Твори (Стефаник, 1942)/Дорога
| ◀ Скін | Твори Дорога |
Давнина ▶ |
|
ДОРОГА
— Я йду, йду, мамо.
— Не йди, не йди, сину…
Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека.
Кожді ворота минав, всі білі вікна.
Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.
У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.
Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.
Кожда квітка кидала йому одну перлу під ноги.
Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.
|
|
Аж людей спіткав.
Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многості падали і здоймалися.
Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.
Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.Здоймалися і падали.
А ніч клала їх в сон, як каменів, одного коло одного.
Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.
Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.
|
|
Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав чувства. А як сонце родилося в крови і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.
Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамино слово.
І став сильний і гордий. Вітер нагнув д' ньому всі квіти.
Ступав своєю дорогою дальше.
|
|
Вона, як полотно, під ним угиналася.
Минав усі ворота, білі вікна помикали.
І знов людей побачив.
Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.
Вогонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.
Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.
Всі в білих сорочках, як на Великдень.Але снопи пропадали з-над дітей і вогонь вжирався в їх білі голови.
Вони вгризалися знов у жовті лани.
|
|
Читав їх розпуку і їх безсилу.
По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовчю.
І пісня його душі згіркла, як зігнила пшениця.
Очі його помутніли, а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозі.
Сила його і гордість впали на тверду дорогу.
Строївся.
Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує.
|
|
На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами.
Як безсильна дитина протягнув до неї руки.
— Ходи!
— Не можу, бо ти отруя!
Захитався, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну ріллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше. Йшов як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця.
Дорога темна, як сліпому, молоденькому каліці.
|
|
Одного дня спотикнувся на гріб своєї мами.
Заридав сухими очима і впав.
Зарив чоло у могилу і просив маму, аби його назвала так, як він був ще дитиною.Одно маленьке слово, аби сказала!
Довго просив.
Потім поклав голову на хрест і почув від нього мороз.
Здригнувся, поцілував могилу в маленьку яблінку і поплівся безіменний і самотній.
|
|
— Боже, Ти подаруй мені решту моєї дороги, бо я не годен вже йти!
І скакав з могили на могилу, як осіннє перекотиполе.
Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший його був.
Припав до нього, як давно до маминої пазухи.