забобони перешкоджали цілковитому звільненню її розуму. Нарешті, проти неї в душу Теодорові вкралося впередження, якого вона не змогла перемогти. Художник глузував з тих, хто хвалив йому його дружину, і його глузування було досить грунтовне: він справляв таке вражіння на це молоде й ніжне створіння, що при ньому або віч-на-віч з ним вона тремтіла. Заклопотана своїм надто великим бажанням подобатись, вона почувала, що її розум і знання знічуються в цьому єдиному почуттю. Вірність Огюстіни навіть відражала її невірного чоловіка, який, здавалось, заохочував її провинитися, розцінюючи її доброчесність, як нечутливість. Даремно силкувалась Огюстіна відмовитись від свого розуму, підкоритись цілковито примхам і фантазіям свого чоловіка і принести себе в жертву його гонорові — вона не пожала плоду своїх жертв. Може вони вдвох пропустили ту хвилину, коли душі можуть зрозуміти одна одну. Одного дня надто чутливе серце молодої дружини дістало один з тих ударів, які так дуже напружують зв'язок почуття, що він ніби уривається. Вона стала цуратися людей. Та незабаром їй у голову впала нещасна думка шукати порад і заспокоєння в лоні своєї родини.

Отже, одного ранку вона пішла до чудернацького фасаду скромного й мовчазного будинку, де минуло її дитинство. Вона зідхнула, побачивши те вікно, звідки колись послала перший поцілунок тому, хто окривав тепер її життя великою славою і великим лихом. Ніщо не змінилося в печері, де процвітала, проте, торгівля сукном. Огюстінина сестра сиділа за старовинною конторкою на материному місці. Молода страдниця застала свого швагра з пером за вухом; він ледве слухав її, такий бо був заклопотаний, — навколо нього видно було страшні ознаки складання інвентаря, і він незабаром зник, перепрошуючи. Сестра зустріла її досить холодно і виявила до неї певну неприязнь. Справді, блискуча Огюстіна, що їздила гарним екіпажем, завжди навідувала сестру тільки на хвилинку. Дружина обачного Леба уявила собі, що основна причина цього ранкового візиту є гроші, і в розмові спробувала додержувати стриманого тону, який примусив Огюстіну не раз посміхнутися. Художникова дружина побачила, що, за винятком пелюсток на чепці, її мати знайшла у Віржіні наступницю, яка зберегла честь «Пустуна-кота». За сніданком вона помітила в домашніх правилах певні зміни, що робили честь здоровому розумові Жозефа Леба: крамарчуки не вставали перед десертом, їм дозволяли розмовляти, а добра їжа свідчила про достаток без розкоші. Молода чепуруха знайшла купони в ложу Французького театру й згадала, що бачила сестру здалека. На плечах пані Леба була шаль, що своєю пишнотою свідчила про щедрість до неї її чоловіка. Одно слово, подружжя не відставало від віку. Огюстіна зворушилась, коли впродовж двох третин дня побачила рівне щастя, — щоправда без запалу, але також і без бурі, — яким тішилася ця пара, до ладу добрана. Вони підійшли до життя, як до комерційної справи, де йшлося передусім про честь фірми. Не зустрівши в свого чоловіка надмірного кохання, дружина докладала сил, щоб його викликати. Непомітно він почав шанувати й цінити дружину, а час, протягом якого розцвіло щастя, був їм обом запорукою його тривалості. Отже, коли нещасна Огюстіна розповіла про своє сумне становище, вона вислухала цілу зливу загальних місць, що їх сестра почерпувала з моралі вулиці Сен-Дені.

— Лихо сталося, жінко, — сказав Жозеф Леба, — треба дати нашій сестрі добру пораду.

