Тимчасовий робітниче-селянський уряд України

by Геннадій Єфіменко

Тимчасовий робітниче-селянський уряд України Геннадій Єфіменко 2017

Джерело: Цей день в історії

28 листопада 1918 року в залізничному вагончику в Курську було проголошено створення Тимчасового робітниче-селянського уряду України та чолі з Георгієм П'ятаковим. Поновлення більшовиками вже, здавалося б, відкинутої національної форми радянської державності в Україні допомогло їм використати у своїх цілях потужний український національно-визвольний рух і після майже місячного «накачування м'язів» Українська червона армія почала стрімко захоплювати Україну.

Вигнання більшовиків з України навесні 1918 року відбулося хоч і з допомогою Німеччини, але під національними гаслами. Внаслідок цього серед більшовиків відчутно посилилися наявні і раніше перестороги щодо визнання національних прав українців. Після реорганізації у квітні та остаточного розпуску у липні Народного секретаріату, сформованого після ІІ Всеукраїнського з'їзд рад, здавалося, що про відновлення української радянської державності йтися вже не буде.

Така думка лише ствердилася після нищівної поразки ініційованого більшовиками на початку серпня всеукраїнського повстання проти влади гетьмана Скоропадського. Як у Кремлі, так і в КП(б)У, більшість у керівництві якої перейшла до представників «правих» на чолі із Емануїлом Квірінгом, бачили майбутнє України у складі Росії, а національне питання вважали «зжитим». При цьому вони висловлювалися проти «партизанської війни, особливо в прикордонній смузі», як такої, що може мати зворотній ефект. Нове повстання мало розпочатися лише одночасно із наступом військ РСФРР.

28 листопада 1918 року в залізничному вагончику в Курську було проголошено створення Тимчасового робітниче-селянського уряду України та чолі з Георгієм П'ятаковим. Поновлення більшовиками вже, здавалося б, відкинутої національної форми радянської державності в Україні допомогло їм використати у своїх цілях потужний український національно-визвольний рух і після майже місячного «накачування м'язів» Українська червона армія почала стрімко захоплювати Україну.

Політика Геннадій Єфіменко Вигнання більшовиків з України навесні 1918 року відбулося хоч і з допомогою Німеччини, але під національними гаслами. Внаслідок цього серед більшовиків відчутно посилилися наявні і раніше перестороги щодо визнання національних прав українців. Після реорганізації у квітні та остаточного розпуску у липні Народного секретаріату, сформованого після ІІ Всеукраїнського з'їзд рад, здавалося, що про відновлення української радянської державності йтися вже не буде.

Така думка лише ствердилася після нищівної поразки ініційованого більшовиками на початку серпня всеукраїнського повстання проти влади гетьмана Скоропадського. Як у Кремлі, так і в КП(б)У, більшість у керівництві якої перейшла до представників «правих» на чолі із Емануїлом Квірінгом, бачили майбутнє України у складі Росії, а національне питання вважали «зжитим». При цьому вони висловлювалися проти «партизанської війни, особливо в прикордонній смузі», як такої, що може мати зворотній ефект. Нове повстання мало розпочатися лише одночасно із наступом військ РСФРР.

ЦК РКП(б) певний час вважав за доцільне утриматися від прямого втручання в українські справи. Підтримуючи на словах антигетьманський Український національний союз (УНС), який у ніч на 14 листопада утворив Директорію УНР, Кремль розпочав підготовку збройних сил для наступу на Україну. Ще 23 жовтня 1918 року було ухвалено наказ про створення Резервної армії в складі трьох дивізій на кордоні з Україною. Мета створення цієї армії, - наступ на Україну, - остаточно була визначена 9 листопада. Про це свідчила передача до її складу двох українських дивізій, які ще 22 вересня були створені з червоних повстанських загонів, що перебували на нейтральній території на кордоні Росії та України.

11 листопада Раднарком РСФРР дав Реввійськраді РСФРР директиву в десятиденний строк «почати наступ в підтримку робітників та селян України, які повстали проти гетьмана». Але аналіз співвідношення сил, зроблений того ж дня командуванням Червоної армії на спільному засіданні з представниками КП(б)У, виявив досить невтішну для більшовиків картину і за результатами обговорення головнокомандуючий збройними силами РСФРР Іоаким Вацетіс дав зрозуміти, що вважає активні дії в Україні несвоєчасними.

