Трагедії/Каін
◀ Джордж Гордон Байрон | Трагедії пер.: Юрій Корецький Каін |
Сарданапал ▶ |
|
Автор
Подані далі сцени названі «Містерією» відповідно до старовинної назви драм на подібні сюжети, які йменувалися «Містерії» або «Мораліте». Автор поводився зі своїм сюжетом зовсім не так вільно, як це було заведено раніше, і це може побачити кожен читач, досить зацікавлений, щоб звернутися до цих дуже нечестивих творів, написаних мовою англійською, французькою, італійською або іспанською. Автор намагався зберегти мову, властиву його дійовим особам; а де з (хоч і нечасто) запозичення з самого «Священного писання», він робив тільки ті зміни, навіть у словах, яких вимагав ритм. Читач пригадав: Книга Буття твердить, що Єву спокусив не демон, а «Змій»; і спокусив її він лише тому, що був «хитріше всіх тварей польових». Як не тлумачили б це равіни й святі отці, а я беру слова такими, якими знаходжу їх, і відповідаю разом з епіскопом Уотсоном; він у подібних випадках, коли йому доводилося, екзаменуючи в кембріджських школах, вислуховувати цитати з святих отців, — говорив: «Гляньте в книгу!» — і підносив угору священне писання. Треба пам'ятати, що сюжет цього мого твору аж ніяк не зачіпав «Нового заповіту», і жодних посилань на нього не можна тут робити, не вдаючись до анахронізму. Поетичних творів на подібні теми я за останній час не знаю. З двадцяти років я не читав Мільтона, але доти я читав його так часта, що пам'ятаю досить добре. Геснерову «Смерть Авеля» я не перечитував відтоді, коли мені було вісім років, у Абердіні. Пам'ятаю тільки, що я був захоплений цим твором; але зі змісту пригадую лише, що Каінову дружину звали Магала, а Авелєву — Тірза; на подальших сторінках я назвав їх «Ада» та «Зілла» — першими жіночими іменами, які трапляються в Книзі Буття. То були імена дружин Ламеха. Імена жінок Каіна та Авеля не зазначаються. Чи не виникне, в наслідок збігу в тематиці, збіг у враженні, — цього я не знаю й це мене дуже мало турбує.
[Я готовий до обвинувачень у маніхеізмі[1] чи до якогось, іншого страшного назвиська з закінченням «ізм», яке є жахливою примарою й моторошним звуком в очах і вухах тих, хто так само не спромігся б пояснити ці улюблені терміни, як і ті, хто щедро й побожно відпускає такі епітети. Проти них я можу сам оборонитись, а в разі потреби — сам напасти. «Пазур за пазур, — як сказав Конан[2] Сатані, — і хай біс забере того, в кого нігті коротші!» (Уеверлі).][3]
Прошу читача не забувати (хоч про це є мало охочих згадувати), що вказівок на майбутній стан нема в жодній книзі Моісея, та й у всьому Старому Заповіті. Про причину цього дивного пропуску читач може довідатися в книзі Уорбертона «Божественна місія»; чи задовільне його пояснення, чи ні, але кращих досі не було. Отже, я вирішив, що Каін не знає про майбутнє; сподіваюсь, що в цьому я не перекрутив священного писання.
Щодо мови Люцифера, то важко було мені змусити його говорити так, як на ці ж теми промовляє священик; але я зробив усе, що міг, щоб тримати його в межах духовної ввічливості. Коли він відмовляються від того, ніби спокусив Єву, набравши вигляду Змія, — то це тому лише, що в Книзі Буття нема й найменшого натяку на щось подібне, а говориться тільки про Змія в його зміїній суті.
Примітка. Читач помітить, що автор частково прийняв у цій поемі твердження Кюв'є, що світ руйнувався кілька разів до створення людини. Це міркування, засноване на вивченні різних геологічних шарів і знайдених там кісток велетенських та невідомих тварин, — не протирічить розповіді Моісея, а скорше навіть підтверджую її: адже людських кісток досі не знайшли в цих шарах, хоча кістки багатьох відомих тварин знайдені поруч із кістками невідомих. Твердження Люцифера, що доадамів світ був також заселений розумними істотами, значно розвиненішими, ніж людина, і силою своєю рівними мамонтам, і т. д., і т. д., — є, звичайно, поетична вигадка, яка має допомогти йому розтлумачити свої думки.
Я мушу додати, що існує «трамелогедія» Альфіері під назвою «Авель». Я ніколи не читав ні цього, ні інших посмертних творів названого письменника, крім його автобіографії.
Равенна, 20 вересня 1821 р.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
- Адам.
- Каін.
- Авель.
- Ангел божий.
- Люцифер.
- Єва.
- Ада.
- Зілла.
О боже вічний! Неосяжний! Мудрий!
Ти тьму над прірвою єдиним словом
У світло над водою обернув!
Єгово, світло знову йде, хвала!
Ти день назвав, о боже, роз'єднав
Від ночі ранок, доти неподільні,
Від хвилі хвилю відділив, нарік
Частину діл твоїх небесна твердь, — хвала!
О боже, що назвав стихії: землю,
Вогонь, повітря, воду, сотворив
Світи, що сяйво й тінь землі дарують,
І дав земним істотам насолоду
Тебе і світ любити, о хвала!
О боже! Вічний! Батьку всіх речей!
Ти сотворив прекрасні ці істоти,
Щоб їх любили більш за все, крім тебе.
Прийми любов мою! Хвала! Хвала!
Ти все любив, творив, благословляв,
О боже! Та вповзти дозволив змію
І вигнав батька з раю…Борони
Від зла нового нас! Хвала! Хвала!
Чом, Каіне, мій первістку, мовчиш?
Казати що?
Молись.
То ж ви молились?
Молились, ревно.
Й досить гучно. Я
Вас чув.
Почує, вірю, й бог.
Амінь!
Але, найстарший мій, ти все мовчиш?
Мені мовчати краще.
То ж чому?
Нема про що просити.
Дякуй!
Ні.
Та ти живеш?
Та я помру?
О горе!
Впадуть плоди заказаного древа.
І знову нам зібрати їх. О боже,
Чом посадив ти дерево знання?
Чом з дерева життя плоди не рвали?
Могли б ви зневажати бога.
Сине,
Не богохульствуй: змій так мовив.
Що ж?
Змій правду мовив: дерево знання
Було; і дерево життя було;
Знання — добро й життя — добро; то як
Вони обидва можуть стати злом?
Мій хлопче! Так і я казала, грішна,
Перед твоїм народженням. Нехай
Свою біду в твоїй я не побачу.
Спокутувала я. То хай тепер
Я не побачу, як моя дитина
За муром Ра́ю в ті впаде тенета,
Що і в Раю́ батьків її згубили.
Задовольнися тим, що є. Коли б
Ми так робили, був би ти спокійний.
Ми помолились, а тепер ходімо
Всяк до своєї праці — не важкої,
Хоч і корисної, — земля бо юна
Плоди дарує щедро.
Сину мій,
Глянь — батько твій бадьорий і смиренний;
Роби, як він.
Не хочеш ти, мій брате?
Чому чоло ти завжди хмуриш? Цим
Нічого не здобудеш, лиш накличеш
Гнів Вічного.
Улюблений мій Каін,
Ти і на мене злий?
Ні, Ада, ні!
На самоті я хочу перебути.
На серці тяжко, Авель: це мине.
Іди вперед — і я прийду невдовзі.
Ви, сестри, не баріться. Я не можу
Нечемністю зустріти вашу ніжність:
Я згодом теж піду.
А якщо ні,
Прийду я за тобою.
Божий мир
Твоїй душі, мій брате!
Так оце —
Життя?… Працюй! А нащо працювати?…
Бо батько мій в Едемі[4] не лишився?
Чи ж винен я? Не був ще я на світі.
Я народитися не прагнув. Навіть
Свого буття я не люблю. Чому
Піддався змію й жінці він? Піддавшись,
Чому страждає? В чому гріх його?
Чи не для нього дерево садили?
Як ні, — чому зросло воно принадне
Так близько батька? Відповідь єдина
У них на всі питання: «Божа воля,
А він благий». Хто знає це? Хіба
Всевладний означав всеблагий?
Я знаю лиш плоди. Вони гіркі,
їх мушу їсти за чужі гріхи…
Хто це такий? Немов би ангел він,
Але суворіший, смутніший вигляд
У нього, ніж у них. Чому тремчу?
Пощо його боятись більше духів,
Які вогненними мечами машуть
При брамі, де я часто зупиняюсь
У присмерку, щоб глянути на сад,
За правом спадщини мені належний,
Поки не вкриє ніч запретних мурів
І з ними разом тих дерев безсмертних,
Що високо здійнялись над зубцями,
Де херувими — вартові стоять?
Я не тікав од ангелів вогненних,
Чому ж тремтіти маю перед цим?
Здається, він могутніший від них
І гарний, хоч і не такий прекрасний,
Як був, чи міг би бути: смуток наче
З його безсмертям нерозлучний. Як?
І не людина може сумувати?
Іде він.
Смертний!
Володар духів.
І, лишивши духів, Зійшов до праха?
Знаю я, що мислить
Прах. І йому я співчуваю.
Як?
Думки мої ти знаєш?
То думки
Всіх вартих думання. Безсмертна частка
То промовляє в вас.
Безсмертна частка?
Це не відкрито нам: безумство батька
Позбавило нас Дерева Життя,
А нетерпляча мати надто рано
Зірвала плід знання; і плід цей — смерть!
Тобі збрехали: житимеш.
Живу.
Та тільки, щоб умерти. Й живучи,
Не бачу, чим жахлива смерть. Лише
Якесь природжене бажання жити,
Інстинкт огидний, хоч непереборний,
Ненавиджу його, як зневажаю
Себе, та неспроможний подолати.
Отак живу. Якби не жити зовсім!
Живеш і мусиш вічно жити. Бо
Земля — твоє вкриття, а не буття.
Їй прийде край, але лишишся ти
Не меншим, ніж тепер.
Не меншим? Чом
Не більшим?
Може, будеш рівний нам.
А ви?
Безсмертні ми.
А ви щасливі?
Ми владні.
Ви щасливі?
Ні. А ти?
Хіба не бачиш сам?
Нікчемна глино!
І ти вдаєш нещасного! І ти!