Потім вправний купець важкувато проаналізував засоби, що їх закони й звичаї могли дати Огюстіні, щоб вийти із цієї скрути; перенумеровав, так би мовити, всі міркування з приводу них, розбив ці міркування за їх силою на певні категорії, мов би справа йшлася про крам різної якості; потім поклав їх на терези, зважив і дійшов висновку, що його своячениці конче потрібно вжити найрішучих заходів, але вони її зовсім не задовольнили, бо вона ще любила свого чоловіка, і це почуття прокинулося у всій силі, коли Жозеф Леба заговорив про юридичні шляхи. Огюстіна подякувала своїм двом друзям і вернулась додому ще стурбованіша, ніж перед тим, коли йшла просити поради. Вона наважилась тоді піти до старовинного будинку на вулиці Коломб'є, маючи намір звірити своє нещастя батькам, бо скидалася на тих безнадійно хворих, що пробують усякі рецепти і звертаються навіть до знахарів. Старі зустріли дочку з таким гарячим почуттям, що вона зворушилася. Цей візит давав їм розвагу, яка варта була для них скарбів. Уже чотири роки вони жили життям мореплавців, що пливуть без мети й без компасу. Сидячи коло вогню, вони розповідали одне одному про всі нещастя режиму «максимум», про колишні купівлі сукна, про те, як вони уникли банкротства, а особливо про славетне банкротство Лекока, цю Маренгську^[12] битву дядька Гійома. Потім, коли вичерпували старі справи, згадували про суми найпродуктивніших інвентарів і розповідали старі історії кварталу Сен-Дені. О другій годині Гійом ішов подивитись на «Пустуна-кота», вертаючись, він спинявся коло всіх крамниць своїх колишніх конкурентів, що сподівалися втягнути старого купця в якесь рисковане дисконто, від якого він своїм звичаям ніколи рішуче не відмовлявся. В стайні при будинку здихала від розгладнення пара добрих нормандських коней — пані Гійом користувалась ними лише неділями, коли їздила до церкви своєї парафії. Тричі на тиждень це шановне подружжя влаштовувало обід. Завдяки впливу свого зятя Соммерв'є Гійома призначили на члена дорадчої комісії для вмундирування солдатів. Відколи її чоловік посів таку високу адміністративну посаду, пані Гійом вирішила подбати про репрезентацію — її покої наповнились стількома срібними й золотими прикрасами та несмаковитими, але дорогими меблями, що найпростіша кімната скидалась на каплицю. Ощадність і марнотратство, здавалось, сперечалися в кожній речі цього будинку, так ніби Гійом дбав виключно про приміщення грошей, навіть купуючи свічника. Серед цього базару, що його багатство свідчило про неробство цього подружжя, славетна картина Соммерв'є дістала почесне місце й потішала старих Гійомів, що разів двадцять на день звертали свої очі в окулярах до цього образу свого колишнього життя, для них такого діяльного і веселого. Вигляд цього будинку й кімнат, де все дихало старовиною і посередністю, видовище цих двох істот, що, здавалось, сіли на мілину на золотій скелі в далечині від людей і думок, які дають життя, здивував Огюстіну; вона споглядала ту мить другу частину картини, якої початок уразив її в Жозефа Леба, картину турботного, хоч і нерухомого життя, подібного до механічного й інстинктивного існування бобрів; тоді відчула вона якісь гордощі від своїх скорбот, подумавши про те, що джерело їх у півторарічному щасті, яке варте було в її очах тисячі таких життів, як оце, огидне своєю порожнечею. Проте, вона сховала це мало зичливе почуття й розгорнула перед старими батьками нові чари свого розуму, кокетну ніжність, яку розвинуло в ній кохання, і прихилила їх ласкаво вислухати свої шлюбні нарікання. Старі люди мають нахил до таких розмов. Пані Гійом хотіла знати найменші дрібниці цього дивного життя, в якому для неї було щось казкове. Подорожі барона Гутана, що їх вона починала читати й ніколи не кінчала, навіть про канадських дикунів не розказали їй нічого химернішого.

— Як то, моя дитино, твій чоловік замикається з голими жінками, і ти через простоту свою віриш, що він їх малює?

Скрикнувши це, бабуся поклала свої окуляри на робочий столик, струсила свої спідниці й склала руки на колінах, що підносилися вгору, бо її ноги стояли на улюбленому п'єдесталі-грільні.

— Алеж, мамо, всі художники мусять мати моделі.

— Він не казав нам про це, коли сватав тебе. Якби я це знала, ніколи не віддала б свою дочку людині з таким ремеством. Релігія забороняє ці жахи, це неморально. О якій годині вертається він додому?

— Ну, о першій, о другій…

Старі ззирнулися, глибоко здивовані.

— То він грає? — сказав пан Гійом. — За мого часу тільки грачі верталися так пізно.

Огюстіна скривилася, заперечуючи це винувачення.

— Він, мабуть, примушує тебе проводити жахливі ночі, чекаючи на нього, — вела пані Гійом. — Але ні, ти лягаєш спати, правда? А коли програ̀є, ця потвора тебе будить.

