Твори (Стефаник, 1942)/Дурні баби
| ◀ Роса | Твори Дурні баби |
Шкільник ▶ |
|
ДУРНІ БАБИ
Присвячую політичним в'язням
Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.
— Мало-м під тими мурами не замерзла, не пускают та й решта. Хожу по морозі, душа в мині стигне, коби-м хоть з-поза ґратів уздріла єго…
Жінок коло неї вже більше.
— Питаєте, за шо сидит. А лихо єго знає — за ґазети. Уздрів через вікно жандаря та й запхав мені в пазуху якіс папері. А жандар обшукав єго до голого тіла, перевернув хату догори ногами та й сів. Надумав, надумав та й каже мому чоловікови: „Ідіт за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде“. Прийшла жидівка, а жандар каже: „Обшукай цу жінку, чи нема коло неї яких паперів“. І рихтіґ, вітєгла з пазухи ті папері, шо мині син дав. Жандар урадувавси, поперебирав ті папері та й каже хлопцеви: „Ходіт зі мною на постерунок“. Та й як пішов, то й до сегодни. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї.
Жінок щораз більше.
— А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймиліща дитина, може він голоден, може єго нендза їст, може за ґратами замерзає. Старий кричит, на кого решта дітий маютси лишити. А я кажу єму: „Як не хочеш завезти ід колії, то я, біг-ме, на колінах піду“. Вздрів, шо нема зо мнов шо робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудит, гадаю, зараз буду його видіти…
Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки позаду з батогами поставали і поліцай вже підслухує.
— Та нім я найшла тот кримінал, заки я там си добила, то най вас Бог боронит. Але трафивси якийс добрий панок та й каже до мене: „Чо ти, жінко, під цим муром замерзаєш?“ А я плачу. Розповіла я єму, шо так і так, і він завів мене в середину до криміналу. Стєгнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки…
Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.
— Та-м виділа сина, відай ним так, від коли він, не тішиласи. „І не журітси, мамо“, і веселий він і каже: „Тут нас сидит таких багато, нічо нам не буде; як який рік-два дістану, то ми молоді, та й відсидимо“. Отак він мене розважує. Дивлюси на ті мури, на малі вікна з ґратами та й кажу єму: „А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати?“ Отак я з ним мінуточку побула та й „гай, бабо, забирайся“. Але мині і це добре…
Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:
— Ви хочете всі наші діти, шо в школах вчутси, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрєчи в ярем.
— Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.
— А мій гине дес у Чехах…
— А мій у німца, аби вам так легко конати, як мені оплакувати мою дитину.
Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припісу…
— То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.
— Ех, ми знаємо ці протокули. Беріт нас усіх!
Чи там довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під маґістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а ззаду йшли чоловіки з батогами.
Та кожда з них у червоній платині. Де вони годні пізнати та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду?…І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на маґістратськім подвір'ю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож їх було вигнати. Треба було аж просьби, щоби їх відти позбутися.
А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йдучи.
Звичайно, дурні баби…