2. Вечерницї.
I.
За селом десь у дубинї,
В невеликії хатинї,
Жила бабка Гнибіда,
З нею дочка молода.
Бабка в гріб уже ступала:
Ізісохла, ізівяла,
І лишила ся краси,
Як билина без роси
Серед поля на пісочку!…
Но погляньте-но на дочку:
Що́ за чудо і краса!
Русая її коса
Всю головоньку обвила,
Ружа личенько покрила,
Очи — ясні як кришталь
І, як та холодна сталь,
Тонуть в серце! Стан тоненький,
Ручки повні і біленькі,
А брівоньки — як шнурок!…
То дївча не з тих дївок!…
Хлопцї часто задивлялись
І до неї женихались,
Та Оляна на біду
Всїм казала: »Не піду!…«
А любила лиш одного:
Хлопця Гриця молодого,
І любила не на гріх.
Він найкрасчий був за всїх:
То був хлопець чорноокий
І хороший і високий
І румяний на лицї,
Молодець із молодцїв!…
Гриць з Оляною кохались;
І на празник, як прощались
Перед коршмою колись,
Обіцяли ся зійтись,
Як начнуть ся вечерницї,
У Тетяни молодицї.
II.
За дубиною село.
Сонечко уже зайшло,
В небі зорі показались,
І дївчата позбирались,
До Тетяни побрели.
Наварили, напекли,
Стіл накрили, посїдали,
Парубків лиш тілько ждали.
От приходять парубки,
Дались чути і скрипки,
І підківки забряжчали
У дївчат і парубків.
Тілько Гриць їден сидїв
І не думав танцювати…
— »Що́ з тобою, Грицьку брате?«
Говорили парубки:
»Єсть музики і дївки, —
Ще чого тобі не стало?!…«
Но то все не помагало:
Гриць сидїв, не танцював,
Знать Оляни він чекав…
Та даремне! час уходить,
А Оляна не приходить!…
Вже й вечерю подали,
Вже й із'їли й запили,
Знов зачали танцювати, —
А Оляни не видати…
Не дотримав справи Гриць
І утїк із вечерниць.
III.
А Оляна гарно вбралась,
Завинулась, вперезалась
І пустилась до села.
Нічка темная була,
Лїс шумів і зьвірі вили,
Щось не добре ворожили…
Та для неї все пустяк:
Смерть, не тілько переляк, —
Лиш би Гриця повидати!
Стала лїс уже минати:
Ще лиш цвинтар, — і село!…
Страшно дївчинї було!
А чого? — сама не знала,
І вона молитись стала…
От і цвинтар!… глип! — хрести!…
Меж хрестами щось рости
В тій мінутї начинає…
Холод душу огортає.
Дївка в ноги! — а біда
Так і бєть-ся по слїдах
І заводить, і голосить…
Почекати дївку просить…
От в село дївча біжить!…
Дивить ся: огонь горить
Прямо в сїни — і до хати!
Стала двері відчиняти.
IV.
А у хатї чорний гріб,
А на гробі сіль і хлїб.
У ногах псавтир лежала,
Сумно сьвічка догоряла.
Та не було десь людий!
А тим часом до дверий
Друге лихо добувалось…
З страху серце надривалось.
Що́ робити? всюди ніч,
І дївчинонька на піч!
У куточок заховалась…
Страшно хата зашаталась:
Двері рухнули їдні,
Відмикають ся й хатні!…
Бє північная година,
Затрясла ся домовина!…
Віко спало — і вмерлий
Підійняв ся як живий.
І нечистії счепились
І заводили і бились…
Аж тут півень закричав;
І которий де стояв,
Щоб на волос поступив ся —
Так на місци й повалив ся.
До схід сонця люди йдуть,
В ряднах трупів два несуть.
Колом груди їм прогнали,
На границї поховали.
Тихий вечір. Дзвін гуде!
Тілько піп та дяк іде
І провадять домовину,
В домовинї — ту дївчину,
Що́ бажала вечерниць.
І над нею тілько Гриць,
Як над тїлом свої мами,
Заливав ся весь сльозами.
Тілько тиждень перейшов,
Знов лиш піп та дяк ішов.
Він провадив із дубини
Неньку бідную дївчини.
23. I. 1852.
|