Я? — Так… А ти, з твоєю міццю, що?
Я той, хто хтів з твоїм творцем зрівнятись.
І хто тебе створив би іншим.
А!
На бога схожий ти, і…
Я не бог…
Не зміг ним стати, й хочу бути лиш
Собою. Переміг він, хай царює!
Хто?
Батька і землі творець.
І неба,
Всього, що тільки є. І серафими
Співають так, і каже батько так.
Авжеж, вони про це співати мусять
Під страхом стати тим, що я і ти
Між духів і людей.
Що ж ми таке?
Ми — душі, сміливі своїм безсмертям,
Ми — душі, що всесильному тирану
В одвічні очі кажемо відважно,
Що зло його — не благо. Він створив
Нас — він це твердить, я цьому не вірю —
Але, створивши, знищити не може:
Бо ми безсмертні! й він того хотів,
Щоб мучить нас. Нехай! Великий він,
Та в величі своїй не щасливіший,
Ніж ми в борні! Добро не робить зла, —
А що він ще робив? Та хай сидить
На величезнім і самотнім троні.
Нехай творить собі світи, щоб вічність
Не так гнітила його неосяжне
Буття, його самотність нероздільну.
Хай громоздить планети на планети:
Самотній він, тиран непереборний;
Якби він міг звалити сам себе,
То це було б його найкращим даром.
Та хай царює й множиться у го́рі!
У духів і в людей є співчуття;
Страждаємо ми спільно, й наші муки,
Хоч незліченні, не такі нестерпні
В безмежнім співчутті усіх до всіх!
А він! У висоті такий нещасний,
В нещасті неспокійний, мусить вічно
Творити й знов творити. [Може, він
І сина собі створить, як тобі
Він батька дав. Та якщо буде так,
То знай, що жертвою впаде цей син!][6]
Думки твоїх промов уже давно
Бентежили мене. Ніяк не міг
Я примирити те, що бачив, з тим,
Що чув. Мій батько й мати кажуть нам
Про зміїв, дерева, плоди. Я ж бачу
Лиш браму в Рай — як звуть вони його.
З мечем вогненним там на варті ангел,
Що заступив нам шлях у рай. Тягар мій —
Щоденний труд і думка безнастанна:
Дивлюсь у світ, де я — ніщо, і враз
Мені ввижається: мої думки
Усе здолають. Думав я раніше,
Що то було моє лиш тільки горе.
Мій батько впокоривсь; забула й мати
Жадобу до знання, що не боялась
Довічного прокляття. Брат мій Авель —
Пастух, і в жертву віддає тому
Ягняток перших, хто звелів землі
Нічого нам без поту не давати.
Птахів раніше починає Зілла,
Моя сестра, молитись. Навіть Ада,
Моя кохана, й та не розуміє
Думок, що збурюють мене: ніколи
Ніде не зустрічав я співчуття.
Гаразд, я з духами порозуміюсь.
Якби не був готовий ти душею
До цього товариства, я б не став
Перед тобою: змія було б досить
Причарувати вас, як і тоді.
А! Ти це матір спокусив?
Нікого
Нічим, крім правди, я не спокушав.
Чи не знання те дерево принесло?
Чи не рясніло дерево життя?
Чи я звелів не рвати їх плоди?
Чи я садив недоторкані речі
Біля істот невинних і тому
Цікавих? Я зробив би з вас богів;
І навіть той, хто вигнав вас, вас вигнав,
Щоб «не вкусили дерева життя
Й богам не стали рівні». — Так він мовив?
Так переказували ті, хто чув
Це в громі.
Хто ж тоді був демон? Той,
Хто вам життя заборонив, чи той,
Хто дав би вічність вам, і щастя, й міць
Знання?
Зірвати б їм плоди обидва,
Чи жодного!
Один — уже у вас;
А інший може бути.
Як?
Боріться.
Собою будьте. Бо ніщо не в силі
Вгасити розум, якщо розум буде
Собою й центром усього. Для влади
Він створений.
Чи ти звів предків?
Я?
Нікчемна глино! Чом і як мені
Було їх спокушати?
А вони
Говорять — змій був духом.
Хто це каже?
Так не написано на небесах.
Не піде Гордий на таку облуду.
Та неосяжний жах, пиха дрібненька
Людини ладні скинути на духів
Своє низьке падіння. Змій був змій —
Не більш, хоч він не менший жертв спокуси,
Він — також прах, та в мудрості він більший,
Він їх здолав, збагнувши, що знання
Погубить їхні радощі вузькі.
Ти думаєш, я міг би обернутись
В істоту смертну?
Демон був у ній?
Його збудив у них язик двожальний.
Кажу тобі, що змій був тільки змій:
Спитай у херувима, що вартує
Принадне древо. Тисяча віків
Над прахом вашим і нащадків ваших
Пролине, й пояснить тодішній світ
Гріх перший байкою, й надасть мені
Той образ, що його я зневажаю,
Як зневажаю все, що шию гне
Перед лицем того, хто все творив
Лише для того, щоб усі вклонялись
Його похмурій вічності самій.
Ми правду знаємо й сказати мусим.
Батьки послухали промови плаза
І впали. Чом їх спокушати духам?
Чому позаздрити серед вузьких
Меж раю духам? Нам одкритий Простір…
Та я кажу про те, чого не знаєш
Попри все дерево знання.
Не можеш
Казати про знання, мені незнане,
Щоб не відчув я прагнення пізнати.
А сміливості бачити?
То спробуй.
Ти смієш глянути на Смерть?
Незрима
Вона.
Та неминуча.
Батько каже —
Вона страшна; почувши це ім’я,
Ридає мати. Авель зір до неба
Здіймає. Зілла зір спускає в землю
Й співає молитов. І мовчки Ада
На мене дивиться.
А ти?
Страшні
Думки мене печуть, коли почую
Про цю могутню, неминучу Смерть.
Чи можу поборотися я з нею?
В дитинстві, гравши, я боровся з левом,
І він тікав, од болю ревучи.
Вона — без форми, та поглине всі
Земного вигляду істоти.
А!
Гадав я, що вона — істота. Хто
Ще, крім істоти, вчинить зло істоті?
Спитав Руїнника.
Кого?
Творця,
Чи як: бо творить він, щоб руйнувати.
Не знав про це, хоч так гадав, відколи
Почув про Смерть: не знаю, що́ вона,
Та начебто страшна. Шукав її
У величезній порожнечі ночі;
І, помічавши велетенські тіні
У присмерку едемських мурів,
де Палають херувимові мечі, —
Чекав: іде вона. Боявся я
І прагнув водночас пізнати, що́
Всіх нас лякає. Та не йшла вона,
І втомленим я зором залишав
Наш рідний, заборонений нам Рай,
І очі я підводив у блакить
До зір прекрасних: чи й вони помруть?
Либонь… але переживуть вони
Тебе, і всіх твоїх.
Цьому я радий:
Не хочу, щоб вони померли, милі.
Та що є Смерть? Боюсь — вона жахлива,
А чим — не знаю. Грішним і безгрішним,
Проголосили нам її як зло.
Та в чому — зло?
У землю повернутись.
Та знатиму я це?
Не знаю Смерті
Й не можу відповісти.
У землі
Лежати мирно — це не зло. Якби
Я завжди прахом був!
Низьке бажання,
Принаймні, батько твій бажав знання.
Та не життя, — адже плодів життя
Він не зірвав?
Завадили йому.
Смертельна помилка! Спочатку треба
Було зірвати інший плід! Проте,
Знання не куштувавши, він не знав
Про Смерть. О! Я її не знаю майже,
А все ж боюсь… боюсь, чого — не знаю!
А я все знаю й не боюсь нічого.
Ось істинне знання.
Навчиш мене?
Так, тільки під умовою.
Кажи.
Шануй мене, як господа твого.
Чи ти не бог батьківських молитов?
Ні.
Рівний з ним?
Ні, — спільного нічого
Не маю та й не хочу мати з ним.
Я буду вищим або нижчим, тільки
Не спільником і не рабом його.
Живу окремо, та великий я.
Вклоняються мені багато. Більше
Вклоняться потім. Першим будь.
Ніколи
Я не схилявся перед богом батька,
Хоч брат мій Авель часто взяти просить
У жертві участь. Чом перед тобою
Схилятися?
Ніколи не схилявся
Ти перед ним?
Кажу… Та й що казати?
Чи всезнання твою тобі не каже?
Хто не вклонивсь йому, вклонивсь мені.
Нікому не вклонюсь.
Це все одно —
Ти мій: не молишся йому, і тим
Ти молишся мені.
Це що таке?
Довідаєшся потім.
Розв'яжи
Мені мого буття загадку.
Йди,
Куди я поведу.
Я мушу ще
Орати землю… Обіцяв я…
Що?
Плодів зібрати.
Чом?
Щоб на алтар
Покласти з Авелем.
Та ти казав,
Що не вклоняєшся творцеві?
Так…
Але благав ретельно Авель. Жертва
Його це більше, ніж моя… І Ада…
Чому вагаєшся?
Одна утроба
У день один родила нас; я ладен,
Щоб сліз її не бачити, стерпіти
Все… і вклонитися кому завгодно.
То йди за мною.
Йду.
Ада.
Ходімо, брате;
Спочину й втіхи надійшла година.
Без тебе нудно. Ти не працював
Сьогодні. Я за тебе все зробила.
Плоди, мов плодоносне сонце, сяють.
Ходімо.
Ти не бачиш?
Бачу — ангел.
Ми бачили багато їх; а він
Не відпочине з нами?
Він не схожий
На ангелів отих.
Чи ж інші є?
Привіт йому також. Вони ласкаво
Були гостями в нас… А він?
до Люцифера.
А ти?
Будь гостем ти моїм.
Я мушу йти.
Без нас?
Так.
I без мене?
Люба Ада!
І я з тобою.
Їй не можна.
Хто
Ти, що від серця серце розлучаєш?
Він — бог.
Ти звідки знаєш?
Він говорить,
Мов бог.
Так змій говорив, а брехав.
Ти хибиш, Ада! — Не знання хіба
Принесло древо?
Так — на вічне горе.
Та лихо це — знання: то ж не брехав він:
Він тільки Правдою вас обдурив;
А Правда за своєю суттю може
Добром лиш бути.
Взнали ми лише
Зло та біду: із дому вигнання,
І жах, і труд, і піт, і втоми гніт;
Журбу про те, що вже було, й надії
На те, чого не буде. Каін мій!
Не йди за духом цим. Терпи, як ми
Терпіли, і люби мене. Люблю
Тебе я.
Більше, ніж батьків своїх?
Так. А хіба це гріх?
По́кищо — ні:
У дітях ваших буде гріх це.
Як!
Єноха не любитиме сестра?
Не так, як ти ось Каіна.
О, боже!
Чи ж не любитимуть вони, й любов'ю
Не створять люблячих істот? Хіба ж
Не груди ці дали їм молоко?
Чи не одна утроба, в день один
Їх батька привела й мене? Хіба ж
Ми не кохаємось, і множачись
Не множимо для спільної любові
Істот?… Любов'ю заклинаю, Каін!
Не йди за духом цим; він нам чужий.
Не я назвав гріхом таку любов,
І вам вона — не гріх, хоч би здавалась
Гріхом у тих, що в спадщину від вас
Дістануть смертність.
Що за гріх, який
Не є гріхом? Хіба випадок робить
Гріх і чесноти? Отже, ми — раби…
Істоти, вищі вас — раби. Ще вищі,
Ніж ви й вони, були б рабами теж.
Але вони обрали волю мук
Взамін страждань підлесності сумирних,
Співання, арф, жадібних молитов
Всесильному за те, що він — всесильний.
Його не люблять, а лише бояться,
Подачки сподіваються.
Всесильний
Є всеблагий.
Чи так було в Едемі?
Не спокушай мене красою, враже!
Ти ще прекрасніше, ніж змій. І брешеш,
Як він, і ти.
Як він — я правду мовлю.
У матері спитай. Хіба не знає
Добра і зла вона?
О, мати! Ти
Зірвала плід, який твоїй дитині
Гіркіший, ніж тобі. Ти провела
Дні юності в Раю, в розраді тихій
Із радісними духами. А нам,
Твоїм нащадкам, нам Едем — незнаний.
Нас оточили демони, що в бога
Позичили слова і спокушають
Нас — нашими ж бентежними думками.
Так Змій тоді причарував тебе
В безжурному, невинному блаженстві.
Цьому безсмертному відповідати
Не можу. Не огидний він мені;
З приємним жахом я дивлюсь на нього,
Та не біжу від нього. Цих очей
Принадна влада зір мій прикувала;
Тремтять повіки; серце калатає;
Хоч він страшний, а тягне ближче, ближче,
Все ближче… Каін, урятуй мене!
Чого боїшся, Ада? Дух — не злий.
Не бог, не божий він: я херувимів
І серафимів бачила; на них
Не схожий він.
Та є ще вищі духи —
Архангели.
Є вищі, ніж архангели.
Та не блаженні ті.
Коли блаженство
У рабстві полягає — ні.
Я чула,
Що серафими сповнені любові,
А херувими сповнені знання.
Цей, мабуть, херувим: не любить він.
Якщо знання вгасить любов, то ким
Той буде, кого, взнавши, не полюбиш?
Все знаючи, не любить херувим,
А серафими люблять, бо не знають.
Цих двох чуттів не сполучити: доля
Твоїх батьків тобі це довела.
Любов або Знання — єдиний вибір.
Ваш батько вже обрав: шанує бога
Від страха.
Каін! обери Любов.
Тебе я від народження кохаю,
Та більш нікого не люблю.
Батьків?
Хіба вони любили нас, коли
Зривали плід, що Раю нас позбавив?
Нас не було ще, та коли й були б —
Чи ж не любити нам батьків, дітей?
Єнох маленький! Донька немовля!
Якби я щастя їх передбачав,
Забув би я… Та не забути це
Трьом тисячам прийдешніх поколінь!
Не полюбити людям ту людину,
Що в час єдиний сім'я зла та людства
Посіяла! Вони вкусили древа
Знання й гріха. Свого їм мало горя,
Вони ще нас на землю привели.
Нас поки небагато… Незліченні
Мільйони, міріади сприймуть згодом
Віками накопичене страждання.
Я мушу бути батьком цих істот.
Твоя краса й любов — моя відрада,
Хвилини захвату й години мирні,
Усе, що любимо в собі та в дітях, —
Веде лиш пас та їх крізь безліч літ
Гріха та болю, крізь життя коротке,
Але гірке… Скороминуща втіха,
І Смерть — незнана. Дерево знання,
Здасться, обдурило нас. Якщо
Батьки грішили, то повинні знати
Принаймні все — і таємницю смерті.
Що їм відомо? — що вони нещасні.
Невже потрібні змії та плоди,
Щоб знати це?
Я не нещасна, Каін.
Якби ти був щасливий…
Будь одна
Щаслива. Я не потребую щастя,
Яке ганьбить мене й мій рід.
Одна
Щаслива буть не можу і не хочу.
Я з рідними щаслива, попри смерть;
Її не знаю й не боюсь, хоча
Жахливою вона здається тінню,
Як кажуть нам.
Ти не могла б одна
Щаслива бути?
Боже мій! Одна!
Один ні щастя, ні добра не знає.
Свою самотність я за гріх вважаю,
Коли не думаю, що незабаром
Побачу я братів, дітей, батьків.
Але твій бог — один; а він — щасливий,
Самотній та благий?
Ні, це не так.
Він з ангелами й смертними радіє.
І сіє щастя, і щасливий сам.
Хіба не в ощасливлюванні — щастя?
Спитай у вигнаного з Раю батька,
Чи в первістка його, чи в свого серця —
Воно не мирне.
Горе! ні! А ти —
Ти з неба?
Якщо ні, то запитай,
Звідкіль походить це всесвітнє щастя
(Як ти це звеш), — спитай у всеблагого
Творця життя й живих істот; його
Це таїна, він береже її.
Ми мусимо терпіти. Дехто з нас
Не кориться. І серафими твердять,
Що все дарма. Та спробувати варт,
Бо кращого не діждемо!… У духа
Є мудрість, що до правої мети
Скеровує. Отак у тьмяну синь
Звертаєте ви, юні смертні, зір
До променя ранкової зорі.
Прекрасна та зоря; я за красу
Люблю її.
Боготвориш?
Наш батько
Боготворить лише незриме.
Знак
Незримого — чудовіший всього,
Що бачимо, а та ясна зоря —
Водій усіх небесних сил.
Наш батько
Казав, що бачив він самого бога,
Який створив його та нашу матір.
Ти бачила?
В ділах.
Та не в бутті?
Ні. Тільки батько мій — то божий образ;
А ангели його — твоя подоба —
Вони ясніші, хоч не так прекрасні,
Не так могутні; наче тихий день,
Мов сяйво, дивляться на нас вони.
А ти — як ніч, де довгі білі хмари
Далеку багряницю прорізають;
Виблискують там незліченні зорі
В глибинах незбагненного склепіння,
Немов сонця: прекрасні, незліченні
Та ніжні, не сліпучі та принадні,
І сльози викликають, як і ти.
Нещасний ти? Не знещасливлюй нас.
І плакатиму я за тебе.
Сльози!
Чи знаєш ти? Проллються океани!…
Їх я проллю?
Всі.
Хто це — всі?
Мільйони
Мільйонів… міріади міріад…
Земля людей… збезлюднена земля…
І пекло, переповнене людьми.
Їх сім'я носиш у собі.
О, Каін!
Дух проклинає нас.
Хай він говорить;
За ним піду.
Куди?
Туди, звідкіль
Повернеться він за одну годину,
Але побачить за багато днів.
Чи це можливо?
Адже ваш творець
За кілька днів створив новий цей світ?
Я помагав йому, то чом не можу
В одну годину показати те,
Що довго він творив і швидко нищив?
Веди.
Він справді прийде за годину?
Так. Не підвладні ми часу́. Ми в силі
В одну годину зосередить вічність
Або на вічність розтягти годину;
Ми дишемо не розмірами смертних…
Та цього не збагнеш. Ходімо, Каін.
Він вернеться?
Так, жінко. Він один
Із смертних (він і перший і останній,
Крім одного) назад до тебе прийде,
Щоб заселити той мовчазний світ,
Як цей; там місця забагато й поки
Замало пожильців.
Де ти живеш?
У просторі. Де жив би я? Де є
Твій бог чи боги — там я: з ним усе
Я поділив: Життя і Смерть… і Час
І Вічність… небо й землю… навіть те,
Що — не земля й не небо, але повне
Тими, хто жив чи житиме в обох —
Така моя держава! Поділив я
Його, і в царстві не його паную.
Коли б я не такий був, то чи міг би
Стояти тут? Бач — ангели його
Довкола.
І вони були поблизу,
Коли Змій зводив матір.
Каін! чув ти.
Якщо знання ти прагнеш, вдовольню
Твою жадобу; та не дам плодів,
Які добро єдине відберуть,
Що Переможець залишив тобі.
За мною!
Дух, я йду.
(їм услід).
О, брате! Каін!
В повітрі йду, не падаю… та впасти
Боюсь.
Повір мені, і понесе
Тебе повітря, я бо княжу тут.
А вірити тобі — не богохульство?
Вір — не впадеш! Не вір — загинеш! Так
Сказав би інший бог; він назву «демон»
Надав мені між ангелів, а ті
Луною вторять це нікчемним тварям,
Що ширше розуму свого вузького
Не тямлять, і вклонитись ладні слову.
Ці жалюгідні звуть добром чи злом,
Що їм звелять. Таких не хочу я…
Шануй чи не шануй — побачиш ти
Світи за гранню світика твого,
І я тебе не приречу на муки
За сумніви мізерні. Прийде час —
Людина, ставши на тремтливі хвилі,
Людині мовить: «Вір мені й крокуй
По водах»; і піде людина та
По хвилях, і не втоне. Я не мовлю:
Повір мені, це буде запорука
Спасіння; ні! лети зі мною, рівний
У вирі простору, я покажу
Те, чого не відкинеш, — час минулий,
Сучасність і прийдешні ще світи.
О бог! Чи демон! Ким не був би ти,
Чи то — земля?
Ти праху не пізнав,
З якого створений твій батько?
Дивно!
Кружало синє плаває в ефірі,
З ним — менше, пурпуровіше кружальце,
Мов те, що світить у ночі земній.
