Твори (Стефаник, 1942)/Давня мелодія
ДАВНЯ МЕЛОДІЯ
Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.
— Діти, як прийдут братя, то не пустуйте, а тихонько сидіт, там на горні є медівники і цукор. Беріт собі кілько хочете, лиш будьте чемні.
Небавом перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудей. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь:
— Продаш ти мене, згадаш ти мене…
І оповідає той кінь свойому лицареві, з яких то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського.
Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:
— За мнов гармати, як грім гриміли…
Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: „Ти все дурний“. За це дістала від мене попід ребра і сама зачала ревіти.
Мама ледве нас успокоїла.
Увійшли братя до хати, на столі стояли колачі такі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати, як грім, гримлять і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягають плуг.
— Брате Семене, то ще ми заколідуємо твому хлопцеви.
— Прошу, панове братя.
Ой рано-рано пан Василь устав,
При першій свічці личенько вмивав,
При другій свічці суконки вбирав,
При третій свічці коника сідлав.
Я чув себе вже в сідлі і твердо постановив ніколи свого коня не продавати.
— Ходи дєкувати братям.
Взяв мене на свої руки і я цілував кождого з них у залізну руку. Як заплату, я діставав від кождого ґрейцар, а як моя долоня вже не могла змістити кілько ґрейцарів, то моя мама забирала їх у червону хустку.
Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато заніс мене на піч.
Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять до сьогодні за мною.