Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Вечерницї
| ◀ Два трупи | Твори. Том I II. Оповідки. Вечерницї |
Опир ▶ |
|
За селом десь у дубинї,
В невеликії хатинї,
Жила бабка Гнибіда,
З нею дочка молода.
Бабка в гріб уже ступала:
Ізісохла, ізівяла,
І лишила ся краси,
Як билина без роси
Серед поля на пісочку!…
Но погляньте-но на дочку:
Що́ за чудо і краса!
Русая її коса
Всю головоньку обвила,
Ружа личенько покрила,
Очи — ясні як кришталь
І, як та холодна сталь,
Тонуть в серце! Стан тоненький,
Ручки повні і біленькі,
А брівоньки — як шнурок!…
То дївча не з тих дївок!…
Хлопцї часто задивлялись
І до неї женихались,
Та Оляна на біду
Всїм казала: »Не піду!…«
А любила лиш одного:
Хлопця Гриця молодого,
І любила не на гріх.
Він найкрасчий був за всїх:
То був хлопець чорноокий
І хороший і високий
І румяний на лицї,
Молодець із молодцїв!…
Гриць з Оляною кохались;
І на празник, як прощались
Перед коршмою колись,
Обіцяли ся зійтись,
Як начнуть ся вечерницї,
У Тетяни молодицї.
За дубиною село.
Сонечко уже зайшло,
В небі зорі показались,
І дївчата позбирались,
До Тетяни побрели.
Наварили, напекли,
Стіл накрили, посїдали,
Парубків лиш тілько ждали.
От приходять парубки,
Дались чути і скрипки,
І підківки забряжчали
У дївчат і парубків.
Тілько Гриць їден сидїв
І не думав танцювати…
— »Що́ з тобою, Грицьку брате?«
Говорили парубки:
»Єсть музики і дївки, —
Ще чого тобі не стало?!…«
Но то все не помагало:
Гриць сидїв, не танцював,
Знать Оляни він чекав…
Та даремне! час уходить,
А Оляна не приходить!…
Вже й вечерю подали,
Вже й із'їли й запили,
Знов зачали танцювати, —
А Оляни не видати…
Не дотримав справи Гриць
І утїк із вечерниць.
А Оляна гарно вбралась,
Завинулась, вперезалась
І пустилась до села.
Нічка темная була,
Лїс шумів і зьвірі вили,
Щось не добре ворожили…
Та для неї все пустяк:
Смерть, не тілько переляк, —
Лиш би Гриця повидати!
Стала лїс уже минати:
Ще лиш цвинтар, — і село!…
Страшно дївчинї було!
А чого? — сама не знала,
І вона молитись стала…
От і цвинтар!… глип! — хрести!…
Меж хрестами щось рости
В тій мінутї начинає…
Холод душу огортає.
Дївка в ноги! — а біда
Так і бєть-ся по слїдах
І заводить, і голосить…
Почекати дївку просить…
От в село дївча біжить!…
Дивить ся: огонь горить
Прямо в сїни — і до хати!
Стала двері відчиняти.
А у хатї чорний гріб,
А на гробі сіль і хлїб.
У ногах псавтир лежала,
Сумно сьвічка догоряла.
Та не було десь людий!
А тим часом до дверий
Друге лихо добувалось…
З страху серце надривалось.
Що́ робити? всюди ніч,
І дївчинонька на піч!
У куточок заховалась…
Страшно хата зашаталась:
Двері рухнули їдні,
Відмикають ся й хатні!…
Бє північная година,
Затрясла ся домовина!…
Віко спало — і вмерлий
Підійняв ся як живий.
І нечистії счепились
І заводили і бились…
Аж тут півень закричав;
І которий де стояв,
Щоб на волос поступив ся —
Так на місци й повалив ся.
До схід сонця люди йдуть,
В ряднах трупів два несуть.
Колом груди їм прогнали,
На границї поховали.
Тихий вечір. Дзвін гуде!
Тілько піп та дяк іде
І провадять домовину,
В домовинї — ту дївчину,
Що́ бажала вечерниць.
І над нею тілько Гриць,
Як над тїлом свої мами,
Заливав ся весь сльозами.
Тілько тиждень перейшов,
Знов лиш піп та дяк ішов.
Він провадив із дубини
Неньку бідную дївчини.