Чи там наш Рай? Де мури? Варта де?
Вкажи мені, де на землі ваш Рай.
Як можу? Ми мчимо вперед, немов
Проміння сонця; меншає земля,
І що дрібніш вона, то більше сяйво
Навколо неї, наче світло те,
Що бачив я навколо зір, коли
Спостерігав їх на кордонах Раю.
Ми линемо вперед, і ось вона
До незліченних прилучилась зір,
Що нас оточують; а далі там —
Їх міріади.
Що, як то — світи
Величніші, ніж твій, і там живуть
Істоти більші, і числом їх більше,
Ніж праху на твоїй нудній землі?
І що, коли ці атоми — з душею,
І всі живуть, і мучаться, й помруть?
Що б ти гадав?
Я б розумом пишався,
Який збагнув це.
А високий розум
До рабської матерії прикутий.
Знання та прагнення до знань усіх,
До вищої науки — все в кайданах
Дрібних, брутальних і низьких потреб,
Бридких, огидних — і найкраща навіть
Із насолод твоїх — падіння млосне,
Лише облуда втомна та брудна,
Що вабить знову створювати душі
Й тіла таких же тлінних, як і ти,
І не таких щасливих…
Дух! Не знаю
Нічого я про смерть; вона страшна,
Як чув я від батьків; разом з життям
Я цю мерзенну спадщину дістав.
А щастям спадщина ця небагата,
Як бачив досі. Але, Дух! Коли
Ти правду провіщав (а відчуваю
Пророцьку муку істини в цьому),
Хай тут помру: адже плодити тих,
Хто лиш роки страждатиме й помре, —
Це означає засівати смерть
І вбивство множити.
Увесь не можеш
Померти — частка житиме.
Той, інший
Так батькові моєму не говорив,
Коли він з Раю проганяв його
І смерть йому на лобі написав.
Та хоч би смертну частку в мене знищ,
Щоб рештою мов ангели я був.
Я — ангел; ти таким хотів би бути?
Не знаю, хто ти; бачу твою силу,
Ти те відкрив, що вище сил моїх,
Що вище здібностей моїх природних,
Та нижче все ж таки моїх бажань
І задумів моїх.
Пиха смиренна!
Хто ти такий, що мрієш зотлівати
У глині з гробаками?
Хто ж е ти?
Ти, гордий духом, ти збагнув природу,
Збагнув безсмертя, а проте здаєшся
Смутним?
Здаюсь таким, який я справді;
Тому тебе й питаю: хочеш бути
Безсмертним?
Ти казав, що бути мушу
Безсмертним мимоволі. Я не знав
Цього донині… Та коли я мушу,
То дай мені — на щастя чи нещастя —
Відчути наперед моє безсмертя.
Ти відчував його й раніше.
Як?
Страждаючи.
Безсмертна буде мука?
Ми взнаємо, й сини твої… Та глянь!
Чи не велично це?
О ти, прекрасний
Ефіре незбагненний! Ви, світила!
Немає вам ні краю, ні числа,
Дедалі більше вас. Що є ви? Що
Є ця пустиня синя й неосяжна
Повітря, по якій ви пливете,
Мов листя в чистих струменях Едему?
Чи виміряна ваша путь? А чи
Ви линете в нестримному розгулі
У всесвіті безмежного повітря —
— Стискає душу думка про безгранність! —
Напоями довічності сп'янілі?
О бог! О боги! Хто б ви не були!
Як дивні ви! Як дивні ваші твори,
Чи випадковості, чи як їх звати!
Хай я помру, як атоми вмирають
(Якщо вмирають), та пізнаю міць
І мудрість вашу! Я думками нині
Побаченого вартий, хоч не прахом;
Дух! Знищ мене, або наблизь до них.
Ти вже наблизивсь. Озирнись на землю
Твою!
Та де вона? Я бачу тільки
Світила без числа.
Поглянь сюди!
Не бачу.
А вона ще мерехтить.
Ця?… онде?
Так.
Що кажеш ти мені?
Виблискували, бачив, світляки
На берегах зелених, у гаях,
У сутінках, ясніше того світа,
Що носить їх.
І світляки й світи
Виблискують… Що думаєш про них?
По своєму прекрасні ті і ті,
І робить ніч прекрасними обох —
У льоті сяючого світлячка
Й зорю безсмертную в її орбіті.
Керує ніччю хтось.
А хто чи що?
Відкрий.
Ти смієш глянути?
Не знаю,
На що я смію глянути. Донині
Ти не відкрив мені нічого, щоб
Не смів дивитись далі я.
За мною!
Ти смертне чи безсмертне зріти хочеш?
Що ж є створіння?
Те і друге. Що ж
До серця твого ближче?
Те, що бачу.
А що раніш було?
Те, що не бачив,
Не мусив бачити — загадка Смерті.
Чи показати ще тобі померлих,
Як показав те, що не може вмерти?
Так.
То вперед, на наших дужих крилах!
О! Краємо блакить! І зорі мерхнуть!
Земля! Моя земля, ти де? Хоч глянуть,
Я з неї створений.
Вона — позаду.
У всесвіті дрібніш, ніж ти на ній;
Але не думай, не втечеш від неї;
Ти до землі повернешся, до праху:
Він є твого й мого безсмертя частка.
Куди ведеш мене?
У світ колишній,
У світ примар, якого лиш уламок —
Твій світ.
Як! Отже, не новий мій світ?
Не більше, як життя; воно ж було
Раніше, ніж ти чи я, ба навіть речі,
Які здаються більшими. Багато
Речей не матимуть кінця; а ті,
Що без початку хотіли б існувати,
Так само низько почались, як ти;
Вгасала міць, щоб дати шлях найнижчій
Нікчемності; бо тільки час і простір
Незмінними були та мусять бути.
Та, змінюючись, тільки прах вмирає.
Ти — прах, — збагнути можеш тільки те,
Що прах було, і це побачиш ти.
Прах… Дух… що хочеш — я готовий зріти.
Тоді — вперед!
Світила швидко мерхнуть.
Ми наближались, і вони зростали,
Ставали, мов світи.
Вони — світи.
І там — Едеми?
Може.
Люди є?
Так, чи істоти вищі.
Змії — теж?
Де люди, там і змії. Чи лише
Двоногим жить рептиллям?
Зорі — далі!
Куди ми летимо?
У світ примар,
Тіней створінь прийдешніх і померлих.
Темніш, темніше все… Світила зникли!
Та бачиш ти.
Яке жахливе світло!
Ні місяця… ні сонця… ні зірок…
Сама блакитна та багрова ніч
У моторошні сутінки вгорнулась…
Та бачу темні купи; не подібні
До тих світів, що, сяйвом оповиті,
Здавались тоді живими навіть,
Коли темнішали; там бачив я
Глибокі доли, величезні гори.
Там іскри сяли, розлягались там
Простори плинні, променисті кола
Оточували, місяці пливли
Довкола, мов прекрасні землі… Тут
Все темне й моторошне.
Та виразне.
Ти смерть узріти прагнеш, чи померлих?
Не прагну; знаю тільки — є вони,
Я знаю — батька гріх прирік його,
Мене та всіх нащадків наших — смерті;
То хтів би я побачити відразу
Те, що судилось бачити.
Глянь!
Темно!
І так довіку буде… але ми
Її відкриєм брами!
Пар величний
Розходиться… це що?
Ввійди!
Вернусь?
Напевно! Хто ж підданих Смерті дасть?
Ïї держава покищо безлюдна,
Наповниш ти її.
Широкі хмари
Все ширшають і обгортають нас!
Вперед!
І ти!
Не бійсь — без мене ти
Не міг би світ лишити свій. Рушай!
Виходять Люцифер і Каін.
Німі, величні ці світи похмурі!
Багато їх, населені щільніше,
Ніж неосяжні сяючі планети,
Які в височині пливли так рясно,
І я гадав — то жителі яскраві
Небес якихось незбагненних нам,
А не самі залюднені місця.
Але, наближаючись, помічав:
Вони зростають у виразні маси
Матерії, що для життя придатна,
Та не жива сама. А тут усе
Примарно, повно смерку, промовляє,
Про день минулий.
Це держава Смерті.
Хотів би стрінутися з нею?
Поки
Не взнаю, що вона, не відповім.
Коли ж мій батько правду промовляв
У довгих проповідях, то вона…
О боже! Страшно змислити! Прокляття
Тому, хто вигадав Життя для Смерті!
Прокляття купі темного життя,
Яке життя свого не вборонило
І жертвувати змушене життям
Невинних навіть!
Проклинаєш батька?
Він не прокляв мене, на світ привівши?
Він не прокляв мене раніш, зухвало
Зірвавши плід заказаний?
Люцифер.
Це вірно:
Прокляття батька та твоє — взаємні…
А діти й брат твій?
Ділять хай вони
Його зі мною — братом, батьком їх!
Всю спадщину мою віддам я їм!
О ви, похмурі неосяжні царства
Гігантських постатей і плинних тіней,
То вповні видних, то ледь-ледь помітних,
Але могутніх і смутних… Які ви —
Живі, жили колись?
І те, і те.
То що є Смерть?
Що? Не казав творець,
Що друге це життя?
Донині він
Казав лише, що всі помруть.
Либонь,
Одного дня розкриє він цю тайну.
Щасливий день!
Щасливий! Він розкриє,
У муках невимовних, що прикуті
До мук довічних незліченні хмари
Ще ненароджених безчулих атомів.
Для цього тільки душу їм дадуть!
Хто ці могутні духи, що довкола
Ширяють?… Вигляд їхній не такий,
Як у безплотних, що вартують пильно
Закритий нам, оплаканий Едем.
Не схожі на людей, яких я бачив —
На Авеля, Адама чи на мене,
Сестру-дружину чи дітей моїх;
І на людей, на ангелів не схожі —
Вони, здається, вищі від людей,
Коли не рівні ангелам самим.
Високі, горді, дивні, повні сили.
Але мені їх вигляд не збагнути.
Я не стрічав таких. Немає в них
Крил серафима чи лиця людини
І звіра не нагадують — нічого,
Що дише лиш. Вони міцні й прекрасні,
Мов найпрекрасніші та найміцніші
З живих. Та ледве можу їх назвати
Живими.
А вони жили.
Де?
Там,
Де ти живеш.
Коли?
Землею звеш.
