Твори (Кропивницький, 1929–1931)/3/Де зерно, там і полова/IV
| ◀ Дія третя | Твори. Том третій Де зерно, там і полова Дія четверта |
|
Середина простої хати. За столом сидить Хведоска, з обох сторін дружки. На столі гільце. Біля столу стоїть староста Чикалка, біля порогу підстароста Пилип. Біля печі стоять: Степан Рева і Хотина.
Дружки (співають).
Казав соловейко:
Сяду — не впаду;
Казала Хведоска:
Заміж не піду.
Казав соловейко:
Політаю;
Казала Хведоска:
Погуляю!
(Починають квітчати Хведосці стрічками голову).
Ой дай, мати, масла,
Я ж твою корівоньку пасла:
Виганяла в раннюю росу,
Дай помазати косу.
Ой, попе, попе, Гордію,
Не дзвони рано в неділю;
Задзвони рано в суботу,
Задай дружечкам роботу.
Ой, ви, галочки, літайте
Ой, ви, дружечки, співайте,
За косою квіточку носіте,
Хведоні правдоньки не кажіте.
Ой, ви, дружечки, рядочком,
Попід зелененьким садочком,
Та вирвем квіточку зелененьку,
Заквітчаємо Хведоску молоденьку.
Ой, дружечки, помалу йдіть,
Нашого винограду не топчіть,
Бо наш виноград скрізь поріс,
Куди тебе, Хведосю, бог поніс?
Чикалка. Старосто, пане-підстаросто!
Пилип. А ми раді слухати!
Чикалка. Благословіть, дискать, гільце квітчати. Раз, і вдруге, і втретє!
Пилип. Бог благословить! Всі три рази бог благословить.
Дружки (співають).
В долинну, бояри, в долину,
По червону калину,
По хрещатий барвінок,
По зелений васильок!
(Голос, з-за вікна: Молодий іде! Молодий іде з боярами!).
Чикалка. Дружки, кінчайте скоріш гільце, та, дискать, величайте молодого.
Дружки (співають).
Мати Романа родила,
Місяцем обгородила,
Зорею підперезала,
До тещі виряжала.
Мати сина виряжає,
Виряжавши научає:
Ой їдь, сину, та до тещі в гості,
Та сядь, сину, в тещі на помості.
А як буде, сину, теща частувати.
Не пий, сину, першої чарки:
Вилий, сину,
Та коню на гриву,
Щоб була грива кудрява,
Щоб була теща ласкава.
Ой попід лісом битая доріженька,
Ой туди йшов Роман з боярами,
Їм калина дорогу заступила.
Виняв шабельку, став калину рубати,
Стала калина до нього промовляти.
Не задля тебе ця калина сажена,
А задля того Хведоска наряжена.
Нарядили як панське дитя,
Посадовили як сиротя.
Пилип. Старосто, пане-підстаросто!
Чикалка. А ми раді слухати.
Пилип. Благословіть молодому в хату вступити, молоду звеселити; отцю, неньці поклонятися, до вінця споряжатися?
Хотина (тихо до Степана). Пилип доладніш примовля.
Степан (тихо). Той всі закони зна.
Чикалка. Бог благословить!
Пилип. Раз, і вдруге, і втретє?
Чикалка (тричі). Бог благословить!
Дружки (співають).
Явіру, явірочку,
На жовтим пісочку,
Там щука-риба грала,
Сама собі дивувала,
Що хороше вигравала.
(Роман підходе до столу, кланяється Хведосці, котра встає і кланяється йому тричі).
А ще наша тарілка
Не цінована,
А ще наша Хведоня
Не цілована.
А вже наша тарілка
Обцінована,
А вже наша Хведоска
Обцілована.
Чикалка. Старосто, пане-підстаросто!
Пилип. А ми раді слухати.
Чикалка. Благословіть молодим, дискать, до вінця збиратися, отцю, неньці поклонятися.
Пилип. Бог благословить!
Чикалка. Раз, і вдруге, і втретє?
Пилип. Бог благословить! Тричі бог благословить! (Тихо до Чикалки). Чого ж ви стоїте? Беріть молодих, та й виводьте з-за столу! (У бік). Не тямить нічого!
Дружки (співають).
Піднімайте дружки ноги,
Високі пороги,
Бо на дворі річки-калюжки,
Будуть тобі гіркі дружки.
