Твори (Коцюбинський, 1955)/1/Поєдинок
◀ На камені | Твори. Том І Поєдинок |
Цвіт яблуні ▶ |
|
Вони вже повечеряли — пані Антоніна і вчитель її дочки Іван Піддубний.
Він встав з канапи, одсунув злегка круглий стіл з останками вечері, а вона подала йому для поцілунку руку. І він почав цілувати її не з того боку, де звичайно цілують знайомі, а в долоню і вище.
Пані Антоніна не боронила, навпаки, вона одкинула назад голову і зеленкуватими сльозавими очима в червоних повіках, що ставали завжди такими після наливки, дивилась зверху на кучеряву голову хлопця. Вільною рукою вона розщібувала рукав і показувала пальцем:
— Тут… тут…
І він ішов устами по синій жилці уверх, до білої й м'якої округлости, осяяної матовим світлом столової лямпи.
Раптом г-ррах… трах-трах!..
Віконна рама затремтіла і всі шибки дико задеренчали.
Вони стрепенулись і витріщеними очима уп'ялись у чорні шибки, в які лізли з саду обліплені снігом гіллячки дерев.
— Хто? що?
Чоловік… він все бачив…
І поки вони стояли у тих самих позах в безвладному очікуванню чогось лихого й непоправного, серед мертвої тиші стукнули двері, пробігло щось по сходах і в хату вскочив господар дому, в шубі, в шапці, в калошах з снігом, низький, з злими очима й тремтячою бородою.Він уже здалеку ніс одкинену ліву руку й, добігши до столової, простяг її в напрямку дверей.
— Геть!.. геть з хати!..
Іван Піддубний змінивсь на виду, щось хотів сказати, нащось хитнувся, простяг руку і, схиливши голову, пішов нетвердою ходою через столову, повз господаря, через другу хату — до сіней. Він чув, як позад його здушеним, глухим голосом вмовляла жінка чоловіка:
— Опам'ятайся! Миколо… ти з глузду…
— Геть! геть з хати! — верещав тонким, не своїм голосом пан Микола й тупав ногами в калошах.
Поки учитель накидав на себе барани, на крик вискочила в сіни його учениця, десятилітня Людя. Вона була вже напівроздягнена: коротенька біла спідничка на білих шлейках, не досягаючи до панчіх, одкривала голі коліна. Вона склала голі рученята на грудях, зігнулась трохи і звернула блакитні налякані очі з благанням до батька…
— Татусю!.. татусю!.. не виганяй пана Вана…
Так вона називала свого любимого вчителя. Але татусь не зважав на неї. Він теж вискочив у сіни, смішно вимахував руками й декламував:
— Прийняв у хату, як сина, як чесну людину… поїв, годував, платив… Га-а-а!..
Щось говорила пані Антоніна, пищала Людя — та Іван уже не чув, знайшов шапку, вхопив машинально з кутка парасольку пана Миколи й вискочив на вулицю.
Гострий струмінь морозного повітря… осяяні в домах вікна… чиїсь голоси… дзвінки звозчика… стережись!.. і він опинився у глухій безлюдній вулиці. Перед очима в нього була простягнена вперед ліва рука пана Миколи і дві червоні смуги на виду — з морозу чи зворушення — а в вухах лунало: геть!.. геть з дому!.. Скандал… сором… кров шуміла в ухах, до горла щось котилося… Він біг непритомний, в розщібненому кожусі, з чужою парасолькою під пахвою…
Місяць уже зійшов. На снігу блищали зорі, немов посипались з неба. Контури — різкі. Дерева, будинки, тини — такі тверді, мов висічені з мармура, дивно спокійні, дивно міцні. Блакитне світло гостре, колюче, немов замерзло.
Учитель нічого не помічав — він біг вулицею й мав одно бажання: швидше добратись додому, сховатись од людей, од сорому.
— Геть!
Те «геть» бігло за ним слідком і гнало вперед.
Стрічались звозчики. Він хотів їхати, та згадав, що не стане п'яти копійок.
