Твори (Коцюбинський, 1955)/1/Лялечка
| ◀ По-людському | Твори. Том І Лялечка |
Дорогою ціною ▶ |
|
Triste comme un beau jour
pour un coeur sans espoir.
F. Coppëe.
Драбинястий віз, запряжений одною конякою, раз-у-раз підскакував і немилосердно трусив, не попадаючи в колію. У земської вчительки Раіси Левицької, що їхала на возі, почало від труської дороги боліти під грудьми — і це було добре, бо одривало її від прикрих думок. Вона ще не прохолола після історії з попом, мов відламок розірваної вибухом бомби. Перед її очима як на злість вставало худе, єзуїтське, скривлене від злости обличчя попа, коли вона прилюдно вигнала його з школи. Що ж, інакше вона не могла вчинити: його вічні доноси на неї, похід проти земської школи, підбурювання селян та втручання в її шкільну працю стали нестерпучими, нерви її не витримали, і вона зробила попові бешкет при школярах та селянах. Піп побіг жалітися інспекторові та свому начальству, а «матушка» тим часом ускочила з наймичкою в школу, побила горшки і, світячи зеленими, як у роздратованої кицьки, очима, захлипуючись потоком лайки, кинулася з кулаками на «зухвалу вчительку» — і напевне побила б, коли б та не втекла з хати. Ну, приїздив інспектор, член земської управи, було слідство, допити — і все скінчилося тим, що її перенесено до другої школи, куди вона саме й їде. Як тільки скінчилися іспити, вона забрала своє убоге манаття і, не бажаючи й днини лишатися в одному селі з навісним попом, подалась у дорогу. І хоч вона далеко була вже од місця пригоди, а все ж ця гидка історія гнітила її, як сонна мара, і мутила і підіймала в серці злість. Це вже вдруге на протязі своєї тринадцятилітньої служби вона мусить через непорозуміння з попом міняти школу — і хто знає, що чекає її на новому місці, де певне — ох, Боже! — є піп і попадя.
Але те, що так трусило і так кололо під грудьми, не давало снуватися гірким думкам.
Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурні берези маяли на вітрі, як русалки, зеленими косами. Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним корінням за землю, немов хижий птах загнав пазурі у здобич. Було, не вважаючи на травень, душно, як улітку. По гарячому небові повзли довгі й білі, як павутиння, хмарки, а на заході вставало щось грізне і росло й сварилось далеким гуркотом. Раіса усе поглядала туди, з тривогою думаючи, чи втечуть вони од грози, при одній згадці про яку вона холола і здригалась. Візник, в одповідь на її прохання, цмокав на шкапу і бив її пужалном по сухих ребрах, та це помагало небагато.
В'їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою. На тлі ярозеленої молодої березини гаптувались чорні гілки соснини, а там, де березина витісняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем. Над дорогою часом попадалась вся в цвіту дика груша або кущ черемухи з медовим духом білих делікатних китиць.
За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися вниз, і віз усе котився вузькою, нев'їждженою дорогою, що бігла кривулькою поміж озиминою до села.
Та ось і село. Серед низькодолу й мочарів стояло воно, прикривши свої убогі оселі вітами крислатих верб. Здалеку здавалося, що то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами.
Візок котився вулицею, а Раіса цікаво роздивлялась на обидва боки. Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбились сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раісі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи.
Багнистою вулицею йшов мужик, немов дубове коренище котилось по дорозі: смагле, як кора на дереві, обличчя, цупкі, порепані й припалі землею руки, грубі, як пеньки, ноги. Он вибігла з чорної хати молодиця, приклала долоню до очей і дивилась на подорожню. Сонце грало на її бронзових голих ногах, як на стовбурі похиленої над тином верби. На вулиці, попід хатами, валялася деревня; діди сиділи на ній, схиливши голови, і ледве можна було одрізнити їх од тої темної, зчорнілої маси. Замурзана дітвора, впоміш з собаками і свинями, роїлася попід тинню. Худі підсвинки на високих ногах, з заболоченими черевами, никали по вулиці. Скрізь тхнуло гноєм. В долині, в озерці хлюпали праниками підкасані, з червоними як у буслів ногами, молодиці. За вигоном, край села, виднілось друге село, густо заселене сірими хрестами, під якими тихо спочивали, обернувшись в землю, трудівники землі. А далі розлягалось поле — рівне, сіро-зелене, голе, на якому червона спідниця робітниці здавалась одинокою польовою квіткою.
За закрутом, на горбочку, зза великих пишних кленів виглянула біла церква. У Раіси раптом стиснуло серце — і вона міцно стулила вуста. Ну, що ж — їй не першинка: коли доведеться, буде воюватись.
Через дорогу, проти церкви, стояла школа, нова, висока, під залізом, на горбочку, як сорока на тину. Візник звернув і в'їхав у великий, зарослий шпоришем, двір.
Показалось, що школа замкнена. Раіса обійшла навкруги її, зазирнула у вікно, звідки глянула на неї пустка, поторсала колодкою на дверях од чорних сіней — нікого й нічого. Якийсь чоловік сперся од вулиці на тин і з цікавістю стежив за Раісою.
— Не знаєте, в кого ключ од школи? Я — нова вчителька, — звернулась до нього Раіса.
— Та, мабуть, у сторожихи, у Тетяни… Бігай но швидко по Тетяну, вона поле в мачухи на городі!..
Услід за цими словами почулася лопотнява босих ніг і щось біле мигнуло на вулиці.
Раіса сіла на лавці під школою і чекала сторожиху. Навкруги було тихо і безлюдно. Біла церква серед могутньої зелені робила приємне враження. На великому зеленому шкільному дворі паслась розпряжена вже візником коняка, а він сам приліг у холодку під возом.
Минуло так більш півгодини. Врешті ляпнула фіртка і на стежці показалась Тетяна. Суха, пристаркувата дівка, вона міцно держала в замазаних свіжою землею пальцях ключ, з неймовірою поглядаючи на Раісу.
— Здрастуйте.
— Здрастуй… одчини школу… я приїхала до вас за вчительку.
Тетяна прожогом, з рухами москаля в спідниці, кинулась одчиняти школу, впустила Раісу, а сама побігла зносити з воза речі.
Гучно залунали по пустих хатах Раісині кроки, і сперте, з сильним духом соснової дошки, повітря затамувало їй віддих. Вона швидко поодчиняла вікна. Тепле зеленасте світло виповнило хату, і глянула у вікна широка блакить неба.
Тетяна тим часом позносила все манаття з воза, внесла води, подала вчительці вмитися і, налапавши в мішку самовар, витягла його звідти за вухо, аж він забряжчав.
— Самовар вам ставити?
— Настав.
Поки сторожиха поралася біля самовара, Раіса пішла оглядати школу.
Школа була простора, нова, недавно поставлена. В великі вікна невпинно перлось сонце і так пекло високі соснові стіни, що на них виступала живиця. Жовто-помальовані парти, зсунуті в кутку докупи, були покриті пилом. В шибку билась здорова муха і жалібно дзижчала. Од чорної шафи з книжками до шкільної дошки павук снував павутиння. Раіса обійшла всі покої — скрізь була пустка й тиша: школа нагадувала порожній вулій, перекинутий під хатою на сонці. Квартира вчительки складалась з двох невеличких хатинок. Особливо мала була спальня. В ній заледве могло поміститися ліжко, маленький столик і невеличка скриня. Коли Раіса прилягла на ліжко, їй здалося, що вона опинилася на дні глибокого колодязя, бо нетинковані соснові стіни, що тісно обступали її навкруги та високо здіймалися до стелі, дуже скидалися на цямрину. Друга хатина була трошки більша і з вікон видно було білу церкву серед зелені високих дерев.
