Твори (Стефаник, 1942)/Камінний хрест
| ◀ Ангел (Зонечці) | Твори Камінний хрест |
Санчата ▶ |
|
КАМІННИЙ ХРЕСТ
Старшому моєму другові Кирилові
Гаморакові присвячую
Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлию і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлию. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав може ліпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струни, і однако згори волочилися по землі. До гори ліз кінь, як по леду, а Івана, як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. З гори кінь виглядав, якби Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сіттю синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Нераз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлиї не мав на собі, лишень ішов із правого боку і тримав дишель, якби під пахою. І кінь і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм лучалося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де будяк забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван із пересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжит, коли овес поїдає…
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув будяк дальше. Як не міг будяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і встаючи казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобов панькатиси…
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, якби два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лишень хатчину завалену. А всего маєтку лишив йому тато букату горба, щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком на верх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але відай ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечером оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражит, але не пражит, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм на верьх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кождого волоска просік, та й так ми солено в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрец дунув на мене, але такий легонький, шо аж! А підіт же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, шо минуси!
Від цеї пригоди Іван ходив все зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє!
Нераз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як великана схиленого в поясі. Іван тогди показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб! Нема задурно їсти сонце і дощь пити!
На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з війська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився.
Ще Івана знали в селі з того, що до церкви лиш раз у рік, на Великдень, ходив і що курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хочби Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.
— Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав та й коло стола мині їда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою.Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав все, що мав. Сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусів вкінці уступити.
Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горілки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.
— Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, шо-сте ні мали за ґазду, а мою за ґаздиню…
Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, якби молитву говорив і на кожде її слово головою потакував.
То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі, фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою кованою з ниток сталевих, і договорював:
— Та дєкую вам красно́, та най вам Бог даст, шо собі в него жєдаєте. Дай вам Боже здоров'є, діду Міхайле…
Подавав Михайлові порцію і цілувалися в руки.
— Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі та най Господь милосерний щасливо запровадит вас на місце та й допоможе ласков своєв на́ново ґаздов стати!
— Коби Бог позволив… Ґазди, а проше, а доцєгніт же… Гадав-єм, шо вас за стів пообсажую, як прийдете на весілє́ синове, але инакше зробилоси. То вже таке, шо за шо наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господна воля! А законтентуйте ж си, ґазди, та й вібачєйте за решту.
Взяв порцію горілки та й підійшов д'жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі.
— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Див'юси на вас та й ми, як якис казав, молоді літа нагадуютси. Де, де, де-е! Ото-сте були хлоп'єнна дівка, годна-сте були! То-сми за вами неодну нічку збавив, то-сте в данци ходили, як сновавка — так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачєйте, шо-м на старість данец нагадав. А проше…
Глянув на свою стару, що плакала межи жінками, і виймив із пазухи хустину.
— Стара, ня, на-ко тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще маєш доста чєсу, ще так си наплачеш, шо очи ти вітечут.Відійшов до ґаздів і крутив головою.
— Шос би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко ґрешних. Але рівно не дай Боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.
— Куме Іване, а лишіт же ви собі жінку, таже вона вам не воріг та й дітем своїм не воріг, та й єї банно за родом та й за своїм селом.
— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріт ані дзелень! То єї банно, а я туда з віскоком іду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.
— Озміт та вгатіт ми сокиру отут у печінки, та може той жовчь трісне, бо не вітримаю! Люде, такий туск, такий туск, шо не памнєтаю, шо си зо мнов робит!
— А проше, ґазди, а озміт же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мині старому не дивуйтеси, шо трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, та як дістали якес письмо до рук, як дістали якус напу, та як підійшли під стару, та й пилили ні, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні дотиснули, як-єм видів, шо однако ні мут отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав все шо до крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажут: „Ти — наш тато, та й заведи нас до землі та дай нам хліба, бо, як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси“. Най їм Бог помагає їсти тот хліб, а мині однако гинути. Але, ґазди, а мині переломаному до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кости дрихлаві, шо заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!
— То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серца брати! Ца земля не годна кілько народа здержєти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема і пшениці нема. А податки накипают; шо-с платив лева, то тепер п'єть, шо-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, шо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хиба лиш гет іти. Але колис на ці земли буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!…
— Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, шо нарід поріжеси. А тож Бог не гніваєси на таких, шо землю на гиндель пускают. Тепер нікому не траба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, шо за землев не згоріли. А дивіт-ко си на ту стару скрипку, та пускати і єї на гиндель! Таже то дуплава верба, кини́ палцем, та й маком сєде! Та гадаєте, шо вона зайде на місце. От перевернеси дес в окіп та й пси розтєгнут, а нас поженут далі і подивитиси не дадут! Вітки таким дітем має Бог благословити? Стара, а суда ж!
Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
— Катерино, шо ти собі, небого, у свої голові гадаєш. Де ті покладу в могилу? Ци риба ті має ззісти? Та тут порєдні рибі нема шо на один зуб узєти! Аді!
І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.
— Лиш шкіра та кости. Куда цему, ґазди, йти з печи? Була-с порєдна ґаздиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібрала-с си. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав їй через вікно могилу.
— Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємоси на старість, як лист по поли. Бог знає, як з нами буде…, а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може тебе так кинут у море, шо я не буду видіти, а може мене кинут, шо ти не меш видіти, та прости ми, стара, шо-м ти нераз догорив, шо-м може ті коли скривдив, прости мині і перший раз, і другий раз, і третий раз.Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
— А то ті, небого, в далеку могилу везу…
Але цих слів вже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-помежи гострих мечів повіяв і всі голови мужиків на груди похилив.
— А тепер ступай собі, стара, межи ґаздині та пилнуй, аби кожду своє дійшло та напийси раз, аби-м ті на віку видів п'єну.
— А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Дес може сини пустє в село на пошту, шо нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си, так як сегодне, зійшли на обідец та віказали очинаш за нас. Може Пан Біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковови, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів ґрейцір.
— Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо…
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь встид.
— Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мині самому гей устид вам це казати, але здає ми си, шо би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, шо я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м го на верьх вісажував, але-м поклав. Такий тєжкий, шо горб го не скине, мусит го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
— Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.
Очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить.
— Оцеї ночи лежу в стодолі та думаю, та думаю: Господи милосерний, ба шо-м так глібоко зогрішив, шо женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Нераз, як днинка кіньчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хиба би-х не міг ні руков, ні ногов кину́ти…
— Потім такий мене туск напав, шо-м чиколонки гриз і чупер собі микав, кочєв-єм си по соломі, як худобина. А потім нечисте цукнулоси до мене! Не знаю, і як і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але Господь милосерний знає, шо робит. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене гет відійшло. Ий, як не побіжу, не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько та й якос ми лекше стало.— Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходит ми з голови. Таки го вижу та й вижу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а єго не забуду. Співанки-м знав та й на нім забув-єм, силу-м мав та й на нім лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.
— Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минули. Будькотрий молодий най вібіжит та най покропит хрест свіченов водицев, бо знаєте, шо ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже ґрешно, аби-сте мині мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіт дідови єго волю.
Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
— Іване, куме, а лишіт же ви туск на боці, гет єго відкиньте. Ми вас все будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренца-сте не порунтали. Ой, ні! Мут вас люде нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минут.
Отак Михайло розводив Івана.
— Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер, хто ні любит, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидит, та й буде також.
Почалася піятика, та піятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки п'яний вже Іван казав закликати музи́ку, аби грав молоді, що ціле подвір'я заступила.
— Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилоси!
В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусілося сказати, хоч би на вітер.
— Як-єм го віпуцував, то був віпуцуваний, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну́, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісарь міг сідати! Але-м гроший мав, ой мав, мав.
— Коби-м учинивси серед такої пустині — лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дика звірь, лиш коби-х не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, шо-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам вже кусня хліба не дают прожерти… Е, коби то так по-мому…
— Ще не находивси такий секвертант, аби шо з него стєг за податок, ой, ні! Був чєх, був німец, був поляк, — гівно, пробачєйте, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур — біда, очи печи та й гріху за него нема…
Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найрізніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.
В шум, гамір і зойки і в жалісливу веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його нераз чути на весіллях, як старі мужики доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Йдуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз-на-раз зупиняється на кождім ярочку і дрижить подертими берегами, як перед смертю.
Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них, навіть у гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: Ой, Іванку, брате; ой, Міхайле, приятелю!— Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалиси, як за добро-миру.
Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад. Поклав Іван голову в долоні і довго щось собі нагадував. Встав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.
— Стара, гай, машір, инц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцки та й підемо панувати.
Вийшли обоє.
Як входили назад до хати, то ціла хата заридала. Якби хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, якби горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за-барки і шалено термосив ним і верещав, як скажений.
— Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катранє з себе, бо ті віполичкую як курву!
Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.
— Польки мині грай, по-панцки, мам гроші!
Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, якби не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.
На подвір'ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:— Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.
Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроваджували Івана. Він йшов зі старою, згорблений, в цайґовім сивім одінню і щохвилини танцював польки.
Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочунявся і показував старій хрест.
— Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє…