Твори (Стефаник, 1942)/Городчик до Бога ридав…
| ◀ У воздухах плавають ліси… | Твори Городчик до Бога ридав… |
Під горою коло ліса… ▶ |
|
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ…
Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка. Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвіту понад жовте листя.
Каже вона:
— Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг біленька, та й вже усихати?!…
— Краями квіт мій застигає. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменьший, що ще жовтавий.
— Вполудне приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерти. Не приходи вже! Най зів'яну разом з найменьшим листочком жовтавим.
— Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
— Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею.
Сонечко схилило сполудня і рожа похилила голову, як маленька дитина.
Стрімголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!