Оселю їхню.
Першим був Адам.
У племені твоїм… але занадто
Низький, щоб серед них останнім бути.
А хто вони?
Лиш те, чим станеш ти.
Які ж були вони?
Живі, високі,
Розумні, добрі, владні та відважні.
В усьому стільки вищі твого батька,
Адама, коли він в Едемі жив,
Наскільки звироднілий твій нащадок
Шестидесяти тисяч поколінь
Від тебе нижчий. Слабість їх тепер
Ти по собі суди.
Ах! Зникли й ці?
Зі свого світу; з твого щезнеш ти.
Мій світ був їх?
Був.
То змінився він!
Дрібний він та нікчемний, щоб тримати
Такі істоти.
Так, він кращий був.
Чому ж він занепав?
Спитай того,
Хто до падіння вів.
Та як?
Раптовий,
Нищівний і нестримний вир стихій!
Світ у хаос поринув, а з хаосу
Новий світ виринув; буває це
У часі — рідко, в вічності — частенько.
Іди, узри минуле.
Це жахливо!
І вірно. Глянь на ці примари. Перше
Вони були — матерія, мов ти.
Я буду, як вони?
Спитай творця.
Твої предтечі — бач, які вони.
А чим були, ти відчуваєш сам
У міру почуттів своїх дрібних,
Дрібнішої безсмертної частини
І розума, і сил земних твоїх.
Життя — твоє тепер, а їх колись —
Ось ваше спільне; згодом буде — смерть.
А решта всіх ваших ознак властива
Рептиллям, що родилися в намулі
Усесвіта, зруйнованого в ледве
Сформовану планету, де жили
Істоти, раді сліпоті своїй.
Рай Неуків знання заборонив,
Немов отруту. Та поглянь на ці
Істоти вищі — чим були та є.
Якщо ж це надокучило — вернись
І землю рий — я віднесу тебе.
Ні: тут лишусь.
На довгий час?
Назавжди!
Я все одно сюди вернутись мушу,
То краще тут лишусь; мені огидний
І вигляд праха… З тінями я жив би!
Не можна: бачиш ти лише видіння
Існуючих речей. Щоб на таку
Оселю мати право, мусиш ти
Пройти крізь те, крізь що пройшли вони —
Крізь брами Смерті.
Крізь які ж ввійшли ми?
Через мої! Але вернутись треба.
Моїм ти духом дишеш у краю,
Де бездиханно все. Дивись, а місце
Тут знайдеш лиш тоді, коли твій час
Прийде.
А ці не можуть повернутись
На землю знов?
Нема вже їх землі —
Її змінили моторошні корчі,
Їм не пізнати жодного шматка
Ледь затверділої кори. То був…
Який прекрасний був то світ!
І є!
Не землю, хоч її повинен рити,
Ненавиджу… Чом без важкої праці
Не дати нам її плодів прекрасних,
Не вгамувати тисячу думок
Знанням, здолати тисячу жахів
І Смерті, і Життя?!
Чим є твій світ —
Ти бачиш; тільки не збагнеш і тіні
Того, чим був.
А ці створіння грізні,
Примари нижчі розумом своїм
(На вигляд), ніж побачені істоти?
Нагадують вони мешканців лютих
Земних дібров — отих, які вночі
Ревуть у хащах. Та вони страшніші
Удесятеро, ніж оті потвори.
Вони заввишки більше стін Едему,
Палають очі, мов мечі вогненні,
Жахливі ікла — стовбури дерев
Без віт і без кори… Це що?
Те саме,
Що мамонти — в твоєму світі; ці
Мір'ядами лежать у глибині.
А на поверхні?
Жодного: коли б
Твій кволий рід із ними воював,
То проклинати вас було б даремно —
Загинули б раніш.
Чому ж — війна?
Забули ви, до чого прирекли вас,
З Едему вигнавши — війна з усім,
І смерть — усім, і майже всім — хвороба,
І муки, й гіркість; ось вони — плоди
Заказаного древа.
А тварини
Вкусили теж, і тому вмерти мусять?
Сказав вам ваш творець: вони для вас,
Як ви — для нього, створені… Чи ж ви
Хотіли б, щоб була їх доля вища
Від вашої? Якби не впав Адам,
Усе тоді стояло б.
Ах! Нещасні!
Синів отця мого поділять долю;
Як і вони, не куштувавши плоду,
Як і вони, не маючи знання!
Брехливе древо те: знання не маєм.
Знання ціною смерті обіцяло,
Але — знання; а що людина знає?
А може, смерть — це є знання найвище,
З усіх речей — єдина певна річ,
Веде до найвірнішої науки.
Було правдиве древо, хоч смертельне.
Ці темні царства бачу, а не знаю.
Бо час твій не прийшов; не може плоть
Збагнути дух цілком… Чимало вже —
Пізнати, що ті царства є.
Ми знали,
Що Смерть існує.
А за нею що?
Не знаю й нині.
Знаєш ти, що є
Стан та багато станів, крім твого.
А вранці ти не знав цього.
Та все
Примарно, темно.
Заспокойся: це
Ясніше стане для твого безсмертя.
Який незміряний прозорий простір
Прекрасної блакиті плине там!
Подібний до води, мов річка та,
Що ллється з Раю повз моє житло.
Та він не має берегів і меж,
Забарвлений у кольори ефіру…
Це що?
Подібне є ще на землі,
Хоч менше; і твої нащадки будуть
Поблизу жити; це — тінь Океану.
Він — ніби інший світ, мов плинне сонце…
Які потвори грають на блискучій
Його поверхні?
А той
Незмірний змій, що дзюркотливу гриву
Та грізну голову з безодні звів
Удесятеро вищу вищих кедрів —
Він міг би оперезати планету, —
Чи він не з тих, що грілися в Едемі
Під Древом?
Матір Єва краще знає,
Як виглядав отой спокусник — Змій.
Занадто цей страшний. Напевне, той
Гарніший був.
А ти його не бачив?
Я зустрічав чимало з їх породи,
Але того ніколи, хто підніс
Смертельний плід; його не бачив я.
А батько бачив?
Ні: то наша мати
Його звела — її саму звів Змій.
О чоловіче! Чим не спокушали б
Твоя дружина чи синів жінки,
То знай: перед тобою їх спокусник!
Спізніла засторога: більш нічим
Не знаджувати Змієві жінок.
Для чоловіка в жінки є чимало
Спокус, а в чоловіка є для жінки.
Хай пам'ятають це сини твої.
Моя порада добра, бо даю
Її собі ж таки на шкоду; правда,
Її не здійснять: мало я втрачаю.
Не розумію.
То щасливший ти…
Твій світ і ти ще надто юні! Мислиш
Себе нещасним, грішним… Чи не так?
Чи грішний я — не знаю; а скорботи
Зазнав.
Первістку першої людини!
Твій гріх теперішній, — а ти виновний,
Твоя журба, — а ти страждаєш, — це
Едем, невинний перед тим, чим будеш
Невдовзі ти; а цей жахливий стан
Подвоєний — є Раем перед тим,
Чого сини синів твоїх синів,
У поколіннях множачись, мов прах
(Бо прах і є), потерплять і вчинять.
Тепер — назад на землю!
Чом же ти
Сюди приніс мене? лиш це відкрити?
Ти не просив знання?
Авжеж — путі.
До щастя!
Якщо правда — шлях цей, — маєш
Його.
Так справедливо бог батьків
Заборонив оте смертельне Древо.
А ліпше б він і не садив його.
Але незнання зла ще не рятує
Від зла; воно лишається так само
Частиною всього.
Ні, не всього.
Цьому не вірю — я жадаю блага.
А хто чи що не мріє про добро?
Хто прагне зла лиш для його гіркої
Мети?… Ніхто… ніщо!… Воно — отрута
Всього життя й усього неживого.
На тих планетах дивних, що ми зріли —
Далеких, сяючих і незчисленних,
Раніше, ніж зійшли в цей край примар, —
Не буде зла: вони занадто гарні.
Ти здалека їх бачив.
Ну, то й що!
Краса ще менша віддалі. Вони
Поблизу, мабуть, ще привабніш будуть.
Наблизся до найкращого земного
І роздивись його красу.
Дивився —
Що ближче миле, то миліш воно.
То це була облуда… Що лишилось,
Наблизившися до твоїх очей,
Прекрасніше далекої краси?
Сестра моя. Усі небесні зорі,
Нічна глибока синь, де світить місяць,
Немов би дух або оселя духа…
Всі барви присмерку… світанок пишний…
І дивний захід сонця, коли очі
Приємна сповнює мені сльоза
І серце легко лине ген за ним
У тім раю легких західних хмар…
Тінь ліса, кущ зелений, птах співочий —
Вечірній птах, що про любов співа
У лад із херувимами, коли
Вгасає день над мурами Едему; —
Все це — ніщо в моїх очах і серці
Перед обличчям Ади: забуваю
І небо й землю.
Тлінна ця краса.
Зоря і цвіт творіння молодого,
Обійми перші смертних на землі
Створили; та й вона — облуда.
Гадаєш так, бо ти не брат їй.
Смертний!
Братаюсь я з бездітними лише.
Тоді ти нам не можеш співчувати.
Можливо, співчуватимеш мені.
Коли істотою ти володієш,
Що найпрекрасніша в твоїх очах, —
Чому нещасний ти?
Чому існую?
Чому нещасний ти, нещасні всі?
І той, хто сотворив нас, є творець
Істот нещасних. Творить він і нищить —
Не радісна, напевне, ця робота.
А батько каже, що всесильний він…
Чому ж існує Зло, коли він — Благо?
Про це я в свого батька запитав.
Він пояснив, що Зло є тільки шлях
До Блага. Дивне Благо, що походить
Від ворога смертельного свого!
Ягня змія вкусила, бачив я;
Лежало бідолашне на землі, —
Дарма лементувала його мати;
Зірвав траву мій батько, та приклав
До рани; і помалу бідолашне
До безтурботного свого життя
Вернулось, і смоктало молоко
Своєї матері, а та тремтіла,
Облизуючи радісно дитину.
«Мій сину, глянь! — сказав Адам, — од Зла
Походить Благо».
Що ж ти відповів?
Нічого: він — мій батько; та подумав,
Що краще не зазнала б ця тварина
Укусу жодного, а не купила
Відновлення свого життя дрібного
Стражданнями нестерпними, хоч їх
Зцілило зілля.
