Твори (Шашкевич, 1960)/Руськоє весіллє

Твори
Маркіян Шашкевич
Додаток
Руськоє весіллє
Київ: Радянський письменник, 1960
 
описанноє через І. Лозінського в Перемишлі — в типографії владичній гр.-кат. 1835.
 

Велика і всехвальна була гадка писателя сего діла, згорнути ладкання, привести їх в лад і приложити к ним опис обрядів весільних народа руського. Потрудився писатель не мало, заким їх зпомеж народа, з вічної, казавбись, нетямки двиг, також з других писателів виняв і всякую піснь на єї питомім постановив місці. Лиш жальковатися, що ще і половини всіх обрядів і пісень, по всій Русі співаємих, не зібрав — лиш доганочка, що не встрічаєм в сій книжці того, чогосмо ждали і чого при збірці народних пісень нельзя забувати. — К чему би нам придались збірки народних, перед всім обрядових пісень, з якого становища нам ся присмотрювати на них і сам ся присмотрював, як давні тії пісні і обряди і про що досі не зветочіли і не перегомоніли, котрі передвіцькі, а котрі нинішні, яка в них всіх разом мисль; що там діють князі, княгині, бояри, хоругви, коровай, кудерне деревце в нім, золотокуючі ковальчики, що косу розковують, єдамашки, паволока, посаг, хліб і сіль, козаки, скупини і много єнчого, на останок о напіві і складі пісень весільних, чим відличають ся від думок, чабарашок, шумок, коломийок і єнчих пісень руських? — о сім всім ні сліду; писатель біля того то злегонька, незнакомо перемчав, або мовчки ціло мимо лишив. — Язик і правопись в сесім хорошім ділі (не мовлю в піснях) перший мало, а вторая ціло — не руські. Велично красні діви (ладкання) прибрав в лахматтє не наське, переплів красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагинками руськими і поставив їх на причолку дивогляди księdz, największy, sendzia, łasno, starościny, choronży, źridlo, і єще дуже много єнчих, що істинного русина ужєсають.

Найбільшою обманою, ба неспрощенним гріхом в сім ділі є, що писатель, відвергши азбуку питому руськую, приняв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язикові. Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потручати ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашої опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі? Чи годиться відвергати азбуку святого Кирила, любомудрця високоумного, многоученого, що ся так добре вдивив в язик славлянський, що бистрим соколовим оком проймив го навскрізь, що сильним думающим духом обняв всі голоси величного звенящого язика славлян, а знаючи добре, що їх ні гречеськими, ні римськими буквами нельзя писати, яв ся подати нам сукромі знаки письменні, сотворити азбуку народно-славлянськую, і звів діло піднебесноє, з котрим кромі гречеської і латинської ні одна правопись зпомеж так много язиків рівні придержати не здужат? — Лишив ся тот подарок сего великого мужа святим, найчеснішим, найдорожчим спадком, котрого нам всі завидують, котрий нас перед веським прославляє світом, до котрого наші діти цілим серцем прилітали, неугасимо милостію обнімали, вічнодбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали. І чи ж можна було інакше? Азбука святого Кирила була нам небесною, незборимою твердю перед довершеним знидінням, була найкріпліщим стовпом, несхолибимою скалою, на котрій Русь святая, через тілько столітей, люто печалена, крепко стояла. Є то діва райськая, звіздострійна, озорена добродійною силою, що нас теплим, солоденьким духом овівує; їй то чудне діло, що ми досі русинами!