— Ні, мамо, навпаки, іноді він буває дуже веселий. Досить часто навіть, коли погода гарна, він пропонує мені встати і йти до лісу.

— До лісу об такій порі? Виходить, у тебе таке мале помешкання, що йому не вистачає своєї кімнати, своїх віталень, і він мусить тікати, щоб… Але то для того, щоб ти застудилася, цей негідник пропонує тобі ці прогулянки. Він хоче здихатися тебе. Чи бачили коли, щоб статечна людина, маючи спокійну торгівлю, бігала отак, наче перевертень?

— Алеж, мамо, ви цього зовсім не розумієте, для розвитку таланту йому потрібний надпорив. Він дуже любить сцени, що…

— От я поважу йому сцену! — скрикнула пані Гійом, уриваючи дочку. — Як ти хочеш жаліти таку людину? Перше, мені не подобається, що він п'є лише воду. Це нездорово. Чого йому гидкі жінки, коли вони їдять? Що за дивна манера! Він же божевільний. Те, що ти нам розповіла, просто неможливе. Людина не може поїхати з дому, не сказавши ні слова, і вернутися лише через десять днів. Він тобі казав, що був у Д'єппі й малював море. Хіба море малюють? Вуха в'януть його слухати.

Огюстіна розкрила рота, щоб боронити свого чоловіка, але пані Гійом наказала їй мовчати тим знаком руки, що, за колишньою звичкою, примусив дочку послухатись, а мати скрикнула сухим тоном.

— Послухай, не кажи мені більше про цю людину. Він ходив до церкви лише за тим, щоб бачити тебе й одружитись. Люди нерелігійні здатні на все. Хіба Гійом зважився б сховати від мене щонебудь, прожити три дні, не говоривши зо мною, а потім базікати, як крива сорока?

— Мамусю, ви дуже суворо судите вищих людей. Коли б їхні думки були подібні до думок інших людей, то не було б талановитих.

— То хай талановиті люди вдома сидять і не дружаться. Що?! Талановитий зробить свою дружину нещасною, і тому, що він талановитий, то це добре? Талант, талант! Не стільки й таланту треба, щоб кидатись з одної крайності в другу, як він, щоб не дозволяти людям і слова вимовити, влаштовувати вдома бешкети, не знати, чого сам хоче, примушувати дружину розважатися лише тоді, коли сам веселий, і сумувати, коли він сумує.

— Але, мамо, характер цих фантазій…

— Що там за фантазії? — вела пані Гійом, уриваючи ще раз дочку. — А в нього вони бувають чудові, слово честі! Що це за людина, яка, не порадившись з лікарем, починає їсти самі овочі? Добре, коли б це було від релігійності, його повстримність була б корисна на щонебудь, але в нього релігійності не більше, як у гугенота. Чи бачили коли таку людину, як він, щоб любила коней більше за свого ближнього, завивала волосся, як поганин, клала статуї під серпанок, зачиняла вдень віконниці, щоб працювати при лампі? Облиш, коли б він не був такий грубо неморальний, його треба було б завдати до божевільні. Порадься з паном Лоро, вікарієм церкви Сен-Сюльпіс, спитай його думку про це все, він тобі скаже, що твій чоловік не поводиться, як христіанин…

— О, мамо, невже ви можете думати?..

— Так, я це думаю. Ти його любиш, ти не помічаєш цього всього. Але я пригадую, що ще першим часом його шлюбу бачила його в Єлісейських Полях. Він був верхи. Так він то скакав учвал, то зупинявся, щоб їхати тихою ходою. Я тоді ще сказала собі: «Ось людина, що не має певної думки».

— Ах! — скрикнув пан Гійом, потираючи руки, — як добре я зробив, віддав тебе без спільного володіння майном з цим оригіналом.

Коли Огюстіна мала необережність розповісти про справжні образи від чоловіка, вони замовкли від обурення. Незабаром пані Гійом промовила слово — розлука. Почувши це слово, бездіяльний купець наче прокинувся. Підбурений любов'ю до дочки, а також думкою про турботи, що їх дасть процес його нудному життю, дядько Гійом узяв слово. Він ухопився за розлуку, керував нею, майже виголошував оборонні промови, пропонував дочці, що візьме на себе всі витрати, поговорить з суддями, повіреними, адвокатами, вживе всіх заходів. Пані де-Соммерв'є, злякавшись, відмовилась від батькових послуг, сказала, що не хоче розлучатися з чоловіком, хоч би була вдесятеро нещаснішою, і не згадувала вже про своє горе. Тоді батьки спробували заспокоїти її від сердечної муки дрібними, розрадними турботами, але даремно, — Огюстіна пішла, почуваючи неможливість добитися того, щоб пересічні люди зрозуміли видатних людей. Вона побачила, що дружина мусить таїтися від усіх, навіть від батьків, з нещастями, в яких так важко знайти співчуття. Бурі й страждання високих сфер можуть зрозуміти лише благородні розуми, що в тих сферах живуть. У великій справі нас можуть судити лише рівні.