Поки вчителька підживлялася, сторожиха стояла коло дверей, уважно розглядаючи її та її пакунки зо всіх боків. Врешті вона насмілилась, сіла з краєчку на канапку і почалась розмова, в якій сторожиха намагалась якнайбільше довідатись від Раіси та якнайбільше розповісти їй.
Раіса дізналася, що школа стоїть порожньою ще з посту, коли вчителька злягла та й хутко й душу Богові оддала; он там, у маленькій хатинці, де Раіса буде спати, там мучилась одинока, як палець, вчителька і, коли б не старі матушка, не було б кому й очей закрити.
— Хіба піп старий вже?
— Ні, піп не старий, він удовець, має одну дівчинку-підлітка, старі ж матушка — то мати попова… Багатир, великим хазяйством орудує, а що в селі панів нема — нема де й заробити, то люди йдуть, за що дасть, до батюшки, а більш за гріхи йому одробляють… Тепер зажерся з дяком, ніяк не поділять приносів.
Тут Раіса довідне дізналася про останню сварку попа з дяком, про те, що й коли сказав піп дякові, що одповів йому дяк, що з того вийшло, і як та історія одбилась на кривій Семенисі, чоловік якої доводиться братом у других дяковому кумові… Оповідання Тетянине, як хвилі од вкинутого в воду каменя, все ширшими й ширшими кругами розходилось по селу, займало масу людей, захоплювало далекі кутки й плутало такі деталі різних сторін життя, що в голові Раісиній все змішалося, і вона перестала слухати гомінку сторожиху.
Розташувавшись абияк нашвидку в своїх двох покоїках, впорядкувавши свою дівочу постіль, Раіса рано лягла в ліжко. Та спати не могла. Свічка блимала на столику в головах, а вона, витягшись під свіжим рядном, водила очима по дощаних соснових стінах тісної хатини. При тьмяному світлі стіни ще тісніше обступали Раісу, ще більше нагадували колодяжну цямрину. Раіса лежала на дні колодязя, а там вгорі, куди світло ледве доходило, починався світ і життя.
Життя!.. — вона думала про нього. От їй уже тридцять перший рік пішов, а чи багато дало їй те життя? Вона тільки й жила, що в останніх класах духовної школи, коли семінарісти, називаючи себе родичами її, приносили їй «заборонені» книжки, вели з нею розмови про любов до народу, про політику й навіть про те, що нема Бога… Їй було страшно й любо; вона ховалась з своїм скарбом, зачитувалась до болю голови, тремтіла од нових думок і почувала в собі таку любов до нещасного «народу», що спочатку хотіла вмерти для нього, а потому роздумала і поклала жити. Вона уважала себе за щось вище од своїх подруг та й од тих людей, що були навкруги; в грудях у неї радісно билась хвиля нової сили. Вона рвалась із шкільних стін на волю, на службу «народові». І сталося. Батько, старий, убогий дяк, забрав її додому на село. Але там не було того улюбленого страдника-народу, він був десь далеко, в Росії; на селі були самі мужики, яких Раіса добре знала і не дуже любила. Вдома, у бідноті, у великій сім'ї, де не було місця зайвому ротові, жилось невесело. Правда, батько з шкури ліз, щоб одягти Раісу не гірш од попівен, аби дати їй спромогу їздити по весіллях та по храмах, де можна було знайти жениха-богослова. Та жених якось не знаходивсь, бо ні багачкою, ні красунею панна не була, біда вдома не меншала, і по двох роках, змарнувавши батькові надії, Раіса мусила піти в учительки. Тринадцять літ учителькою! Тринадцять літ вона сохла, як яблуко у сушні! Спочатку хоч потішала себе думкою, що вона не зайва на світі, що вона служить високій справі, але ця теорія з кожним роком блідла, половіла і з часом зовсім загинула. Життя таке одноманітне, таке безбарвне, текло вузьким коритом і нічого не давало для особистого щастя; вироблялись однобічні, професіональні інтереси, поза якими вона почувала себе мухою восени. Вона так і називала себе: «осіння муха». Раіса не раз питала себе, чи любить вона свою школу? Так, вона любила школу, любила свою роботу, при якій втрачала голос, хрипіла, надсаджувала груди й вела безперестанну війну з школярами, з їх батьками, з попом і з начальством. Вона любила все це, як любить мужик оранку, жнива або тверду лаву, на якій спочиває його натомлене, струджене тіло.Однак для серця цього було мало.
Правда, воно не раз розцвіталось під змінливим промінням щастя, цвіло закинуте, невідоме, в тиші, і, не маючи надії кинути насіння в родючий ґрунт, зів'яло, засохло, як зсохли її лице, груди, руки, як зсохла вона вся, мов польова квітка з гербарія.
І ось, кинута долею в чуже село, ще більш одинока, як досі, перевертається вона з боку на бік на дні колодязя і не може заснути, і з жахом думає, що мусить же вийти колись з цього колодязя і стрітися з дійсністю, в якій центральне місце на цей раз займає така дрібничка, як відносини з попом.
Вже почало дніти, коли Раіса заснула.
Збудив її чужий голос під вікном.
— Я ще вчора бачив, як щось під'їхало до школи, та й кажу батюшці: чи не нова вчителька, а вони й посилають — піди, кажуть, до Тетяни, дізнайся — хто, звідки й що воно…
Раіса, мов опечена, скочила з постелі й застукала в вікно. Яке йому діло! Це не церковна школа, а земська!.. Вона його не знає і знати не хоче, він для неї ніщо, він тільки «законовчитель», та й то не тепер, на вакації. Це просто нахабність, — думала Раіса і хвилювалась.
За кілька день була неділя. Раіса не пішла до церкви. Зумисне. Вона никала по порожніх хатах, перечитувала старі книжки, сиділа в садку під деревом або приймала школярів, що приносили їй суниці, аби познайомитись з учителькою. Поїхати на вакації вона не мала куди — батько давно помер, до родичів не хотілось.
Піп нічим не об'являвся, і Раіса трохи заспокоїлась.
Раіса найбільш любила сидіти під вікном у своїй «чистій» хатинці, звідки було видко білу церкву серед густої зелені. Часом, коли сонце погідно сідало, церква здавалась рожевою, а вершечки дерев золотими.
Одного вечора, коли Раіса милувалася грою світла на церкві, перед вікнами несподівано з'явилась постать. У Раіси стрепенулось серце. Одскочивши од вікна, вона кинулась до виходу, та згадала, що обидві двері виходять у двір, і вона напевне стрінеться з попом. Раіса перебігла клясу, одчинила вікно і вискочила в садок. Піп поторсав двері, постояв трохи і, обійшовши школу, застав Раісу під стіною.
Обоє змішалися.
Він зняв бриля і рум'янець збентеження поповз йому аж на лисину.
Вона, зігнута і бліда, стріла його переляканими і сердитими очима.
Він прийшов познайомитися. Він знав, що вона приїхала, і в неділю виглядав її в церкві, але вона не одвідала дому Божого… Вона тут людина нова, нікого не знає, і, коли трапиться якась потреба, він просить звернутися до нього, свого найближчого сусіда. Бо хоч вона земська вчителька, та він думає, що церква і школа мусять іти поруч.
Він не помітив лихого вогнику в Раісиних очах, якими вона метнула в нього при останніх словах, і вів далі:
— Я й моя мати будемо дуже раді, коли ви нас одвідаєте… Скоро приїде на вакації моя дочка Тася… вам буде веселіше…
Раісу мучило одно питання: чи покликати попа у хату? Те, що вона була «з духовних» — прищепило їй певну повагу до людей не з світського стану, але спеціальна нехіть до гостя перемогла.