Пилип. Батьку! Беріть образа. Мати! Беріть хліб-сіль.
Чикалка. А молоді, дискать, вставайте і благословеніє родительов… Так, дискать, і в нас, в Расеї!.. Да-да! (Степан бере образа, Хотина хліб, Роман і Хведоска підходять до них, боярин і дружка стелять долі рушник, на котрий молоді ставши склоняються батькові й матері, по тричі, в ноги, цілують образ і хліб. Дружки втирають сльози. Всі виходять з хати, опріч Степана і Хотини).
Степан. Отакої! Чого ти, стара, хлипаєш? Кажи: слава господеві! Діждалися доччиного вісілля, проси бога, щоб допоміг діждати й онуків!.. Сама Хведоска покохала Романа, сама й талан свій пильнуватиме; а не впильнує, сама й пошкодує!.. Думаєш, може, що вона не буде щаслива за Романом?
Хотина. Не сама я, Степане, плачу, плачуть думки! Жалко мені Романа, господи, як жалко! Де ж таки; мати рідна не поблагословила і батькові не звеліла!..
Степан. Отак! Батько благословив, тільки крадькома! Щож: де жінка голова, там чоловік мачуха! Я дивуюся, як ще Настя не наділа на Софрона очіпка, бо вона вже давно обернула його в бабу!.. (Сміється).
Хотина. Перед шлюбом, при живих батькові-матері, мусів прохати чужих людей, щоб поблагословили?
Степан. За те тепер у Романа одним батьком буде більш! А пригадай, як нас з тобою споряжали до вінця: у мене ні батька, ні матері не було, а твої відцуралися? Звеліли пани взяти до шлюбу: мене взяли з поля, від отари, тебе — з птишні від гиндичат… Тадже ж прожили вік? Що не гонори, Роман Хведосці під лице?
Хотина. І до пари! Розпитувала я по людях: всі Романа шанують і почитують. Кажуть, що й тихий, і ввічливий і розсудливий.
Степан. Найкраще, щоб був розсудливий, та серце мав не крихке!.. А який грамотій?
Хотина. І ремесний! За котре діло не візьметься, кажуть: чи воза скласти, чи чобота пошити, — до всього митець і все до краю доведе! Розказував мені Оверко коваль. Каже: „кую, у кузні, якось на тім тижневі, орчик до попової брички, аж це Роман приходе в кузню: „дайте каже, дядьку, я трохи за вас потрудюсь, а ви спочиньте!“ Як взяв молотка у руку, то так він у нього і заходив по ковадлі, як смичок по скрипці!.. Не вспів, каже, я й люльки викурити, як він вже й орчика окував і пригнав!..“
Степан. З таким хистом не загине. (Помовчав). А що ж, чи все вже злагожено в тебе?
Хотина. Страва вся вже вварилася, а коровай печеться у куми Ганни, спасибі їй допомага! У нас трохи тісненько таки в хаті, та й піч мала…
Степан. Ось, як відгуляємо, дасть бог, весілля, зараз комору переробимо на світлицю; і будуть у нас хороми на дві половини!
Самрось. Здрастуйте! Поздоровляємо!.. (Цілуються). Як там не скоїлося, а повинно все бути по рідному.
Степан. Хоч і несподівані, а все ж дякуємо.
Самрось. НедзяІ
Степан. А й мати прийде, будемо і їй раді, не виженемо з хати.
Самрось. Мамаша не приїдуть, ні!.. Вони все ждали Романа, казали: „скориться!“… От, кажуть, що чоловік як задуріє, то нже й нема йому зупину?… (Сіда).
Зінька. Мовчав би краще, ну й на що?
Самрось. Ні, стривай, розкажу! Якже мені перед людьми не почванитися, та ще й перед сватами? Слухайте! От на що вже я, зовсім був збився з пантелику, мов та кручена вівця? А от… Правда: задача? Як почала Зінька благати, як почала прохати мене: „їдьмо, каже, до Романа на весілля!“ Хотів її ударити, вона підставила твар: „удар, каже, тільки прихились до мого благання!“ Отже не зміг ударити! Кажу: уклонися в ноги, поїду! Що ж ви думаєте? Вклонилася, тричі вклонилася.
Зінька (не дивиться в вічі). Перш не корилася тобі, бо дурна була!.. Ти мій муж, голова!..