Бідна Огюстіна знову опинилася в холодній атмосфері свого життя, під владою своїх жахливих думок. Навчання було ніщо для неї, бо воно не вернуло їй чоловікового серця. Присвячена до таємниць цих вогненних душ, але не маючи їхніх можливостей, вона брала велику участь у їх стражданнях, не поділяючи їхніх утіх. Світ набрид їй, він здавався їй нікчемним. Якось увечері її вразила думка, що небесним променем осяяла темряву її горя. Ця думка могла спасти лише такому чистому, такому доброчесному створінню, як вона. Вона вирішила піти до герцогині де-Карільяно — не для того, щоб просити в неї назад чоловікове серце, а щоб навчитися там хитрощів, якими його в неї віднято, щоб зацікавити цю світську жінку матір'ю дітей її друга і щоб ублагати її і зробити співучасницею свого майбутнього щастя так само, як була вона знаряддям її теперішнього лиха. Отже, одного дня боязка Огюстіна, озброївшись надприродною мужністю, сіла о другій годині в екіпаж, щоб спробувати проникнути в будуар славетної кокетки, яку раніш, як о цій порі, ніколи не можна було побачити. Пані де-Соммерв'є не знала ще старовинних і розкішних готелів Сен-Жерменського передмістя. Коли Огюстіна проходила величаві передпокої, граціозні сходи, безмежні зали, прикрашені квітами, не зважаючи на зимовий холод, і оздоблені із смаком, властивим жінкам, що народилися в розкоші або мали виборні аристократичні звички, в неї страшенно згнітилося серце, вона позаздрила на таємниці цієї елегантності, про яку ніколи й не здогадувалась, вона вдихнула повітря величі, яка пояснила їй привабливість цього будинку для її чоловіка. Коли вона дійшла до маленьких покоїв герцогині, відчула ревність і якийсь розпач, любуючись у них любосним розташованням меблів, драпувань і тканин на стінах. Там у безладді була грація, там у розкоші виявлялось якесь презирство до багатства. Запашність, розлита в ніжній атмосфері, тішила, не дратуючи. Всі речі в кімнаті гармоніювали з краєвидом моріжку в саді з зеленими деревами, який видно було в дзеркальні вікна. Тут усе була спокуса, розрахунку зовсім не почувалось. Геній господині цих покоїв почувався цілком у вітальні, де чекала Огюстіна. Вона старалася по розкиданих речах зрозуміти характер своєї соперниці, але тут було щось непроникливе як у безладді, так і в симетрії, і для простої Огюстіни це була просто таємниця. Все, що вона могла побачити, це, що герцогиня, як жінка, була видатна. Тоді промайнула в неї сумна думка:

— Леле, невже це правда, — подумала вона, — що просте серце, щиро кохаючи, не може задовольнити митця, і щоб урівноважити ці сильні душі, треба з'єднувати їх з такими ж жіночими? Коли б мене виховали, як цю сирену, то хоч зброя наша була б однакова під час боротьби.

— Але мене немає дома!

Ці сухі й короткі слова, хоч сказані тихим голосом в сусідньому будуарі, Огюстіна почула, і серце її затремтіло.

— Ця пані тут, — сказала покоївка.

— Ви збожеволіли, просіть же зайти, — відповіла герцогиня, і її голос став ласкавий і набув ніжного відтінку ввічливості.

Очевидно, вона хотіла, щоб її почули.

Огюстіна боязко ввійшла. В глибині ясного будуару вона побачила герцогиню, що любосно лежала на зеленій оксамитовій отаманці, поставленій всередині ніби півкола, окресленого м'якими складками серпанку, натягнутого на жовтому тлі. Позолочені брондзові оздоби, розставлені з надзвичайним смаком, робили ще вищим цей ніби балдахін, де герцогиня виглядала античною статуєю. Жодна її принада не пропадала на темному кольорі оксамиту. Півсвітло, друг краси, здавалося скорше відблиском світла. Кілька незвичайних квітів підводили свої запашні маківки в найбагатших севрських вазах. Тієї хвилини, коли ця картина з'явилася здивованим очам Огюстіни, вона йшла так тихо, що змогла помітити погляд чарівниці. Цей погляд, здавалось, казав особі, яку дружина художника спершу не помітила: «Залишіться, ви побачите гарненьку жінку й зробите менш нудним цей візит».

Побачивши Огюстіну, герцогиня встала й посадила її коло себе.

— Якому щастю я завдячую вашим візитом, — сказала вона з граціозною усмішкою.

— Навіщо стільки фальшу? — подумала Огюстіна, тільки кивнувши у відповідь головою.

Її мовчанка була змушена. Молода жінка бачила перед собою зайвого свідка цієї сцени. Це був наймолодший, найелегантніший і найкраще збудований полковник в усій армії. Його півцивільний одяг підкреслював грацію його особи. Його повне життя, молодості, але вже дуже виразисте обличчя ще пожвавлювали маленькі, закручені вгору вуса, чорні, як смола, гарно підстрижена еспаньйолка, дбайливо розчісані бурці й ліс чорного досить розкуйовдженого волосся. Він грався прутиком, виявляючи незмушеність і вільність, що пасували до задоволеного виразу його фізіономії, а так само до його вишуканого одягу; орденські стрічки в петлиці були недбайливо пов'язані і, здавалося, він більш пишався з своєї особи, ніж із своєї хоробрості. Огюстіна подивилася на герцогиню де-Карільяно, показуючи їй на полковника поглядом, всі благання якого були зрозумілі.

— Ну, прощайте, д'Єглемоне, ми зустрінемося в Булонському лісі.

Сирена так вимовила ці слова, ніби вони були наслідком умови ще перед приходом Огюстіни. Вона супроводила їх загрозливим поглядом, що його офіцер заробив, мабуть, за той захват, з яким споглядав скромну квітку, що так контрастувала з гордовитою герцогинею. Молодий фат мовчки вклонився, повернувся на підборах своїх чобіт і зграбно вийшов з будуару. Ту хвилину Огюстіна, наглядаючи за своєю соперницею, що, здавалось, провела блискучого офіцера очима, спіймала в її погляді почуття, якого швидкоплинний вираз відомий усім жінкам. Вона з глибоким сумом подумала, що її візит марний — ця облудна герцогиня надто любить хвалу, щоб мати жалісливо серце.

— Пані, — сказала Огюстіна переривчастим голосом, — спроба, з якою я звернуся зараз до вас, здасться вам дуже дивною; але розпач має своє безумство, і йому треба все прощати. Я дуже добре розумію, чому Теодор любить ваш дім більше, як інший, і чому ваш розум має таку владу над ним. Леле! Мені досить тільки оглянутися на саму себе, щоб знайти більше, ніж достатні причини цьому. Але я люблю свого чоловіка. Два роки сліз не стерли його образу з мого серця, хоч його серце я втратила. В своєму безумстві я зважилася думати про боротьбу з вами. І ось прийшла до вас спитати, чим я можу перемогти вас. О, пані! — скрикнула молода жінка, з запалом схопивши руки своєї соперниці, яка проти цього не перечила. — Я ніколи не проситиму бога про своє щастя так, як благатиму про ваше, коли ви допоможете мені вернути до себе, я не кажу кохання, але приязнь Соммерв'є! Я маю надію лише на вас. Ах! Скажіть, як ви зуміли подобатись йому і примусити його забути перші дні…

На цих словах Огюстіна, задихаючись від кепсько стримуваних ридань, мусіла спинитись. Соромлячись своєї легкодухості, вона закрила обличчя хусткою, яку змочила сльозами.

— Яка ж ви дитина, люба красуне, — сказала герцогиня, спокушена новиною цієї сцени і мимоволі зворушена похвалою від найдосконалішої чесноти, яка тільки була в Парижі, взяла в молодої жінки хусточку й почала сама витирати їй очі, заспокоюючи її односкладовими словами, сказаними з граціозним співчуттям.

По хвилині мовчанки, кокетка, взявши гарні Огюстінині руки в свої руки, що відзначались рідким характером шляхетної краси і могутності, сказала їй ласкавим і ніжним голосом:

— Перше, раджу вам так не плакати, бо сльози збриджують. Треба поборювати горе, від якого людина робиться хворою, бо кохання не довго залишається на скорботному ліжку. Смуток надає спершу певної грації, що подобається, але він здовжує риси і в'ялить найчарівніше обличчя. Потім, наші тирани люблять, щоб їх рабині були завжди веселі.

— Ох, пані, не від мене залежить не почувати. Як можна не почувати тисячу смертей, коли бачиш тьмяне, безбарвне, байдуже обличчя, що раніш сяяло любов'ю і радістю! Я не вмію керувати своїм серцем.

— Тим гірше, люба красуне, але мені здається, я вже знаю всю вашу історію. Передусім зрозумійте добре, що коли ваш чоловік вам невірний, то не я його співучасниця. Якщо я хотіла мати його в своєму салоні, то це через самолюбство, я це визнаю: він був відомий і ніде не бував. Я вже надто люблю вас, щоб розказувати про всі безумства, які він робив для мене. Скажу лише про одно, бо воно, може, дасть вам змогу вернути його собі й покарати за сміливість, яку він виявляв до мене. Він, кінець-кінцем, скомпромітує мене. Я надто добре знаю людей, моя люба, щоб віддати себе до рук занадто видатній людині. Знайте, що їм можна дозволити залицятися, але одружуватися з ними — це помилка. Ми, жінки, мусимо поклонятися геніальним чоловікам, тішитися ними, але жити з ними — ніколи. Фі, це однаково, що піти дивитися машини в Опері, замість лишитися в ложі й тішитися з блискучих ілюзій. Але у вас, моє серденько, лихо вже сталося, чи не так? Так от, треба спробувати озброїти вас проти тиранії.

— Ах, пані, перед тим, як сюди ввійти, я, побачивши вас тут, уже зрозуміла деякі хитрощі, про які раніше ніколи й думки не мала.

— От і добре, приходьте іноді до мене, і ви незабаром опануєте науку цих дрібниць, зрештою, досить важливих. Обстанова для дурнів — то половина життя, тому й талановиті люди бувають дурнями, не вважаючи на свій розум. Але я закладаюсь, що ви ніколи ні в чому не відмовили Теодорові?

— Хіба є змога відмовити в чомусь тому, кого кохаєш?

— Бідна простушко, я вас любитиму за ваші дурниці. Знаєте, чим більше ми любимо, тим менше мусимо показувати чоловікові, а надто своєму чоловікові, як далеко сягає наше почуття. Того, кого більше люблять, більше й тиранять, ще гірше, — покидають рано чи пізно. Той, хто хоче панувати…

— Як то, пані, треба критись, розраховувати, брехати, зробити свій характер штучним, і то назавжди? Як можна так жити? Хіба ви можете?..

Вона завагалася. Герцогиня посміхнулася.

— Моя люба, — сказала велика пані поважно, — шлюбне щастя завжди було спекуляцією, справою, що потребує особливої уваги. Коли ви думаєте про почуття, а я говорю про шлюб, — ми ніколи не зрозуміємо одна одну. Слухайте мене, — вела вона далі, прибираючи довірливого тону. — Я бачила кількох видатних людей нашої епохи. Ті, що оженилися, майже без винятків взяли нікчемних жінок. І ці жінки керували ними, як імператор нами керує, і тих жінок якщо не кохали, то у всякім разі поважали. Я дуже люблю таємниці, особливо ті, що нас стосуються, мене тішить розв'язувати цю загадку. Отже, мій ангеле, ці добрі жінки вміли проаналізувати вдачу своїх чоловіків; вони, не лякаючись, як ви, їхньої вищості, вміло підмітили, яких якостей їм бракує, і чи то в них самих були ці якості, чи вони тільки вдавали, що мають їх, але добрали способу так показувати їх перед своїми чоловіками, що кінець-кінцем здобули від них пошани. Потім, знайте ще, що в душах, які здаються великими, є маленькі зернятка безумства, яке ми мусимо вміти використати. Твердо вирішивши панувати над ними, не відступаючи ніколи від цієї мети, скеровуючи до неї всі наші вчинки, думки, кокетство, ми, зрештою, скоряємо собі ці, надзвичайно примхливі, розуми, що самою рухливістю своїх думок дають нам спосіб на себе впливати.