Цур йому! — рішила Раіса і слухала далі. Гостю докучило стояти. Шукаючи очима, де б сісти, він тихо поніс свою загорнену у білий підрясник, скоріш жіночу, ніж чоловічу, постать до садової лавки.
Раіса теж сіла з краєчку.
Отець Василь за півгодини, які просидів на лавці у шкільному садку, встиг пожалітися на свою п'яну, ліниву і не дбаючу про церкву парафію, розпитати у Раіси, хто вона й звідки, і навіть злегка докорити покійній вчительці, що не вміла защепити молодому поколінню духу покори…
Раіса неохоче й коротко одповідала свому гостеві, але о. Василь благодушно не помічав того. Прощаючись, він ще раз запросив Раісу в гостину.
Раіса ускочила в хату. Щоки в неї горіли, в грудях тріпалося прикре почуття несповненого обов'язку… «Треба було покликати до хати… перший раз прийшов… Та цур йому!.. — удруге подумала вона. — Образиться? Покорно прошу. Не треба мені з ним ніяких зносин».
Та зносини не порвалися.
Стара «матушка» прислала якось їй тарілку малини, а коли Раіса трохи занедужала, Тетяна сповістила про це «батюшку», він дав їй кілька порошків хіни і по тому розпитував у Тетяни про здоров'я вчительки.
Проте Раіса не показувалась ані в церкві, ані в попівській господі, хоч була певна, що цим ображує духовну родину. «Нехай!» — уперто говорила вона і одводила тоді очі од вікна, в яке дивилася на неї біла церква в обіймах зелених велетнів.
Минув травень, почалась червцева спека. Один день видався особливо гарячим. Ще з самого ранку Раіса почувала якусь тривогу в тілі. «Неодмінно буде гроза!» — з жахом думала вона. І справді, після завзятої, хоч тихої спеки якось швидко смерклося і запав морок. Небо і земля стемніли, на обрію з'явилась чорна смуга. Скоро на смузі тій щось блимнуло, немов спахнув сірник і погас. Трохи згодом показався світ у другому місці, а далі знов спахнув на першому. Небо переморгувалось. Проблиски світла, спочатку такі бліді й тихі, чимдалі розросталися, потужніли. Почало здаватися, що за чорною смугою хмари то здіймається, то падає, щоб піднятись на другому краю, хвиля вогняного моря.
Та ось у новому місці щось моргнуло. Світло блискавки притьмарилось, зате вибухи прискорили темп. Чорне небо безперестанку моргало блискавкою, осміхалось кривим усміхом.
Раіса все більше і більше хвилювалася. Бо хоч хмари могли пройти стороною і тоді все кінчилось би далекою блискавкою, та могло бути й інакше, а тут, як на те, вона пустила додому Тетяну і лишилась сама у порожній школі. Раіса засвітила перед образами лампадку, забилась у куток, далеко від вікон, і здригалась кожен раз, коли вікна раптом блакитніли од сильної блискавки, і меблі, заскочені світлом, немов розбігались з якоїсь таємної наради.
Ніч швидко надходила.
Чорні хмари росли на крайнебі, насувалися над чорною землею. Надворі стало чорно, як у комині. Зате блискавка розгорялася, жевріла, ставала сліпуче-білою. Коли вона потоком білої лави роздирала заслону ночі, на обрію на одну мить з'являлась в огняних рамах чорна сильветка з тополь, хат і вітряків і чезла, як сон. Околишня тиша була насичена тривогою, жахом, навіть тепле повітря мовчало, як залякана дитина. Здавалося, велетенський звір-потвора наближавсь до принишклої землі, розкривав вогняну пащу і скалив чорні зуби. Од його дихання трусилися дерева і поховалось усе живе. Звір усе наближався, ширше розкривав пащу, частіше дихав полум'ям… Чулось вже далеке ричання… І враз сталося щось незвичайне: тихе повітря стрепенулось, скрутнулось, шарпнулось вбік, знялось над землею і з божевільним жахом кинулось тікати… Воно мчалось наосліп у темряві, з свистом і сичанням перестраху, розбиваючи груди об стіни й баркани, пориваючи за собою пісок, листя, дерева й все, що лежало на його дорозі. А наздогін за ним так само мчалася чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум'ям…
Раптом — гарр…
Від того рику затремтіла земля, забряжчали шибки і йойкнуло серце.
Раіса скрикнула. Ще раніше, за кожним гуркотом грому, вона неспокійно кидалась в кутку, поміж двома стінами, і тихо постогнувала. Її витріщені очі і зблідлий, схудлий зразу вид світились у темряві фосфором. Вона чула, що волосся стало у неї тверде, як дріт, і щось холодне раз-у-раз доторкалося до нього. Ноги й руки були холодні, як лід, а всередині, у грудях, клубком котилась тривога. Але коли почалась канонада і над головою її покотились небесні гармати, Раіса скорчилась вся і забилась в куточок, з німим жахом чекаючи катастрофи. Лампадка перед образом згасла, і Раіса не мала сили встати й засвітити її. Тим часом пальба ставала частішою. По небі літали вогняні стріли, червоні змії, цілі клубки полум'я. Коли з одного боку розлягався дружний постріл, то з другого в одповідь йому вилітав і котився по небі такий могутній грім, що земля тряслась, стіни в школі ходили ходором, а парти в сусідній хаті у дикому сполоху знімались з місця і з грюкотом гасали у порожній клясі.Канонада тяглась довго і уперто.
Та ось все стихло, причаїлось, наче збиралось з силами. І раптом небо понялось вогнем, розкололось посередині і з страшним тріском завалилось на землю, церква похитнулася, стіни в школі розсипались і все щезло і затихло…
|
|
— Панно Раісо, ви ще живі й здорові? — почула вона коло себе якийсь чужий голос.
Спахнув сірник і в блідому світлі з'явилась перед нею велика фігура о. Василя у білому підряснику. З його парусинового, окованого жовтою бляхою, величезного парасоля збігав на поміст струмок води, а чоботи були в болоті. Він приніс з собою в душну і сперту атмосферу зачиненої хати вогкість і свіжість літнього дощу, і надвірнє повітря трохи очутило Раісу. Побачивши сливе зомлілу вчительку, її бліде, аж жовте обличчя, широко одкриті очі, о. Василь скрикнув:
— Що з вами, Боже мій!..
Він сквапно засвітив свічку, наблизив її до Раісиного лиця і стурбовано поспитав:
— Що з вами?
Раіса мовчки дивилась на нього поширшеними зіньками, хоч, здавалося, пізнавала гостя.
О. Василь зложив пучки своєї пухкої, як у попаді, руки і, обвіваючи лице Раісине холодом вогкого рукава, перехрестив її великим хрестом:
— Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа…
Раіса звелась на ноги, повела тривожно по хаті очима і тихо поспитала:
— Грози… нема вже?..