Але ти казав:
З усіх любимих та тобі миліша,
Що з нею перса матері ділив
І що твоїх дітей годує…
Певно.
Чим був би я без неї?
Чим є я?
Нічого ти не любиш?
Бог твій любить?
Усіх, як батько каже; але я
Цього не бачу в долі всіх істот.
То ж не побачиш ти, чи я люблю,
Чи ні — лише мету далекосяжну,
Де все дрібне розтане, мов сніги.
Сніги! Це що?
Щасливий будь, не знавши;
Пізнає це далекий твій нащадок.
Радій краям, які зими не знають.
Не любиш ти істот собі подібних?
Себе ти любиш?
Так, а більше — ту,
Яка полегшує мені життя,
Яку люблю я більше, ніж себе!
Її ти любиш, бо вона прекрасна,
Здавалось Єві яблуко таким;
Але краса мине, й твоя любов
Мине також, та інші всі бажання.
Мине краса! Як може статись це?
Із часом.
Але час минув, а досі
Адам і Єва ще обоє гарні:
Хоча не так, як Ада й серафими,
Та дуже гарні.
Зникне вся краса
І в них, і в неї.
Шко́да; а проте,
Не зменшиться й тоді моя любов:
Якщо краси її не буде вже, —
Творець краси всієї втратить більше,
Ніж я, коли загине твір такий.
Тебе шкодую: любиш те, що згине.
А я — тебе: не любиш зовсім.
Брат
Близький тобі до серця?
Чому ні?
Його твій батько любить… бог твій — теж.
І я також.
Це добре та смиренно.
Смиренно!?
Первородний ти, не він,
А матері улюбленець він.
Хай
Він ласку береже, якої Змій
Домігся перший.
Батька він улюбленець.
Чом не любити те, що миле всім?
Єгова — милосердний бог і щедрий
Зачиненого Раю садівник —
Усміхнено на Авеля глядить.
Його ніколи я не бачив, отже
Не знаю, чи всміхається.
Але
Ти бачив ангелів його.
Не часто.
Та досить, щоб узнати їх любов
До брата. Бо його приємні жертви.
Хай буде так! нащо розмова ця?
Бо думав ти раніш про це.
Коли
Я й думав, чом будити думку…
(Зупинається від хвилювання).
Дух!
В твоєму світі ми; мого не згадуй.
Відкрив мені ти дива: показав
Пре-адамітів, що жили, могутні,
На тій землі, якої наша — скалок;
Відкрив мір'яди зоряних світів,
Де наш — супутник тьмяний і далекий
В безмежності життя; відкрив мені
Тіні того буття з ім'ям страшним,
Яке приніс нам батько, — Смерть; відкрив
Багато, а не все: вкажи мені,
Єгова де живе, де Рай його…
Де твій?
Тут, і повсюди.
Але ви
Свою оселю маєте, як всі:
У праха є земля, в тих — інший світ,
У всіх, що тлінно дишуть, є своя
Стихія; в тих, що вже давно не дишуть
Диханням нашим, в своя, ти кажеш;
В Єгови, в тебе є свої оселі…
Ви живете разом?
Ні, ми царюєм
Разом; але окремо живемо.
Якби один лише з вас був! Либонь,
Могла б мета єдина об'єднати
Стихії, що тепер тремтять у бурях.
Як ви могли — безкраї, мудрі Духи —
Так роз'єднатись? Не брати хіба ви
У сутності своїй… в природі, в славі?
Хіба не брат твій — Авель?
Ми — брати,
Були та будем; а коли б не так,
То чи подібні дух і плоть? чи можуть
Сваритися Безкрайність і Безсмертність?
Війною простір кинути в нещастя —
Пощо?
Для влади.
Ти казав, що ви
Обидва вічні?
Так.
Безкрая синь,
Яку я бачив, меж не має?
Ні.
Обидва царювали б! Вам не досить?
Навіщо розбрат?
Ми царі обидва.
Один з вас творить зло.
Хто?
Ти! Коли
Добро чинити можеш, чом не чиниш?
А ваш творець? Я не творив вас; ви
Його творіння, не мої.
Залиш нас
Його творінням, чи відкрий мені
Твою оселю чи його.
Обидві
Відкрити б міг; та прийде час: побачиш
Одну — назавше.
Чом же не тепер?
Твій людський розум ледве осягнути
І усвідомити спокійно, ясно
Спроможний те мале, що я відкрив;
А ти вже прагнеш ринути в подвійну,
Велику Таємницю… двох Основ!
Узріти їх на тронах потаємних!
Прах! Угамуй свою зухвалість, бо
Побачиш хоч одне з них — і загинеш!
Нехай загину, та побачу!
Ось —
Син тої, що від яблука вкусила!
Але загинеш ти, а не побачиш;
Це видно тільки в іншім стані.
Смерті?
Вона ж — вступ.
Я менш її боюсь:
Вона до чогось певного веде.
Тепер я поверну тебе в твій світ,
Розмножуй там Адамів рід, їж, пий,
Працюй, тремти, плач, смійся, спи… й сконай.
Для чого ж споглядав я речі ті,
Що ти відкрив?
Ти не просив знання?
Не дав тобі я тим, що бачив ти,
Себе пізнати?
Горе! Бачу: я —
Ніщо.
Це підсумок знання людського —
Нікчему смертної природи взнати;
Люцифер.
Заповідай науку цю нащадкам,
Вона від сили мук спасе їх.
Дух!
Ти згорда мовиш; а й над тебе, гордий,
Є вищий.
Ні! Клянуся із собою, де
Панує він, і прірвою, і виром
Світів, життя, де вдвох пануєм, — ні!
Він переміг, але не вищий він.
Усі йому вклонились — лиш не я.
Борюсь я проти нього, як боровся
На вишніх Небесах… за цілу Вічність,
За царства тіней глибину бездонну,
За про́стору безмежного держави,
За нескінченну далечінь віків,
За все, за все поспорю! Світ за світ,
І за зорю — зоря, за всесвіт — всесвіт
Дрижатимуть, аж поки не скінчиться
Великий спір, якщо скінчиться він,
Якщо вгамується чи він, чи я!
А що вгамує нашу невмиручість,
Взаємну, незамирену ненависть?
Він переміг, подоланого зве
Злом; а яке дарує Благо він?
Будь переможець я, його діла
Вважалися б єдиним злом. А ви,
Новітні смертні, він які дари
Підніс вам у дрібному світі вашім?
Замало; й деякі — гіркі.
Назад,
На землю знову, спробуй до кінця
Його дари небесні вам і вашим.
Зло і добро — добро і зло по суті,
Той, хто дає, не робить їх такими.
Якщо дає добро вам — добрим звіть;
Якщо від нього зло, не звіть моїм,
Поки не взнаєте причину справжню;
Судіть не за словами хоч би й духів,
А за плодами вашого буття.
Одне добро приніс фатальний плід —
Ваш розум, — хай не вб'є його загроза
Тирана — змусити до віри вас
Неперекір думкам і почуттям.
Міркуй, терпи, світ внутрішній створи
В своїй душі — де зовнішній впаде.
Так будеш ближчий до природи Духа,
Свою природу переможеш ти.
Входять Каін і Ада.
Тсс! Каін, тихше.
Добре, та чому?
Маленький наш Єнох тут спить на листі,
Під кипарисом.
Кипарис! Похмуре
Це дерево, воно неначе плаче
Над тим, кого затінює. Нащо
Кладеш під тінь його дитину?
Бо
Воно, неначе ніч, ховає сонце,
Тут — мирний сон.
Авжеж, останній сон…
Найдовший; та гаразд — веди до нього.
(Обидва підходять до дитини).
Коханий мій! Його рожеві щоки
Змагаються з пелюстками троянд,
Постеленими тут.
Як мило губи
Він розтулив! Ні, не цілуй його,
Стривай: прокинеться він незабаром —
Година відпочинку ось мине,
Та шкода ще було б його будити.
Гаразд, зажду, вгамую серце. Бач —
Він спить, усміхнений… Спи й посміхайся
Ти, юний спадкоємцю світу, майже
Такого ж юного, спи й посміхайся!
Твої години й дні щасливі ще
Й невинні! Ти ще не зривав плодів —
Не знаєш ти, що голий! Прийде час —
Заплатиш ти за невідомий гріх —
Не твій, не мій. Та поки — мирно спи!
Забарвлюються посмішками щоки,
Тремтять повіки, темні його вії,
Немов би віти кипарису. Спить,
А крізь напіврозплющені повіки
Блакить очей сміється. Мріє він…
Про що? Про рай!… Мрій, сину мій, про рай!
Ти втратив спадщину. Це — тільки сон;
Ні ти, ні твої діти, ні батьки
Ніколи вже в щасливий край не ввійдуть.
Ні, Каіне, не шепочи над сином
Журливих жалкувань про давнину,
Чому завжди тужити нам за Раем?
Ми інший можемо створити.
Де?
Тут, чи де хочеш. Там, де ти — не знаю
Журби про цей оплаканий Едем.
Є в мене ти, наш син, наш батько, брат
І Зілла — мила нам сестра, і Єва —
Їй не лише народженням ми вдячні.
Так… Ще за Смерть ми вдячні їй також.
Той гордий дух, що звідси взяв тебе,
Поглибив смуток твій. Я сподівалась —
Обіцяні узрівши чудеса,
Видіння нинішніх світів, минулих,
Ти заспокоїш свій бентежний розум
Упевненим знанням; та бачу я —
Твій поводир недобрий, а проте
Пробачу все за те, що швидко він
Вернув тебе.
Так швидко?
Дві години
Минуло ледве. Довгі дві години
Для мене, та години лише за сонцем.
Я близько був до цього сонця, зрів
Світи, що їм воно не світить більш,
І ті, яким ніколи не світило;
Роки, гадав, минули.
Ледь години.
Так, отже, розум визначає час,
Вимірює його лиш тим, що бачить:
Гірким, приємним, владним і дрібним.
Я споглядав давно забуті дії
Істот безмежних, і світи загаслі;
У вічність я дивився і гадав,
Що запозичив мудрості віків,
Її безкрайності, та бачу знову
Свою нікчемність. Добре мовив дух,
Що я — ніщо!
Чому він мовив так?
