Твори (Стефаник, 1942)/Злодій
| ◀ Озимина | Твори Злодій |
Такий панок ▶ |
|
ЗЛОДІЙ
Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покривавлені.
— Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…
Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.
— Не стій, але піди зараз за Міхайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Жінка вийшла, а вони лишилися.
— Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.
Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядячи на нього, казав:
— Не траба йти до цирулика, цес пустив крови доста.
А ще цих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком межи очі.— Ти б'єш, та й я буду, ану хто ліпше?
Буковим, грубим поліном замахнувся і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
— Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.
Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
— Дай мині води, ґаздо.
— Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, шо тебе чикає!
Довга мовчанка.
— Ти, вижу, моцний, ґаздо.
— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трафив до мене.
— А натуру маєш мнєку?
— Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
— То я маю вже тут загибати?
— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-єс твердий, то можеш вітримати…
І знов тишина запанувала в низькій хаті.
— Затамуй собі кров.
— Нашо, аби гірше боліло, як меш бити, кров то є сама біль.
— Як я вже буду бити, то мусит боліти, хиба би-с дух спустив.
— А Бога не меш боятиси?
— А ти Бога боявси, як-єс ліз у комору? Та там увес мій добиток, та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?
— Пропало, нема шо говорити! Бий, та дай мині спокій!
— Певне, шо буду бити.
На долівці зробилася калюжа крови.
— А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мині лекше буде.
— Ти би хотів відразу! Чикай, жди, годи, най люди прийдут.
— То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?
— Вже йдут.
|
|
— Слава-Йсу!
— На віки слава!
— У вас, Ґьорґію, шо-с зновилоси?
— Та зновилоси, прийшов гість та й траба єго приймити.
— Нема балаканя, шо траба.
Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.
— Сідайте та вібачєйте, шо-м зупсував вас ночи.
— Та то оце він на земли?
— Він.
— Хлоп, як звір, мали-сте труду доста, заки влізси до хати?— Дужий, ей, то-то дужий, але на дущого трафив! Та заки шо куда буде, та сєдьте за стів та й гостя просіт.
Ґьорґій вийшов і за хвилину приніс бутлю горілки, солонину і хліб.
— Та чому не берете і єго за стів?
— Каже, шо не може встати.
— То я поможу.
І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.
— То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Ґьорґію?
— Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком меже очи, то кажу вам, шо тут-тут було падати. Але-м намацав полінце коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.
— Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.
— Та я нічо не кажу.
Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.
— Ґьорґію, шо ти хочеш з ним робити? Люде, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!
— Жінко, я вижу, шо ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.
— Я не вступлюси з хати!
— То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Ліз на піч та й спи, або дивиси, або як хочь.
Вона ані рухнулася від печі.— Баба бабов, Ґьорґію, вона боїтси, як жид, бійки, не дивуйтеси.
— Е, шо ми будем на ню дивитиси; дай Боже здоров'є, чоловіче, я до тебе нап'юси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусит бути, таке зайшло, шо без гріху не обійдеси. Гай, пий!
— Не хочу.
— Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с гет уплошів.
— Я не хочу з вами напиватиси.
Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.
— То давай, най п'ю, але п'єть порцій нараз.
— Пий, а як нам збракне, то ще пішлемо.
Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
Михайло:
— Скажи ж нам, чоловіче, вітки ти забрив у наше село, ци ти близкий, ци далекий?
— Я із світа.
— А як ти, ци нашої мужицкої ложи, ци мещанскої, ци панскої! Бо инакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б'єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лици, аби впав. Бо мужик твердий, до него траба твердо братиси, а як він під ногами, то лехка робота. А пана ріхтуєси знов на иншу моду, люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотит на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім, мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папірь. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчитси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лишень закладаєш великий палец межи два малі та й дюґом єго попід ребра, все дюґом. Це лехка бійка, але болюча дуже…
Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.
— Ну, до якої віри пристаєш?
— То, ґаздо, таке, шо, як ви п'єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
— Правду кажеш, біг-ме, правду, за це ті люб'ю!
— А заки вб'єте, та дайте ще горівки, най нап'юси, аби-м не знав, коли і як.
— Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чьо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!
Злодій випив ще п'ять келишків.
— Бийте, кілько хочете, я вже злагожений.
— Чикай, брє, добре, шо ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п'єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело, Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Ґьорґій був неспокійний.— Вижу, люде, шо буде біда, уступив би-м си гет, а шос ні до него тєгне, ланцухами тєгне… Гай, гай, пиймо закусюймо…
— Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку — сказав злодій до Максима.
— Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!
— Біг-ме, вас не боюси, біг-ме, і сто раз забожуси, шо не боюси!
— А шо ж?
— Мині легко стало на души тепер та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він — сивий чоловік, міг би бути моїм татом…
— Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…
— Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.
— Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
Михайло і Ґьорґій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
— Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
— Зміркував, шо я мнєкий, зараз угадав…
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Ґьорґієм.
— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серца, бо як вас поцулую в руку, то мині буде лехко. Я вижу, шо вже мині не ходити по світі та хотів би-м віпрощитиси з вами.
— Ти не цулуй, бо я гет змнєкну, я тобі і так простю.
— Але я вас просю дуже, бо я дуже тєжко буду умерати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п'єний, біг-ме, ні, але я так хочу…
— Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю, та й не дриґнеш!
— Коли ви гадаєте, шо я дурю, а я, біг-ме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мині отак утворилоси в голові, шо я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мині Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіт, най даст.
— Шо цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жєлісливий такий, шо я не годен тому стерпіти…
Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він встидався, як дівчина.
— Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиску, така натура паскудна! Та ви знаєте, шо, як я трохи горівки нап'юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво…
Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
— Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіт, Максиме, гет від него уступітси.— Давайте горівки, Ґьорґію, пиймо з-по три, аби-м раз дістали їдь — сказав Михайло.
— Не йдіт, Максиме, не йдіт, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, біг-ме, не боюси, але такий мене неспокій тре…
Він почав дрижати на цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло і Ґьорґій пили горілку і не дивилися на нього.
— Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб'ют, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…
Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, якби хтось його раз-по-разові бив по лиці.
— Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…
Михайло розставив всі пальці в руках і показував Ґьорґієві.
— Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, шо раз лакомі, де ймут, там з мнєсом рвут!
А Ґьорґій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горілки.
— Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мині такий встид, шо не знаю, де подітиси!
— Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі — кричав злодій.
Жінка зіскочила з печі і втекла, Михайло вийшов із-за стола, темний і п'яний, як ніч, Ґьорґій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
— Максиме, ви мині з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб'ю, як горобца; гай, забирайтеси.
— Я піду, Ґьорґію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, шо я мнєкий чоловік. Мині так здаєси, шо гріх будете мати, я собі йду…
— Ідіт, ідіт, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
— Та я то кажу, шо я не до цего, я…
Максим піднісся і вийшов з-поза стола.
— Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якис казав, не до цего…
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
— А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?
— Я не віду, я вижу, шо не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
— Ой, відеш, біг-ме, відеш, ми будемо просити!
І кинулися на нього, як голодні вовки.