Нема… Випав гарний ливний дощ, і небо тепер ясне. Ну й буря була!.. Коли вдарив останній грім, він думав, що запалило церкву, і побіг оглядати… але показалося, що все гаразд, хоч вдарило десь близько коло церкви, або коло школи. Тут він згадав, що Раіса лишилась сама, бо пустила Тетяну додому, і схотів довідатися, чи не сталось чого з Раісою, чи не налякало її, тим більш, що двері од школи одчинені були… Аж тут он що… Ну, як же вона себе почуває?.. Лучче?.. Слава Богу!.. От тільки в хаті душно, нездорово, краще одчинити вікно… Що? вона боїться?.. алеж небо зовсім ясне і зоряне, а повітря чисте й тихе… Правда? Їй так лучче буде. Чи може він чим помогти їй? Може б, послати по Тетяну, а то вона ще не зовсім очутилася… Звісно, коли вона не хоче, він не посилатиме, хоч, на його думку, так було б краще… Зате він зараз пришле їй настоянки на зіллі, півчарки якої прожене з лиця її блідоту і заспокоїть серце. А тепер він побажає їй надобраніч і сподівається, що завтра вона встане цілком здорова…
І коли він прощався, од його пухкої руки, од білого підрясника, що загортав сливе жіночий торс, од блідуватого обличчя, сірих очей і навіть лисини віяло таким спокоєм, що Раіса не могла пустити його так швидко од себе. Як-не-як — вона була йому вдячна.
— Посидьте ще, — несміливо попрохала вона о. Василя, не випускаючи його руки з своєї, — чого ви так хапаєтесь! У мене мусить бути готовий самовар, я ще до грози поставила його… Нап'ємося чаю…
І, не даючи йому часу на одповідь, вона пірнула в темряву сусідньої хати…
Самовар радісно клекотів і випускав пару. Лямпа під білим абажуром золотила нові соснові стіни. Дух свіжого чаю мішався з озонованим повітрям, в одчинені вікна дивилось зорями небо. Раіса дзвонила склянками. Її суха фігурка в білій одежі метушилась по хаті, як на вітрі пір'їнка, чорні очі блищали, на зів'ялих щоках грав легкий рум'янець, а в голосі чулась така нотка, наче електричність, пронісшись над землею, лишила дещо в цьому утлому тілі.
О. Василь, заклавши ногу на ногу й пускаючи струмок диму од папіроси, дивувався тій раптовій зміні в настрої вчительки, хоч ця зміна була йому приємна. Йому приємна була й та чистота, якою блищало золото самовара, молочний абажур лямпи, соснові стіни, сукня хазяйки й зоряне небо.
Раіса ще не зовсім одійшла після грози, — це було помітно з легкого тремтіння руки, коли вона ставила перед гостем склянку, з її нервових, занадто жвавих рухів, з блиску очей і піднесеного настрою. Їй зразу стало так легко говорити з о. Василем, наче він був її давнім і хорошим знайомим.Показалося, що вона знала його покійну жінку. Фаня була на два класи старша за неї, але вона добре пам'ятає її. І от вона померла… вісім літ минуло, як померла, а Раіса нічого й не відала.
— Єдина потіха лишилась у мене в житті — це моя дівчинка Тася… вона завтра або позавтру приїде.
І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя в його ставало добрим, а сірі очі променіли. Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раіса цікавилась дівчинкою.
Опріч Тасі, вони згадували багато спільних знайомих — і тут Раіса мала чимало несподіванок… Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той рудий, як голендерська корова, рябий і довгий семінарист, який, сюсюкаючи, провадив їй ідеї Фаєрбаха, носить тепер камилавку, має наперсний хрест і дослуживсь до благочинного.
— Що ви кажете? — не вірила вона власним вухам.
— Їй-богу… Хіба ви не читаєте «Епархіальныхъ Вѣдомостей»?
Ні, вона ніколи не читала «Епархіальныхъ Вѣдомостей» — і він обіцявся принести їй їх.
Тим часом рій згадок і відомостей про смерть, надгороди і щасливу або сумну долю спільних знайомих тихо бринів у хаті під веселий клекіт самовара і викликав у пам'яті давно забуті обличчя й події, колись пережиті почуття, колись пещені надії…
По відході о. Василя Раіса пірнула в ліжко, на дно колодязя.
Однак вона не помічала нині сягаючої у височінь цямрини, над якою тріпав крилами морок.
Перед очима її стояла велика постать з спокійним обличчям, з променистими очима, з складеними над її чолом пучками пухкої руки.
За два дні у школу вбігла дванадцятилітня дівчинка з кругленьким клапоухим видочком поміж піднятими догори плечима. Її бистрі чорні очиці нагадували покійну Фаню — і Раіса зразу догадалась, що то Тася. Погано пошита перкалева сукенка не укривала оцупковатої фігури, білі панчохи тісно обхоплювали грубі літки, а жовті вушка од рудих черевиків теліпалися наверха, як свинячі вуха. Тася проскочила повз Раісу, і, не помітивши її, оббігла всі кляси, стукаючи черевиками та заглядаючи у всі закутки, наче вона вернулася до свого дому, і обдивлялась, чи все гаразд. Врешті вона наскочила на Раісу і засоромилась. Але не надовго. За кілька хвилин вона вже засипала Раісу безладними питаннями: чи є в неї сестра? А вишні в саду вже достигли? Чи й в неї була та сама начальниця в школі? Які конфітури Раіса любить, бо вона любить всякі?.. і т. д. і т. д.
Тася швидко сприятелювалася з Раісою, не випускала її руки з своїх, тягла до себе в гостину. Раіса пішла.
В попівських горницях вони нікого не застали. Та о. Василь скоро надійшов і дуже зрадів Раісі.
— Матусю… матусю… — гукав він у другу хату, утираючи впрілу лисину, — гостя маємо…
Десь здалеку почувся частий стукіт, наче коза стукала ратицями по мості. Трохи згодом у дверях показалася чорна баба з ціпком у руках, од якого й походив той чудний згук.
— Матусю… матусю, — передражнила вона сина, — гість… а який то гість? вчителька… могла б давно вже прийти…
Вона знов постукала ціпком, перейшла, не звернувши увагу на Раісу, хату, сіла на стілець і замимрила: «матусю… матусю… вчителька… вчителька»…
Не вважаючи на неласкаве вітання, Раіса зразу почула симпатію до цеї старосвітської фігури в чорній міщанській одежі. Голова в матушки була пов'язана по-старосвітськи чорною хусткою, з якої виглядала замість обличчя печена картопля.
— Мати на всіх нас бурчать отак, — прохав вибачення о. Василь.
— Бурчать… бурчать… — повторила стара попадя, встала, перейшла, постукуючи, хату, сіла на другий стілець і замурмотіла собі щось під ніс.
На неї, очевидячки, не звертали уваги.
Тим часом Раісі видно було, як у другій хаті Тася присіла перед грубкою, запустила в неї руки, щось довго порпалась там і витягла врешті звідти слоїчок з конфітурами. Знявши обережно папір, вона запустила всередину палець, обмазаний в попіл, і швидко сунула в рот. Вона з такою насолодою лизала конфітури, що чорні очка блищали в неї, як у звірка, а настовбурчені вуха червоніли, як свіже нам'яті.
О. Василь хваливсь своїм хазяйством. Він показав власноручно посаджені яблуні, дав їм добру рекомендацію, познайомив її з запахом стані, з болотом коровника і скликав для неї все кудкудакаюче, ґеґаюче і крякаюче пірнате царство. Зо всіх звірків, які оточали Раісу на великому дворі попівської господи, самим жвавим і цікавим була Тася, оцупковата фігурка якої шмигала поміж телятами або вривалась серед несказаного ґвалту в гусяче стадо.
Пили чай на веранді, при тихому заході сонця. Велика й благодушна фігура о. Василя, безперестанне бурчання старої матушки, що нагадувало дзюрчання води спід ринви, жвавість молодої кізочки у Тасі, ця проста розмова й обстанова навівали на душу спокій. В одчинені у хату двері дивились з портретів архиреї над старинними червоними меблями і збільшували невеличке товариство, в якому Раіса не почувала себе одинокою.