— О небо! — скрикнула перелякана молода жінка. — Он яке життя! Це боротьба…

— Де завжди треба загрожувати, — сказала герцогиня, сміючись. — Наша влада зовсім штучна. Тим то й не треба допускатись, щоб чоловік зневажав нас — з такого падіння можна підвестися лише огидними заходами. Ходімо, — додала вона, — я зараз дам вам спосіб посадити вашого чоловіка на ланцюга.

Вона підвелася і повела, посміхаючись, молоду й наівну ученицю в шлюбних хитрощах по лабіринту свого маленького палацу. Вони прийшли до потайних сходів, що сполучалися з приймальними покоями. Коли герцогиня відімкнула секретний замок дверей, то спинилася, подивилась на Огюстіну з незрівнянним виразом лукавства і грації.

— Чи бачите, герцог де-Карільяно мене дуже любить, але він не зважується ввійти цими дверима без мого дозволу. А це людина, що звикла командувати тисячами солдатів. Він уміє нападати на батареї, але мене… він боїться.

Огюстіна зідхнула. Вони дійшли до розкішної галереї, де герцогиня підвела художникову дружину до портрета, що Теодор намалював з Огюстіни Гійом ще перед одруженням. Побачивши його, Огюстіна скрикнула.

— Я не знала, що він уже не в мене, — сказала вона. — а… тут!

— Я зажадала його, люба дитино, щоб знати, як далеко може сягнути дурість генія. Рано чи пізно я вернула б його вам, бо я не сподівалася втіхи побачити тут оригінал перед копією. Поки ми скінчимо нашу розмову, я накажу покласти його до вашої карети. Якщо, озброївшись цим талісманом, ви не будете володіти вашим чоловіком сто років, ви не жінка, тоді ви варті будете своєї долі.

Огюстіна поцілувала герцогині руку, а та пригорнула її до свого серця і поцілувала з тим палкішою ніжністю, бо завтра мала її забути. Ця сцена, мабуть, знищила б назавжди щирість і чистоту в жінки, не такої доброчесної, як Огюстіна. А таємниці, що їх відкрила герцогиня, могли бути молодій жінці як корисні, так і згубні, бо лукава політика верхів громадянства не пасувала до неї так само, як і вузька розсудливість Жозефа Леба й нерозумна мораль пані Гійом. Дивний наслідок фальшивих становищ, до яких призводять нас у житті найменші порушення приписів здорового розуму. Огюстіна нагадувала тоді альпійського пастуха, захопленого лавиною: якщо він вагається або слухає крики своїх товаришів, то найчастіше він гине. В таких великих кризах серце розбивається або кам'яніє.

Пані Соммерв'є вернулась додому, охоплена таким хвилюванням, що й описати важко. Розмова з герцогинею де-Карільяно розбуркала силу протилежних думок у її голові. З нею було, як з баранами в байці: набравшись відваги у відсутності вовка, вона сама себе підбадьорувала й накреслювала чудові плани поведінки, вигадувала тисячу способів кокетства, навіть розмовляла з своїм чоловіком, знаходячи в далечині від нього всі джерела справжнього красномовства, яке ніколи не покидає жінок, але, згадуючи пильний і ясний Теодорів погляд, уже тремтіла. Коли питала, чи він дома, то задихалася. Дізнавшись, що чоловік не прийде обідати, вона відчула невимовну радість. Для неї, як і для злочинця, що подав касаційну скаргу на смертний присуд, відстрочка, хоч яка вона була коротка, здавалася цілим життям. Вона повісила свій портрет у себе в кімнаті й чекала чоловіка, віддаючись усім стражданням надії. Передчувала дуже добре, що ця спроба мусить вирішити її майбутнє, тому тремтіла від усякого шуму; навіть цокіт годинника, здавалося, викликав її жахи, міряючи їх. Вона пробувала обманити час безліччю способів, їй спало на думку так прибратися, щоб бути достоту подібною до портрета. Потім, знаючи неспокійний характер свого чоловіка, вона незвичайно освітлила свою кімнату, бувши певна, що цікавість приведе його де неї. Продзвонила північ, коли на покрик жокея відчинилися ворота готеля. Карета художника прогуркотіла по бруку мовчазного подвір'я.

— Що означає, ця ілюмінація? — спитав веселим голосом Теодор, заходячи до дружини в кімнату.

Огюстіна влучно використала слушну хвилину, кинулась чоловікові на шию й показала на портрет.

