Твори (Стефаник, 1942)/Ангел (Юрчикові)
| ◀ Катруся | Твори Ангел |
Ангел (Зонечці) ▶ |
|
АНГЕЛ
Юрчикові
То такого миру відти йшло, що аж; як коли з церкви на храм. Доста миру. Та й вона собі за людьми. Увійшла на підсіння, а там не змальовано усяко, аж за очі хватає.
— Ади, ади, вже за гомівку фатає.
— Але-бо й зуби має та цес би, мой, й вола роздер. Аби так фузія, лиш озми та віціль та бахни та й у тім оменті по нім.
— Ого, вже роздер чоловіка, а най же Бог боронить усіх ерщених. Игій, якось їй боязко стало від того ведмедя, що чоловіка роздер. Воно ніби змальовано, але ляк і від того є. Ще якби таки на однім образі, але-бо то багато тих образів. На однім ще ловить, але так, що аж її хтось за тайстру хапає, а на другім то і ведмідь біжить і чоловік біжить, але видко, що не втече той чоловік. А ті решта образи то ще гірші.
Так молодій жінці стало маркотно, як коли би її брата ведмідь забив.
Вже завернулася, аби не дивитися, бо ще вночі та ме привиджуватися, та й того вона доробиться. Але глипнула вона на другій бік та й як камінь з серця спав.
По другім боці був образок, а на нім змальований такий файний ангел, та ще три червоні рожі у руках тримав.
Та той ангел так приязно дивився на неї, що їй доразу весело стало. Тут-тут розрегочеться та вповість людям, що вона образків боїться. А ті рожі то якби наставляв до неї, лиш що не говорить: „Та візьми, як ти даю“.
Сиділа вона на возі. Розстелила образ на сіні та так щире дивилася на ангела, та так тішилася. І твар її все усміхалася, усміхалася, аж така стала як у ангела. Лиш ще рож червоних у руках не мала.
Надійшла зима та й довгі вечорі. Жінка сіла собі у великій хаті та й робила з білого паперу голубці: Голову позолотила, а крила посріблила. Наробила десять та й обтикала ангела. Але тогди зогрішила. Якже нитками прив'язала, та й прімклося їй в бесіді: „Най си грає, та воно таке маціцьке“.
Роки йшли та й минали, а ангел все приязно дивився, все усміхався. Така хата була весела. Хто увійшов, то до кождого сміявся та й рожі давав.
Все бувало дітям показувала ангела: „А диви-ко си, Васильку, як він до тебе сьмієси, а диви, а диви“! А Василько так сміявся до ангела, як ангел.
А потім прийшли внуки. Баба брала їх до великої хати та й підносила до образа: „Ану-ко, донько, який файний ангелик, як він до тебе смієси, видиш“?
Раз маленький внук забіг до великої хати сам. Став на стіл, скинув сорочинку та й то на себе, то на ангела дивився.
— Ба, аді, я такий як ангел.
— Де ти, синку, ангел, хиба би-с умер, то тогди Матір Божа дала би тобі три ружі, та й би-с був ангелом.
Вже вона така стара стала, що смерть була близько. Пішла до великої хати та й вибирала: „Це дітим, це внукам, а це собі на смерть“.
Але дуже ослабла та й сіла. Сперлася на руки та й дивилася на ангела. Стало їй дуже банно, що раз банно. „Розумремоси“ — шептала баба до ангела.
А ангел перший раз заплакав. Баба як то вздріла, та собі в плач, а ангел то, як мала дитина, плакав, та плакав. Баба вже більше не плакала, а ангел все плакав.