Твори (Коцюбинський, 1924–1925)/3/Цвіт яблуні
| ◀ На камені | Твори. Том ІІІ Цвіт яблуні |
Fata morgana ▶ |
|
ЦВІТ ЯБЛУНІ
Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом, віддиху, що, здається, сповняє собою ввесь дім. Там, у жінчиній спальні, вмірає моя дитина. Я хожу по свому кабінеті, хожу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря. Моя лямпа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи — вгорі темний, похмурий, важкий, під ним — залитий світлом, з ясними бліками й з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, а моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!.. А свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчину, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котинятко… Це мені крає серце. Коли б швидче кінець!…
Я прислухаюсь. Найменчий шелест, або стук — і моє серце падає і завмірає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь, або хтось раптом скрикне — й обірветься життя. Я прислухаюсь. Ні, дім не спить. В ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як воно дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце й б'ється живчик. Я знаю — то трівога. Вона держить в своїх обіймах навіть хатнє повітря й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!..
А я хожу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене сами, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев'яним язиком, скільки людей, поколінь пережило… Воно завжди викликає у мене настрій, почуття зв'язку з далеким минулим, з життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сону… Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною романа, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом з великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати… Ціле море дерев у цвіту… м'ягкими чорними хвилями котиться навкруги… Спить містечко, як купа чорних скель… Ні згука, ні бліка під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня… Яке це нове для Христини, невидане… Вона відчуває…
Я стрепенувсь. Боже! що зо мною? Чи я забув, що у мене вмірає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати; як вона мучиться, бідна пташка… Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!
Однак мене морозить… Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілі, і щелепи трясуться… Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я ввесь кулюся, лице моє жалібно кривиться і в очах крутиться гірка сльоза…
Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?
Я завмер на місці й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу цю зтурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!…
І знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерти… Куди мені втікти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… А тим часом я цілком певний, що я не вийду з цієї хати, бо я не можу не слухати його. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я хожу і мучусь, і у мене всі жилки болять од того свисту…Вже пізно. Лямпа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить ґніт, і бачу, як блимає світло — то підіймається, то падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у цю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки.
Страх — який я став забобонний! Я засвічую свічку і раптом, набравшись зваги, гашу лямпу. В хаті стає темніше, пропали бліки й різкі тіні, на всьому ліг сірий сумний кольорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги по-між сірими меблями, а за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, не важне, а проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять в мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? якого оселедця? Я не задумуюсь над цим. Хтось чужий поспитав — і так воно лишилося. «Гідрохінон… гідрохінон… гідрохінон…» Чогось це слово мені вподобалося, і я повторяю його з кожним кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полегкість робить моїм гарячим очам, вони спочивають, солодко спочивають і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою… Не чую свисту, затихло калатало…
Цзиґари в столовій пробили другу. Голосно, різко. Ці два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільотини. Вони мене мало не забили.
Коли ви в горі, коли ви що-хвилини сподіваєтесь якогось лиха, і душа ваша напружена, мов струна на струменті, ражу вам зупинити дзиґари. Як що ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваше терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.
З-перед очей моїх пропали зелені луки, і я знов почув далеке калатало.
Вікно сіріє. В хаті все так само, як і досі було: так само вигинається од руху повітря жовте полум'я свічки, так само хилитаються тіні й висить морок, а проте є щось нове. Певно сіре вікно.
Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я хожу з кутка в куток поміж непотрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому нема найменшого горя. Що ж, смерть — то й смерть, життя — то й життя!..
Двері од кабінету рипнули і в хату тихо входить лікарь. Хороший, давній друже! Він тільки що з спальні, од моєї дитини. Він стискає мені руку й дивиться в очі. І я розумію його. Нема рятунку? Нема, — кажуть його чесні очі. Він непотрібний, і одходить, а на порозі стоїть жінка і повним благання і надії поглядом проводить його через усю хату, наче він несе з собою життя нашої Оленки.
Потому вона переводить очі на мене. Гарячі й темні од нішниць і трівоги, блискучі од сліз і гарні. Її чорне волосся, зав'язане грубим жмутом, таке мняке і тепле. Все це я бачу. Все це я бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхрістані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її не тільки як друга, а як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. Не все пропало. Ще у нас будуть»… А, подлість!.. Як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмірає… Ні, це не може бути… Це дико… це безглуздо… Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий… мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину… Ні, не може того бути… не може бути… А, це безглуздо врешті, кажу я!…
Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, а я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі й хочу все знищити. «Це подло, це безглуздо», — кричить в мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! це насильство!» — бунтує моя істота. «Це закон природи», — говорить щось ззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю у голос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі долонею… А-а!
Я сижу так довго.
Чи то мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно — кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. А може їй легше! Може їй легше, моїй дитині! Може все минеться, вона засне і завтра її очки будуть сміятися до тата? Хіба ж це не можливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмірав уже, навіть лікарі од мене одмовились, а проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!…
Свистить? Ні, справді наче легше їй дихати… Коли б тільки заснула. Коли б заснула… То я мабуть помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі…
Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене з крісла. Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь на-осліп, все перекидаю, б'юсь руками об двері, наскакую на жінку, що в істеричному нападі ламає руки… Я все розумію. Аж ось кінець.
Ну, з тою мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Катерини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її з спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай виплачеться, бідна.
А я біжу в спальню. Чого? Хіба я знаю. Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця присохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у гарячці.
Посеред хати, на великому подвійному ліжку, на білих ряднах лежить моє кришенятко, уже посиніле. Ще дихає. Слабий свист вилітає крізь спечені уста і дрібні зубки. Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, а мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту на столі, не згашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, й блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням то підіймають, то опускають рядно… ні тих, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що виповняє хату. Все воно здається мені… колись… як матеріял… Я це чую, я розумію, хтось мені говорить про це, хтось другий, що сидить в мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що то він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю цю картину смерти на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ця свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше. Геть, геть з дому, яко мога швидче…
Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають до долу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?
А проте природа радіє.
І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу. Сльози полегкости капають у-слід за платочками, а я з жалем дивлюсь на непотрібну мені зелену чашечку, що лишилась в руках…
Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж — сталося. Факт. Може їй лучче тепер. Хіба я знаю?
Факт!.. А як трудно повірити мені цьому фактові, погодитися з ним. Ще недавно, усього шість — ні, п'ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка то радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно — просто, здається, вчора було — стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Ми держались за руки, підняли до-гори голови і слухали, як грають в цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце.
А от тепер…
Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись з її вигадок.
Коли я чесавсь щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери р і замісць «стидно», казала — «стиндо».
Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, приходила до мене сказати «на добра-ніч», в коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, а другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунка розпалену грою щічку.
Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.
Яка то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся. Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали — і в першій хаті, в яку вступаю, в гостинній, натикаюсь на стіл, а на ньому…
То ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, а цілих шість…
Я обкладаю її цвітом яблуні зо всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.
Потому дивлюся на неї.Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненатуральна, як воскова лялька. На ній коротенька біла сукеночка і жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй. Вона так тішилася ними.
В її головах горить світло. Це чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.
Я дивлюсь на це воскове тіло, і дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жадного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, а за чимсь другим, живим що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням…
А моя пам'ять, той нерозлучний секретарь мій, вже записує: і цю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…
Я знаю, на що ти записуєш усе те, моя мучителько! воно здасться тобі… колись… як матеріял…
Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?
|
1902. Чернігів.
|