Твори (Стефаник, 1942)/Сон
| ◀ Похорон | Твори Сон |
Басараби ▶ |
|
СОН
Присвячено Богданові Лепкому
Спав твердо.
Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, якби маленькі дзвіночки падали.
Вітер вив, як гнаний пес.
Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на Різдво.
Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице спалене вітром поцегліло.
Балакав крізь сон і за кождим словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.
— Не рунтай тото, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов…
Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля.
— Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцке копито… Талапну раз та й дух віскочив!…— Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родит і чужа родит… Певне шо правда, ой допевне! Ґрунт то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє і накриє і погодує і честь тобі поведе…
Закашляв, як у великі труби заграв.
— Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім… Нема, нема, о, нема…
Поставив кулак під голову.
— Я довго бідив по чужім поли. Але Бог мині вігодив, дай, Боже, так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай… Зубами держи єї, кохай, як коли жінку, шо тобі під руку вдаласи…
Капелюх впав з голови і з вітром покотився.
— Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле — так годитси… Як Бог даст, то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, шо не мают з чого спечи… Дамо, дамо, як нам Бог дає, та й ми дамо, дамо…
Ляг хрестом.
— Межу кортит також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше… Я тобі по смерти лишу… Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у поли цев скатертив стів, а ти меш їсти і Бога молити, шо-с такого тата мав…
— Весна красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу білший гріх, як…
Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехристився.
— Така лють зараз з осени? Ще сніг отут присипле… На дворі зима, а мині така файна весна присниласи… Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!…