Піддубний вскочив у свою кімнату і, не світячи світла, не роздягаючись, кинувся на ліжко.
Ціла подія живо стояла перед очима. Опріч сорому, опріч образи, що горіла в його крові, він чув, що був смішним. Його вигнано, як пса, і він, як пес, скорився й вийшов безпомічний, безсловесний, полохливий. Вона не вибачить йому його ганьби, його міщанства. Треба було щось сказати, щось зробити… Але що? Він не знав. Він перший раз мав роман з такою значною дамою. Бідний вчитель, з убогої міщанської родини, вигнаний з школи, він ніколи не сягав грішною думкою вище наймички або убогої панночки, що тільки в свято надягає кращу одежу і вічно має червоні од праці руки. І от ця 42-літня дама, багата, дідичка, з панів, кинулась в його обійми так несподівано і владно, що він не смів перечити. Вона його полонила. Він їй був потрібний щогодини, щохвилини, і вдень, і вночі. Вона запевняла, що він має добрий смак і вміє торгуватись, і через те він мусив купувати їй гудзики, нитки, полотно й меблі. Вона тягала його по крамницях. По тому рішила, що Людя повинна більше вчитися, і замість одної години він присвячував їй три, а що обід приходився по середині лекції, його лишали обідати. Вона возила його в концерти і до театру, коли чоловік був занятий, і запевнила чоловіка, що в компанії з учителем йому найкраще ловити рибу. Він мусив слухати її музику, багато музики, хоч нічого не розумів у ній, а коли засиджувався вечорами, пізно, виходило так, що не тільки вона, а й чоловік її прохав його заночувати у них. Його клали в окремій маленькій кімнатці, де жила колись бонна, і, йдучи вранці на каву, він здіймав з одежі сивий жіночий волос.
Приходячи на лекцію, Іван вступав звичайно у порожній, сливе мертвий дім. Чоловік був на службі, Людя гралася десь в кінці саду або у знайомих, челядь не сміла показуватись у горниці, а пані робила туалет. Вона одхиляла двері од третьої кімнати, з своєї вбиральні, виглядала звідти з розпущеним волоссям і з голими руками й кликала його до себе. Вона цілувала його в очі, щоки, в уста, палко, без краю, лоскотала розпущеним волоссям, що пахло згірклою помадою, закидала голі руки на шию — аж йому голова паморочилась.
— Івась… Івашечко… Іванко… єдиний, маленький, — стогнала вона між поцілунками… — ти мій володар, пан мій… кров мого серця, поезія життя… ти мій Ромео…
По тому вона наказувала йому цілувати себе, підставляла шию, плечі, високі й добре законсервовані груди, піднімала руки, щоб він міг цілувати під пахвами, і нервово сміялась, коли він лоскотав її своїми вусами. Вона поверталася на всі боки й дивилась на нього зеленкуватими очима в червоних повіках, а зморшки на обличчі розгладжувались в неї од тих пестощів. Далі вона виймала десь спід подушки згорнений в кільканадцятеро папір і стромляла йому в руку сквапно і таємниче.
— На! це тобі.
По тонкому жіночому почерку й по синьому чорнилі він пізнавав, що то лист од неї.
Займаючись з Людею, він потай розгортав той лист і читав. Людя що хотіла могла робити.