Лід рушив, знайомість зав'язалася.
Раіса рада була, коли Тася часом з самого ранку забігала до неї й тягла її в ліс або в поле. Часом вони брали з собою о. Василя. Він мусив з ними шукати гриби, насилу згинаючи свою ситу постать у білому підряснику. Коли він втомлювався, а довгі коси мокріли од поту, вони позволяли йому спочити. По тому часто прибігали дивитися, як він лежав на траві та пахкав папіроскою. Вони зносили йому визбирані гриби.
Стару матушку Раіса швидко підбила: вона варила їй конфітури, помагала в пекарні, доглядала робітниць. Стара була дуже рада і виявляла це бурчанням, як і на всіх домашніх.
Всі четверо складали немов родину.
Особливо веселими були у них недільні обіди. Зараз після служби Божої Тася тягла Раісу до себе, і та мусила йти до кухні, щоб зготувать для маленької ласухи яку легумінку. Розпечена коло вогню, з засуканими рукавами, влітала вона до їдальні, гриміла посудою, помагала наймичці накривати стіл і проганяла о. Василя, що валявся з газетою на канапі.— Ідіть до себе, ви нам заважаєте, — весело кричала вона йому.
За обідом виходила з о. Василем, як звичайно, суперечка. Рахували, скільки о. Василь випив чарок.
— Ви вже п'ять випили! — з обуренням гукала Раіса. — Вам це шкодить, а ви п'єте та й п'єте.
— Яка з вас учителька, до п'яти порахувати не годні: я випив чотири, а не п'ять.
— Ні, п'ять… Я вам забороняю більше пити — чуєте?
— Овва!..
— Овва! — дражнилась Раіса і швидко хапала з столу пляшку.
О. Василь боронив свої права і йшов війною на Раісу, обертаючись раптом з слуги Божого в слугу Марса. За столом здіймався страшенний заколот. Тася вищала, як зарізане порося, стара попадя бурчала, переходила з місця на місце та невдоволено стукала ціпком, аж посуда дзвеніла.
Кінчалось звичайно тріумфом слабішої сторони, та в ґрунті були задоволені всі, хоч апетит Тасин так загострювався од боротьби, що з солодкого сливе нічого не лишалося.
Разом вони їздили на сіножать, в поле, на пасіку. О. Василь звикав до вчительки. Він часом посилав її доглядати сапальниць на буряках, або приручав одвезти полудень косарям, що Раіса робила охоче. За цими приємними, звичними для Раіси розривками непомітно збігав час, тим більш непомітно, що вона почувала себе в сім'ї о. Василя, як у рідній. В кінці літа Тасю одвезено до школи і всім стало сумно. Зате о. Василь мав причину частіше навідуватись до школи, щоб поговорити з Раісою про свою улюбленицю. Опріч того, він приносив з собою «Епархіальныя Вҍдомости», які йому ліньки було читати самому, і вони читали удвох. О. Василь насамперед розгортав одділ хроніки. Там стояли усе знайомі назвища, описувались всякі випадки й зміни в житті місцевого духовенства. Спочатку Раіса цікавилась тим з ввічливости, щоб не образити о. Василя, а по тому втяглася й перенялася інтересами колишніх, ще за часів бурси, своїх знайомих. Лучалося, що коли привозили пошту, а о. Василя не було вдома, Раіса перша перечитувала новинки й нетерпляче чекала о. Василя, щоб поділитись з ним тими новинками.
— Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедренника? — стрічала вона його.
— Невже? Звідки ви знаєте?
— А ось читайте…
І вони нахилялися над газетою так, що чорна гривка Раіси лоскотала лисину о. Василеві.
Скоро о. Василь знайшов роботу в школі. Батьки приводили дітей записувати до школи, і Раіса таким способом знайомилась з селянами. Тут о. Василь був дуже корисним: він знав кожного селянина, його життя, характер і думки, знав його жінку і дітей, його скарб тлінний і нетлінний. Пишно розсівшись у клясі, о. Василь порядкував:
— Цього можна прийняти — мати його богомільна жінка, ніколи не пропустить служби Божої…
— А! й ти, Іване, привів до школи хлопця?.. Хочеш, щоб і син був такий великорозумник, як батько… Ні, цього не записуйте… Я його знаю…
— Змилуйтеся, батюшко, не гнівайтеся, я ж у тому спашу не винен…
Тут починалися рахунки за спаш або за якесь покрадене жито; о. Василь сердився, пирскав, червонів і настоював, щоб хлопця не записували. Це сердило Раісу, та при людях вона уважала незручним нагадувати попові свої права. Коли ж Раіса довідалась, що селяни почали перше, ніж до неї, ходити до попа з проханням за своїх дітей, вона обурилась і виявила йому своє незадоволення.
О. Василь однак потрапив заспокоїти Раісу, і все вийшло так, що вона ще мусила дякувати йому. Та й як було не дякувати або не слухати його! О. Василь все знав і все міг. Треба було полагодити дах у школі, бо протікало, — о. Василь зараз знаходив і майстрів. Потребувала учителька дров на зиму — о. Василь доглядав, щоб привезено сухих. Здумала Раіса їхати в управу або в містечко — о. Василь ставав у пригоді кіньми, і т. д. і т. д.
Раіса справді була вдячна йому за незчисленні дрібні услуги та ради, без яких вона в чужому селі почувала б себе далеко гірше.
Опріч того, він їй подобався. На її погляд, він був гарний: од його високого чола били спокій і шляхетність, сірі очі променіли щирістю, освічували тихим світлом ціле обличчя. І він був нещасний, лишившись так рано удівцем. Раіса чула часом у серці певну ніжність, якесь материне почуття до цього знівеченого життя, і їй легше було вибачити о. Василеві, ніж кому іншому.
По від'їзді Тасі Раіса умовилася столуватись у старої матушки. Щодня утрьох вони ділили хліб-сіль. Це зближувало їх, немов ріднило. Раіса навіть де в чому впливала на духовного отця. Вона поволі зменшувала звичайну порцію чарок, яку о. Василь заживав при обіді, і врешті о. Василь зовсім залишив пити. Коли він розповідав їй, як він багато міг випити та скільки часом випивав, серце її сповнялось гордістю, що отже вона змогла своїм впливом викоренити таку застарілу й згубну звичку.
Довгі осінні вечори вони проводили разом за круглим столом попівської їдальні, при світлі тьмяної лямпи. Під буркотання старої матушки велись безконечні бесіди про Тасю, згадувалось у найдрібніших подробицях її дитинство, її вигадки, словечка. Вони укладали пляни її виховання, мріяли про її долю. Атмосфера в їдальні ставала теплішою, ріднішою.
Осінній холодний морок, що облягав дім і бив у вікна дрібним дощем, одділяв їх од цілого світа. Вони почували себе на безлюдному острові і через те ще ближчими одно одному.
Часом вони читали довгі й скучні романи без кінцевих карток, витягнені в коморі з покритої пилом завалі. Читала Раіса. О. Василь ходив перехильцем по хаті, заклавши руки в кишені підрясника та схиливши в задумі голову, а по стінах лазила тінь кудлатого ведмедя.
Стара попадя дрімала. Інколи спросоння вона чіплялась до якогось слова, бурчала, стукала ціпком та розходилась так, що Раіса мусила зупинятись. Її вгамовували — і знов точився по хаті рівний голос, брав штурмом хату осінній дощ і лазила по стінах ведмежа тінь.
