Твори (Стефаник, 1942)/Про хлопчика, що його весна вбила

Твори
Василь Стефаник
Про хлопчика, що його весна вбила
Львів: Українське Видавництво, 1942

ПРО ХЛОПЧИКА, ЩО ЙОГО ВЕСНА ВБИЛА


У долинку коло ставу зійшлися сонце, вітер, воздухи та й став та й таки верби, що над ставом стояли, та й радили, коли весну пустити з неба. Морозу та й місяця не було, щось гнівалися та й дома лишились.

То заки вони ще радили, то сонце так сміялося, але так сміялося, що хмари всі повтікали у море. А як хмари повтікали, то воздухи стали такі легкі, такі чисті, та й дякували сонцеві, та й за те всі сонцеві промінчики пускали на землю погратися. Вітер за той час все ставав на став, аби слід зробити та й аби видіти, чи в нього ніжка файна. Але став лоскотав його в ногу, а він тікав на верби та й допікав вербам. Вони із-за того все покивували руками, а часом то ловили вітра та й кидали ним до землі.

— Шо, мой, драпанишси на мене, — казала верба — не можеш каменем сісти?

А вітер — пустяк, скіц, та й знов на вербі. Верба люта, аж люта.

— Зачинаймо, мей, ту раду — каже сонце — мині далеко, нема як баритиси.

— Та як зачнемо, — каже вітер, — коли землі ще нема.

— Аді, генди суне вже, — кажуть воздухи, — дрантива та й чорна, як коли би штири дни не їла.

Вже всі зійшлися.

Стали вони радити, радять, радять, одно цеї, друге тої, от як то в раді.

Але вибігає до них хлопчик. Такий файний та любий, та й зачав гратися. Оббігли його сонцеві промінчики та й зачіпають його. Один лізе в очі, другий у пазуху, то в рукави. Аж сонце каже дітям:

— Мой, бахурія, лишите хлопца!

Втекли. Став хлопець над ставом та й ймився верби; верба рада, така рада, — то так давно, як її хлопці не обіймали! А вітер собі до хлопця. Забіг у пазуху та й вибіг рукавом, замотався у волосся а звідси скочив у вухо і не ґвалтує у вусі, ні, аж хлопець мусів його вигнати. Став зачав собі робити фотографію з хлопця, бо був файний, а воздухи забігли йому у груди, аби там подивитися на серце, чи добре.

Пропала рада. Усі коло хлопця.

Весна вже чекала коло радних і мала зараз спуститися на землю, як лиш урадять, що має вона бути. Земля собі чекала, бо весна її все убирає, як княгиню до шлюбу. А то диви, ніщо з ради — усі коло хлопця.

Гадає собі весна: Я цего хлопца вб'ю!

Гадає собі земля: Я цего хлопца вб'ю!

Минуло щось зо дві неділі і знов була рада.

Сонце каже:

— Гадаєте, мині весни треба? Мині лиш робота. Рано вставай, пізно лягай.

Каже вітер:

— Най буде весна! Я маю тілько втіхи тогди. Забіжу помежи чічки, шо то ними земля заквітчаласи, та й термошу, рву, розкидаю, а земля така злосна, як дівка на данци, як ї парубок барвінок з позліткою зірве.

Кажуть воздухи:

— Мині весни на яку стиглу матір! Накличе собі хмарів, та так мене обмочит, шо рубца нема сухого. Та коби це! А то ті хмари, як си зітрут, то вогню дают. То як зачнут мене печи, як циган залізом! Я тогди так реву, так реву, так грим'ю!

Але верби, став, земля конче хотіли весни та й рада стала така, що весна має бути. Вже була весна, вже земля лагодилася до шлюбу, а файний хлопчик вибіг у долинку та й ляг на травичку та й уснув. Прийшла весна та й пустила йому їди в кров, прийшла земля та й сказала: Я тебе ззім.

Вбила весна хлопчика, а земля його з'їла. Його ховали навесну на могилі. То було давно.