Лист був насамперед довгий, на пяти-шести сторінках. Він був писаний трохи старим квітистим стилем, з алегоріями й довгими виробленими періодами. До того пахнув специфічним духом згірклої помади й носив плямисті сліди поцілунків, не алегоричних, а дійсних, витиснених на листовім папері й долучених до ніжних слів, як ілюстрація. «Коли б ти заглянув у безодню мого почуття й осяяний небесним світлом кохання…» «Я хотіла б вічно жити на твоїх грудях, оселитись там і в невимовному щасті, в божевільнім раюванні пити росу твоїх поцілунків, цілувати сліди твоїх стіп і пестити повітря, яким дихаєш»… «Ти мій володар, мій пан, моє життя і моя смерть»…
Вона щонайменше двічі на день писала до нього такі листи, стромляла йому в руку, передавала через Людю, вкладала в кишені пальто і посилала по почті. Шухляди його стола виповнені були паперами з синіми рядками й наситили хатнє повітря специфічним духом. На кожний лист вона уперто допоминалась одповіді, довгої, палкої, повної неземних почувань і лицарського духу. Вона хотіла. Він мав обов'язок виставляти перед нею оголену душу — і декорував її театральною шумихою, мучився, прів, і нічого не виходило в нього. Коли він не приносив одповіді або приносив коротку і бліду, вона робила йому сцену, називала його нездарою, міщанським убожеством, а по тому падала на груди, пестила, вкладала в кишені ще довші листи й одягалась у легку одежу, що давала доступ до її тіла. В приступах ніжности вона обслинювала папіроси, які курила без ліку, і втикала йому в уста, або виривала для себе папіросу від нього — й тоді її зеленкуваті очі в червоних повіках оточались колом променястих зморщок задоволення. Його мучило таке кохання, хоч разом з тим лоскотало пиху. Він найбільше боявся стати смішним в її очах — і ось тепер:
— Геть!.. — і він пішов, як пес.
Піддубний застогнав, мов зранений. Він сам винен. Треба було щось зробити. Але що? Побити? Ні. Кинути в лице рукавичку? Адже він не мав її з собою. Викликати на поєдинок? Хіба він знає.
Очі його ненароком впали на вікно, і він скорчився од болю. Те вікно його боліло. Він встав з постелі і спустив штору. По тому знов ліг і накрив голову подушкою. У грудях повзла невиразна, безформна невдоволеність. Голова росла і порожніла. Там лиш, як літні тіні, проносились згадки, безладні, безсистемні.
Вона приходила до його в боннину кімнатку. Цілуй! І коли він занадто рішуче брався до неї, на неї нападав страх.
— Боюсь… боюсь, мій милий, я боюся… — шептала вона з жахом в очах і з складкою болю в устах — і одпихала його від себе й неспокійно озиралась по кутках.
Він не мав чого боятися й не слухав її. Тоді вона тремтіла й пищала, як муха в павутинні, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його.
— Ой, ах!.. милий, єдиний… боюся… он хтось іде!.. ой!..
І вона тікала од нього, лишивши в йому бажання…
Часом вона була просто жорстокою. Вона змушувала його цілими вечорами слухати музику, переважно клясичну — Баха, Гайдна, Бетховена, — і після якоїсь фуги або симфонії, одіграної з розумінням і з експресією, оберталась до нього разом з табуреткою й питала з тріумфом в очах:
— Подобається тобі?
Він говорив щось невиразне: — Так… ні… бачите…
Тоді вона міряла його злими очима.
— Осел! Ви нічого не розумієте…
Стискала губи й поверталася до нього круглою спиною.
Він сидів пригноблений і думав, що вона каже правду.
Вона була вередлива, палка, сантиментальна і стара. Своїм поводженням вона нагадувала йому старий французький роман.
— Татусю, не виганяй пана Вана!..
Він бачив голі руки й довгі ноги під білою спідничкою і той благаючий чистий погляд дитячих очей…
Нащо вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?..
Як він ненавидів того урядовця, з його червоними плямами на виду, з його тремтячею бородою й пискливим голосом, — ненавидів за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! З якою насолодою побив би він його, згнітив своїм тілом, здушив за горло!..
Та що сказала б вона?
Міщанин!.. галабурдник!..
Їй треба декорум… поєдинок!
— Ну, що ж — хай буде поєдинок!
Це він говорить уголос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.
І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось роману. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль… синій димок — і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стікає червоний струмок.
Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки…
Ні, він цього не може!.. не може!..
Він підскакує усім тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка, що пан Микола не схотів би стрілятися з ним. Він урядовець, льояльний урядовець. Він зараз доніс би в поліцію. Це певне… це зовсім певне А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція — він опинився б у смішному становищу. Що ж буде?