Та справжніми святними вечорами були ті, коли о. Василь читав написані їм для неділі проповіді. Він ближче присував до себе чадну лампу, закладав за вуха непокірні коси й обертався в деспота. Найменший шум, найменша, хоч би й похвальна увага старої матушки просто його розлючувала. Він читав свій твір, і ясні очі його метали іскри, а вібруючий голос, злегка гугнявий, викидав цілі стоси енергічних слів. З легким рум'янцем на щоках, з глибокою зморшкою поміж брів — о. Василь громив своїх парафіян, як старозавітний пророк. Крадіжки, неслухняність, п'янство, байдужність, вбивство душі і тіла густою хмарою нависали над головами, а назустріч тій хмарі йшла ще чорніша, ще грізніша хмара страшних обіцянок пекельної кари і пахла сіркою й дихала полум'ям. А серед тих чорних хмар, як білий невинний голуб, здіймалась у височінь огрядна постать натхненного проповідника і вбирала в себе зачаровані погляди обох жінок.
— Я їм покажу, я їх допечу! — страхав о. Василь неприсутніх парафіян.
Правда, все це було гарне й сильне, та деякі місця не вдовольняли Раісу. Їй здавалося, що одні думки треба було пояснити, розвити, другі зовсім викинути; до того алегорії не завжди були ясними й консеквентними. О. Василь не допускав жадної критики. Як написав, так написав.
— Ні слова зміни! — розпалювався він.
Однак Раіса стояла на своєму, доводила. Починалась палка суперечка, в якій часом необережне слово з уст о. Василя ображало Раісу. Кінчалося на тому, що Раіса брала олівець і робила в рукопису вставки та поправки, з якими о. Василеві таки доводилось згоджуватися.
В неділю Раіса раніше бігла до церкви, з нетерплячкою чекала проповіді. Вона уважно помічала, який вплив зробить проповідь на парафіян, особливо в тих місцях, що були змодифіковані нею, і їй здавалося, що баби з більшим почуттям сякають носа, а обличчя чоловіків набирають розумнішого виразу.
Проповідь здавалась Раісі величною, а о. Василь гідним здобутого тріумфу. Проміння тої слави осявали й її, бідну вчительку, бо й вона частиною свого «я» впливала на маси. Це її підносило у власних очах.Потроху й непомітно Раіса прив'язувалась до о. Василя.
Особливо відчувала вона це в ті дні, коли о. Василь їздив до благочинного або на з'їзди попівські, і Раіса вечорами лишалась вдома. Вона нудилась, сновигала по своїх чистих хатинках, не знаходила собі місця. Школа видавалася їй тоді сосновою домовиною.
Не знаючи, що з собою робити, куди себе подіти, Раіса бігла до старої матушки. Цілий вечір удвох вони розмовляли про високі душевні прикмети о. Василя й про те, яке то нещастя лишитись удівцем у молодому віці.
В дивному настрої верталась вона од матушки і довго не могла заснути. Лежачи на свому вузькому келейному ліжку в слабо освітленій свічкою кімнатці, вона чула в грудях приплив теплої хвилі. Мимохідь згадувався їй той радісний трепет, з яким приступала вона дівчинкою до причастя, або тепла, солодка, до млости приємна молитва віруючого серця. Давно це було…
Вона хотіла б знов пережити ті хвилі, упитися їми. Та чи можливо ж це?
Вона лежала і сподівалася, що воно прийде знов, те чисте, зазнане в дитинстві почуття, і, як весняний дощ, оживить засохле серце. Вона сподівалася і разом з тим боялась сподіватися…
І воно приходило.
З високости, де вився морок і куди Раіса зводила очі, спливала на одиноке серце Божа ласка, і воно розцвіталося, як квітка папороті, пишним, хоч недовговічним цвітом…
Вона засипала з одсвіженим теплим тілом, їй було соромно й хороше, як дитині після довгого і ревного плачу.
Часом після такої ночі Раіса чула в серці гостру й холодну крицю. Та криця різала її, ранила серце, доводила до розпуки.
— Не треба ілюзій, не треба омани, — сердилась на себе Раіса, — годі закривати дійсність… я не дитина. Коли моє життя не вдалося, не можу ж я осолодити його цукерком у розмальованій обгортці… я не хочу себе дурити, не треба мені марних надій, не треба мені нікого й нічого… Так, нікого і нічого…Вона нікого не хотіла тоді бачити, не ходила обідати, жовкла і худла за один день і сухими гарячими очима різала як ножем.
Стурбований, що вона не з'являється на обід, о. Василь заходив у школу, і хоч Раіса кричала йому з спальні, що не хоче його бачити, що в неї голова болить, сідав у світличці і доти потішав її, доти розважав, поки вона не заспокоювалась…
І знов таки вона мусила бути йому вдячною.
Раіса старалася оддячити о. Василеві чим могла, користувалась всякою нагодою. Здоров'я ж о. Василя вона взяла спеціально під свою опіку. Доволі було о. Василеві вискочити без шапки в холодні сіни або у двір, як це він звик завжди робити, вже Раіса мчалась за ним наздогін з шапкою та з хусткою на шию. Спочатку о. Василь байдужно приймав це піклування, та врешті воно почало йому докучати, особливо коли Раіса робила йому сцени за те, що він не бережеться.
Вона не розуміла, як можна не дбати про здоров'я людини, що має обов'язки не тільки родинні, але й громадські. Він такий чистий, такий ідейний, з могутнім даром слова — може й повинен впливати, мусить жити для вищих цілей, для добра своїх парафіян. Він має місію.
Вона говорила з селянами про ту місію… Правда, вони притакували їй та часом дивувались трохи, що слова проповіді і вчинки батющині не зовсім сходяться якось. Раіса гнівалась, замикалась у собі й почувала відразу до невдячних.
Однак, поминаючи моменти невдоволення, Раіса мала свої приємності. Раніш вона ніяк не могла б повірити, що така проста, звичайна річ, як піст, якій вона не надавала собі жадного значення, може бути джерелом втіхи.
Столуючись у матушки, Раіса почала постити. Вона худла і блідла, чуючись трохи ослабленою від посту при важкій праці у школі, але та стриманість, та дисципліна, якими вона підіймала дух в утлому тілі, давала насолоду.
Другою втіхою її стала рання служба. Вона схоплювалась з ліжка в темній, вистудженій за ніч хаті, боячись заспати утреню, й кидала оком на годинник. Було ще рано. У вікна дивилась зимова ніч, зорі тремтіли в морозному повітрі, досвітчане світло в далеких хатах блимало, як вовчі очі. Вона блукала по темних, ледве освітлених свічкою хатах, кулилась і тремтіла од дотику холодного повітря, а кроки її гучно лунали в околишній порожняві. В чорній одежі (іншу вона перестала носити), з накинутою на голову темною хустинкою, вона, немов послушниця, бігла до церкви з першим дзвоном. Там при двох-трьох жовтих плямах світла сторож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на грубо помальованих богах, на убогій позолоті. Вгорі висіла темрява і гучала жалібним акордом розбитих дзвонів.
О. Василь, розгладжуючи ще мокрі од вмивання коси великими кроками проходив через церкву до вівтаря нашвидку стискав руку Раісі. Архангел Гавриїл усувавсь йому, і о. Василь зникав у вівтарі.
Поволі по церкві, то тут, то там, займались вогники, мов сходили зорі, на образах виступали сухі і чорні обличчя, од входу чулося чалапання ніг, а по церкві розходилась струмками сива пара з ротів і носів перемерзлого люду.