17 листопада, тобто вже після революції у Німеччині та викликаного нею розірвання РСФРР умов Брестського мирного договору, як відзначав у листі до В. Леніна В. Антонов-Овсієнко, на території Росії «сформувалася Рада Українського фронту, замасковано названа Радою Групи Курського напрямку. Її склад: я, т. Сталін, т. Затонський». Головнокомандувачем військ Курського напрямку став Володимир Антонов-Овсієнко. Водночас активізувалася діяльність «лівих» з керівництва КП(б)У, які бажали негайно долучитися до боротьби за оволодіння повстанською масою.

«...я вирішив йти вперед. Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що згодом доведеться брати лобом» - Звернення В. Антонова-Овсієнка до В. Леніна, 22 листопада 1918 року

Після проголошення 14 листопада Українською Державою курсу на федерацію з небільшовицькою Росією знову набував актуальності національно-державний чинник: заснування в Україні свого радянського центру створило б у народних мас враження про визнання більшовиками органічної для українців єдності національного і соціального. Це добре розуміли представники «лівих» в керівництві КП(б)У, які попри свою на той час меншість у ЦК КП(б)У і взяли у свої руки справу відновлення українського радянського уряду.

У датованій другою половиною листопада 1918 року доповідній записці до ЦК РКП(б), оригінал якої, як зауважив пізніше Володимир Затонський, ймовірно, «був підписаний, як більшість паперів того періоду, П'ятаковим та мною», йшлося про потребу створення радянського всеукраїнського центру, відсутність якого «дає можливість петлюрівцям певною мірою залучати на свій бік ті селянські елементи, котрі незадоволені режимом гетьмана, але недостатньо свідомі для того, щоб розібратися в тому, хто саме зараз веде боротьбу з гетьманом». Далі підкреслювалося: «За такого політичного становища вкрай важлива ясність постановки усіх політичних питань. Радянський центр повинен був з'явитися при першій же нагоді, але цього не зроблено до цього часу, що є нашим серйозним упущенням».

В Україні на той час вже йшло повстання під проводом Директорії. Щоб знівелювати його національну складову, Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за Україну очолив Тимчасовий робітниче-селянський уряд України (ТРСУУ), який з дозволу Кремля було створено у Курську 28 листопада 1918 року на чолі з Георгієм П'ятаковим. Його місцеперебуванням було призначено захоплене радянськими загонами 24 листопада місто Суджа, яке на той час перебувало у складі України. Того ж дня було створено військовий відділ на чолі з Артемом (Федором Сергєєвим) і ухвалено декрет про створення Революційної військової Ради Української Радянської армії, до складу якої увійшли Артем, Затонський та Антонов-Овсієнко. Цьому органу, який замінив Реввійськраду військ Курського напрямку, мали підпорядковуватися «усі збройні сили, які діють на території України».

В оприлюдненому наступного дня Маніфесті ТРСУУ влада гетьману оголошувалася поваленою, а сам він та урядові структури Української держави - поза законом. Влада мала перейти до ТРСУУ, який зобов'язувався легалізувати її скликанням Всеукраїнського з'їзду рад.

«З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів» - Телеграма В. Леніна до І. Вацетіса, 29 листопада 1918 року Таким чином, Кремль повертався до вже апробованого досвіду створення в Україні радянського уряду в національній оболонці. Це сприяло поліпшенню іміджу більшовицької влади, яка для багатьох повстанців була тією силою, що зберегла органічну єдність національного і соціального. Тим більше, що упевнившись у силі повстанського руху, більшовицьке керівництво охоче йшло на контакт з керівниками цих збройних угрупувань. Завдяки приєднанню значної частини повсталих на бік Червоної армії в перші місяці 1919 року більшовиками вдалося опанувати більшу частину України.

3 січня 1919 року вони захопили Харків, до якого одразу переїхав уряд радянської України, яка 6 січня отримала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР). 29 січня ТРСУУ було реорганізовано на Раду народних комісарів (РНК) УСРР, а завідувачі відділами стали називатися «народними комісарами». 5 лютого червоні увійшли до Києва, який вже з березня став столицею УСРР.