Самрось. Чуєте? От нехай тепер вона візьме мене за возлобіє — мовчатиму!.. Скорилася, вклонилася в ноги, поцілувала в руку і мир!..
Степан. Чи на довго ж: мир?
Самрось. А хто його зна? Мене тільки треба усовістити, уміючи усовістити.
Степан. Химери, та примхи! Жир мордує чоловіка, як ґедз скотину!.. Чоловік вже під вусом, бородою заріс, а й досі мов у повиточку! Усовістити його, бач, треба! Бичем би тебе усовістити, та ще й бича добре попарити, щоб гнучкий був!.. Ач, щоб жінка йому ноги мила, та юшку пила?
Самрось. Це ви мене докоряєте?
Зінька. Годі, свате!
Степан. Не я тебе докоряю, а совість твоя. Ти ж святе письмо своїми очима читаєш, де ж твій глузд? Не жінка то, котра в ногах повза, без провини, не подружжя вона, а мерзота, на котру гидко й глянути; або ж ворог, котрий з потання перегризе тобі горлянку!.. Бог велів, мужу і жоні, жити у добрій злагоді, та в любові. І там тільки і благословеніє боже! А нема згоди, то вже краще: або я, або вона геть з хати. Бо там де кривда, диявол кублиться!
Самрось. Мамаша кажуть: „бий жінку, буде розумніша“…
Степан. Тобто розум чоловік жінці в голову набиває? Добре! Адже твій батько ніколи не бив своєї жінки, відкіля ж у неї такий розум взявся, що вона й тебе повчає?
Самрось. От так задача!
Степан. Мати твоя, баглаї годуючи, невіть-що вигадує! Розпутство, розпутство!..
Самрось. Чуєш, Зінько? О, ось як треба мене доводити до розуму!.. Мамаша кажуть: не їдь на весілля, а я таки поїхав!.. Одно, що Зінька ублагала, а вдруге: недзя, кажу, брат єдиноутробний!
Зінька (не присіда, ходе від одного вікна до другого). Довго як в церкві баряться!
Самрось. А хочеш, Зінько, я сьогодні не буду п'яний!.. От і кортітиме, а не буду п'яний!.. (Степан взяв з божниці псалтиря і розкривши, показує пальцем Самросеві).
Ганна (з короваєм в руках). Осьдечки вам і коровай! Та як виріс!.. (Здивувалася). О, і Зінька тут? Це вже, кумо, прикмета: як коровай росте, то так і талан молодих ростиме! (Ставляє на стіл). Тепер би й страву виймати з печі. (Кидається до печі). Зінько, давай повиймаємо страву. (Виймають і ставляють на припічок). А мені сьогодні бог радість дав, та ще й яку: моя телиця-третяка отелилася. Чуєте, кумо? А мій, уніс бичка в хату, та й каже: оце ж подаруємо бика молодим! Кумо, чи діжа готова, щоб зараз перед поріг винести, як тільки молоді увійдуть у подвір'я? А кожух, куме, де? Не забудьте вивернути вовною на верх, як зустрічатимете зятя?… Де ж пляшка та чарка? Осьдечки! (Наслуха). Ой, либонь вже йдуть? Вже, вже!… (Підбігла до вікна). Швидше!
(За лаштунками чутно весільний спів і музика підграє. З хати Ганна виносить діжу, рушником покриту).
Дружки (співають)
Котилося яблуко з Миргорода
Підкотилось під ворота;
Відчиняйте ворота,
Бо їде Хведоня молода.
Ой ми були в церкві,
Та бачили диво:
Два вінці на стільці,
Третій на голівці.
Вийди, матінко, вітайся,
В свого дитяти питайся:
Де ж твоє дитя бувало?
Під царським вінцем стояло!
Ганна (вбіга). Ідіть, кумо, частуйте зятя. Ну, вже ж і пара: як квіточки, як ягідки! (Хотина пішла, Степан накида на неї кожуха. Степан і Самрось теж виходять). Зінько! Бачила вже молодих? Ось глянь, у вікно.
Зінька. Поспію…
Ганна. Ну, що була у знахарки?
Зінька. Була! Помогла… Тепер ніби й не чую серця!.. Хай йому цур тому серцеві!..
Ганна. Коли нема нам щастя, радіймо хоч людським! Візьми ножа, та покрай хліба на стіл. (Скочила на полицю). Осьдечки ніж, чи гострий же? Поточи об горня. (Побігла).