Вся ця обстанова викликала у Раіси молитовний настрій. Вона ставала за криласом з правого боку перед церковним богомазом середніх віків. За нею сякався на цілу церкву старий дяк і помекував, пробуючи голос. Служба починалася. Раіса перебирала в голові молитви; деякі з них здавались їй поетичними. Стоячи на колінах, вона виливала їх з повного серця і все дивилась на о. Василя, наче чекала, що він забере ті молитви й однесе до Бога. Шепчучи слова покори й благання, вона помічала тремтіння червоних уст під темним вусом, ловила полиск сірих очей і була певна, що од високого, аж до лисини, чола б'є тихе світло.
А коли о. Василь в хмарах синього диму здіймав свої пухкі руки до першого проміння ранішнього сонця і волав до Бога м'яким, трохи гугнявим баритоном, душа Раісина здіймалась на тих згуках у височінь і розпускалась там, разом з димом ладану, в золоті недільного сонця.
Раіса перша підходила цілувати хрест. З солодким стисканням серця, з трепетом побожности припадала вона устами не тільки до холодного металу, але й до м'якої руки о. Василя, наче з тим поцілунком переходила в її тіло благодать Божа…
Погідною і тихою верталась Раіса з церкви. Тіло її робилось таким легким, наче вона зразу схудла, спина трохи мліла, віддих ставав вільнішим. Вона сідала у своїй скромній світличці, застеляла стіл скатіркою й заживала проскурку, це пречисте тіло Боже, з таким настроєм, немов святний день далекого дитинства кидав на неї свою тінь…
Праця в школі втомлювала Раісу, та не вдовольняла. Її більше цікавила зміна в поглядах, нові почуття, напрямок думок — все це було таке нове, несподіване. Не можна сказати, щоб та зміна дивувала її — навпаки, вона не могла зрозуміти, як вона могла так довго жити іншим життям, не пила живущої води з криниці, яку носила у власному серці. Вона просто сама себе обкрадала. Тепер, дякуючи небесній ласці й помочі о. Василя, перед нею простяглися нові стежки, знайшлась нова пожива для серця. Раіса мала таке чуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила й набирають сили до польоту. З покорою називала вона себе ученицею о. Василя. Вона потребувала раз-у-раз чути й бачити свого вчителя. Весь вільний час свій Раіса пересиджувала в попівській господі. Вона навіть рахувала день свій з тої хвилі, коли напослідок могла бути з о. Василем. Решту ж вона охоче викреслювала з свого життя.
Коло Різдвяних свят о. Василь трохи занедужав. Раіса присвятила хворому весь свій час, всі свої сили. Вона з таким запалом виповняла обов'язки милосердної сестри, що навіть докучила о. Василеві.
Раз вона прокинулась серед ночі з ясною і страшною думкою: о. Василь вмирає. Вона могла б присягти, що хтось їй зараз сказав: умирає. Вона боялась думати про це — і разом з тим уявила собі бліде обличчя з заплющеними очима на руці чорної матушки і розхристані, схвильовані передсмертним віддихом груди.
Вона прихапцем накинула на себе одежу і, мов загіпнотизована, вибігла з школи. Надворі сніг синів та грав вогнями, в морозному повітрі предмети здавались твердішими, гострішими. Навкруги було тихо й пусто. Сніг рипів під Раісиними ногами (калоші вона забула взути), а вона бігла й уявляла собі: світло в вікнах, грюкання дверима, охання й лемент, а на руках у чорної матушки смертельно бліде обличчя й напівмертві уста вимовляють її ім'я…
— Йду… — шепче Раіса, поспішаючи.
Вона біжить щосили, хоч ноги під нею тремтять і вгинаються. Вона не вірить, що добіжить — і посилає наперед свою душу. Вона певна, що варто їй добігти — і станеться чудо, він оживе й одужає. Вся кров збігається до її серця і тільки одно воно живе й готове до боротьби.
Раіса чує, що ноги її не витримають, ось-ось підігнуться. Вона добуває останні сили, додає ногам жвавости рухами цілого тіла. Та ось врешті блимнуло світло… в одному вікні, у другому, і Раіса грудьми наскочила на фіртку в високому баркані. Фіртка зачинена. Раіса раптом припала лицем до шпари. В широку розколину фіртки глянув на неї білий і холодний, як з криги, дім з чорними заспаними вікнами. Було тихо. Навіть пси спали.
Раіса обперлась плечем у фіртку й заплющила очі. Не радість, а втома обняла її. Наче кров, що збігалась до серця, парою взялась у морозному повітрі, в грудях стало пусто і слабо.
Коли Раіса одкрила очі, перед нею в синьому сяйві біліли сніги, блищала в'їжджена дорога, дрімали убогі хати, немов білі гриби на чорних корінцях. Навіть сліди у глибокому снігу бачила вона виразно, — значить, був не сон, а дійсність.
Їй стало соромно.
Схиливши голову, вона тихо попленталась назад.
«Коли б хто не побачив» — думала вона, озираючись. Вона боялась стріти свідків своєї нічної мандрівки.
Скрізь було тихо й безлюдно. Тільки коло церкви сторож так несподівано ляпнув у калатало, що Раіса мало не впала.
На другий день Раіса довідалась, що о. Василь спокійно проспав цілу ніч і почуває себе сливе здоровим.
О. Василеві почала докучати безперестанна опіка над його особою. Коли він виходив з хати, його одежа підлягала контролю, на нього намотували стільки хусток, наче він збиравсь за тридев'ять земель, фуфайки ж, сплетеної Раісою, він не мав права скидати цілу зиму. Кожен кашель, навіть самий легкий, викликав докори в необережності… Брак апетиту вів за собою усильні запрошування, а великий апетит — благання не об'їдатися. Це дратувало о. Василя. Це просто якась змова проти нього. І чого їй треба від нього, тій старій панні.
— Ви мені в рот дивитеся, а самі нічого не їсте, скоро з вас мощі будуть!
Грубий тон і роздратовання о. Василя ображали Раісу. Вона покірно зносила його деспотизм, нічого не сказала йому, коли він прогнав Тетяну та найняв на її місце кого сам схотів, хоч новий сторож вічно стирчав у попівській пекарні й нічого не робив у школі. Вона навіть не протестувала, коли о. Василь вигнав з школи двох найкращих школярів через якісь свої рахунки з їх батьками. Але та зневага до найкращого її почуття боліла Раісу.
О. Василь не помічав того. Зате Раіса виразно бачила, що він ухиляється од довгих бесід та суперечок, які так подобались Раісі.
Вечори вони проводили разом, хоч то вже були не давні вечори.
Після чаю стара матушка примощувалась під грубою, ставила перед собою решето з пір'ям і скубла, злегка дрімаючи. Раіса протягувала руку до книжки й несміливо питала:
— Може, почитаємо?
— Е, не хочу, докучило… Що там в тих романах… Не знаю, для кого вони пишуться — хіба для старих панів, щоб кров розгрівати.
З цими словами о. Василь кидав скісний погляд на Раісу і позіхав. Він чалапав по хаті, позіхав, нудився або сідав на канапку і знов позіхав з смаком і з кряканням.
Матушка за пір'ям вторувала йому.
— Ти б пішов спати, а то щелепи роздереш, — радила вона йому.
— А справді піду… чогось сон наліг на мене, — позіхав о. Василь і йшов спати, не вважаючи на те, що було ще рано і що Раіса сиділа в столовій.Часом він забирався до писання церковних книжок, немов не помічав Раіси.
Інколи ж його просто ґедзь нападав — і тоді він ставав нестерпучим: пускав Раісі шпильки, глузував з її екзальтації, осміював навіть її поверховність, сперечався проти того, що сам раніш обстоював. Стара матушка мусила брати під оборону збентежену й засмучену Раісу, сварилась на сина і стукала ціпком, щоб перервати неприємну розмову.
