Технічні культури, як сировинна база промисловости України в 2-му п'ятиріччі/Технічні культури…
| Технічні культури, як сировинна база промисловости України в 2-му п'ятиріччі Технічні культури, як сировинна база промисловости України в другому пятиріччі |
Текстильна група ▶ |
|
Друга п'ятирічка — є п'ятирічка побудови безклясового соціялістичного суспільства, п'ятирічка завершення соціялістичної реконструкції сільського господарства, п'ятирічка розгорнутої технічної реконструкції всього народнього господарства.
Одним з основних завдань, що поставлені XVII партконференцією на друге п'ятиріччя є піднесення добробуту робітничих і селянських мас і, зокрема, підвищення забезпечення населення основними споживчими товарами не менш ніж у два-три рази.
3 цих завдань виникає, природно, завдання про приділення більшої уваги розгортанню легкої й харчової промисловости й забезпеченню її відповідною сировиною. Технічні культури, є сировинна база для цукрової, олійноï, текстильної й інших видів промисловости. В рішеннях XVII партконференції є загальні настановлення в справі легкої й харчової промисловости й головніших технічних культур, що в основному опреділюють тенденції розвитку технічних культур на друге п'ятиріччя й на Україні.
Зокрема, по бавовні й льону по Союзу намічається подвоєння, а по цукровому буряку потроєння гуртової продукції. Уже перша п'ятирічка характеризується на Україні досить значними досягненнями в справі розвитку технічних культур, так, наприклад, цукровий буряк з 576,5 тис. га в 1927 р. зріс до 1,229 тис. га в 1931 р., більш ніж в два рази. Олійні культури відповідно з 787 т. до 1.465 тис. га, теж в два рази. Крім того виникла цілком нова для України культура — бавовна, розвиток якої набрав нечуваних темпів (1930 р. — 20 тис. га, 1931 р. — 160 тис. га і 1932 р. — 200 тис. га). Цих досягнень партія домоглась тільки в результаті непримиренної боротьби на два фронти за генеральну лінію партії, в результаті рішучої боротьби з куркулем і його агентурою, на основі суцільної колективізації сільського господарства. Не слід думати, що все це лише пройдений етап: боротьба на два фронти, боротьба з рештками капіталізму ще залишається й на другу п'ятирічку. Здійснення пляну народнього господарства в цілому, а також кожної його галузі, в тому числі, й технічних культур безумовно зустрічає на своєму шляху й схований і відкритий опір з боку ворожих соціялізму елементів.
Це вимагає від партії як справі самого опрацювання пляну, а також його здійсненню надати особливої уваги, це тим більш, що маштаб виробництва і продукції технічних культур залежить від дуже складного комплексу чинників, починаючи від природних умов культивування і кінчаючи технікою переробки сировини, а з другого боку, помилки в запроєктуваннях можуть викликати чималі втрати для народного господарства.
З чималої суми питань, в справі розвитку технічних культур, від правильного вирішення яких залежатиме доброякість усього пляну, на чільне місце слід поставити проблеми розташування культур, врожайности і первісної переробки. Те чи інше розміщення культур на терені республіки повинно виходити з основного настановлення на задоволення вимог народнього господарства, зміцнення обороноспроможности країни, максимального збільшення продукційности праці в сільському господарстві, а також відповідати вимогам якнайповнішої спеціалізації сільсько-господарського виробництва районів.
Таким чином, тут треба взяти на увагу не тільки наявність у певному районі сприятливих природних умов для культивування тої чи тої культури, а і весь комплекс економіки району, як от розташування переробчих підприємств, шляхи сполучення, промислові центри, і т. інш., а також дати собі чітке уявлення за майбутнє лице в районі сільського господарства в цілому.
Тут треба заздалегідь погодитись з тим, що в низці випадків і протягом другого п'ятиріччя запровадити цілком витриману й найбільш доцільну спеціалізацію районів, не доведеться, оскільки ми маємо в спадщину від капіталістичного ладу розташування технічної бази, яке часто-густо не відповідає нашим сучасним вимогам до спеціалізації районів, а виключити цю базу з виробництва з відомих причин покищо неможливо.
Таке спостерігається, напр., в гуральному виробництві, де заводи вклинюються в бурякові райони і за браком патоки потребують запровадження картопляних засівів; у текстильному і олійному виробництві є цілковитий відрив підприємств від сировинної бази і т. д.
Питання врожайности культур в зв'язку з надто обмеженими можливостями на Україні для поширення засівної площі при необхідності мати досить великий зерновий клин і значно поширити кормоздобування — стають для другої п'ятирічки найбільш гостро.
Цього ж таки вимагають і інтереси промисловости і транспорту, оскільки збільшення врожайности дає змогу звузити район живлення підприємства сировиною, а якщо врахувати залежність рівня врожайности від сорту і засобів культури, тобто чинників, що безпосередньо впливають і на якість продукції, то яскраво виявляється сполученість цих двох явищ.