Піддубний лежить довго, один, у темряві й думає під стук калатушки нічного сторожа.
— Ну, добре! — каже Іван і знов сідає на ліжко. — Ти зробив свинство. Вліз у сім'ю, взяв чужу жінку… Май же сміливість чесно поквитуватись. Візьми її. Забери і звий своє гніздо… На своїх десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?
Щось встає з середини у нього й конвульсійним сміхом вилітає крізь горло… Стару?.. рештки?.. Ні!..
Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров'ю свій пекучий сором.
І знов картина.
Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше стає од того — і він труп, і він герой!
Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи — безконечні сині рядки на дорогому папері — листи, яких він ніколи не прочитає.
Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого — він знає, що це фантазія, дурниці, що він нізащо — от нізащо! — не підставить чола під цівку пістолета.
Мі-щанство-о!.. — прогучав чужий голос в його ухах.
Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати — і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев'яні і не згинаються. Як з пап'є-маше. В голові пустка… В грудях пустка. Рота не можна закрити, з горла видобути згук…
І в пристраснім імпульсі життя він видавив горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.
Х-ху!.. Він протестує!
Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як етер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси й світили до нього зеленими очима, і вились, як гадюки, і задурювали голову важким сопухом.
Він врешті вловив ту ідею, ось вона!
Він покличе його листом на поєдинок, тільки лист той мусить пройти через Антонінині руки — і вона не допустить до крайности ні в той, ні в другий бік.
Він сливе веселий скочив на ноги.
Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами, бліде зимове світло входило в хату знадвору. Починало дніти. Вночі випав сніг.
Піддубний засвітив свічку.
В якій формі написати лист? Він не знав. Десь були якісь романи, там, певне, можна знайти. Він почав нишпорити. Чорт! десь заподілися, ну та дарма. Він тільки знає, що підпишеться — «з повним презирством», йому прийшла до голови чудова думка — з повним презирррством!
«Шановний добродію!»
І став. Думки опанували голову, форми виганяли їх, було трудно.
Нарешті, зачеркуючи й переписуючи, він склав листа:
«Шановний добродію, Ви вчора позволили собі тяжко образити мене. Тільки кров може змити ту образу. Прошу Вас визначити час і місце, куди я можу направити своїх секундантів. З повним презирством Іван Піддубний».
По тому він зачеркнув «з презирством»: написав з поваженням, переписав і заадресував: «Високоповажній пані Антоніні Цюпа у власні руки для Миколи Цюпи».
О!
Було ще рано, пів до восьмої. Цюпи ж вставали так коло дев'ятої. Піддубний ходив по хаті і все поглядав на годинник. Час тягся поволі. Врешті він накинув барани й вийшов.
Снігу багато, тепло і сонячно. Пухкий сніг засипав землю, будинки, обвіяв лінії тинів, обліпив стовбури дерев і гіллячки. Між білою сіткою їх яскраво синіє небо, а на снігу, на золоті сонця, тремтять синяві тіні. Сонце і повітря лоскоче щоки, а зелень ялинових гілок виглядає спід снігу так свіже, що, здається, надворі стоїть весна, одягнена у білі шати.
Пролетіла ворона і сіла на тину.Як передати листа, щоб він попав у Антонінині руки? Коли б не стріти пана Миколу, що часом виходить з дому раніше.
Женуть гурт товару в різниці… ціла купа рудої шерсті, ніг, рогатих голів.
Як гарно дихається, — п'єш повітря, мов тепле молоко.
Сонце засвітило зірку на сніговій гіллячці.
Лист муляє в кишені. Треба через когось послати. Принесуть їй — вона виходить. Лист? од кого? — давай сюди… Ага!.. Міниться в лиці і несе до чоловіка.
Безлюдна вулиця. Два рядки білих хат під білими дахами, межи ними сніг. Дими в'ються до неба. Москаль біжить з кошиком. Гей! Москалю! Гей!.. Підходить… витріщив очі…
— Однеси лист… Он туди, два вікна видко. Оддай до рук пані. Чуєш? Десять копійок дістанеш.