З приїздом на Різдво Тасі відносини поправилися. О. Василь знов став милим і веселим, а Раіса почувала себе добре, немов викинула з пам'яти все неприємне.
Та згода була недовгою: Тася швидко поїхала, і о. Василь занудивсь. Він блукав по хатах млявою ходою, спустивши голову, і не знав, що з собою робити. Врешті одного вечора підійшов до шафи, вийняв пляшку з горілкою і налив собі чарку. Раіса видивилась на нього переляканими очима. О. Василь походив, походив і знов налив чарку. Раіса з жахом дивилась на нього. Та коли він згодом налив третю чарку, вона раптом знялась, мовчки попрощалася з о. Василем і вийшла з хати.
Не роздягаючись, не світячи світла, Раіса впала на канапку в своїй світличці. Вона лежала так тихо, пригноблена, розтоптана, і розуміла лиш одно, що вона одинока. Одиноке, самотнє, занедбане всіма серце сходило кров'ю у темній сосновій домовині. Надворі вив пес. Уперто, жалібно тяглася нота скарги в темряві. Отак вона могла б вити, коли б мала силу. Та нащо вити? Вона буде лежати тут без руху, без надії, аж поки ця пітьма не зміниться у вічну. Як жива квітка поміж картками книжки. Вона не хоче чути того чикання дзиґарів, виття собаки, не треба всіх тих згуків, що нагадують життя, хай буде тиша і невпинний, щемлячий біль одинокого безнадійного серця. Хай воно сходить кров'ю.
Як довго лежала отак Раіса, вона не знала. Вона пам'ятає тільки, що раптом почула на свому серці чиюсь теплу, м'яку руку. Вона розплющила очі. Над нею, схилившись, стояв Христос, а на чорному ліфі, там, де було у неї серце, лежала Його біла й м'яка рука. Раісі стало соромно і страшно. Вона скрикнула і зірвалась з місця. Привид щез. Тремтячою рукою засвітила вона свічку й обтерла піт з чола. Вона не могла з певністю сказати, чи то був сон, чи привид, вона тільки й досі чула на серці дотик, тепло чужої руки.
З того часу Раіса скорилась. Вона з покорою приймала грубість о. Василя, його усмішки, нехтування, а о. Василь немов упивався силою влади над старою панною і все частіше виявляв їй погорду. Єдиною обороною в Раіси стала покора. Чим більш о. Василь одпихав її від себе, тим з більшою саможертвою вона присвячувала йому свій час, свої сили. Вона залюбки оддала б йому останню краплю крові свого серця. Коли б він одтрутив її, як ледачу собаку ногою, вона з любов'ю й покорою припала б устами до тої ноги. Покора дивилась з її великих очей, світилась в жовтому, висохлому тілі. Вона черпала сили у тій покорі, знаходила в ній терпку насолоду, високу поезію. Грубі вибрики о. Василя Раіса приймала за об'яв енергії та непохитної волі, а його неуважне, нерівне і часто згірдне поводження з нею поясняла собі тим, що о. Василь живе вищими інтересами і йому трудно звертати увагу на дрібниці. І вона залюбки приносила в дар незвичайній людині своє серце і свою покору, як її навчив Той, що лишив на її серці теплий слід руки. То був Христос, напевне Христос. І вона чула, що любить Його. Вона Йому молилась. В тиші й самотині вела з їм солодкі бесіди. І Він розумів її.
Тим часом Раіса танула.
Разом з весняними водами спливало й її здоров'я.
— Ви б порадились лікаря, полічилися, — говорив о. Василь, зупиняючи погляд на її восковому лиці.
Вона нічого не одповідала і тільки дивилась на нього прозорими, смутними очима.
Весна здалася Раісі на те, щоб щослужби Божої ставити у вівтарі свіжі букети. То була її офіра. Вона вставала удосвіта і зеленими росяними ранками блукала по луках, збираючи квітку до квітки.
— Чи ви не закохались часом, що ходите по досвітках, на rendez vous аж за село? — жартував о. Василь, дізнавшись про ті ранішні екскурсії.
Після служби один з букетів Раіса брала собі. Їй здавалося, що він змінявся. Запах і колір квіток ставали сильнішими, свіжішими, наче ласка Божа, що сходила під час відправи на вівтар, радісно розтуляла їх віночки. Раіса притискала букет до уст і серця й ставила у себе в спальні на столику.
Там, у цій манастирській келії з білосніжним дівочим ложем і чорною одежею на стіні під чистим рядном, вона спорудила собі щось на взір вівтаря, заквітчаного запашним зіллям, свіжими й сухими квітками. На видному місці стояла рядом з букетом велика фотографія о. Василя.
Раісі мало було церковної відправи; вона ставала ще на коліна перед своїм вівтарем і з очима, втупленими в портрет о. Василя, думала про Христа і, затуманена запахом квіток, сп'яніла скаргами з дна серця, посилала Йому молитви. Йому, одному Йому одкривала вона серце. Вона скаржилась йому на своє життя, безбарвне, бліде, невдовольняюче. Навкруги її пустка, німа, без радощів, холодна. Вона не хоче такого життя, воно не потрібне їй. На що ж Ти, Боже, вклав у нього вогонь, коли той вогонь лиш у попіл обертає її серце?.. Ти сам бачиш, як вона страждає, візьми її до себе, дай їй щастя, якого вона не зазнала на землі, якого прагне, мов пити в гарячці… До ніг Твоїх, пробитих на Хресті, вона складає своє одиноке серце і всю силу його кохання… Ти добрий, Ти гарний, вона буде Тобі вірно служити, буде Твоєю покірною невільницею. Потіш її. Освіжи її смажні уста. Положи на її серце свою руку, утіш бунтовливий трепет його, як Ти вже це зробив раз… Боже!.. Ісусе!..
Затуманена запахом квіток, сп'яніла скаргами з дна серця, вона здіймала руки до неба, завмирала в благаючій позі і з вірою в чудо прикликала до себе потіху. Потіха приходила звідти.
Тиха, лагідна постать Христа спускалась до неї. Сірі очі його променіли тихим полум'ям і пестили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну, таку маленьку, як пір'їнку, підіймав її — вона чула, що одривається од землі — і клав собі на груди.
Невимовна розкіш сповняла її тіло од того дотику, в солодкій млості вона тратила тяму, а спопеліле серце знов наливалось гарячою кров'ю, палало небесною радістю… Невпинні сльози змивали її обличчя.
|
|
— Яке ж тобі тут горе? Хай їде…
— Ти не розумієш, ти не хочеш зрозуміти… Він не повинен туди їхати… там не місце йому… там буде лиш п'янство, карти, гульня… Він мусить бути сильним, він мусить бути вищим… Він кинув пити… Я його так прохала, так благала, щоб не їхав… Невже я… невже він…
Раіса схлипнула і замовкла — спазма перетяла голос.
Вона сиділа мовчки, а великі сльози тихо котилися по її виду, такому жалібному, нещасному, з виразом питання й муки. Пальці хруснули од внутрішнього болю, а затуманені сльозами очі дивились кудись в простору.
— Ти не розумієш, — почала вона знов, звертаючи мокре лице до приятельки, але та перепинила:
— Ні, я дуже добре розумію: ти його кохаєш.
— Що ти сказала?
— Я кажу, що ти його… — і не скінчила.
Раіса раптом одхитнулась од приятельки й тихо скрикнула, як ранений птах.
Перед нею мигнула блискавка, а під ногами запалась земля.
Глибока, морочлива чорна безодня.
Раіса потиху спускалась туди й з очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленини, церква.
|
20. IX 1901 р. |