Треба гадати, що на даній стадії роззитку українського сільського господарства з загального арсеналу заходів до збільшення врожайности поруч з найкращею організацією праці особливу увагу доведеться звернути на сівозміни, механізацію і угноєння, оскільки саме технічні культури найбільш вибагливі на місце в сівозмінні, угноєння і якість обробітку, цебто фактори, які досі були майже в першому мінімумі. Особливо це треба підкреслити для таких культур, як от коноплі, махорка, тютюн, що з переходом від дрібного селянського господарства до колгоспів й радгоспів ґрунтовно змінили своє розташування на території господарства (виніс з присадибних площ у поле).
Тим більшої ваги питання сівозмінів набуває в світлі майбутньої спеціалізації районів і окремих господарств, коли в більшості випадків техкультури будуть за ведущі і, як такі, потребуватимуть можливо більшого ущільнення засівів. Близько до цього стосується і питання вдобрення ґрунту, де наші можливості щодо мінералізації набагато збільшуються, а крім того повинно цілком використати чималі ресурси місцевих видів добрив, тобто не тільки гній, але і попіл, торф, сидерацію і ін. Нарешті, настановлення на максимальну механізацію техкультур виходить з інтересіз найбільшої єкономії робітної сили і поліпшення якости обробітку, що при удосконаленні так наявних машин, як і винахідництві, нових конструкцій повинно дати чималий технічний і економічний ефект.
По стану механізації техкультур на біжучий момент конструкторська думка повинна бути зосереджена на механізації процесів посадки, проривки, особливо ж на моментах збирання врожаю, що майже для всіх технічних культур має величезне значення.
З інших чинників збільшення врожайности немалу ролю відограватиме якість і належне підготування насінньового матеріалу, а також сорт, що для більшости технічних культур, за виключенням цукрового буряку, складає одне з найбільш вузьких місць.
Не тільки для нових технічних культур, де поруч з відсутністю сортів цілком придатних для України, спостерігається звичайна недостача насіння, но і для старих культур, як от коноплі, льон, сояшник ми маємо виключно низькогатункове, безпорядне насіння, яке і з боку врожайности і з боку якости продукції далеко не задовольняє народньо-господарських вимог.
Оскільки ж виведення нових сортів і розмноження їх потребує чималого строку, питання виробництва, поліпшення сортонасіння повинно поставити одразу ж на початку п'ятирічки, щоб була змога ефективність цього чинника урахувати хоч на кінець плянового періоду.
Це питання особливо для нових культур (бавовняник, кенаф, канатник) щільно пов'язується з запровадженням нових методів передзасівної підготовки насіння, а саме яровизації, що дає можливість не тільки прискорити вистигання культур з наявних сортів, а і запровадити найбільш цінні й врожайні сорти з пізньостиглих.
Одноразово запровадження цієї методи цілком по іншому ставить питання зрошення південних технічних культур, оскільки прискорене через яровизацію вистигання пом'якшує неґативний бік зрошення у звичайних умовах, а саме запізнення вистигання культур.
Тому яровизація дає змогу з більшою обґрунтованістю проєктувати зрошення південних технічних, для чого на наступну п'ятирічку відкриваються досить широкі перспективи в районі Нижнього Дніпра.
Поруч з розглянутими питаннями для низки культур стоїть також питання первісної переробки, належні форми і організація якої впливають не тільки на збільшення виходу продукції, але, головне, значно підвищують її якість і дають стандартний продукт.
В першу чергу це торкається луб'яних культур, що з переходом до колгоспів і радгоспів і нагромадженні в них великих мас сировини не можуть бути перероблені в старий кустарний спосіб і потребують обов'язкової механізації процесів. Найбільш радикально справа розв'язується декортикацією стебла, на яку в основному і слід було б орієнтуватись в наступну п'ятирічку. Проте, для цього необхідно позбавитись деяких дефектів роботи наявних декортикаторів, а промисловості — накопичити досвід у виробництві на новому виді сировини (луб).
Крім того, і при позитивному вирішанні цих питань, все ж таки частина виробів повинна вироблятись з прядива, а не з луба, як от канати, брезенти, пожежні рукави, транспортери.
Тому слід гадати, що до кінця п'ятирічки ще значна частина продукції луб'яних культур буде використовуватись у прядиві (волокні), і через те питання за одержання технічного прядива в спосіб, який відповідав би новим формам сільсько-господарського виробництва, покищо зняти не можна.
Нарешті, слід зупинитись на асортименті технічних культур, що з різних причин бажано було б декільки поширити.
Найбільші досягнення в цьому напрямку за останні роки маємо з текстильної групи, де почасти, як засіви бавовнянику, набули широких господарських маштабів, почасти — канатник, південні коноплі — дали виразні перспективні наслідки до поширення їх на Україні.
Проте, і тут є чималі хиби, а саме в запровадженні засівів кенафу, що, не дивлячись на найбільш раннє в порівнанні до перелічених культур випробування його на Україні, дотепер не дав виразних наслідків за здатність його для українських умов.
Зовсім не переводиться робота по випробуванню таких культур, як кендир і рамі.