Єгова так не вчив.
Єгові досить
Зробити з нас нікчемність отаку;
Він прахові польстить принадним блиском
Едема і безсмертя, і поверне
Його до праху знов… За що?
Ти знаєш —
Хоча б за гріх батьків.
Чим винні ми?
Вони грішили — хай вони помруть.
Не добре ти сказав, і думка ця —
Від того духа, не від тебе. Я
Охоче вмерла б, щоб жити їм!
Сказав би так… Якби єдина жертва
Наситила неситого життям,
Якби ніколи сонне це маля
Не знало смерті та людських турбот
І не лишало б їх синам своїм.
Хто знає, може прийде день покути
І рід врятує наш?
Офірувавши
Невинного за грішних? Це — покута?
Адже, безгрішні ми. Що ми зробили?
Чому ми стали жертвами за те,
Що вчинено до нас, ждемо покути
За таємничий, безіменний гріх?
Хіба це гріх такий — знання шукати?
Ти, Каіне, грішиш: твої слова —
Хула.
Тоді покинь мене!
Ніколи!
Хоч бог тебе покинув,
Що це є?
Два алтарі: брат Авель їх зробив,
Як не було тебе, щоб жертву богу,
Коли повернешся, принести тут.
Чи певний він, що ладен я палити
Ці жертви? Він щодня приносить їх,
І на чолі його читаю — жах,
А не побожність. Це — хабар творцеві!
Він ревно молиться.
Один алтар —
І цього досить. Я не маю жертв.
Плоди землі, прекрасний, ранній цвіт,
Бруньки та свіжі паростки полів —
Дарунок добрий богові, коли
Принесені з покірним, мирним духом.
Я працював, орав, пітнів під сонцем,
Прокляття я терпів: — чого ж іще?
За що я буду мирним? За війну
Проти стихій, поки дадуть вони
Насущний хліб? За що я буду вдячним?
За те, що — прах, я в поросі плазую?
І в прах повернусь? Коли я — ніщо,
То за ніщо не буду лицемірно
Вдавати, мов приємний біль! За що
Покірним буду? За гріхи батьків?
Спокутували ми за них стражданням,
Сторицею в провіщені віки
Спокутують за них нащадки наші!
І не підозрює наш сонний син,
Що зародки довічної біди
Для міріад — у ньому! Краще вже
Його схопити, поки спить, розбити
Об скелі, ніж лишати жити, щоб…
О боже мій! Облиш дитину, Каін!
Моя дитина!… Це твоя дитина!
Не бійся! За всі зорі, за всю міць,
Що править ними, сина не торкнусь
Грубіше, ніж цілунком батька.
Чом
Тоді так страшно мовиш?
Я сказав,
Що краще б він не жив, ніж дав життя
Такому горю, що його зазнає
І заповість; але промова ця
Тобі не до вподоби, то скажім лиш,
Що краще б зовсім не родився він.
О, не кажи! Де б радощі були,
Де втіха матері — за ним ходити
І годувати й пестити його?
Він прокидається. Єнох мій милий!
(Підходить до дитини).
Глянь, Каіне, на нього; повний він
Життя, бадьорості, краси і сили;
На мене схожий… і на тебе теж,
Коли ти мирний… Ми тоді всі схожі.
Так, Каін. Мати, батько, син — один
У одному свої ми бачим риси,
Мов у свічаді тихих вод, коли
Вони й ти — мирні. Каіне, люби нас!
Люби й себе для нас — тебе ми любим.
Глянь! Він сміється, руки простягнув,
Блакитні очі широко розкрив —
Вітає батька; тільце, мов на крилах,
Від радості тремтить. Забудь про біль!
Нехай бездітні херувими заздрять
Батьківському твоєму щастю! Батьку,
Благослови його! Він слів не знає,
Але подяки повний, як і ти.
Благословляю, хлопче! Якщо це
Благословення смертного спасе
Тебе від змієва прокляття.
Так,
Благословення батьківське відверне
Всю хитрість плазуна.
Навряд чи так;
А все ж, благословляю.
Ось наш брат.
Так, брат твій Авель.
Мир божий будь тобі!
Вітаю, Авель!
Сестра казала, ніби мандрував
Ти з духом у високій спілці, десь
За звичними нам межами. Той дух —
Із тих, що знаємо, на батька схожий?
Ні.
Чом ти знався з ним? Він, може, ворог
Всевишньому?
Але людині — друг.
Всевишній, як ти звеш його, чи друг нам?
Як зву? Твої слова сьогодні дивні…
Облиш нас на хвилину, сестро Ада,
Ми жертву принесем.
Прощай, мій Каін;
Ти сина обійми. Хай ніжність хлопця,
Молитви ревні Авеля — тобі
Повернуть мир і святість.
Де ти був?
Не знаю.
Знаєш ти, що бачив?
Мертвий,
Безсмертний, нескінченний, всемогутній
І необорний таємничий простір —
Юрму світів загиблих і живих,
Несамовитий, незбагненний вихор
Сонць, місяців, земель; я в громі чув
Пісні орбіт. І до земних розмов
Тепер нездатний. Ти облиш мене.
В твоїх очах палає дивне світло,
Твоє лице вкриває дивна барва,
Твої слова проймає дивний звук…
Що значить це?
Це значить… Я прошу́,
Облиш мене.
Помолимося перш.
Прошу тебе я, помолись один,
Тебе Єгова любить.
Нас обох.
Та більш — тебе. Байдуже це мені;
Ти краще молишся йому, ніж я,
Шануй його… але роби це сам,
Чи хоч без мене.
Брате, був би я
Не гідний син великого Адама,
Коли б, як старшого, не шанував
Тебе і, молючися, не просив,
Щоб приєднався ти і перше місце
Зайняв — твоє воно.
Ніколи я
Цього не хтів.
То гірш мені. Прошу,
Молись тепер. Страшним твоя душа
Розбурхана; так прийде спокій.
Hi.
Мене ніщо не заспокоїть. Спокій!
Не знав покою в серці я, хоча
Приборкані стихії споглядав.
Покинь мене, чи сам отут лишись!
Удвох молитися повинні ми —
Не відганяй мене.
Повинні? Добре.
Що слід робити?
Обери алтар.
Сам обери: мені байдуже — мох
І камінь.
Обирай!
Обрав.
Він — вищий.
Тобі він личить, старшому. Готуй
Твої дарунки.
Де твої?
Ось глянь —
Ягнята перші стад, їх лій — смиренний
Дарунок пастуха.
Не маю стад;
Я землероб, і дати мушу те,
Що за труди дає мені земля:
Її плоди.
(Збирає плоди).
Глянь — квітнуть, вистигають.
Мій брате, старший ти, а тому перший
Молися, дякуй, жертвуй.
Ні, — мені
Незвично це. Ти починай, а там
І я… коли зумію це.
(стає, навколішки).
О, боже,
Ти сотворив нас, надихнув життя
У ніздрі нам, ти нас благословив
І пожалів, хоч батька гріх страшний
Згубив би всіх його дітей, але
Ти, справедливий, в милості знайшов
Свою відраду, і подарував
Прощення, рівне раю, проти наших
Великих злочинів. Господь єдиний
Добра і слави, вічності і світла!
Без тебе все було би злом; з тобою
Ніщо не схибить, бо твоя мета —
Всевладна, всеблага; хоч незбагненна,
Та непорушна воля є твоя!
Приніс покірний перший твій пастух
Первістків перших стад — дарунок цей
Нікчемний, бо чи є дарунок, гідний
Тебе? Але прийми його в подяку
Від того, хто дарунок цей підніс
Перед лицем небес твоїх високих
І впав у прах, бо прах він є. Хвала
Тобі та імені твоєму вічно!
(стоїть, не згинаючись, під час своєї промови).
Дух, ким не був би, чим не був би ти!
Всевладний? Може… Добрий? Доведи,
Що зла немає в діяннях твоїх.
Єгова на землі! На небі — бог!
Чи інші маєш імена? Авжеж,
Ознак у тебе безліч, як і діл.
Коли тебе задовольнять молитви
Бери їх! А коли тебе пом'якшать
Ще алтарі та жертви — маєш їх!
Істоти дві підносять їх тобі.
Ти любиш кров? То жертва пастуха
На честь твою пролляла вже її,
Труп первістка отар здійняв праворуч
Криваве курево до твого неба.
Чи може цвіт рясних плодів землі
Тобі миліший? Я поклав його
На мох незаплямований, туди,
Де гріє сонце, що його зростило.
Тут не страждав ніхто життям і це —
Лише зразки твоїх високих діл,
А не благання глянути на нас!
Коли святиня без закланих жертв,
Коли непокривавлений алтар
Тобі приємний буде — глянь сюди!
А той, хто ці плоди приніс, то він…
Такий, як ти, зробив його. Нічого
Не просить він і не зігне колін.
Він злий? Розбий його! Всевладний ти,
Що проти тебе значить він? Він добрий?
Розбий його чи пожалій, як хочеш!
Усе в руці твоїй; добро і зло —
Лише в тобі, в твоїй могутній волі:
Чи зло це, чи добро — не знаю я:
Я не всевладний, ні, я не суддя
Всевладності, лише терпіти можу
Накази; й досі я терпів.
Вогонь на алтарі Авеля спалахує стовпом сліпучого полум'я й здіймається до неба; вихор звалює алтар Каіна і розкидає плоди по землі.
(падає навколішки).
Молися, брате, прогнівив Єгову.
Чом так?
Розкидав він плоди твої.
З землі прийшли, у землю знов підуть.
Їх сім'я дасть нові плоди до літа.
М'ясний твій дар догідний більше; бач,
Як небо смокче ситий кров'ю дим!
Про прийняття моїх дарів забудь,
Подумай про свої, поки не пізно.
Я більше не будую алтарів
І не дозволю…
(підводиться).
Каін! Що ти хочеш?
Звалити лестуна бридкого хмар,
Посланця димного твоїх молитв —
Алтар, де кров ягнят, на молоці
Згодованих, а згублених у крові.
(зупиняючи його).
Ні! не додай до нечестивих слів
Ще й нечестивих діл. Хай він стоїть —
Віднині освячений цей алтар
Безсмертною утіхою творця,
Що жертву взяв мою.
Його! Його
Утіха! Так, йому висока втіха —
І згарятина м'яса, і димна кров.
