27. До дуба.
Нехай гнеть-ся лоза,
Куди вітер пігне,
Не обходить вона
Нї тебе нї мене.
Може й важко її,
Може й спина болить,
Але буря її
З корінця не звалить:
На болотї росте,
І слабая сама —
Вона гнеть-ся собі,
Бо в нїй сили нема;
Вона гнеть-ся собі,
І так вік прожиє,
І без слави, в багнї,
Як трава, зігниє.
Як трава, осока,
Зігниє у багнї, —
І хиба лиш комар
Заспіває по нїй…
Нехай гнеть-ся лоза,
А ти, дубе, кріпись,
Ти рости, та рости,
Не хились, не кривись;
Ти глибоко у глиб
Твердий корінь пусти,
Гільля в гору розкинь,
Ти рости та рости!
І до пекла дістань,
І у пекло заглянь,
І до хмари дістань,
І на небо поглянь.
І ввесь світ обдивись,
І усе розпізнай:
І що́ доброго є,
Ти у себе впивай.
І у силї, в добрі,
Як скала затвердїй,
І як Бог сьвітовий
На сторожи ти стій;
І пташки сьвітові
Нащебечуть тобі,
І співак відпічне,
Заспіває тобі…
А як буря лиха
Тебе з місця зібє,
Або хмара-гора
Тебе громом убє, —
Сьвіт почує ту смерть,
І повітрє здрижить,
І лїси загудуть,
І земля задвижить;
І пташки пролетять,
Спогадають тебе,
І співак перейде,
Не забуде тебе!
16. X. 1859.
|