Значно гірше стоїть справа з новими олійними культурами, де хоч і є досягнення по втіленню сої і рицини, але ж вони поки що не закріплюються відповідними поліпшеннями в галузі сорту і механізації культури. Решта ж нових олійних просувається зовсім кволо. Між тим, саме в цій групі рослин ми маємо і найбільшу потребу для поширення асортименту через різноманітність вимог народнього господарства на технічну та харчову олію і недостатню врожайність та несталість культур з наявного асортименту (сояшник, льон-рогачик, оз. рапс) і в той же час — найбільші можливості для добору. Не кажучи вже про такі культури, як софльор, кунжут, що придатність їх до укр. умов можна рахувати цілком доведеною, в засівах України зі згаданих вище причин повинні найти своє місце також лялеманція, перила (судза) та озимий рижій. Треба також поставити на вивчення культури люфи, що крім багато корисної основної продукції (губка, технічне шмаття) дає велику кількість олійного насіння (до 17 % олії).
З інших груп культур слід звернути увагу на топінамбур і чуфу, які, крім своїх вельми цінних властивостей щодо харчування людности і скоту (топінамбур), можуть дати певний резерв для гуральної і цукрової промисловости.Наприкінці треба згадати за кавчукодайні рослини, зокрема тау-сагиз, що за останніми даними випробування на Україні дає виключно сприятливі покажчики. Тому є всі підстави гадати, що при дальшому удосконаленні культури Україна зможе посісти далеко не останнє місце, як продуцент і цього найнеобхіднішого виду сировини.
Цукровий буряк. Ця найважливіша культура, не дивлячись на передбачаєме просування її в нові райони (Дал. Схід,, Сибір, Кіргізія, Кавказ, Закавказзя), всеж-таки і в наступному п'ятиріччі буде вести перед на Україні.
Виходячи так з наявної технічної бази, що частково буде реконструйовано, як і з можливого нового будівництва, а особливо запровадження бурякосушіння, можливий обсяг переробки буряку на Україні можна визначити в 276 млн. цент., що відповідає 40 млн. цн. цукру.
Така програма виробництва базується на настановленні довести добову виробність цукрозаводів пересічно до 1350 тис цін. і тривалість виробництва до 160 днів. Крім того в місцях найбільшого накопичення сировини буде поставлено до 200 агрегатів бурякосушарень, що дасть можлівість продовжувати виробництво пересічно до 205 днів і переробити на цукор до 60 млн. цн. сировини в сухому вигляді. Якщо урахувати неминучі втрати сировини при схороненні в 3 %, то для забезпечення цієї програми виробництва необхідно видобути 284 млн. цн. буряку.
Щодо можливого рівня врожайности на кінець п'ятиріччя, то за значне підвищення її говорить особливе ущільнення бурякових засівів в найбільш сприятливих для цього районах, поглиблена спеціялізація буряксіючих колгоспів з застосуванням в них всіх найнеобхідніших прийомів культури (головне, своєчасність засіву і обробітку), повне забезпечення міндобривом і удосконаленнями машинами (гніздовий засів, просапні машини, бурякові комбайни і інш.).
Проте, на 1937 р. буряк на колгоспних ланах в більшості випадків все ж таки не матиме достатньої для надто високих врожаїв культурности ґрунту, оскільки сівозміни, навіть закладені 1932 р., в кращому разі тільки но закінчать першу ротацію, а часто-густо і не закінчать її.
Нема також впевнености в достатньому задоволенні культури гноєм, що для особливо високих врожаїв є досить важливою передумовою.
Тому, виходячи з пересічної першої п'ятирічки (для всіх секторів) в 111,1 цн. і контрольної для 1932 р. в 153,0 цн., можна орієнтуватись на врожайність 1937 р. в 200 цн. (радгоспах — 230, колгоспах — 195 цн.), що дорівнює запроєктованій врожайності радгоспів на 1932 р.
Якщо зупинитись на такій врожайності, то потрібна площа фабричного буряку становитиме 1420 тис. га, а додавши до цього 80 тис. га під маточники і насінники (в цьому році 65 тис. га), матимемо ввесь буряковий клин в 1500 тис. га.
Такі запроєктовання дають збільшення проти 1932 р. по площі на 13,2 %, по врожайності на 30,7 % і продукції — на 47,3 %.
Щодо розміщення згаданих засівів, то оскільки його лімітує наявна технічна база, район цукрового буряку майже не зміниться. Проте, через помітно вищу врожайність на Лівобережжі, найбільший приріст засівів і ущільнення їх буде переводитись саме в цьому районі, де має концентруватись і нове будівництво і устаткування бурякосушарень.
Такі настановлення дають можливість наблизитись і до визначеннь програми бурякосіяння по областях, а саме орієнтовно можна прийняти для Харківщини 467. тис. га з врожайністю 205 цн.; для Київщини 451 тис. га з врожайністю 200 цн. і Віннищини 525 тис. га з врож. 195 цн. по Одещині 48 тис. га і АМСРР 9 тис. га.