А зойки матерів, що досі плачуть
Про вбитий свій приплід? А тоскний біль
Невинних жертв — під тим твоїм побожним
Ножем? Геть? Пам'ятник кривавий цей
Під сонцем не стоятиме на сором
Усесвітові!
Брате, відступи!
Не зневажай алтар. Коли ж ти хочеш
На ньому вдруге жертвувати — твій він.
Удруге жертвувати? Геть, або
Ця жертва буде…
Що ти хочеш?
Геть…
Геть звідси!… бог твій любить кров! Пильнуй:
Геть, бо дістане ще!
Його ім'ям
Я тут стою поміж тобою й даром
Йому приємним.
Як себе ти любиш —
Назад, поки цей мох я розмету
На рідну землю!
(затримуючи його).
Бог мені миліший.
Життя.
Приємний дар.
(падає).
Що ти зробив, мій брате?
Брат!
Боже мій! Прийми раба й прости
Його убивцю, бо не відав він,
Що діяв… Каін… руку… Бідній Зіллі
Скажи…
(після хвилинного остовпіння).
Моя рука! Вона червона.
Що це? Де я? Сам? Авель де? Де Каін?
(Довга пауза. Поволі озирається навколо).
Невже я можу бути ним? Мій брате,
Прокинься! Чом на лузі ти лежиш?
Тепер не час дрімати… Чом блідий?
Невже ти?… Вранці ще ти був живий!
Мій Авель, не дратуй мене! Вразив я
Тебе жорстоко, та не люто. Ах,
Чому ти заважав мені? Це жарт;
Лише лякаєш ти мене… Я вдарив,
Каін.
Та тільки вдарив. Ворухнись лишень!
Отак… Гаразд!… Ти дихаєш! Дихни!
О боже, боже!
(ледве чутно).
Хто про бога каже?
Убивця твій.
Хай бог йому простить!
Утіш нещасну Зіллу, Каін. В неї
Один тепер є тільки брат.
Авель умирає.
А в мене
Нема! Хто в мене брата відібрав?
Розкриті очі. Отже, він не мертвий!
Смерть — наче сон, а сон закриє вії;
Він губи розтулив; то ж дише він;
А все ж не відчуваю… Серце!… Серце!…
Послухаю, чи 6'ється? Наче… Ні!
Це — марення, чи жити я вже став
Не тут, а в іншому і в гіршім світі?
Земля хитається… Це що?… Волога…
Та брата мого кров; і я пролив!
То що ж мені робити ще в житті,
Коли життя забрав я в плоті рідної?
Та він не вмер! Хіба мовчанка — смерть?
Ні, він прокинеться. Я почекаю.
Життя — міцне, його не можна враз
Урвати! Він щось мовив після вдару…
Що я скажу йому?… Мій брате!… Ні,
Не відповість на це ім'я, брат брата
Так не вражає. О, єдине слово,
Хоча б єдиний звук цих милих вуст,
Щоб я терпіти міг свій власний голос!
Я чула стогін. Що це може бути?
Біля коханого мого тут Каін.
Що робиш, брате? Чи він спить? О небо!
Чому блідий, що це за струмінь? Hi!
Ні! Це не кров; хто кров його пролив?
Ах, Авель, що тобі? Хто це зробив?
Не дихає; не ворухнеться; руки,
Мов камінь, неживі. Жорстокий Каін,
Чому ти вчасно не прибіг, чому
Не врятував його? Хто б не напав,
Та ти міцніший, ти б оборонив
Од лютого насильства! Батьку! Єво!
Ада! Сюди йдіть. Смерть прийшла на землю!
Зілла йде геть, кличучи рідних.
(сам).
І хто привів її? То я, кому
Саме ім'я це — Смерть — таке огидне,
Що отруїв життя своє думками
Про неї, ще в лице її не знавши.
І я привів її сюди, і брата
Віддав у льодові обійми їй,
Немов сама б вона не заявила
Без мене прав безжалісних своїх.
Проснувся я тепер. В страшному сні
Я очманів. Та не проснеться він!
Скорботний голос Зілли кличе нас…
Що бачу?… Правда!… Сину, сину мій!
(До Єви).
Ось, жінко, справа Змія та твоя!
О, замовчи! Укуси Змія — в серці!
Я над усіх тебе любила, Авеле!
Єгова! Мати не грішила так,
Щоб ти забрав його від мене!
Хто
Чи що зробило це? Кажи нам, Каін,
Бо ти був тут. Чи то ворожий ангел,
Чужий Єгові? Чи то дикий звір
Із лісу вийшов?
А! Багрове світло,
Мов громовиця, рине! З алтаря
Та палиця скривавлена, важка!
Від диму чорна та червона від…
Кажи, мій сину, доведи, що нас
Нещасних не спіткало гірше лихо.
Скажи нам, Каін, що не ти…
Це він!
Я бачу — голову схиляє винний
І люті очі затулив руками
Кривавими!
Ти кривдиш його, мати…
Виправдуйсь, Каін! Мати це від горя
Тебе ганьбить.
Почуй мене, Єгова!
Хай терпить він прокляття вічне Змія!
Від нього він родився, не від нас.
Хай розпачем він мучиться! Хай…
Не проклинай його, бо він твій син…
Не проклинай його, бо він мій брат
І чоловік.
Забрав у тебе брата,
У Зілли — чоловіка, в мене — сина!
За це його назавжди проклинаю!
Я всі зв'язки між нами рву, як він
Порвав зв'язки природи. Смерть! О Смерть!
Чом не взяла мене, що перша стріла
Тебе? Чому тепер не візьмеш?
Єво!
Журби до богохульства не доводь!
Давно нас долі прирекли важкій;
Нам строк прийшов, так будемо терпіти;
Хай бог наш бачить: вірні слуги ми
Його священній волі.
(вказуючи на Каїна).
Його волі!
Це воля того злого духа Смерті,
Якого я на землю привела,
Щоб він її мерцями вкрив. Усе
Живе нехай кляне його! Хай муки
Женуть його в пустиню, як з Едему
Прогнали нас! Хай діти зроблять з ним,
Як він із братом! Хай мечі та крила
Вогненних херувимів б'ють його
І день і ніч! Хай змії встелять шлях!
Плоди в устах обернуться на попіл!
Де, зморений, на листя ляже він —
Хай скорпіони жалять там його!
Хай уві сні свою він бачить жертву,
А наяву тремтить од жаху Смерті!
Хай кров'ю потечуть річки прозорі,
Як він у спразі схилиться до них!
Нехай стихії встануть проти нього!
Хай животіє він у смертних муках!
Хай гірше Смерті буде Смерть тому,
Хто вперше Смерть покликав до людини!
Віднині, братовбивство, звешся — Каін!
І всі прийдешні міріади людства
Тебе, їх предка, гнівно проклянуть!
Трава зів'яне під тобою! Ліс
Не дасть вкриття! земля — оселі! прах —
Могили! сонце — світла! й небо — бога!
Геть, Каін! більш не жити нам разом.
Іди! Мерця залиш мені — віднині
Самотній я — не стрінемося більш.
Не розлучайся, батьку, так із сином:
Не додавай своїх страшних прокльонів!
Не я, а дух його кляне його.
Ходімо, Зілла!
Тіло чоловіка
Свого я вартувати мушу тут.
Повернемося, коли зникне той,
Хто вготував нам цей обряд жахливий.
Ходімо, Зілла.
Лиш один цілунок
В уста, колись такі гарячі… Серце!
Ти чув, мій Каін! Треба йти. Готова
Я, діти наші — теж. Візьму Єноха,
А ти — дочку. До смерку вирушаймо,
Щоб уночі в пустелі не блукати…
Хоч слово пророни мені, твоїй.
Залиш мене!
Тебе лишили всі.
Чого ждеш ти? Чи не боїшся ти
Того, хто заподіяв це?
Боюсь
Лиш одного: без тебе бути, хоч
Мене жахає, як ти втратив брата.
Мовчу про це. Та справа — між тобою
Та богом.
Каін! Каін!
Чуєш голос?
О Каін! Каін!
Це немов би ангел.
Де брат твій Авель?
А чи сторож я
Своєму брату?
Каін! що зробив ти?
Кров брата вбитого з землі волає
До господа. І нині ти проклятий
Землею, що вуста свої відкрила
Всмоктати братню кров од рук твоїх,
І не даватиме тобі земля
За працю сил своїх. І станеш ти
Вигнанцем на землі та блукачем!
Такої кари він не зможе знести.
Глянь — ти його з лиця землі женеш
І від обличчя господа ховаєш.
Блукач він і вигнанець на землі!
І кожен, хто його тепер зустріне,
Уб'є його.
Якби! Та де вони,
Що вб'ють мене? Де — на землі самотній,
Безлюдній ще?
Ти свого брата вбив,
А хто тебе оборонить від сина?
Ангеле Світла! Зглянься, не кажи,
Що ці болючі груди годували
Убивцю — сина, вбивцю свого батька.
Тоді б він був лише такий, як батько.
Чи не смоктав у Єви молока
Той, хто тепер покритий рясно кров'ю?
Що ж, братовбивство родить отцевбивство…
Але не буде так… Господь твій бог
І мій велить своє тавро накласти
На Каіна, тавро недоторкане.
Накличе семикратну помсту той,
Хто Каіна вб'є. Підійди!
Що зробиш
Зі мною?
——————
- ↑ Маніхеізм — «єретичне» вчення про дуалізм, тобто — про двоїстість, роздвоєність усього на добру та злу основи. Маніхеї твердили, нібито вічна боротьба між добром і злом точиться не тільки в зовнішньому світі, а й у самій людині — поміж її душею й тілом.
- ↑ Конан Жартівник — одчайдушний герой ірландських народних пісень і казок; потрапивши до пекла, він побився з самим головним бісом.
- ↑ Взяті в квадратні дужки слова випущені в першому та в більшості наступних видань «Каіна».
- ↑ Едем — за біблією, райський сад.
- ↑ Дух, ти хто такий? — Цей перший діалог між Люцифером і Каїном став за епіграф до одної з ранніх (1831 р.) редакцій «Демона» Лермонтова.
- ↑ Взяті в квадратні дужки слова випущені в першому та в більшості наступних видань «Каіна».
- ↑ Левіафан — морська потвора, згадувана в біблії.