Художник занімів на місці, як скеля, тільки очима кидав то на Огюстіну, то на винувача-полотно. Боязка, півмертва дружина стежила за змінами на чолі, на страшному чолі свого чоловіка і побачила, як згромаджуються на ньому виразисті зморшки, мов хмари. Потім відчула, що кров стигне в неї в жилах, коли він почав питати вогняним поглядом і глухим голосом:

— Де ви взяли цю картину?

— Герцогиня де-Карільяно мені її дала.

— Ви в неї просили?

— Я не знала, що вона в неї.

Лагідність, а ще більше чарівна мелодія голосу цього ангела могла б зворушити канібала, але не художника, охопленою катуванням раненої гордості.

— Це на неї скидається! — скрикнув художник грімким голосом. — Я помщуся, — сказав він, виходячи великими кроками, — вона вмре від сорому: я намалюю її! Так, я її покажу з рисами Мессаліни^[13], що виходить уночі з палацу Клавдія.

— Теодоре!.. — промовив умираючий голос.

— Я її вб'ю!

— Мій друже!

— Вона любить того кавалерійського полковника, бо вій добре їздить верхи…

— Теодоре!

— Ах, облиште мене, — сказав художник дружині голосом, що майже скидався на рев.

Було б гидко описувати всю цю сцену, наприкінці якої художник, сп'янівши від гніву, допустився таких слів і вчинив, що їх не така молода жінка, як Огюстіна, приписала б божевіллю.

Другого дня о восьмій годині ранку пані Гійом застала свою дочку бліду, з червоними очима, з розкуйовдженою зачіскою, в руках вона тримала намоклу від сліз хусточку й дивилася на розкидані на паркеті шматки розірваного полотна та рештки позолоченої рами, поламаної на шматки. Огюстіна, майже непритомна від туги, показала на ці рештки розпачливим рухом.

— Нема що казати, велика втрата! — скрикнула стара керівниця «Пустуна-кота»! — Правда, він був похожий, але я дізналася, що на бульварі живе художник, який робить чудові портрети за п'ятдесят екю.

— Ах, мамо…

— Бідненька ти моя, маєш рацію! — відповіла пані Гійом, не розуміючи виразу того погляду, яким глянула на неї її дочка. — Атож, дитино моя, ніхто не любить так, як мати. Я про все здогадуюсь, моя ясочко, але звір мені своє горе, я тебе розраджу. Чи не казала я тобі, що то божевільний? Твоя покоївка розповідала мені гарні речі… Це ж справжній недолюдок…

Огюстіна приклала пальця до блідих уст, ніби просила в матері хвилини мовчання. Протягом цієї жахливої ночі нещастя примусило її знайти терплячу покірність, що в матерей і закоханих жінок перевищую своїми наслідками людську енергію і відкриваю у їхніх серцях деякі струни, яких не дано чоловікові.

Напис, вигравуваний на пам'ятнику Монмартрського кладовища, зазначає, що пані де-Соммерв'є померла двадцяти семи років. В простих рядках цієї епітафії друг цього боязкого створіння бачить останню сцену цієї драми. Щороку врочистого дня другого листопада він ніколи не проходить повз цей молодий мармур, не спитавши сам себе чи не сильніші за Огюстіну жінки потрібні для могутніх обіймів генія.

— Мабуть, непомітні й скромні квіти, що розпустились у долинах, помирають, — думав він, — коли їх перенесено надто близько до неба, в ті сфери, де народжуються бурі і палить сонце.

 

1820.

——————

1. Вікна із звідними рамами звуться «вікна з гільйотиною».
2. Для стукання.
3. Тверді ціни на хліб, що запровадив 1793 р. Конвент для боротьби з хлібною спекуляцією.
4. Назва золотої монети з зображенням Наполеона I.
5. Пустиня в горішньому Єгіпті, де в III ст. жили христіанські анахорети (самотники).
6. Міфічний стоокий і всевидющий герой.
7. Герой пастушого роману французького письменника Оноре д'Юрфе (XVIII ст.) «Астрел», солодкавий платонічний коханець.
8. Твір французького романтика-клерикала Шатобріана (перша половина XIX ст.).
9. Старий сукнар по своєму зрозумів слово draperie, яке означує і «драпування» і «сукнарство».
10. Хай буде добре.
11. Нишком, власне: в грудях (італійське).
12. Битва під італійським селом Маренго, де Наполеон переміг австрійців (1800).
13. Розпусна дружина римського імператора Клавдія (I ст.).