І він намацав у кишені останні десять копійок.
Ходить по вулиці й чекає.
Москаль повертає, зігнувся.
— Самій пані?
— До рук.
— На…
І повертає назад, до себе.
Що то буде, що то буде? чим скінчиться?
День довгий, безконечний, тривожний. В полуднє небо всміхається, капле з стріх, і вся кімната в золоті.
Ходить і думає.
Обід не йде до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде?
По обіді лягає в ліжко, холодний, байдужий, дерев'яний, і нічого не чекає.
Якось то воно буде.
Сірі тіні блукають по хаті, вікно гасне, розпливається, вечірній морок лягає на серце. Навкруги нікого й нічого.
Стук… стук…
До кого б це?
— Можна?
Чий голос? Він тремтить і зривається з ліжка.
— Увійдіть…
Він… пан Микола. Голос хрипливий, дивиться вбік, шуби не знімає й не подає руки.Сідає.
Іван тремтячою рукою шукає сірничків і ніяк не може витерти вогню.
— Не турбуйтеся… не треба.
Іван все шаркає сірником.
— Ви… ви… — хрипить пан Микола, — ви не гнівайтесь на мене — я був учора п'яний. Просто п'яний і більш нічого… більш нічого… Ну, а коли п'яний, ви розумієте…
Ага-а-а!.. Ну, звісно, він був п'яний, п'яний як швець… більш нічого… більш нічого… Як це він не помітив, що той був п'яний, як стовідерна куфа з горілки, як ціла корчма баб… ха-ха!.. як це він не помітив?
— Людя скучає за вами… приходьте завтра на лекцію й не пам'ятайте того, що було між нами…
Ха-ха!.. Ах ти, п'янюго, він був п'яний як… і більш нічого… Ну, він прийде, конче прийде… ха-ха… Все сміється у нього всередині, все радіє, і він має охоту здушити хрипливе горло цього добродія, хоч старається не показати ні своєї радості, ні своїх бажань…
Добре, він прийде… і більш нічого… ха-ха-ха!..
А про лист ні слова! Свиня!..
|
Піддубний виспався. Спав цілу ніч, як забитий.
Так коло дванадцятої він взяв парасоля пана Миколи під пахву й побіг на лекцію.
Знайомі почуття вчителя, що поспішає на лекцію, втихомирили його. Тільки коли він вступив у сіни і глянув на сходи, по яких збігав позавчора, а надто коли поставив у куток парасоля, — згадки линули на нього холодною водою і скували вільність рухів.
На дверях з хати стояла вже Людя й підскакувала на своїх довгих ногах і простягала худі рученята до пана Вана.
— Пан Ван… пан Ван… — радісно пищала вона і дивилась на нього закоханими, як у мами, очима.
Вони зараз взялись до роботи.
Все йшло, як і раніше; навіть в ту ж саму годину, як звичайно, перервано лекцію й покликано їх на обід.
І ось він пройшов ті хати, якими недавно виходив, і побачив столову, і круглий стіл, і пана Миколу, і пані Антоніну.
Пан Микола сухо стиснув йому руку, пані Антоніна виглядала втомленою, але сяла, і, користуючись хвилиною, втиснула йому в руку такий жмут паперу, що він не знав, куди його сховати.
Обідали мовчки, хоч намагались говорити. Пан Микола був ввічливий, услужний, занадто може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись поза нього:
— Їжте… їж-жте…
І те ж-ж… виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.
Іван не прийшов ще до себе, він спустив униз очі й їв, їв без кінця, без пам'яти, з такою завзятістю, з такою саможертвою, з якими його прохано.
Пані Антоніна часто губила серветку й, нагинаючись за нею, щипала Йванові ногу.
Часом вона клала його руку собі на коліно. Людя зітхала і здіймала очі до Бога.
— Спасибі тобі, добрий Боже!.. тепер усі щасливі!..
Лютий 1902 |