Зінька (точе ножа). Степан сказав: „жінка, що чоловікові в ногах повза, ворог, котрий з потання перегризе тобі горлянку!“ Неправда!.. Кому я ворог? Собі хіба перетнути горлянку? Ні! (Кидає ніж). Питиму до краю, до денця!.. Небагато вже зосталося!.. Перед ким я скорилася, жебрала, у ногах лазила? — Перед катом своїм!.. Не скорялася, семий рік пила гірку, доп'ю її до денця!.. Мене нівечили, катували, я не корилася; а тепер!.. Ох, яка ж я гидка!.. Гидчіш ящерки!.. Де ж поділася моя погорда, де ж поділася моя міць?.. Все, все мене лишило!.. (Вхопила себе за голову).
Пусти, свату, в хату,
Тут нас не багато,
Четверо та п'ятеро,
Та всіх дев'ятеро!
Зінька. Зінько, Зінько!.. Радій чужим щастям!
А в нашого свата
Солом'яна хата,
Та боїться впустити,
Щоб не розвалити.
Зінька. Не Зінька вже я, ні! Я манія!…
Ой вінчалась, Хведоня, вінчалась,
У червоні чобітки взувалась:
Червоні чобітки на нозі,
Що купив Роман на торзі.
Зінька. Підожди серце!.. Замовкни бідне, занімій манісіньке!..
Хоч на торзі, не на торзі,
На дорозі;
Червонії чобітки
На нозі!
(Попереду йде староста Чикалка, веде за рушник молодих в хату. За ними все весілля і гості).
Зінька. Цить, цить, серце!.. (До Романа). Поздоровляю тебе, братіку! І тебе, сестро.
Роман. Спасибі!..
Хведоска. Вітайте серцем, а не устами.
Самрось (цілується з Романом і Хведоскою). Кажу: недзя! Брат, брат єдиноутробний!Чикалка. Старосто, пане-підстаросто!
Пилип. А ми раді слухати.
Чикалка. Благословіть молодих на посад сажати хлібом-сіллю годувати?
Пилип. Бог благословить!
Чикалка. Раз, і вдруге, і втретє?
Пилип. Бог благословить. Всі три рази бог благословить!
(Чикалка заводе молодих за стіл. З боку біля молодої становляться дружки, біля молодого бояри. Староста бере пляшку і чарку, наливши, промовляє, дружки тим часом співають).
Дружки.
Як ішов Роман на посад,
Зустрічав його господь сам,
Із долею щасливою,
Та з доброю годиною.
Чикалка. Слухайте, дискать, сюди. Пошли ж боже нашим князеві і княгині: щастя, долі і віку довгого. Дай господи, щоб вони жили на радість і втіху: всьому родові, всьому посполу і богові святому. (Приторкнув чарку до губ). Ну, що ж ще скажу? Дискать, горілка горькая!
Самрось (хутко протискується до Чикалки). Куме, це та настойка?
Чикалка. Вона! (До молодих). Не можна й до губ донести.
Пилип (тихо молодим). Поцілуйтеся.
Самрось. Швидш цілуйтеся! (Роман і Хведоска цілуються. Зінька ледве не крикнула, але хутко затуливши долонею рота, улина з хати.
Чикалка випив і частує молодих, потім дружок, бояр, батька, матір, Пилипа. Кожний, взявши чарку в руки, кланяється молодим, потім старостам; тим часом дружки співають):
Дружки.
Їли бояри, їли
Цілого вола з'їли;
На столі ні крихотки,
Під столом ні кісточки,
Їли дружечки, їли,
Пів голубчика з'їли:
На столі всі крихотки,
Під столом всім кісточки.
Хотина (усаджуючи гостей, і рідню). Контентуйтеся, милости просимо! Годуйтеся, чим бог послав — не гудьте. (Усажуючи біля Романа Самрося). Де ж Зінька? Кумо! Ганно, гукніть на неї! (Ганна вийшла з хати).
Дружки: (співають):
Стинулися стіни,
Як бояри сіли;
Ще гірше стинуться,
Як горілки нап'ються.
(Чикалка частує Самрося).
Ганна (вбігаючи). Ой горе, ой лишенько!
Всі. Що, що таке?
Ганна. Зінька, в коморі, повісилася! (Всі заніміли, у Самрося пада чарка з рук).
30-го жовтня 1888 р.
м. Єлисаветград.